Здавалка
Главная | Обратная связь

Державний устрій та політичний режим Німепцької імперії кінця 19-поч 20 ст.

Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав, Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу.

Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.

Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній.

Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора.

Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії (ст. 19).

Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим.

Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку.

Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення).

При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах.

Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація.

В цілому ж система вищих органів влади і управління Німецької імперії являла собою єдиний, в значній мірі централізований державний механізм з особливим привілегірованим становищем в ньому ряду прусських державних органів.

 

16. Прийняття, структура оцінка Веймарської конституції Німеччини 1919 р. Державний устрій Німеччини за Конституцією 1919 р. Відпоівдно до рішення Загальнонімецького з’їзду Рад 19 січня 1919 року відбулися вибори до Установчих зборів. Установчі збори відкрилися 6 лютого 1919 року у Веймарі (Тюрінгія) і 11 серпня 1919 року затвердили Конституцію Німецької імперії, яка і отримала назву Веймарської . Назва “імперія” – не випадкова. Автори Конституції у своїй більшості були монархістами. Тому, опрацьовуючи республіканську Конституцію, намагалися зберегти старі назви, пов’язані з імперією. Про це свідчать і слова преамбули про намір німецького народу “ оновити і зміцнити свою імперію” і стаття 1 Конституції, яка стверджувала, що “Німецька імперія – республіка”. Конституція складалася з двох частин – Устрій і завдання імперії і Основні права і обов’язки німців – і налічувала 181 статтю. Німеччина визнавалася федерацією 18-ти земель. Кожна земля “повинна мати республіканську конституцію”. Законодавчий орган – ландтаг – обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був “користуватися довір’ям народного представництва” (ст. 17). Однак права земель були досить обмеженими. Усі важливі питання – зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо - належали вийнятково до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало “перевагу над правом земель” (ст.13). Вийняткову роль у цьому відношенні мала стаття 48 Конституції, відповідно до якої, якщо яка-небудь земля не виконує обов’язків, покладених на неї Конституцією або імперськими законами, то “президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили”. Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом. Вищим законодавчим органом імперії був рейхстаг (імперські збори) – нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на 4 роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина була поділена на 35 виборчих округів. Партії, що брали участь у виборах, виступали кожна зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх 18-ти земель. Прусія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія – 10, Баден – 3. Рейхсрат мав право “опротестування законів, ухвалених рехстагом”. В разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення вдруге постанови. Якщо при цьому “рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди”, то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74).
  Центральне місце в Конституції посідає рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався “всім німецьким народом” терміном на сім років (ст. 41 – 43), допускалося переобрання на другий термін. Президент імперії представляв “імперію в міжнародно-правових відносинах”, укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало “верховне командування всіма збройними силами імперії” (ст.47). Він мав право “розпускати рейхстаг”, але не більше одного разу з даного приводу (ст.25). Нарешті, стаття 48 Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження. Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то “президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили”. З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканість житла, тайна листування, свобода думки тощо). Винятково в компетенції президента знаходилося призначення і звільнення рейхсканцлера і імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов’язків потребував довір’я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду – рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції “встановлює правові лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом” (ст. 56). Революційна ситуація обумовила включення до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканість особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності, Конституція підкреслювала, що “власність зобов’язує”. Користування нею “повинно бути в той же час служінням загальному благові” (ст. 153). У прикінцевих постановах було сказано, що Конституція Німецької імперії 1871 року скасовується. Інші закони і укази імперії залишаються в силі, оскільки Веймарська конституція “не перебуває з ними в суперечності” (ст.178). Характер державного ладу, виняткові повноваження президента (ст. 48) дають можливість визначити встановлену Веймарською Конституцією форму правління як “президентсько-парламентську республіку”. 17. Характеристика Веймарської республіки в Німеччині. Проведені 19 січня вибори в Установчі збори дали перемогу правим і центристським партіям. Комуністи бойкотували ці вибори. Установчі збори працювали в тихому містечку Веймарі, що на півдні Німеччини. Розроблена ними конституція і республіка, утворена на її основі, отримали назву Веймарської. Конституція ввела у Німеччині загальне виборче право і громадянські свободи. Німеччина проголошувалася федеративною республікою з сильною президентською владою, але відповідальним перед рейхстагом урядом. Фрідріха Еберта було обрано першим президентом. Другим і останнім президентом Веймарської республіки став 1925 р. генерал-фельдмаршал Гінденбург.Проте революційні настрої в Німеччині ще довго давалися взнаки. 13 квітня 1919 р. на три тижні встановилася радянська влада в Баварії, у 1920 р. праві сили вчинили заколот („Капповський путч”) на три дні захопили владу в Берліні, але наразившись на могутній опір населення змушені були відступити, 1923 р. могутні виступи робітників сталися в Саксонії й Тюрінгії, а в Гамбурзі під керівництвом майбутнього лідера Комуністичної партії Німеччини Ернста Тельмана спалахнули збройні повстання, інспіроване СРСР.Крім політичних негараздів молодій республіці довелося долати і економічну кризу спричинену вимогами країн Антанти сплачувати неймовірні репарації. Спроба Франції і Бельгії шляхом окупації Рура – промислового серця Німеччини – який дава 70% вугілля і 50% сталі, ще більш погіршило ситуацію. У Німеччині почалася небачена гіперінфляція: у середині 1922 р. долар коштував 10 марок, то через рік 1 млн марок. Півтори сотні друкарських фабрик не встигали друкувати гроші і нові нулі на банкнотах домальовували у банках. Для отримання заробітної платні робітникам доводилося брати корзини. Ціни у магазинах мінялися щогодини. Але завдяки гіперінфляції держава позбулася всіх воєнних боргів, а підприємці отримали фактично безпроцентні кридити. Значно знизилася заробітна плата – вона складала 40% від довоєнної. Безробіття сягнуло 6 млн чол.У такій ситуації підняли голову всі антивеймарські сили, як з ліва (комуністи), так і з права (нацисти). Лише завдяки рішучим діям уряду Штреземана, який підтримала армія, вдалося врятувати ситуацію. А запровадження плану Дауеса полегшило економічне становище країни. До 1929 р. Німеччина отримала 11 млрд доларів кридитів, що дало змогу відновити довоєнні економічні показники. Головне, за ці роки в економіці Німеччини сталися якісні зміни: відбулась докорінна модернізація виробництва, підприєництво охопило широкі верстви населення, Німеччина посіла перші позиції в автомобільній, авіаційній і хімічній промисловості. Заробітна плата зросла на 60%. На 1929 р. німецька економіка давала 10% світового виробництва і 12% світової торгівлі. Проте показники могли б бути значно кращими, як би не виплати репарацій, що складали 2,5 млрд марок на рік. Для їх виплат запроваджувалися високі податки (у 2 рази перевищували довоєнні) як прямі, так і опосередковані, зокрема на пиво. 18. Виникнення націонал-соціалістичної робітничої партії(фашиськоїф) в Німеччині. Її программа та боротьба за владу. У 1923 році ЦК РКП(б) через Комінтерн розпочав підготовку “німецького Жовтня”. У серпні 1923 року в Москві було створено спеціальну комісію (Сталін, Троцький, Радек, Дзержинський, Сокольников та ін.), якій доручили підготувати пролетарську революцію в Німеччині. Москва виділяла для цього гроші. Пленум ЦК РКП(б) затвердив план повстання і переправив його до Берліну. Дата виступу – 9 листопада 1923 року. Однак тодішнє керівництво компартії Німеччини відмовилося від цієї авантюри. Лише комуністи Гамбурга під керівництвом Е. Тельмана, взялися до зброї. Через три дні боїв вони були вимушені відступити. Майже в той самий день, 8 листопада 1923 року розпочався “пивний путч” – пряма спроба нацистів захопити державну владу. Дев’ятого листопада Гітлер у Мюнхені на чолі трьох тисяч штурмовиків намагався розпочати похід на Берлін. Але нацисти були зупинені і розігнані, а Гітлер був ув’язнений до фортеці на 5 років, але через півроку був звільнений. Після невдалих спроб захопити владу силою, обидві партії – комуністична і нацистська – змінюють свою тактику, розпочинаючи “боротьбу за рейхстаг”. Вони намагаються розширити свою соціальну базу, посилити керівництво. У 1925 році головою комуністичної партії Німеччини був обраний Е. Тельман. Гітлеру після звільнення з ув’язнення довелося поборотися за партію з Ремом і Штрассером. Остаточно переміг Гітлер. Правда перші успіхи були не дуже значними. Була ще одна можливість прийти до влади – вибори президента Німеччини. У 1925 році переміг фельдмаршал фон Гінденбург, він і став президентом на наступні 7 років. Чергові вибори відбулися в березні 1932 року. Партії вели напружену боротьбу. Гінденбург розпускає тільки що обраний рейхстаг і призначає нові вибори на листопад 1932 року. Результати були досить несподіваними. Втратили значну частину виборців соціал-демократи. Понесли серйозні втрати і націонал-соціалісти, які зібрали тепер лише 11 млн. голосів. І тільки компартія поліпшила своє становище, зібравши близько 5 млн. голосів. Внаслідок цього жодна з партій не здобула перемоги. Однак загроза захоплення влади нацистами була реальною. Комуністична партія закликала соціал-демократичну партію створити народний фронт, об’єднатися в боротьбі проти нацистів. Але керівництво соціал-демократів не дало на це своєї згоди. Наприкінці 1932 року рейхсканцлер генерал Шлейхе і колишній рейхсканцлер фон Папен розпочали боротьбу за владу. Кожен з них намагався створити свій склад уряду, включивши до нього три-п’ять нацистів на чолі з Гітлером. Четвертого січня 1933 року на віллі банкіра фон Шредера в Кельні відбулася зустріч Папена, Шредера й Гітлера. 10 січня 1933 року Гітлер і Папен знову зустрілись у Берліні на квартирі Ріббентропа. В результаті було прийнято рішення зробити Гітлера рейхсканцлером, Папена – віце-канцлером. В його реалізації вони користувались підтримкою О. Гінденбурга – сина й адьютанта старого президента – та члена ультрареакційного “Клубу панів” Вернера фон Альвенслебена. Уранці 29 січня 1933 року Альвенслебен раптово з’явився в О. Гінденбурга і заявив, що тодішній рейхсканцлер Шлейхер,наляканий можливістю створення уряду Гітлера і Папена, готує на завтрашній день військовий переворот, до Берліна будуть стягнуті війська, Гінденбург, його син і Папен будуть заарештовані. Нічого подібного Шлейхер не планував. Провокація вдалася. У палаці Гінденбурга почалася паніка. Вранці 30 січня 1933 року фон Папен передав президентові список нового уряду і рекомендував вручити Гітлеру повноваження його голови. Гінденбург погодився і 30 січня 1933 року на підставі статті 48 Веймарської конституції призначив Адольфа Гітлера рейхсканцлером. Нацисти прийшли до влади. Спочатку у складі уряду було лише три нацисти: Гітлер – рейхсканцлер, Генріг – міністр без портфеля, Фрік – міністр внутрішніх справ. Пізніше додався четвертий – Геббельс – міністр пропаганди.   19.Прихід до влади фашистської партії Німеччини . Встановлення монополістично-партійної диктатури та реакційного політичного режиму . «Одержавлення» партіїї. 19 Н Ч 1923 року розпочався “пивний путч” – пряма спроба нацистів захопити державну владу. Гітлер у Мюнхені на чолі трьох тисяч штурмовиків намагався розпочати похід на Берлін. Але нацисти були зупинені. Була ще одна можливість прийти до влади – вибори президента Німеччини. У 1925 році переміг фельдмаршал фон Гінденбург, він і став президентом на наступні 7 років. Чергові вибори -1932 року. Партії комуністів і нацистів вели напружену боротьбу. січня 1933 року фон Папен передав президентові Гінденбургу список нового уряду і рекомендував вручити Гітлеру повноваження його голови. Гінденбург погодився і призначив Адольфа Гітлера рейхсканцлером. Нацисти прийшли до влади. Гітлер, як глава уряду, підкорив собі поліцію, озброїв штурмові загони, включив до апарату нацистів він розпустив рейхстаг і розпочав докорінну ломку демократичних інститутів Веймарської конституції. Одним із напрямів політики нацистів була ліквідація буржуазно-демократичних прав і свобод. Було видано кілька надзвичайних указів, які забороняли проведення демонстрацій, зборів, скасовували свободу преси Був підпалений рейхстаг.Ннаступного дня – 28 лютого 1933 року – президент підписав надзвичайні укази: “Проти зради німецькому народу” і “Про захист народу і держави”, які ліквідували більшість демократичних прав і свобод. У підпалі рейхстагу було звинувачено компартію Німеччини, і вона була заборонена. У 1934 році було заборонено і соціал-демократичну партію. Другим напрямом політики нацистів стало руйнування парламентської системи Веймарської республіки. У березні 1933 року уряду було надано право видавати закони, що могли навіть відхилятися від конституції. Недоторканними залишалися права палат і президента. Договори імперії з іноземними державами тетер не потребували згоди рейхстагу. Це ставало справою уряду. 1934 року вмирає рейхспрезидент Гінденбург. У законі про верховного главу Німецької імперії було сказано: “Посада президента імперії об’єднується з посадою рейхсканцлера”. правомочності президента переходять “до вождя і рейхсканцлера Адольфа Гітлера”. Система вищих органів влади Веймарської республіки була остаточно зруйнована, її змінив механізм нацистської диктатури. Вища державна влада зосереджувалась в особі фюрера – Гітлера, який поєднував функції президента, рейхсканцлера, фюрера нацистської партії і верховного головнокомандувача. Посада була довічною.   20. Зміни в державному устрої Німеччини в період фашистської диктатурПісля смерті президента Гинденбурга 1 серпня 1934 р. по ухвалі уряду посада президента була скасована, а вся влада сконцентрована в руках Гітлера - «вождя» і довічного рейхсканцлера, якому було надано право не тільки призначати імперський уряд, всіх вищих посадових осіб імперії, але і свого наступника. Другого серпня 1934 року вмирає рейхспрезидент Гінденбург. У законі про верховного главу Німецької імперії від 1 серпня 1934 року було сказано: “Посада президента імперії об’єднується з посадою рейхсканцлера”. В силу цього правомочності президента переходять “до вождя і рейхсканцлера Адольфа Гітлера”. Система вищих органів влади Веймарської республіки була остаточно зруйнована, її змінив механізм нацистської диктатури. Вища державна влада зосереджувалась в особі фюрера – Гітлера, який поєднував функції президента, рейхсканцлера, фюрера нацистської партії і верховного головнокомандувача. Посада фюрера була довічною, він сам “призначав свого наступника”. Фюрер очолював імперський уряд і імперську канцелярію. Разом з тим існувала Рада міністрів з питань оборони імперії, важливі питання вирішувалися на засіданнях Таємного кабінету і Колегії трьох уповноважених (завідуючий канцелярією нацистської партії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу Верхового командування збройних сил). Усі ці органи мали законодавчі повноваження. Зберігався рейхстаг, який фактично перетворився на партійний зїзд. Його склад формувався особисто фюрером за списками, що були схвалені шляхом так званого “народного опиту”. Залишився старий розподіл на землі і провінції, однак землі втратили свій колишній статус членів федерації. Німеччину тепер розділили на тридцять дві партійні області на чолі з гауляйтерами, які були наділені всіма владними повноваженнями. У зв’язку із централізацією влади всі бургомістри міст стали призначатися міністром внутрішніх справ. Місцеве самоврядування було ліквідоване Нацисти створили могутній терористичний апарат, який почав складатися ще до приходу їх до влади. У 1920 р. виникли перші озброєні загони - «служба порядка фашистів, якою відводилася роль охорони фашистських зборищ. Використовувалися, проте, ці загони найчастіше для створення безладів на мітингах лівих сил, для нападу на робочих ораторів і ін. У 1921 р. «служба порядку» отримала назву «Штурмових загонів» До складу СС (Службу безпеці) входили «загальні загони», що включають керівництво нацистської партії, представників крупного капіталу, юнкерів, воєнщини, верхівку фашистської інтелігенції, а також озброєні «спеціальні загони», створені для виконання особливих завдань фюрера. Їх основою став полк особистих охоронців Гітлера і підрозділів «мертва голова», що здійснюють різноманітну діяльність по придушенню супротивників фашистського режиму. Військам СС ввірялася і охорона концтаборів. У роки війни эсэсовці, залишаючись добірними загонами, займалися пошуком і винищуванням супротивників нацизму, охороною концентраційних таборів, здійсненням масових вбивств увязнених, проведенням каральних акцій. У квітні 1933 р. в Пруссії була створена таємна державна поліція (Geheimestaatspolizei - гестапо), яка в 1936 р. була об'єднана з кримінальною і перетворена до установи, названої поліцією безпеки. Розвідувальний орган нацистської партії «служба безпеці» (СД) в 1938 р. був перетворений на головний орган розвідки «партії і держави», а наступного року разом з таємною державною поліцією (гестапо) утворив Головне управління імперської безпеки.   21.Каральна система фашистської диктатури в Німеччині (СА, СС, СД, гестапо, концтабори, поліція та ін.) Нацисти створили потужний терористичний апарат, який почав складатися ще до його приходу їх до тієї влади. У 1920 р. з'явилися перші боївки - " служба порядку " фашистів, якої відводилася роль охорони фашистських збіговиськ. Використовувалися, проте, ці загони найчастіше для створення заворушень на мітингах лівих сил, для напади проти робочих ораторів тощо. " .[8] Терористичний апарат, який складався із каральних органів, таких як Абвер, СС, СА, СД, РСХА, Гестапо, був головною опорою фашистської диктатури. Абвер - орган військової розвідки та контррозвідки нацистської Німеччини. Створений у 1919 році урядом буржуазної Веймарської республіки, коли генерал фон Шлейхера зібрав усі секретні служби под ведення міністерства оборони. Ос-кільки умови Версальського договору 1919 року не припускали створення у Німеччині розвідувальних органів, на Абвер формально покладались функції воєнної контррозвідки у збройних силах. З 1933 року Абвер перебував у постійному конфлікті із нацистськими спецслужбами СД й Гестапо. СА - штурмові зажени, напіввійськові з’єднання нацистської партії, почали утворюватись в Німеччині із серпня 1921 року. Були знаряддям фізичної розправи із супротивниками нацистського режиму й насамперед комуністами. У 1931 році СА налічували приблизно 100 тис. Чоловік, у 1932 - 400 тис., але в початку 1934 - приблизно 3 млн. Чоловік. Після приходу Гітлера до влади штурмові зажени СА були перетворені в допоміжну поліцію, несли охорону в концентраційних таборах, здійснювали декотрі види військової та напіввійськової підготовки. СД - нацистська секретна служба безпеки, розвідувальне управління СС. Утворена у 1934 році, спочатку із метою забезпечення безпеки Гітлера й нацистського керівництва. перший годину СД був як допоміжна поліція, котра підпорядкована нацистській партії. Теоретично СД підпорядковувалась міністру внутрішніх справ, на практиці вона повністю підпорядковувалась Гіммлеру. як й Гестапо, займаючись в основному питаннями внутрішньої безпеки " Третього рейху " , СД тім годиною був самостійною службою. Органи СД займались дослідженням й підготовкою експертиз й матеріалів загального характеру - плани опозиційних партій та течій, сфери їхнього впливу, системи зв " язків й контактів, вплив окремих нелегальних організацій й таке інше. У розпорядженні СД опинилась розгалужена інформаційна мережа в середині країни та за кордоном, досьє та особові справ на супротивників нацистського режиму. Війська СС - озброєні формування нацистської партії. Історія військ СС починається із 1933 року, коли Гітлер перейменував свою штабну охорону у " Полк особистої гвардії Адольф Гітлер " , створивши із неї озброєне формування, незалежне від регулярної армії та поліції. На початку 1936 року есесівські частини були розділені на дві групи: " Частини підсилення СС " , в котрі входив полк особистої охорони Гітлера, та зажени " Мертва голова " . З 1 жовтня 1936 у межах головного управління СС був створений інспекторат " Частин підсилення СС " . Перед ним стояло завдання перетворити слабко навчені збройні формування СС (що налічували у тому годину біля 8,5 тис. Чоловік) в добро підготованих та споряджених новітньою зброєю війська. Чисельний склад охоронних батальйонів у 1936 році збільшився до 35 тис. Гестапо - таємниця державна поліція " Третього рейху " , призначена для боротьби із супротивниками нацистського режиму, що стала символом нацистського терору. 26 апреля 1933 року Герінг опублікував спеціальний декрет, яким створювалась таємна державна поліція, підпорядкована особисто йому. Були видані спеціальні інструкції, в які наказувалось усім чиновникам слідкувати за характером виказувань державних службовців, повідомляти міністерству про будь-яку критику та вводилася практика донесення серед робітників та службовців. 10 лютого 1936 року Герінг, як премо " єр-міністр Прусії, підписав текст наказу, який назвали потім основним законом Гестапо. Він проголошував, що Гестапо доручається розслідування діяльності всіх ворожих державі сил на всій територї; в ньому також говорилося, що накази та справ Гестапо не можуть підлягати розгляду адміністративними судами. У червні 1936 року імперським керівником Гестапо був призначений Гіммлер. Декретом від 17 червня 1936 року гестапо був наданий законний статус. Після створення РСХА Гестапо ввійшло до нього в якості 4 управління. З цого моменту й до кінця " Третього рейху " гестапо очолював Мюллер. Його центральна служба складалась із 1500 співробітників. Внутрішня структура Гестапо налічувала п " ять відділів:А - боротьба із супротивниками нацизму, здійснював заходь проти саботажу та заходь загальної безпеки; У - нагляд за політичною діяльністю католицької та протестантської церков, релігійних сект, євреїв, франкмасонів та опозиційних течій молоді;З - картотека, друк, складання досьє, а також превентивні арешти та слідкування; D - справ окупованих територій; Є - контррозвідка, боротьба зі шпигунством.   22(Нч) Передумови створення післявоєнної державності в Німеччині. Потсдамська та інші конференції 1943 - 1945 р. Окупаційний режим.Сша, Англія та СРСР прикінці війни повинні були прийняти певні міри щодо Німечинни, щодо подальшого ставлення до Нім. Перші такі спроби були прийняті на Ялтинські(Кримські) конфер. за участю 3 голів держав у лютому 1945, де було розгл. питан., про тимчасову окупацію Нім. . Більш докладно і конкретно ця проблема вирішувалася на Потсдамській конференції (17 липня – 2 серпня 1945 року) глав урядів СРСР (Й. В. Сталін), США (Г. Трумен) і Великобританії (У. Черчіль, з 27 липня – К. Еттлі). З метою перетворити Нім. На демократичну республіку вживалися необідні заходи, зокрема : денацифікація, демілітаризація і демократзація. Було розпущено збройні сили, ліквідувати військ. Штаб, арешт. Військ. Злочинців. До ств. Самостійн. Уряду в Нім. Було введено окупаційний режим. Терит була розділена на 4 зони( радянстку, американську, ангійську і французьку). Управління країною було зосереджене в Союзній Раді. Була створена Рада Міністрів закорд. Справ великих держав. Однак насправді рішення Постадської конф. Не викон. Так, у грудні 1946 року було введене сепаратне управління американською і англійською зонами, внаслідок чого утворилася Бізонія зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель, Адміністративною радою. У 1948 році після приєднання до Бізонії французької окупаційної зони з’явилася Тризонія. Так було порушено ідею Потсдамських угод про єдину демократичну Німеччину . Порушення умов конференції загалом і призвело до можливості поділу Нім. на зх. і сх., із подальшим конституційним оформленням.

23НЧ. Проголошення ФРН. Прийнятт Боннської Конституції 1949 р. Державний устрій
У липні 1948 року відбулася конференція представників США, Англія, Франції, Бельгії, Голландії, Люксембургу. На ній були розроблені рекомендації про створення західнонімецької держави. Слідом за цим конференція прем’єр-міністрів західнонімецьких земель створила Комітет експертів, який повинен був розробити проект конституції нової держави.
У травні 1949 року проект конституції ФРН був готовий. Його прийняла Парламентська рада, яка складалася з представників земель і схвалили 3 військових губернатори. Після цього нова конституція, яка отримала назву Боннської (від назви столиці ФРН м. Бонн), була прийнята ландтагами західнонімецьких земель. Проти проекту нової конституції виступив лише ландтаг Баварії.
Перед цим Англія, Франція і США розробили і проголосили Окупаційний статут, який закріплював верховну владу Англії, Франції і США у ФРН. Статут зберігав режим військової окупації, надавав окупаційним державам право контролю за додержанням Конституції ФРН і конституцій західнонімецьких земель.21 вересня 1949 року було проголошено утворення сепаратної західнонімецької держави – Федеративної Республіки Німеччини. У 1951 році Окупаційний статут був переглянутий, а 1955 року скасований у зв’язку з прийняттям ФРН до НАТО і Західноєвропейського союзу. Федеративна Республіка Німеччина офіційно отримала статус суверенної держави.
За своїм змістом Конституція ФРН – буржуазно-демократичний документ. Основний закон проголошує Федеративну Республіку Німеччини “демократичною і соціальною федеративною державою” (ст. 20).
Конституція 1949 року дає широкий перелік прав людини і громадянина. Серед них згадуються право на життя, свобода і недоторканість особи, право збиратися мирно і без зброї, право утворювати спілки і союзи, право вільно обирати для себе професію і місце роботи тощо.
До основних конституційних принципів віднесені “розподіл влади” і “федералізм”. Німецька держава базувалася на засадах федералізму. Вона складалася з десяти земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних одна від одної. Кожна земля має свою Конституцію, свій ландтаг, свій уряд, свій земельний суд і користується значною автономією. Одночасно Конституція стверджує, що “федеральне право має перевагу над правом земель” (ст.31) і що федеральний уряд може вжити необхідних заходів, “ щоб спонукати землю в порядку примушування федерацією до виконання своїх обов’язків” (ст. 37).
Парламент ФРН складається з двох палат. Нижня палата – бундестаг – обирається на 4 роки народом загальним, прямим і таємним голосуванням за змішаною виборчою системою. Це головний законодавчий орган, але його повноваження повною мірою обмежуються бундесратом – верхньою палатою парламенту. Бундесрат формується урядами земель, які призначають уповноважених до верхньої палати. При вирішенні деяких питань (зміни конституції, кордонів земель тощо) бундесрату надане право абсолютного вето.
Глава держави – федеральний президент – не отримав значних повноважень. Він обирається на 5 років спеціальними федеральними зборами. До повноважень президента Конституція відносить: представництво федерації в міжнародно-правових відносинах, укладення міжнародних угод, призначення федеральних суддів і чиновників, вибір кандидатури федерального канцлера для його наступного затвердження бундестагом (статті 59 – 60).
Центральне місце в системі вищих органів федерації належить федеральному урядові і особливо його голові – федеральному канцлеру. Федеральний канцлер “обирається без дебатів” бундестагом за пропозицією президента республіки (ст. 63). Федеральні міністри призначаються і звільняються президентом республіки за поданням федерального канцлера. Федеральний канцлер “встановлює основні положення політики і несе за них відповідальність” (ст. 65).
Федеральний уряд має право законодавчої ініціативи, під час оголошення стану “законодавчої необхідності” уряд може провести закон і без бундестагу. Важливе місце серед федеральних органів посідає федеральний конституційний суд. Членів суду вибирали порівну бундестаг і бундесрат, вони користувались як і всі судді повною незалежністю і недоторканістю. Конституційний суд має повноваження виносити рішення про об`єм прав інших органів влади відповідно конституції, з приводу спорів про права і обов`язки між органами федерації і земель, а головне про конституційність чи неконституційність дій органів державної влади чи законодавчих постанов відносно прав громадянина.

 





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.