Здавалка
Главная | Обратная связь

Лекція №14: Центральна Рада.



Українська гетьманська держава.

План.

1.Лютнева революція і піднесення національно-визвольного руху в Україні. Центральна Рада.

2.Перші кроки на шляху організації української державності. І та ІІ Універсали Центральної Ради.

3.Проголошення Української Народної Республіки. Війна більшовицької Росії проти УНР.

4.Проголошення незалежності УНР. ІV Універсал. Брест-Литовський мирний договір.

5.Прихід до влади гетьмана П.Скоропадського.

6.Діяльність гетьманського уряду.

 

1.27 лютого 1917 р. в Росії перемогла революція. У цей день в Петрограді було утворено два нових реальних органи влади: Тимчасовий уряд і Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів. В ніч з 2 на 3 березня Микола ІІ зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів – вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.

Падіння самодержавства, демократизація суспільства сприяли піднесенню національно-визвольних процесів. Виникла можливість самовизначення України і відродження її державності.

На порядку денному постало питання про необхідність єдиного центру українського руху. За ініціативи Товариства українських поступовців 4 березня 1917 р. представниками українських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада. Провідне становище в Центральній Раді зайняли ТУП, УСДРП, УПС, її головою було обрано М.Грушевського.

Своєю метою Центральна Рада оголосила державне самовизначення українського народу. Уже в перші дні свого існування Центральна Рада звернулася до українською народу із закликом згуртувати свої сили у боротьбі.

6-8 квітня 1917 р. у Києві працював Український національний конгрес, який надав Центральній Раді повноваження представляти народ України, перетворивши її таким чином на своєрідний український парламент. Конгрес визначив склад та структуру Центральної Ради (Велика рада і Мала рада), обрав президентом України М.Грушевського, одностайно висловився за національно-територіальну автономію України.

Центральна Рада здобула підтримку Всеукраїнського військового та Всеукраїнського селянського з’їздів, зборів та мітингів демократичних сил.

 

2.10 червня Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив Україну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність.

15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради – Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком. до уряду увійшли С.Петлюра (секретар військових справ), Б.Мартос (секретар земельних справ), В.Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд переважно був соціал-демократичним.

Стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. в Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду (О.Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі). У ході переговорів було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1918 р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу, а Генеральний Секретаріат – органом крайової адміністрації.

3 липня 1917 р., дотримуючись взятих на себе зобов’язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти “намірів самовільного здійснення автономії України”. А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій (національним меншинам було надано 18% місці у Малій Раді і 30% місць – у Великій раді).

Але Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей. 4 серпня він затвердив “Інструкцію Тимчасового Уряду Генеральному Секретаріатові”, згідно якого право чинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася.

Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з ним. Однак, конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху.

 

3.25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. у Петрограді більшовики, здійснивши державний переворот, захопили владу і утворили новий уряд – Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і в Україні.

Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо нього ворожу позицію.

За нових обставин, коли юридично перестав існувати всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність по державотворенню в Україні. Найбільш важливими кроками на цьому шляху були такі.

31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення щодо поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній – етнічні українські території. Розширилися структура і компетенція Генерального Секретаріату.

7 (20) листопада Центральна Рада прийняла Третій Універсал, проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії в складі Російської республіки, яка повинна стати “федерацією рівних народів”. УНР планувала вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. На думку багатьох істориків, це було помилкою Центральної Ради: на момент прийняття Третього Універсалу склалися всі умови для проголошення повної державної незалежності України. Та, керуючись власною ідеологією, Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію, змарнувавши тим самим багато енергії і часу.

Третій Універсал оголосив широку програму соціально-економічних перетворень, зокрема: скасував велику приватну власність на землю, встановив 8-годинний робочий день, проголосив широкі демократичні свободи і ліквідацію смертної кари, на 9 (22) січня 1918 р. призначив Українські Установчі збори, яким Центральна Рада мала передати владу.

Центральна Рада була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні. На цей час РСДРП(б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10% голосів виборців України, тоді як українські партії – 75%.

Протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом Росії вилилося у конфлікт між ними. Більшовики наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів.

4 (17) грудня 1917 Раднарком з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив. Що, визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з’їзд рад. Центральна Рада звинувачувалася у дезорганізації фронту, у роззброєнні більшовицьких частин в Україні, у змові проти проголошеної більшовиками радянської влади.

Ультиматум повинен був підготував підґрунтя для збройного втручання Рад наркому у внутрішні справі УНР.

Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад не виправдалися. Перебуваючи у значній меншості (127 чоловік і 2,5 тис. делегатів), вони покинули Київ і 11-12 (24-25) грудня 1917 р. провели альтернативний з’їзд у Харкові. Тут вони проголосили встановлення радянської влади в Україні, створили Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд – Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з “контрреволюцією”. Більшовики нав’язали Україні громадянську війну.

Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917 – січня 1918 рр. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові. Найдраматичнішим був кривавий похід більшовицьких військ на чолі з М.Муравйовим на Київ. 16 (29)січня – бій під Крутами їм дали 300 студентів і курсантів, які героїчно загинули.

 

4.За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а в озброєнні – в 40 разів. Керівництво УНР не змогло організувати боєздатні збройні сили.

26 січня 1918 радянські війська ввійшли в Київ, внаслідок червоного терору в місті загинуло 5 тис. чол.. Центральна Рада і всі її заклади переїхали до Житомира, потім – до Сарн.

Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження незалежності України. 27 січня (9 лютого) 1918 в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир:

- Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку;

- Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну;

- Це5нтральна Рада взяла на себе зобов’язання поставити союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.

Протягом лютого-квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис. чол.) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. Сподівання Центральної Ради на допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини і їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними і ілюзорними. В Україні було встановлено жорстокий окупаційний режим. Так, були запроваджені військові польові суди, які здійснювали судочинства і розстріли мирного населення.

Центральна Рада втрачала реальну владу в Україні, втрачала авторитет серед населення, скомпрометувавши себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю в здійсненні соціально-економічних перетворень.

 

5.В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні селяни. Вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з’їзд Союзу землевласників, який проголосив гетьманом усієї країни Павла Скоропадського. У цей же день окупаційні власті розігнали Центральну Раду і визнали владу гетьмана. В Україні стався державний переворот.

Павло Скоропадський – нащадок гетьмана поч. ХVІІІ ст. Івана Скоропадського, один із найбільших українських землевласників, з 1912 р. – генерал-майор російської армії, ад’ютант Миколи ІІ. У 1917 р. брав участь у створенні загонів вільного козацтва.

Уряд гетьмана складався з великих землевласників, військових, помірно-консервативних громадських діячів. Очолив уряд поміщик, октябрист Ф.Лизогуб. Ядро уряду складали кадети, представників соціалістичних партій у ньому не було.

Фактично гетьман і його уряд перебували у повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму.

 

6.Основні напрями політики уряду П.Скоропадського:

1) замість УНР була проголошена Українська держава, республіканська форма правління замінена на монархічну (гетьманат). Гетьман зосередив в своїх руках всю повноту влади – законодавчу, виконавчу, судову;

2) відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти;

3) налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет. Демократичний режим змінився авторитарним;

4) створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства;

5) успішною була діяльність в культурній сфері: українізація шкіл, відкриття нових гімназії, університетів, Української академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів;

6) здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу П.Скоропадського визнало 30 країн світу, у 23 країнах вона мала свої представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з Росією.

Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не дістав. Орієнтація уряду на великих землевласників, буржуазію, на німецький окупаційний режим позбавила його підтримки широких верств українського населення – селян, робітників, інтелігенції. Консервативні ідеї, сповідувані урядом, не змогли консолідувати суспільство.


Лекція №15: Директорія УНР. Західноукраїнська

Народна Республіка

План.

1.Прихід до влади Директорії УНР.

2.Внутрішня і зовнішня політика Директорії.

3.Проголошення ЗУНР.

4.Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР.

5.Причини поразки та історичне значення української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

1.Уряд гетьмана не визнали соціалістичні партії, селянський союз, інші політичні партії та громадські організації. Опозиційні до гетьманату сили об’єдналися навколо Українського Національного Союзу (УНС). 13 листопада 1918 р. на засіданні УНС з метою організації боротьби проти гетьманського режиму було створено опозиційний уряд – Директорію на чолі з В.Винниченком (ввійшли С.Петлюра, Ф.Швець, Ф.Андрієвський, А.Макаренко). У свою чергу українські більшовики на чолі з КП(б)У теж прагнули відновити в Україні радянську владу і зберегти єдність з радянською Росією.

11 листопада 1918 р. закінчилася І світова війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України.

Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті “До всіх українських громадян” П.Скоропадський заявив про федерацію України з не більшовицькою Росією і про “відновлення Великої Росії”. Суверенність Української держави скасовувалася.

У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.

28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г.П’ятаковим, а згодом Х.Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.

уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і покинув місто.

Гетьманський уряд передав владу Директорії, яка заявила про відновлення УНР. Директорія була з самого початку свого правління у стані війни з Радянською Росією.

 

2.Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема відновлені назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча – Трудовому Конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.

З 21 по 29 січня працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних Міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесії Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 р. Директорія під тиском більшовицьких військ покинула Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом – на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км. – між поляками і більшовиками.

Причини поразки Директорії:

1) Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямків політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра – на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою – до союзу з Антантою;

2) непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному: а) видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв’язували земельні питання, здійснювали каральні акції; б) обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права; в) ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д.;

3) невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна;

4) радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. на бік більшовиків перейшли загони Махна, “зелених”, Григор’єва.

Отже, 2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави – Українська соціалістична радянська республіка. Більшовики почали проводити на Україні політику “воєнного комунізму”, яка передбачала суворий контроль над економікою і соціальною сферою країни (націоналізація промисловості, фінансів, зв’язку; диктатура комуністичної партії; загальна трудова повинність; карткова система; “червоний терор”; продрозкладка тощо).

Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух опору, зростало невдоволення і в самій Червоній Армії.

Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ. Радянська влада в Україні знову впала. Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва. Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Нестора Махна.

На початку 1920 р. Червона Армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Радянську владу в Україні було відновлено втретє і остаточно.

Взимку 1919-1920 рр. армія УНР провела т.зв. “зимовий похід”, який виявився невдалим.

Намагаючись врятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок – переговори з Польщею. 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав:

- спільну боротьбу проти більшовиків;

- відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С.Петлюрою;

- як своєрідну компенсацію за це С.Петлюра “віддавав” Польщі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Волинь, Холмщину, Полісся), що викликало обурення серед населення Західної України.

Хоча і розпочалися військові дії, проте Росія і Польща були не готові до затяжної війни і в жовтні 1920 уклали перемир’я. Це означало розрив Польщі з УНР. Українські війська (17 тис.) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв з частинами Червоної Армії змушені були відступити на окуповану поляками територію, де були роззброєні та інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії.

18 березня між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир:

1) Польща визнавала існування самостійної Радянської України;

2) До Польщі ввійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західна Білорусь, Холмщина, Підляшшя.

 

3.У жовтні 1918 р. почався розпад Австро-Угорщини, яка терпіла поразку в І світовій війні і була охоплена революційно-визвольним рухом.

18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і Буковини уторили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила об’єднання західноукраїнських земель в одне ціле – Українську державу.

Вирішальним кроком на шляху західних українців до відтворення державності стали події 1918 р.:

1 листопада – з ініціативи Військового комітету у Львові відбувся виступ солдатів – українців, активно підтриманий населенням міста.

2 листопада – австрійський намісник передав владу УН раді. У своєму зверненні до населення вона проголосила про створення національною держави на українських землях Австро-Угорщини, заявила про свої наміри провести земельну реформу, створити національну армію, запровадити робітниче законодавств, соціальне забезпечення.

9 листопада – сформовано західноукраїнський уряд (Державний Секретаріат), який очолював Кость Левицький.

13 листопада – УН Рада прийняла Закон, яким затвердила державну самостійність Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину).

ЗУНР відразу стало об’єктом агресії з боку Польщі. Поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнювалася тим, що Польщу підтримували і країни Антанти. США, Англія і Франція у післявоєнному устрої зробили ставку саме на Польщу, прагнули створити з неї “санітарний кордон для боротьби проти більшовизму”.

Головним завданням ЗУНР став захист власної території від іноземної агресії. 22 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ змушений був покинути Львів, евакуювавшись спочатку до Тернополя, а потім – до Станіслава.

 

4.Уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою:

- за короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися вибори до Української Національної Ради – представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояли на національно-ліберальних позиціях і представляла Українську національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи;

- президентом республіки було обрано Є.Петрушевича;

- проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: розподіл між селянами передбачався після закінчення війни;

- створювалися система народної освіти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам надавалося право “на школу рідною мовою”;

- утверджувалося державність української мови;

- для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА, яка досягла 100 тис. чол.;

- значні зусилля були спрямовані на об’єднання з УНР. Після переговорів з Директорією 22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР.

Але Акт Злуки реалізовано не було – як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли Директорія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУНР була у стані війни, Є.Петрушевич 4 грудня 1919 р. денонсував Акт Злуки.

У липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам’янець-Подільського, а в листопаді – емігрував до Відня. УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорії об’єдналася з армією УНР.

Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про при належність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.

 

5.Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. :

1) низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними. Робітники, підприємці, поміщики в більшості свої не підтримали ідею незалежності України;

2) відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР і ЗУНР;

3) несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги.

Історичне значення:

1) у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;

2) героїчна боротьба українського народу 1917-1921 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.


Лекція №16: Українські землі







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.