Здавалка
Главная | Обратная связь

Поясно-зональні структури



Дивлячись на земну поверхню з космосу, з літака, аналізуючи космічні знімки, аерофотознімки і карти, звертають увагу на різні форми просторового розташування географічних об'єктів. То й виникли поняття, що відтворюють характер їх просторових поєднань — структура ґрунтового покриву, рисунок ландшафту. Ландшафтний рисунок становить складне нашарування елементів різного віку, походження, рівня організації. Розшифрування його дає змогу розкрити походження явищ, їхню динаміку, причинно-наслідкові зв'язки.

Багато фізико-географічних явищ розподіляються на земній поверхні у формі витягнутих вздовж паралелей смуг або субширотно. Така просторова структура властива передусім кліматичним, гідрологічним, гідрохімічним явищам, ґрунтовому і рослинному покриву.

В основі такого просторового розподілу явищ полягає закономірне надходження на землю сонячної радіації, що спадає в середньому від екватора до полюсів пропорційно до географічної широти. Протягом року внаслідок зміни кута нахилу земної осі до площини орбіти характер надходження сонячної радіації змінюється, причому в літні місяці найбільше значення атмосферної радіації характерне для полюса (полярний день).

В атмосфері потоки сонячної радіації перетворюються (відбиваються, поглинаються), внаслідок чого розподіл сонячної радіації, що надходить до земної поверхні, ускладнюється.

Відбивні здатності земних покривів, теплоємкість і теплопровідність, перенесення теплової енергії призводять до величезного ускладнення розподілу теплоенергетичних характеристик.

Головна закономірність, властива розподілу сонячної радіації на верхній межі атмосфери — її зменшення від екваторіальних широт до полярних, — зберігається в просторовій структурі поглиненої радіації, радіаційного балансу, температури повітря.

Ця закономірність лежить в основі виникнення п'яти теплових поясів: жаркого, двох помірних і двох холодних.

Теплові пояси виділяли ще в Стародавній Греції, причому про симетрію північної і південної півкуль судили, можливо, на підставі дедукції і методу аналогії. У Арістотеля (4 ст. до н. е.) вже були докази кулястості Землі, а звідси було відносно просто зрозуміти, що за жарким поясом у південній півкулі пояси мають повторювати пояси північної півкулі.

Через сезонне переміщення зазначених поясів тиску виникає просторова диференціація на сім типів поясів: 1) екваторіальний; 2) субекваторіальний; 3) тропічний; 4) субтропічний; 5) помірний; 6) субарктичний та 7) арктичний. У південній півкулі формується аналогічна система. Оскільки екваторіальні пояси двох півкуль зливаються, загальна кількість кліматичних поясів на земній поверхні дорівнює тринадцяти.

Кліматичні пояси є підставою для виділення географічних поясів — найбільших зональних підрозділів географічної оболонки. Кількість географічних поясів і навіть їх назви збігаються з кліматичними. Однак межі кліматичних і географічних поясів збігаються не всюди. Це можна побачити, зіставивши розташування поясів на картах.

Неповний збіг двох типів поясів пов'язаний з тим, що географічні пояси є складними утвореннями, включаючи, крім клімату, ґрунтове-рослинний покрив, геоморфологічні і біохімічні процеси, гідрогеологічні характеристики. Названі явища часто відображають процеси різної тривалості й, отже, можуть і не відповідати всім параметрам сучасного клімату.

У межах географічних поясів виділяються географічні зони, їх називають також ландшафтними зонами. Зони меншою мірою, ніж пояси, мають широтну орієнтацію. Причина полягає в тому, що при формуванні зон важливе місце посідають, поряд з теплоенергетичними факторами, умови зволоження. Цікаво, що умови зволоження території (ландшафту) формуються як зовнішніми факторами (кліматичними: радіаційним режимом, циркуляційними процесами), так і структурою ландшафтів: кількістю ярусів (гео-горизонтів), характером рослинності, структурою ґрунтових горизонтів тощо.

Кліматичні умови зволоження прийнято кількісно оцінювати за допомогою показників зволоження:

коефіцієнта Висоцького — Іванова К =Х*Е0-1 , де X — річна сума атмосферних опадів, мм; Е0 — річне випаровування, мм;

радіаційного індексу сухості Будико R = R*LX-1, де R — річний радіаційний баланс; LX — енергія, яка потрібна була б на випаровування атмосферних опадів.

На рис. 7.3 подано значення радіаційного індексу сухості (за А. О. Григор'євим та М. І. Будико). Цей графік демонструє залежність типу ландшафту (лісовий, лісостеповий, пустельний тощо) від значення радіаційного балансу, що має поясний характер, та радіаційного індексу сухості, котрий залежить від співвідношення тепла та вологи. Останнє має складний просторовий характер, бо визначається, крім широтного положення, також типом атмосферної циркуляції, віддаленістю від Світового океану й кліматом. Графік показує закономірну залежність між ландшафтним типом та поверхневим стоком.

У низьких широтах — наприклад, від 0 до 30° — фактором, що лімітуює зростання рослинності, є волога (як нестача, так і надмірність), бо тепла достатньо в будь-якій частині цих регіонів (за винятком, звичайно, гірських районів). Тут сформувався такий спектр географічних зон: вологі екваторіальні ліси — тропічні ліси — листопадні ліси — савани — спустелені савани — тропічні пустелі.

У високих широтах — наприклад, від 65° і вище — лімітуючим фактором є тепло, а опадів тут надмірно при тому рівні теплоенергетичних ресурсів, які цим широтам властиві. На цих широтах сформувалися: лісотундри, тундри, арктичні пустелі.

У проміжному положенні між цими поясами, тобто в субтропічних і помірних поясах, по-різному комбінується надходження тепла і вологи: пустелі (субтропічні і помірного поясу) розташовані в районах, де зволоження недостатнє, а вологі субтропічні ліси, тайга сформувалися в районах з достатнім зволоженням.

 

Модель ідеального континенту.Хоч на кожному материку розташування зон має свої особливості, можна визначити головні закономірності за допомогою моделі ідеального материка, яка відтворює розподіл суходолу за широтними колами. При побудуванні ідеального материка передбачається, що на ньому немає гір. Океанічна циркуляція відповідає реальній. Чітко простежується близька до широтної орієнтація поясів, тоді як зони розташовані різноманітніше.

Періодичний закон географічної зональності.Уважний розгляд схеми ідеального материка дає змогу побачити повторення таких самих чи подібних географічних зон у різних поясах. Наприклад, лісові зони є в екваторіальному, субекваторіальному, тропічному, субтропічному і помірному поясах. У кількох поясах трапляються також степові, напівпустельні і пустельні зони, зони перехідного типу між лісовими і степовими: високотравні савани, рідколісся, лісостепи тощо. Помічене на початку 50-х років XX ст. повторення зон підказало А. О. Григор'єву та М. І. Будико формулювання періодичного закону географічної зональності: однотипність зон у різних поясах пов'язана з повторенням однакових співвідношень тепла і вологи.

Викладені закономірності справедливі для низин і рівнин. У гірських районах з висотою знижується температура, змінюється кількість опадів (звичайно зростає до певних висот, а потім зменшується). Має значення і зміна сонячної радіації, яка надходить залежно від відмінностей нахилу та експозиції схилів, а також хмарності.

Відповідно до цього змінюються водно-теплові умови та спричиняють належні зміни ландшафтних зон з висотою.

Закономірна зміна природних умов і ландшафтів з висотою має назву висотної поясності (висотної, або вертикальної зональності).

Зони на рівнинах і висотні зони утворюють взаємозв'язану систему. Наприклад, зона арктичних (полярних) пустель на рівні моря формується на широті 65...85°, а в нижчих широтах можлива тільки на певній висоті в горах.

Отже, в кожній точці суходолу проявляються водночас і горизонтальна, і вертикальна складові географічної поясності й зональності, але їх співвідношення різне. На розчленованому рельєфі, особливо в горах, більшого значення набуває вертикальна складова. Тому кожна гірська країна має власний спектр вертикальної поясно-зональної структури — звичайно, тим багатший, чим вищі гори та чим вони ближчі до жаркого поясу (більша різноманітність умов). Гори високих широт, що перебувають у холодному поясі, не мають такого спектра (наприклад, гори Антарктиди).

На рівнинах основну роль відіграє горизонтальна складова географічної поясності та зональності. Але в розчленованих частинах рівнин спостерігаємо мікрозональність, що спричинена відмінностями експозиції схилів (отже, радіаційними умовами), умовами зволоження й розподілу вологи.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.