Главная | Обратная связь

Міжнародний звичай.

 

Норма ст. 38 Статуту Міжнародного суду наголошує, що міжнародний звичай як доказ загальної практики визнано правовою нормою.

 

До міжнародних звичаїв відносять правила поведінки, які:

· складаються поступово внаслідок дій що повторюються значного числа держав (практики держав);

· визнаються юридично обов’язковими суб’єктами міжнародного права, тобто має підставою opinio juris – думку, переконання держав у юридичній обов’язковості таких правил.

Для віднесення правила поведінки до міжнародного звичаю, встановлення його змісту використовуються допоміжні засоби визначення міжнародно-правових норм.

Саме у міжнародно-правовому звичаї можуть бути закріплені неписані, як самі собою зрозумілі правила організації та здійснення міжнародних економічних відносин. Вони використовуються з мовчазної згоди сторін і, як правило, не мають свого формального вираження у жодному договорі або угоді.

 

У сучасному міжнародному економічному праві міжнародний звичай відіграє значну роль як джерело права, як форма відображення норм міжнародного права і як процедура створення таких норм. У разі відсутності конвенційного регулювання звичай заповнює відповідні прогалини. Він часто регулює міжнародні відносини паралельно з міжнародним договором, трапляються випадки, коли ця практика передбачається у самих міжнародних договорах (преамбула Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Щоб склався міжнародний звичай, необхідна реалізація певних умов. Потрібне визнання (волевиявлення) його державою. Як правило, дії держав щодо створення звичаю є односторонніми та нескоординованими. І якщо такі дії збігаються, то множна говорити про започаткування процесу створення звичаю.

 

Згода держав у звичаєвому нормоутворенні випливає з таких свідчень:

· прецеденту, який не викликає протесту інших держав;

· правових вимог, що випливають із конкретних фактичних дій держави;

· односторонніх та багатосторонніх актів держави;

· заяв держав, які не викликають протесту інших, а, навпаки, інші держави починають наслідувати їх;

· мовчазної згоди держав на якесь правило поведінки;

· свідомого, а не спонтанного створення права;

· прийняття закону держави для заповнення прогалин у міжнародному праві, якщо інші держави не протестують, а вбачають у ньому допомогу в розвитку міжнародного права.

 

Для підтвердження наявності міжнародного звичаю, вказують на три головні фактори:

1. Міжнародна практика (прецеденти);
2. Opinion juris sive necessatis – думка, що визначає цю практику (прецеденти) за юридичну норму;
3. Фактор часу (тривалість застосування).

 

Для створення міжнародно-правового звичаю, важливою є практика тільки суб’єктів міжнародного права. Вона повинна бути постійною, загальною, одноманітною і тривалою. Звичай, як форма існування норм міжнародного права має одержати визнання правозастосовних органів як звичай. Він випливає з досліджень та оцінки практики держав, а не з абстрактних міркувань. Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання.