 |
|
Занепад колоніальної системи
План
- Розпад колоніальної системи. Етапи деколонізації
Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У XX ст. колоніалізм в основному вже вичерпав себе. По-перше, економічно Європейським державам, насамперед Великій Британії, стало зрозуміло, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств, оскільки тут велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносії, а також не існує необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища, як у країнах Європи
У колоніальних країнах було закладено основи гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в Європу в обмін на промислові товари та сформувалася місцева буржуазія, що могла контролювати цю діяльність за участю й під керівництвом європейського капіталу. Друга причина була політичною. Зміни в політичному устрої країн Західної Європи, ру-х до демократії виявилися несумісними з існуванням колоній, які були фактично відірвані від суспільства. Отже, європейським країнам стало невигідно утримувати колонії. Водночас у самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьому процесові, слід виокремити прагнення національної буржуазії посісти панівне становище у своїх країнах, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових політичних партій та організацій.
Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального володарювання й надання політичної незалежності народам, розтягнувся на кілька десятиріч. Його можна переділити на три етапи.
1-й етап (1945—1955 рр.) розпочався революціями у "В'єтнамі та Індонезії. їхні колишні метрополії — Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в багатолітній кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, що в жовтні 1945 р оголосив незалежність, був знов окупований Францією і виборов свободу лише в 1954 р. разом із Камбоджею.
Інакше повелися англійці зі своїми колоніями в Азії, що вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав національні сили залежних країн, передавши в їхні руки всю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1946 р. — в Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Так протягом першого етапу деколонізації з'явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд душ.
2-й етап (середина 50 — кінець 60-х рр.) був більш організованим і планомірним у питаннях про надання незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, аби не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність дістали 7 країн Азії, 37 — Північної та Екваторіальної Африки.
Особливе значення мав 1960 р., коли Генеральна Асамблея ООН з ініціативи СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік було визнано "роком Африки", позаяк одразу 17 країн стали незалежними. Тільки у випадку з Алжиром Франція використала всі сили й .засоби, щоб перешкодити незалежності. Протягом 1954-1962 рр. вона вела колоніальну війну, що була пов'язана з більшою інтегрованістю двох економік, а також зі знайденими в Алжирі родовищами нафти. Лише в 1962 р. завдяки підтримці світової громадськості та ООН Алжир став незалежним.
На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 р. впала остання з них — португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. 11 країн Південної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських країн зберегла тісні зв'язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці нового уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, зумовив надання в 1990 р. незалежності Намібії — останній колонії в Африці.
- Шляхи розвитку незалежних держав
Перед народами молодих країн, що звільнилися, постали завдання становлення і зміцнення їхньої політичної незалежності, завоювання економічної самостійності, проведення соціальних реформ, розвитку освіти і культури. Вирішення цих завдань супроводжувалося гострим протиборством між різними політичними силами.
Велика група країн (Індія, Пакистан, Філіппіни, Кенія, Марокко, Туніс та ін.) обрала цінності ринкового плюралізму, зміцнення зв'язків із західними країнами. Практика засвідчила: що більше заохочувалося приватне підприємництво, що скоріше ліквідувала : я феодальна спадщина і зміцнювалися конституційні основи держави, то успішніше переборювалися труднощі становлення суверенітету.
Низка країн Азії та Африки, зазнаючи настійного тиску з боку СРСР, що прагнув збільшити свій геополїтичний вплив, обрали "соціалістичну орієнтацію". Серед них — Ангола, Алжир, Гвінея-Бісау, Ефіопія, Мозамбік, Народно-Демократична Республіка Ємен та ін. Для цієї групи характерна наявність державного сектора, централізоване регулювання економіки, насильницьке кооперування, створення авторитарних політичних структур із суттєвим обмеженням громадянських свобод, орієнтація на східний блок. У" 80-ті рр. майже всі країни, що обрали цей шлях розвитку, опинились у глибокій політичній кризі. На зламі 80— 90-х рр. вони ступили на шлях економічної та політичної лібералізації, офіційно відмовилися від ідеології марксизму-ленінізму.
В перші роки незалежності більшість країн Сходу переживали значні економічні труднощі, пов'язані як із слабкістю національних економік, зорієнтованих на видобуток сировини та виробництво напівфабрикатів, демографічним бумом, нерозвиненістю інфраструктури, так і з нерівноправним міжнародним розподілом праці.
Попри всі ці проблеми, більшість країн Азії та деякі країни Африки у другій половині XX ст. перетворилися з переважно аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали передовими індустріальними державами.
3. Нові індустріальні держави
Феноменом трьох останніх десятиріч став вихід на передові позиції у світовій економіці нових індустріальних країн Сходу, які відіграють дедалі більшу роль в економічних процесах сучасності.
У 70—90-ті рр. на повний голос заявили про себе на світовій арені країни Швденно-Східної Азії — Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, перегодом — Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни.
Попри різний політичний статус і особливості внутрішньополітичного становища в кожній з них, країни цього регіону досяг-ли вражаючих успіхів в економічному розвиткові. Основу їх складали ринкові реформи і відкрита економіка, пріоритет інформатики, освіти, наукомістких галузей виробництва, певний протекціонізм США та Японії,-велика частка державного регулювання, орієнтація на кон'юнктуру світового ринку, пошук нових ринків збуту. Швидким темпам розвитку сприяли інвестиції капіталу, а також працьовитість, дисциплінованість, ощадливість населення.
Темпи економічного зростання Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу і Сінгапуру, яких іще називають "азійськими драконами", у 70—80-ті рр. були чи не найвищими у світі й становили в середньому близько. 8—10% на рік. Це дозволило їм стати передовими державами.
Сучасна Південна Корея може слугувати моделлю для багатьох країн, що розвиваються. Кілька десятиріч тому вона пасла задніх. Тепер її економіка вийшла на одинадцяте місце у світі. Конкурентоспроможність південнокорейських товарів пояснюється не тільки їхньою якістю, а й нижчою вартістю та високою продуктивністю праці.
Високі темпи економічного розвитку, величезний потенціал Південної Кореї зайшли в суперечність із авторитарним режимом управління. Сильна авторитарна влада тут кілька років тому була послаблена в наслідок енергійного протесту населення, особливо — бунтівного студентства. Це відіграло певну роль у вимушеному переході влади до демократичних форм правління. Визнання ролі опозиції та введення багатопартійної системи сприяли помітній зміні в політичній структурі, формуванню громадянського суспільства. Політичні перетворення, попри фінансову кризу середини 90-х рр., іще більше піднесли можливості корейської економіки.
За останні десятиріччя Сінгапур досяг вражаючих успіхів в економіці. Він перетворився на виробника високотехнологічних товарів, зокрема дисководів для комп'ютерів, став центром нафтохімічної та фармацевтичної промисловості. За обсягом перегонки нафти Сінгапур посідає третє місце у світі. Країна є одним із найбільших світових кредиторів. Із населенням близько 3 млн осіб Сінгапур має резерви іноземної валюти близько 60 млрд доларів США. Важливою частиною економіки є зовнішня торгівля. Великі прибутки дає іноземний туризм (до 5 млн туристів на рік). Сінгапур — один з найбільших портів у світі. Сінгапурці (переважно китайці) вважають свою країну центром нового світу, столицею регіону планети, що найбільш динамічно розвивається.
Ще одним "азійським драконом" є Гонконг.
Попри відсутність природних багатств і обмеженість території, -Гонконг протягом останніх десятиріч розвивався дуже динамічно.
За обсягом товарообігу він посідав восьме місце у світі, Одразу ж після "сімки" розвинених країн. Після Нью-Йорка і Лондона Гонконг є третім у світі фінансовим центром. Гонконгівські банки і страхові компанії відіграють у регіоні провідну роль.
У 1984 р. між Великою Британією і Китаєм було підписано угоду про повернення цієї території КНР. Після завершення дії угоди з 1 липня 1997 р. колишнє британське володіння набуло в рамках КНР особливого статусу, високого ступеня автономії та збереже існуючу там соціально-економічну систему протягом наступних 50 років.
Такі ж швидкі темпи економічного розвитку демонструє Тайвань. На початку 90-х рр. прибуток на душу населення на Тайвані був принаймні в 10 разів вищий, ніж у КНР.
Таїланд, Малайзія, Індонезія й Філіппіни, а в останні роки і В'єтнам являють собою щось на зразок другого ешелону країн, що активно розвиваються в напрямку ринкових реформ з орієнтацією на японську модель і досягли при цьому помітних результатів.
Закріплення нових знань.
1. Які чинники вплинули на розпад колоніальної системи?
2. Чому 1960 р. називають "роком Африки"?
3. Яка африканська країна і коли останньою дістала незалежність?
4. Назвіть країни, що свого часу обрали "соціалістичну орієнтацію”.
Підсумки уроку:
- __________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
- __________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Домашнє завдання:
1. Проаналізуйте процес деколонізації за схемою:
| Етапи | І | II | III |
| Дати | |||
| Регіони | |||
| Країни (рік визволення) |
2. Заповніть схему
| Нові індустріальні країни Сходу | |
| "Перший ешелон" | |
| "Другий ешелон" |
Заняття №40
Додаток №1
Із книги "Сто великих правителів XX століття", нарис "Хірохіто"
"24 лютого 1989 року в Токіо відбулося пишне погребіння 124-го японського імператора, що перебував на престолі 62 роки і помер 7 січня 1989 року у 87-річному віці. У церемонії брали участь представники 163 країн, серед яких були 55 голів держав та 11 прем'єр-міністрів.
Поховання відбулося на 48-й день після смерті Хірохіто, щоб його душа відповідно до стародавніх синтоїстських вірувань набула образу бога. Разом із труною до погребальної камери поклали спеціальний ящик із 100 "улюбленими речами" імператора, серед них були мікроскоп І список "зірок" улюбленої ХІрохІтО національної боротьби сумо.
Газета "Japan times" у ті дні писала: "Зі смертю Його Величності імператора закінчилася найдовша й найдраматичніша ера японської історії. Ера Сьова (так називали роки правління імператора Хірохіто. — Авт.) зробила сучасну Японію такою, якою вона стала зараз. Практично жодний поворотний момент цього виключно складного і насиченого періоду неможливо уявити без покійного імператора. Війна і мир. Криза і процвітання... в Японії багато що змінилося, а імператор залишився".
У перші післявоєнні роки під контролем американської окупаційної влади проводився курс на викоренення головних проявів мілітаризму і на розвінчання міфу про "божественне" походження імператора. Звертаючись по радіо до народу з новорічним поздоровленням 1 січня 1946 р., імператор Хірохіто змушений був зректися Ідеї свого "божественного" походження. В японській літературі його промову називають "нінген сенген" — "декларація людини".
Проте вже у квітні 1946 р. штаб генерала Макартура отримав вказівку про необхідність таємно підтримувати популярність особистості імператора не як істоти, що має божественне походження, а як людини.
Проводилися заходи, в яких головна роль відводилася живому контакту імператора і членів його родини з народними масами. Для створення образу "народного імператора" в 40 —50-ті рр. було організовано серію поїздок імператора по країні. Хірохіто розпочав свою подорож 1949 р. з провінції Фукуока і завершив 1954 р. на Хоккайдо.
Після виведення з території держави американських окупаційних військ Хірохіто став для народу символом незалежної Японії".
Запитання до документа
1. Яку роль відігравав імператор Хірохіто в житті японського народу в період другої світової війни і після неї?
2. Чому в 40—50-ті рр. проводилося багато заходів для створення образу "народного імператора"?
Додаток №2
Із книги "Україна — 2000 і далі: гєополітичнї пріоритети та сценарії розвитку"
"На відміну від безумовно важливого для України шляху інтеграції до Європейського Союзу, який за найбільш оптимістичними підрахунками може розтягнутися на 10 — 15 років, відносини з країнами Сходу можуть бути корисними нам уже сьогодні. Налагоджуючи взаємовигідні економічні відносини з такими країнами, як Туреччина, Єгипет, Пакистан та іншими, Україна має змогу, з одного боку, дати можливість реально працювати економіці, оскільки в цих країнах є потреби в наших товарах, а з іншого — зміцнити свій міжнародний авторитет як держави, що бере активну участь у світових процесах.
Для України вкрай важливо забезпечити себе альтернативними джерелами постачання енергоносіїв та мати власні ринки збуту товарів, які в цьому регіоні ще можуть витримати конкуренції інших країн. Водночас Україна може тут виступити посередницькою ламкою в економічних зв'язках Центральної і Західної Європи та Сходу.
Зацікавленість в активізації економічної взаємодії з Україною виявляють практично всі країни Азійсько-Тихоокеанського регіону. Нині можна визначити два принципові підходи цих країн до розвитку торгово-економічного та науково-технічного співробітництва з нашою державою.
1. Японія, Південна Корея та "азійські тигри" вбачають в Україні ринок збуту своєї високотехнологічиої продукції, що користується значним попитом навіть за умов низької платіжної спроможності переважної більшості українських споживачів. Зі свого боку, ці країни зацікавлені в імпорті української сировини, що робить для них український ринок іще привабливішим.
2. КНР, Індія, В'єтнам та інші країни АТР, які традиційно були орієнтовані на споживання промислової продукції колишнього СРСР, у першу чергу вбачають в Україні джерело сучасних технологій та машинотехнічної продукції військового і цивільного призначення. Ця група країн також зацікавлена в експорті в Україну своїх товарів широкого вжитку в обмін на технології та сучасну техніку.
Досвід, у тому числі й негативний, української співпраці із зазначеними вище двома групами країн свідчить: тільки за умов правильного врахування стратегічних підходів азійських партнерів Україна спроможна побудувати життєздатну систему відносин з країнами АТР, що має забезпечити її національні інтереси".
Запитання до джерела
1. Чому для України важливо розвивати відносини з країнами Сходу?
2. Який напрямок співробітництва з країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону найбільш перспективний?
Додаток №3
Занепад колоніальної системи
| Етапи | І – 1945-1955р.р. – набуття незалежності в основному країнами Азії (Індія, Цейлон, В’єтнам тощо); ІІ – 1955-1965р.р. – становлення незалежних країн Північноїта Тропічної Африки (Марокко, Туніс, Алжир, Кенія тощо). ІІІ – 1975-1990р.р. – здобуття незалежності кранами Південної Африки (Ангола, Мазамбік, Зімбабве, Нігерія). |
| Причини | НТР, розвиток продуктивних сил, поява нових галузей зробили неважливим володіння колоніями з покладами сировини. Зростання національної симоствідомості пригнобленних народів. Демократизація світового співробітництва після Другої світової війни. Боротьба двох систем за вплив у колоніях. |
| Результати | Формування режимів, що історично були ближчими до народів. Успіхи розвитку так званих «малих тигрів» (Сінгапур, Гонконг, Тайвань, південна корея, Таїланд, Малайзія) та великих «драконів» (КНР, Індонезія, Пакистан). Зростання рівня писемності, охорони здоров’я, збільшення тривалості життя, зменшення кількості зубожілого населення. Майже десятиразове відставання більшості країн «третього світу» від країн Заходу, проблеми з інтегруванням у сучасний світ. |
Додаток №4
Особливості розвитку повоєнної Японії:
- Демілітаризація: ліквідація військових установ і таємної поліції, демобілізація армії, проведення чистки державних органів від профашистських діячів, Токійського міжнародного трибунали над військовими злочинцями.
- Демократизація: упровадження демократичних прав і свобод, загального виборчого права, звільнення політв’язнів.
- Економічні реформи: ліквідація поміщицького землеволодіння шляхом викупу надлишків землі державою; розпуск і заборона моноподії (дзайбацу).
- Соціальні реформи: запровадження 8 годинного робочого дня, тижневої оплачуваної відпустки, обов’язкової безкоштовної 9-річної освіти.
- Проголошення Конституцією Японії «відмови від війни на вічні часи».
- Збереження монархії – «символ єдності нації».
- Укладання Сан-Францистського мирного договору (не підписаний СРСР): визнаня незалежності Кореї, відмова від претензій на Тайвань, Південний Сахалін, Курильські острови.
Додаток №5
Японське «економічне диво»:
Передумови:
- Дисциплінованість і працовитівсть японців, закріплена релігією (синтоїзм, конфуціанство, буддизм);
- Своєрідні принципи організації праці: довічне наймання, оплата праці за старшинством, «пофірмові» (а не галузеві) профспілки, патерналістична турбота керівників про охорону здоров’я працівників , забезпечення житлом, навчання дітей своїх працівників;
- Тісне співробітництво із США, упровадження досягнень НТР;
- Координація державою створення експортного сектору в промисловості, інфраструктури (залізниці, автошляхи);
- Стимулювання підвищення освітнього рівня працівників;
- Відсутність істотних витрат на оборону
Результати:
- Створення найсучасніших виробництв у металургії, автомубіле-, судно-, приладобудівництва, хімії, електроенергетики;
- Перетворення на провідного виробника електронних і радіотехнічних приладів найвищих світових стандартів.
Додаток №6
Зовнішня політика Японії:
- Союзник СЩА;
- Прийняття «трьої без’ядерних принципів»: не виробляти, не ввозити, не зберігати ядерну зюрою (1968р.);
- «Економічна дипломатія»: підвищення авторитету країни за рахунок економічного зростання та встановлення виробничих і торгівельних зв’язків;
- Визнання Тайваню частиною Кита.;
- Складін відносини із СРСР (Росією), через проблему «північних територій» - Курильські острови, окупованих СРСР у 1945р.