Здавалка
Главная | Обратная связь

Нч) Зміни в державному устрої та політичному режимі Італії в період фашистської диктатури . «Корпоративна система» . Падіння режиму .



В січні 1926 р. уряд Муссоліні присвоює собі право видавати декрети в обхід парламенту.
У листопаді 1926 р. були опубліковані «Надзвичайні фашистські закони»: розпуск офіційних партій, закриття їх друкованих органів і заборона профспілок, крім одержавлених фашистських; відновлення смертної кари за політичні злочини; введено надзвичайну юстицію трибунали і адміністративну висилку. Скасовувалися місцеві органи самоуправління, замість них призначалися чиновники . Політична поліція ОВРА провела широкомасштабні арешти, зокрема, було ув'язнено 12 тис. комуністів. Одночасно зростала особиста влада Муссоліні. Якщо на початках прем'єр був відповідальний перед королем, а П'ємонтські статути офіційно не скасовувалися, то уже законом 1925 р. «Про повноваження голови уряду» встановлювалася невідповідальність прем'єра перед парламентом, а міністри перетворювалися на чиновників, відповідальних перед головою уряду. На місце парламенту поступово було поставлено Корпоративну палату. Кандидати в депутати цієї палати висувалися в основному профспілками, тобто фактично керівними центрами цих фашистських спілок. Потім Велика національна рада фашизму (штаб партії) обирала із загального списку 400 «найдостойніших» кандидатів. Виборцям надавалося право схвалювати ці призначення. Право голосу надавалося чоловікам старшим за 21 рік, якщо вони від­повідали одній з чотирьох вимог:
а) платили внески у профспілку або
б) сплачували річний податок у розмірі понад 100 лір, або
в) тримали цінні папери , або
г) належали до церковного кліру
В Італії протягом 1926-1934 pp. виникла т. зв. корпоративна держава. Загалом було створено 22 корпорації в різних галузях промисловості, торгівлі, сільського господарства, послуг. До них входили рівна кількість представників профспілок та підприємців і по три функціонери фашистської партії, яка мала забезпечувати «неупереджений арбітраж». Головою кожної з 22 корпорацій був сам Муссоліні. Він же очолював Міністерство корпорацій. За законом, корпораціям надавалося визначення умов праці і вирішення трудових спорів. Страйки заборонялися і нещадно придушувалися.Як правило, керівництво фашистських профспілок не йшло на конфлікти з підприємцями, що забезпечувало високий ступінь експлуатації за майже повної відсутності класової боротьби.Як вищий суд діяв Особливий трибунал з числа генералів сухопутних сил, авіації, міліції та адміралів флоту. Цей трибунал розглядав найважливіші справи у максимально пришвидченому порядку - за 48 годин. Звинувачувальний акт видавався звинуваченому в день процесу, захисника могли перервати і навіть посадити за грати за «неповагу до закону». Вердикти оскарженню не підлягали. Фашистська партія стала частиною державного апарату. Партійні з'їзди та інші форми партійного самоуправління скасовувалися. Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за призначенням. Головою ради ставав голова уряду. Рада завідувала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, утверджувала на вищі посади. Цей особливий статус єдиної дозволеної партії освячувався авторитетом короля. Так, статут партії формально затверджувався королівським декретом, а офіційний керівник партії (секретар) призначався королем за поданням прем'єра.саме у цей час Ватикан офіційно став суверенною державою і отримав свій сучасний статус. Це було закріплено в 1928 р. Латеран-ськими договорами з Пієм XI.Режим Муссоліні першим серед фашистських режимів зазнав військової, а відтак і політичної поразки. В 1943 р. розпочалася висадка союзників на Сицилії (до речі, допомогу американській армії надавала мафія). В країні відбувся антифашистський переворот. Муссоліні був ув'язнений. Гітлер ще спромігся визволити свого невдачливого союзника, але італійські партизани стратили колись могутнього дик­татора, підвісивши його униз головою.У 60-70-х роках неофашистські партії і групи, здавалось, могли стати впливовою політичною силою в Італії, однак відродження фашизму в цій країні - не сталося.

27. Проголошення республіки в Італії та прийняття конституції 1947 р. Державний устрій
У ніч на 10 липня 1943 р. американські, англійські та канадські війська розпочали висадку десанту на Сицилії. 25 липня 1943 р. на засіданні Великої фашистської ради відбулося зміщення Муссоліні з посади глави італійського уряду. Фашистська диктатура Муссоліні змінилася військово-монархічною диктатурою маршала Бадольо. 27 липня Бадольо вимушений був видати декрет про розпуск фашистської партії та фашистських організацій. Він розпочав таємні переговори з Об'єднаними націями про укладення перемир'я. Увечері 8 вересня 1943 р. англо-американське командування, не попередивши італійську сторону, передало по лондонському радіо текст підписаного напередодні перемир'я. Народ та армія Італії виявилися непідготовленими до цього кроку. Гітлерівці встигнули інтернувати близько половини (749 тис.) складу італійської армії, Бадольо та його уряд були вимушені втікати на південь країни в зону американо-англійської окупації. 12 вересня кращий диверсант Гітлера Отто Скорцені звільнив з ув'язнення Муссоліні (т. зв. «операція Ейхе») і у курортному містечку Сало дуче започаткував т. зв. Італійську соціальну республіку, союзну з гітлерівською Німеччиною.
В тексті мирного договору, підписаного в Парижі 10 лютого 1947 p., передбачалося виведення італійських військ з усіх захоплених територій, відмову країни від колишніх колоній - Лівії, Еритреї та Італійського Сомалі. Порівняно невеликою була контрибуція - так, СРСР задовольнився сумою в 100 млн доларів. Дефашизація країни також проходила доволі ліберально.
21 червня 1945 р. в країні було сформовано коаліційний уряд Ф. Паррі (Партія дії") за участю комуністів. Так, П. Тольятті став міністром юстиції, а М. Скоччімаро очолив міністерство фінансів. П. Тольятті провів реорганізацію судів присяжних та домігся прийняття закону про непокарання дій, вчинених партизанами в роки Опору. З його ініціативи була проведена широка амністія.
На 2 червня 1946 р. в Італії був призначений референдум про політичний устрій. За республіку було подано 12,7 млн голосів та 10,7 млн -проти. Північ у своїй більшості висловилася за республіку, Південь -за монархію .18 червня 1946 р. Італія була офіційно проголошена Республікою. 2 червня одночасно з референдумом відбувалися вибори до Установчих зборів. Найбільше число місць здобула Християнсько-демократична партія (ХДП). У новому коаліційному уряді комуністи зберігали чотири портфелі (Скоччімаро, Гулло, Серені, Феррарі). Навесні 1947 р. християнські демократи розвинули активну антикомуністичну кампанію навколо т. зв. «золота Донго». Під час арешту Муссоліні комуністи захопили золотий запас «Банко дТталія», після чого нібито частково використали його «на військові потреби» (це уже після 27 квітня 1945 р.!). 31 травня Де Гаспері сформував однопартійний християнсько-демократичний уряд. У грудні до складу цього уряду увійшли республіканці та соціал-демократи.
22 грудня 1947 р. більшістю Установчих зборів була схвалена конституція, яка вступила у силу 1 січня 1948 р. Згідно з конституцією вищим законодавчим органом республіки виступає парламент, який обирається на загальних виборах з таємним голосуванням по пропорційній системі. Конституція проголошує принципи децентралізації правління, широкої автономії областей, незалежності судової влади. Конституція визначає громадянські свободи: свободу політичних поглядів, організацій, друку, зборів, свободу особи, таємницю переписки тощо.
З прийняттям конституції особливо гостро постало питання про Латеранські угоди 1929 p., які визначали принципи взаємовідносин держави та католицької церкви. Проти їх збереження різко виступила впливова Італійська соціалістична партія, але комуністи з тактичних міркувань цей документ підтримали. Тим самим церковний шлюб в Італії був визнаний нарівні з громадянським, розводи у відповідності з церковною доктриною не визнавалися законом, заборонялися аборти, зберігалося викладання церковної доктрини в початковій школі тощо. Ціною блокування з католицькою церквою комуністи зуміли виторгувати закріплення в конституції важливих соціальних аспектів. Так, у ст. 41 вказувалося, що приватна ініціатива не повина розвиватися на шкоду інтересам суспільства; ст. 42 проголосила принцип обмеження приватної власності та можливість її експропріації за винагороду в інтересах суспільства; ст. 44 передбачала, що закон може установлювати граничні розміри земельної власності; ст. 45 встановлювала принцип підтримки кооперації з боку держави; ст. 46 визнавала за трудящими право на участь в управлінні підприємствами.

 

28. НЧ Відновлення незалежності Польської державності у 1918 – 1919 рр. Конституція 1921
Поляки, втративши незалежність унаслідок трьох поділів кінця ХVІІІ ст., постійно боролися за відновлення їхньої державності. У роки Першої світової війни склалися два політичні табори, які в боротьбі за відновлення польської державності покладали надії на одну з ворогуючих сторін. Сили, що гуртувалися навколо Партії народної демократії (ендеки)‚ очолюваної Р.Дмовським, спиралися на підтримку Антанти. У Парижі вони створили Польський національний комітет, що його восени 1917 р. було визнано представником польського народу. На території Франції було створено польську армію, якою командував генерал Галлер. Інші політичні сили на чолі з Юзефом Пілсудським виступали за співробітництво з Центральними державами, зокрема з Австро-Угорщиною. Ще на початку війни Пілсудський з допомогою австрійського генштабу створив польський легіон, що взяв участь у боротьбі проти російської армії. Наприкінці 1917 р. між Пілсудським і німецьким командуванням виник конфлікт. Тоді Пілсудський відмовився включити польський легіон до складу німецької армії, після чого опинився у в’язниці.Революційні події в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині прискорили процес утворення польської держави. У листопаді 1918 р. представники лівих партій у Любліні створили уряд на чолі з Ігнацієм Дашинським, який проголосив утворення Польської Республіки. Але цей уряд проіснував недовго.10 листопада до Варшави повернувся звільнений з в’язниці Пілсудський. Наступного дня він отримав од Регентської ради, створеної ще у вересні 1917 р. як орган польської державності, владні повноваження та одразу ж утворив уряд на чолі з соціалістом Є.Морачевським, а себе оголосив "тимчасовим вождем держави". Передавши Пілсудському владу, Регентська рада самоліквідувалася. Попервах влада уряду, який розмістився у Варшаві, поширювалася лише на територію Королівства Польського, яке за рішенням Віденського конгресу 1814-1815 рр. входило до складу Росії, та Західну Галичину (Мала Польща). Тільки наприкінці грудня 1918 р. внаслідок народного повстання було звільнено з-під влади Німеччини частину західних польських земель (Велика Польща). Одночасно з процесом відновлення незалежності в Королівстві Польському почали виникати ради, але вони не мали такого впливу, як у Росії.У січні 1919 р. було проведено вибори до Установчого сейму, на яких більшість здобули ендеки. Пілсудський залишився "вождем держави". Його роль обмежувалася конституційними нормами.Установчий сейм прийняв низку соціально-економічних законів: було закріплено 8-годинний робочий день, розроблялася земельна реформа, що передбачала обмеження землеволодіння 180 га.Влітку 1919 р. по всій території Польщі було ліквідовано ради. Паризька мирна конференція визначила західний кордон Польщі, а щодо східного кордону питання залишилося відкритим. Англійський міністр закордонних справ Керзон запропонував визначити його лінією розселення етнічних поляків, що й було затверджено Верховною радою Антанти у грудні 1919 р. Але невизначеність становища в Росії дала можливість польському урядові претендувати на землі, які колись входили до складу Речі Посполитої. Претензії на східні території призвели до війни з Західно-Українською Народною Республікою — ЗУНР у листопаді 1918 р. — липні 1919 р., внаслідок якої Польща загарбала Західну Україну. До 1920 р. Польща знаходилась у стані неоголошеної війни з радянською Росією. Всі спроби країн Антанти спонукати Польщу до більш рішучих дій зазнали поразки. Це було пов’язано з тим, що представники білого руху в Росії не визнавали польської державності, і польський уряд не був зацікавлений в їхній перемозі. Тільки після поразки основних сил білогвардійців Пілсудський зважився на рішучі дії. 21 квітня 1920 р. між урядом Української Народної Республіки і Польщею було укладено Варшавський договір. Польща закріплювала за собою західні області України. Вона визнавала право України на незалежне державне існування і верховну владу УНР на чолі з С.Петлюрою. Після укладення договору та військової конвенції польська армія та війська УНР повели наступ проти більшовиків і навіть увійшли до Києва. У травні 1920 р. їхній наступ було зупинено, а в серпні Червона армія стояла вже під стінами Варшави. Радянські лідери розглядали похід на Варшаву як спосіб підштовхнути світову революцію, але завдяки допомозі країн Антанти більшовицьким військам було завдано контрудару. 18 березня 1921 р. у Ризі між Польщею, РСФРР та УСРР було підписано мирний договір, за яким Польща закріплювала за собою територію Волині, Полісся, Холмщини, Галичини та інших земель Північно-Західної України, а також Західної Білорусії. Остаточно кордони Польщі склалися 1923 р. На сході вони включали території Західної України та Західної Білорусії, а також Віленську область, захоплену в Литви 1920 р. На заході Польща не змогла приєднати території Вармії та Мазури, де населення на плебісциті виступило проти приєднання. У жовтні 1921 р. Польщі було передано третину Сілезії (протягом 1919-1921 рр. польське населення тричі піднімалося тут на збройну боротьбу). За рішенням Паризької мирної конференції до Польщі було приєднано частини Помор’я і Пруссії та Познань.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.