 |
|
АУҐСБУРҐ (АВҐСБУРҐ), 1992
Я мушу якось переступити через це місто. У ньому було жахливо жахливо.
Наше прощання розтяглося на півтора-два тижні, і ми рятувалися тим, що вигадували собі все нові виїзди. Слово «подорожі» тут ні до чого, це були саме виїзди — одноденні, кількагодинні, спазматичні. Німецьке слово Ausflug, що його деякі словники тлумачать як «заміська прогулянка», в цьому випадку мало би перекладатися буквально: виліт.
Ми вилітали. Ausflug римувалося з Augsburg. Він був останнім на виліт і тому жахливим. Він у цьому, звичайно, ніяк не винен. У цьому взагалі ніхто не винен, тим більше імператор Авґуст, який його заснував. Саме так — Октавіан Авґуст, перший імператор Риму. Відтепер я писатиму назву цього міста як «Авґсбурґ».
Нам залишалися лічені години — п'ятдесят, не більше, від цього наші рухи робилися значно рвучкішими і нагадували фрикції. Від вокзалу ми трохи нервово кинулися в бік Старого Міста й опинилися на Максиміліанштрассе. Аза хапалася за свій американський путівник і, читаючи з нього вголос, нетерпляче стрибала через абзаци. Мені вдавалося виловлювати якісь окремі сигнали — щось про ткачів і водяні млини, Святу Афру, Гольбайнів Старшого, Молодшого і Бертольта Брехта. (Останнього я в ті часи не любив). «Фуґґерай, — повторювала Аза, — Фуґґерай, Фуґґерай» — так ніби завершальний склад цього слова міг і справді означати «парадиз». Вона обов'язково мала туди потрапити, до того раю, і це всерйоз мене занепокоїло. «Що це таке — Фуґґерай?» — спитав я тріснутим голосом. Аза відповіла: «Тут мешкали такі люди — Фуґґери». Я тоді ще не знав, що це прізвище, і подумав «професія, род занятій». Фуґувальники? Фуґасники? Автори фуґ?
Саме в Авґсбурзі і саме через ту жахливо посічену окремішність сигналів, що ними розсіяна Аза іноді зі мною ділилася, мені спала на думку думка «про знаки, послані нам колись зі стін і стель палаців та храмів, що їх ми вже не встигаємо навіть побачити, а не те що зрозуміти», остаточно зафіксована у «Вступі до географії» щойно через декілька місяців.
Натомість у готелі «Три Маври» я зупинюся щойно через п'ятнадцять років, і єдиною мотивацією для цього стане Бертольт Брехт, якого я встигну заповажати, особливо за його цинізм. Проте для цього я спершу сам повинен стати цинічним, а це довгий і звивистий шлях.
Від ратуші ми взяли праворуч і невдовзі прорвалися до тих аскетських будиночків. «Це Фуґґерай», — начебто пояснила Аза. Я навіть не вдавав — я справді не розумів. Вона уривчасто перекладала зі словника: «Найстаріше соціальне поселення світу… Колонія для найбідніших… бездомних… Заснував Джейкоб[7] Фуґґер, багатий міщанин і купець, 1521 року… Річна платня за помешкання досьогодні становить 1 (один) ринський ґульден, або 1 (одну) марку 75 пфенігів, або приблизно 1 (один) американський долар». «Річна?» — перепитав я. Аза знову зазирнула до путівника і підтвердила: «Річна. За рік». «Що потрібно для того, аби тут поселитися?» — спитав я. Аза пробіглася очима по сторінці і за хвилину повідомила: «Не мати дому… Щоденно прочитувати три молитви — «Отченаша», «Діву Марію» і «Вірую». «І все?» — спитав я. Вона глянула на небо, ніби шукаючи звідти підкріплення: «Усе».
Я подумав, що чудово б залишитися тут і ще сьогодні почати нове життя. Я платив би один (1!) долар на рік і молився б. На вихідні до мене з Мюнхена приїздила б Аза і ми б виходили прогулятися поза мурами нашого поселення. Я писав би роман про Венецію і тричі на день підживлювався б фуґґерівськими пісними кашами. Я запускав би поволі бороду, цілий рік одягав би ті самі шорти, сандали й вицвілі футболки — як отой старезний дідула зі срібними сережками у бровах і ніздрях.
Мої мрії розбилися об нове Азине повідомлення: «Для того, щоб… ти маєш бути з Авґсбурґа… католиком… потрапити в нужду без власної в тому провини».
Я не відповідав жодній з трьох вимог. Навіть щодо другої з них я мав би щиро визнати себе «католиком східного обряду», а це означає, що ніяким насправді не католиком. Щодо третьої я мав би так само щиро зізнатися, що спустив усе своє майно на картах і рулетці. Мої шанси на Фуґґерай виявилися нульовими.
Залишалися шанси на зворотний потяг до Мюнхена, тобто на півгодинний петинґ у купе чи хоча б на затяжне всмоктування одне одного при закритих очах. Але надвечірній вагон виявився значно заповненішим, ніж ранковий. У кожному купе сиділи якісь неприємні пасажири, кожному з яких чогось баглося до Мюнхена. Ми сиділи поряд і мовчали. Про мінет не могло бути й мови.
АФІНИ, 1994
У листопаді 94-го ми з Небораком очманіло сунули майже нічними Афінами і кожного зустрічного запитували do you happen to know where is American embassy.
Причина очманілості полягала в тому, що ми лише пару годин, як прилетіли з Києва, де був сніг з дощем, грязюка, мінус два градуси і тотальний екзистенційний розпач. А в Афінах було десь коло вісімнадцяти тепла плюс приголомшливі запахи вогкої зелені та зеленої вогкості і вичовгані до рівного полиску мармурові плити під ногами. Хотілося човгати ними без кінця уздовж тієї вулиці з апельсиновими деревами. То була швидше за все Васіліс Софіяс, хоч певності в цьому ніякої, бо в нас усе одно їхав дах від такої раптової весни і майже нечитабельних написів комічними грецькими літерами. Отже, ми збігли з пагорбів Колонакі, ми йшли, ми сунули і хотіли до моря чи до Парфенону чи ще кудись, але при цьому все запитували зустрічних do you happen to know where is American embassy.[8] Хоч ми й самі не знали, якого хріна ми про це запитуємо.
А потім, скориставшися випадково розчахнутою брамою, забрели на фінал якогось божевільно дорогого прийняття посеред мармурової тераси чийогось палацу, чоловіки походжали у смокінґах і пахкали сиґарами, чи не втричі молодші від них компаньйонки у вечірніх сукнях з розрізами також чимось пахкали і, безумовно, пахли — зеленою вогкістю, а ситуація в цілому пахла незліченним баблом, вершками мафії, корабле- і рабовласництвом, хтось із лакеїв (якщо то був лакей, а не бос) почав недобре на нас витріщатися, ми підморгнули йому, діловито бахнули по шампанському, відщипнули на дорогу по виноградині і неквапом попензлювали до виходу, в разі чого стовідсотково готові будь-кому тут пояснити, що насправді we're just looking for American embassy.[9]
БАЗЕЛЬ, 2005
Є міста, яким везе з річками. Місто Базель я люблю зокрема й за те, що воно лежить на Райні. У нас його переважно називають Рейном, але це все одно, що казати «ейн-цвей-дрей» або «хендехох». Отже, домовмося, що ту річку зовуть Райном, а не Рейном. І в цій назві той самий корінь, що в нашому слові «ринва». Але в жодному разі не той, що у слові «урина».
Райн починається у Швейцарських[10] Альпах, десь у Ґраубюндені, де частина місцевих мешканців говорить італійською, а ще інша — навіть ретороманською. Спершу він дотікає до Боденського озера, після якого послідовно вдає, ніби хоче текти на захід — чи не до океану? Але саме в Базелі він різко змінює наміри — так ніби з ним раптово трапляється щось надзвичайне, так ніби його ґедзь укусив, і відвернувшись від заходу, він рішуче змінює напрям на радикально північний. Далі, стікаючи вниз усе пласкішою поверхнею Старої Європи та розливаючись нею дедалі ширше, за якусь тисячу з гаком кілометрів він добігає до Північного моря з усіма його оселедцями. Якщо припустити, що середня швидкість його течії, наприклад, 12 км/год, то буруни, на які я дивився спершу з вікна готелю «Меріан», а потім із Середнього моста в Базелі, мали б дістатися благословенної Голландії десь годин через вісімдесят. І якщо б я кинув у райнські води щойно спорожнену плящину, то десь через вісімдесят годин її виловили б невідомі голландці і страшенно зраділи б такому знакові моєї уваги.
Звідки взялися ці 12 км/год і чому саме стільки — не маю уявлення. Невже ніхто не вимірює швидкість води в річках? Маю надію, що з цим ділом не все так погано і якісь науковці обов'язково цим перейняті.
А чим же переймався я?
З висоти Середнього моста я слав палкі вітання благословенній Голландії одного з днів наприкінці травня, а навколо мене буяла благословенна Швейцарія, кантон Базель. І я все згадував про повітря свободи, від якого свого часу сп'янів загалом непитущий професор Плейшнер (гаразд, хай уже вам Плейшнер, а не Пляйшнер!). Утім, професор п'янів повітрям не в Базелі, а в Берні. А я п'янів не повітрям, а грушевим шнапсом зі щойно спорожненої плящини.
Проте з моста я дивився не в голландський бік, а — як би це сказати? — проти течії, тобто не куди, а звідки. Тобто в полі мого зору праворуч було узвишшя Старого Міста, не надто деталізоване, але виразно увінчане шпилями червонястої катедри. Ліворуч — правобережна половина Базеля, що починалася вже згадуваним готелем, потім ще двома і набережною променадою. Посередині ж була човнова переправа, Мюнстерфере, до речі, линвова — у нас її, можливо, називали б канаткою — це коли пором ковзає впоперек річки, підчеплений зверху до перекинутого поміж берегами тримача — щоб не надто з'їхати з глузду. Перепрошую, з курсу. Зісковзуєш таким чином з правого берега на лівий, а тоді сходами вгору просто до катедри. Ширина Райну в Базелі — на око, хоч дещо і притуманене грушевим шнапсом — десь від 150 до 200 метрів. Тобто це ще не та ріка, до середини якої долетить лише рідкісна птаха. Переправа поромом триває лічені хвилини: сім-вісім. Чи навіть чотири-п'ять?
Але річ не в переправі — річ у тому, що далі за нею був ще один міст. І під ним самою серединою річки пливло щось яскраво-червоне — м'яч? І воно красиво пливло за течією, воно ближчало. М'яч, який красиво розтинає поверхню води?
Насправді то був не м'яч, а голова плавчихи в червоній шапочці, і вона просувалася серединою річки з гідною заздрощів розміреністю, то був брас. Як довго вона вже пливе? Як довго ще пливтиме? І невже їй не самотньо — самій посеред збуруненої весняної води?
Я відразу ж уявив собі, як десь добу тому вона ступила в котрийсь із райнських першовитоків у все ще засніжених Альпах, як стрибала серединою потічка з каменя на камінь, як добрела до місця, де ноги перестали намацувати дно, як вона лягла на ці талі льодовикові струмені, по-райнськи потекла річковими водами вперед і, не збавляючи брасового ритму, в одному й тому ж механічному темпі, перетнула зі сходу на захід Боденське озеро і так далі, як сьомгою прошмигнула крізь оглушливу піняву Райнського водоспаду і так далі, і так далі — спочатку на захід, наштовхуючись на зустрічних онімілих від подиву форелей і щук, а потім лише на північ, пропливаючи під мостами Страсбура, Маннгайма, Кобленца, Майнца, де на берегах водяться цілі колонії водяних щурів, потім під романтичними скелями й культурними руїнами, поміж драконів, сирен, ельфів і мелюзин, з одного карликового князівства до іншого, попри сланцеві гори й хімічні концерни, через Кельн, Дюссельдорф і Дуйсбурґ, як вона й далі пливтиме все вище за мапою, все нижче за течією, поки річка ставатиме ширшою, повільнішою й нуднішою, а Північне море ближчим.
БАЙРОЙТ, 1994
Ні, не Ваґнер, не композитор Ваґнер є для мене абсолютним героєм цього абсолютно вилизаного баварського райцентру («Куди, куди? в Бейрут?» — перепитував мене Ірван) — попри щорічний фестиваль ваґнерівської музики і блискучу, переважно коштовностями, публіку, яка лине до нього з усього світу, щоб дощенту насолодитися нудьгою шести- чи й семигодинних оперних спектаклів. І не його, Ріхарда Ваґнера, улюблений собака, заритий у дворі композиторової садиби поруч із самим композитором (напис на нагробкові: «Тут спочиває на чатах Ваґнерів Русс») — ні, на жаль, і не він.
Моїм байройтським героєм є Жан Поль — сентиментальний і дотепний письменник-випивоха, що саме в Байройті прожив свій останній двадцять один рік і в ньому ж переставився від водянки[11] 1825 року. Є всі підстави вважати, що саме в Байройті Жан Поль бував щасливим. Звичайно, іноді він бував щасливим і деінде — у Кобурзі, наприклад. Жан Поль належав до людей, яким засадничо вдається бувати щасливими. Це він сказав, що мистецтво є не хлібом, а вином. І він знав, про що говорить. У Бамберзі він частенько пиячив з Е. Т. А. Гофманом — зі спорожнених ними пляшок можна було би сформувати цілком незлий меморіал. У Гайдельберзі він вижлуктив стільки пуншу, що захоплений Геґель випросив для нього в університету почесний докторат.
І все ж лише в Байройті Жан Поль бував щасливим постійно, тобто завжди і повсякчас. Щоб це відчути, вистачає побачити одну-однісіньку гравюру в його ж музеї. Ось таку: повитий виноградниками пагорб, угорі альтанка, з якої видно всі три Франконії — Верхню, Середню і Нижню — ліси і гори, гори і ліси, за ними всю решту Світу. В альтанці стіл, на столі почата пляшка вина і надпитий келих, а також стос паперу, чорнильниця і перо. Жан Поль пише роман, п'є вино і радіє. Здається, там ще літають пташки. Від цієї гравюри стає так добре, як добре йому, Жан Полеві, на тій гравюрі. Краще за нього бувало хіба що Сковороді.
Ту гравюру я назвав би «Свобода і екстаз». На світі справді немає щастя, але є екстаз і воля. І саме так його, щастя, можна собі уявляти: ти є і тебе немає, ти всюди й ніде, легкість вина перетікає в легкість вітру і думки, папір тріпоче під пером, думка випереджує слово з таким захватом, що аж яєчка зводить, і птахи сідають на плечі, риби танцюють у струмках, а вся трава переповнена сюрчанням коників.
БАЛАКЛАВА, 2006
«Гомер, Катерина Друга, Леся Українка, Пушкін, Купрін і багато-багато інших були зачаровані красою тутешніх місць і увічнили Балаклаву у своїх літературних творах та картинах», — пишеться в одному з кримських путівників. У цьому переліку мене особливо втішили перші двоє. Гомер, який його відкриває, насправді є лише сміливим припущенням, і я ладен повірити швидше в Одіссея та велетнів-людожерів, які закидують каменями Одіссеєві кораблі, аніж у самого їхнього автора. Щодо Катерини Другої, то історії радше невідомі будь-які її літературні твори або картини, не кажучи про такі, в яких вона б увічнювала Балаклаву.
Але тоді, на початку серпня, мені було не до Гомера і не до Катерини. Бо в Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, з одним і тим самим запитанням, на жаль, уже риторичним: «Як він міг? Ну, як він міг?!». Запитання стосувалося поточної політики і на сьогодні давно й цілковито втратило свою політичну актуальність чи принаймні нестерпну гостроту. Проте тієї миті фарс видавався трагедією, до того ж непоправною, а власне життя непоправно безглуздим і безглуздо закінченим.
І при цьому слід було починати відпочинок над Чорним морем у Криму. І йти, ковтаючи пил та розтинаючи спеку, повз усі ті джипи з блакитними прапорцями регіонів та російськими триколорами за лобовим склом, що один за одним вишикувались уздовж Набережної імені Назукіна. І дивитися на юрми напівголих людей, радісних і попсово красивих. І почуватися не те що чужим на этом празднике жизни, а несумісним, як викинута на берег риба з пробитими закривавленими жабрами несумісна з життям.
Насправді Балаклава з її витонченою бухтою — не найгірше місце на землі, а може одне з найкращих. Тобто Катерина Друга мала рацію: її варто увічнювати. І ґенуезці мали рацію, коли звели над нею фортецю, до того ж по-музичному назвавши її Чембало. І лестригони мали рацію, коли вибрали саме таку бухту: вона вузька і довга, у ній дійсно дуже зручно закидувати каменями кораблі всіляких непроханих одіссеїв.
Але того вечора непроханим був я. А на душі в мене було так, наче всі одинадцять моїх кораблів уже на дні і мені лишився тільки останній дванадцятий.
Він і приніс мене до білого пам'ятника у самому кінці набережної. Пам'ятник зображував Лесю Українку, яка сто років тому в Балаклаві намагалася лікувати сухоти — свої і свого чоловіка. І саме їй тут чомусь поставили пам'ятник — не Гомерові, не Катерині Другій, не Пушкіну й не Купріну. І знаєте що? Ніколи в житті я так не радів жодному пам'ятникові, як цьому. Бо я взагалі не надто радію пам'ятникам, хіба що кінним і зовсім уже позеленілим. Та й тим я радію швидше зловтішно.
Але цьому пам'ятникові я зрадів по-доброму й тут-таки зажадав, щоб усі ми сфотографувалися коло нього. Я й сам від себе не чекав аж настільки ритуального жесту. Це був сеанс білої магії, закон збереження і одержання енергії.
Бо з тієї хвилини все справді пішло значно краще — вистачило розпізнати знак.
О Балаклаво, Гніздо Рибин, дякую тобі за те, що все це того надвечір'я в тобі помістилося!
БАРСЕЛОНА, 2006
Я довго розглядаю мапу Барселони і в її геометрично правильному, розкресленому ледь не на абсолютно рівні квадратики просторі ніяк не можу знайти вулицю Мунтанер. Навіщо вона мені потрібна? Здається, лише для того, щоб якось почати. На вулиці Мунтанер, 462 міститься будинок, до якого я неодмінно заходжу, буваючи в Барселоні. Зрештою, що таке «неодмінно», коли бувати в Барселоні мені дотепер випадало лише двічі?
Номер 462 свідчить, що Мунтанер достатньо довга і навіть за мірками півторамільйонного міста важлива вулиця. Підтверджую, що це так і є. Але от я вже кілька годин бовванію над мапою і не можу її знайти.
Восени 2007 року я повинен був з Мунтанер, 462 дійти до Мунтанер, 4 — отже, йти усе тією ж вулицею і все тим же її боком, нікуди не звертаючи. Однак я так і не потрапив на Мунтанер, 4, зате якимось дивом опинився в нічному плетиві середньовічного Боррі Ґотик. Ну гаразд, не якимось дивом, а наслідком значного перебору в червоному вині.
Зате ось я відразу знаходжу Рамблю, про яку знав ще перед тим, як уперше потрапив до Барселони. Хоча про Рамблю знають усі. Напередодні відльоту я став розпитувати всіляких людей, знайомих і друзів, які розуміються на Барселоні. І всі одностайно й не змовляючись казали у відповідь: «Рамбля». Краса звучання заворожувала. Друга заувага знайомих і друзів була не менш одностайна: гаманець. На Рамблі орудують найкращі кишенькові злодії Європи. У цьому сенсі Рамбля шалено небезпечна, бля.
Насправді я знаю, що найкращі кишенькові злодії Європи орудують у київському метро. Але мої знайомі і друзі поки що не зараховують Київ до спільного культурного простору — і слушно, мабуть. Київ лишається за межею, про нього не тут.
Прогулянка Рамблею, її перелюдненою пішохідною серединою, може видаватися ритуалом поклоніння. Ідеться перш усього про живі статуї.
Ось я намагаюся пригадати, коли і де вперше побачив цих людей-пам'ятників. Припускаю, що десь у Німеччині першої половини 90-х. Можливо, це був сіро-сріблястий, усипаний блискітками Йоганн-Вольфґанґ Ґете з Франкфурту-на-Майні? Той, що показував себе на власному переносному постаменті перед головним входом до книжкового ярмарку, весь у складках одягу та спалахах фотокамер? У Мюнхені 1992 року я точно ще нічого схожого не бачив. Тобто в моєму житті це сталося кількома роками пізніше. А якщо Нюрнберг 95-го? А якщо Прага?
З моїх припущень випливає, що початок моди на них і масова їх поява у людних туристичних місцях припадають десь на першу половину або середину 1990-х років. Звідтоді вони траплялися мені дедалі частіше: у Берліні, Парижі, Відні, Римі, Нью-Йорку. В останньому це була майже завжди статуя Свободи — десятки однакових мімів, однаково зеленого, окисленої міді, кольору. У Флоренції вони позують на площі коло Синьйорії — всі різні, проте всі з флорентійського контексту — Данте, Петрарка, Боккаччо, хтось іще (Макіавеллі? Торквемада?). Не думаю, що хтось із них позував колись як Мікеланджелів Давід, хоч було б ризиковано і цікаво.
Але щойно в Барселоні на Рамблі я побачив їх неймовірне розмаїття і доведену до містичності мистецьку довершеність. Як повідав би Класик, там було все і звідусіль: золото, бронза, мармур, гіпс, тутанхамони, інки, чарлі чапліни, американські солдати, будди, юлії цезарі, марки аврелії, сюрреалістичні велосипедисти, загадкові детективи, джони кеннеді, кавалери, дами, поштарі, лицарі, сарацини, п'яниці, арлекіни, дискоболи, лучники, дівчата з веслами, зрештою, і статуї Свободи теж. Ми ступили на Рамблю в самому її узголів'ї неподалік від Пляса де Каталунья — і почалося. Наш похід Рамблею вниз, до моря, був насправді продиранням крізь людські затори навколо живих статуй.
Кишенькові злодії в інших місцях нашого світу могли б тільки мріяти про такі умови праці: скупчення роззяв з фотокамерами, тіснота, постійне отирання об чужі тіла, блаженна розсіяність клієнтів. Лише злодії з київського метро не мусять їм заздрити.
Я думаю, що того дня вони нічого в нас не витягнули тільки тому, що ми нічого не мали. Мої порожні кишені запрошували пасткою незлостивого знущання: агов, друже, я знаю, що ти тут, але цього разу, як написав би Чубай, ти в мені не вполюєш нічого. Залишається ще вгадувати, скільки разів упродовж тієї години чиясь рука нечутно для мене прослизала до моїх кишень і роздратовано вислизала геть — десятки разів, мабуть — уздовж тієї довгої алеї перфектних штукарів.
Мені соромно за власне припущення, що його зараз висловлю, але чому б не пов'язати обидва цехи в єдине ціле? Чому б не думати, що живі статуї та кишенькові злодії — це одна професійна спільнота, єдина профспілка? І так, напевно, воно завжди й бувало у найлюдніших ярмаркових місцях: штукарі зовнішні та внутрішні, ті, що притягають увагу, і ті, що витягають гроші, майстри, що вміють довести улюблену справу до найвищої досконалості і вкотре обжучити всіх інших — тих, які не вміють нічого, крім швендяння і роззявляння.
У самому кінці Рамблі, там, де на протилежному боці площі вже починається портова смуга і море, височів на колоні останній з цього ряду — Кристофор Колом, він же Христофор Колумб — так само застиглий, так само пам'ятник, але на відміну від попередніх не з живої плоті, вкритої бронзовою фарбою, а таки з бронзи. Але навіть він, як виявилося, був не зовсім чистий на руку. Вона, вказуючи на море, давала цілком хибний напрямок — так, ніби Колумб запрошував усіх роззяв на Мальорку.
БЕЛҐРАД, 2002
Якщо на цьому світі справді є пташині сади, то в одному з них мені певного разу пощастило бути. Це сталося в самому центрі Белґраду, я навіть можу подати точну адресу — Студентскі трґ, 3. Мене туди привела Ат, яка самовіддано готувала цю подію і впродовж багатьох днів розповідала мені, як нетерпляче мене там усі чекають. Роман з назвою «Перверзія», казала Ат, не може не схвилювати Сербію, вся вона так і накинеться на нього. Ат зачарована Сербією, більшої за неї серболюбки годі собі уявити. Зрештою, що таке «зачарована», до чого тут ця милозвучна банальність? Насправді Ат просто вросла у Сербію, і тому ніхто не знає Сербії так, як вона. Ат знає Сербію через її мову, а її мову вона знає досконало — якщо досконале знання будь-якої мови взагалі можливе. Знати країну через її мову — це знати її всю, дослівно, до найпотаємніших закапелків та останніх прихованих скелетів. І при цьому ще й розуміти її. А розуміти Сербію вкрай нелегко, адже її скелети не надто й приховані. Себто деякими з них вона просто-таки пишається.
Але Ат любить сербську мову — от у цьому і криється розгадка. До речі, її, Ат, ім'я сербською мовою так і дише вогнем: воно означає «дракон». Спробуйте з таким іменем не любити всієї вогнедишної мови! У сербській мові, каже Ат, є десь так сто вісімдесят сім синонімів дієслова «кохатися»[12]. Серед них є брутальні, лайливі, грайливі, поетичні, кумедні, але немає жодного нудного — на зразок словосполучення «досягати фізичного задоволення шляхом контакту між статевими органами».
(Тут маленький відступ: згадалось, як один російський поет, перекладаючи мій вірш про забруднене простирадло і чистоту ангелів, загруз на тому ж таки дієслові «кохатися» і мусив роздвоюватися поміж «заниматься любовью» та «заниматься сексом». Невже росіяни, як ангели? І вони не кохаються? Чому в них немає такого слова?).
Зате серби кохаються. Бо в них принаймні сто вісімдесят сім таких слів.
І кожне з них волого виспівували дівчата в тому пташиному саду. Скільки їх там назбиралося, в тій набряклій щемкою знемогою гущавині? Гадаю, також не менше ста вісімдесяти семи. Я ступив у неї рішуче, мов падишах у щойно загарбаний гарем — в самому лише нічному халаті на голе тіло.
Насправді то була не гущавина і не сад, а факультет філології Белґрадського університету, де я мав прочитати студентам (за словами моєї проводирки Ат, уже враженим перверзією) лекцію про повернення деміургів. Мало хто знає про те, як я не люблю читати лекції. З усіх підвладних мені занять це найостанніше. І якщо в роки найтяжчої скрути мені раптом доведеться вибирати поміж читанням лекцій та, скажімо, омиванням трупів, то я виберу друге. Єдина тема, на яку я іноді можу прочитати лекцію — це повернення деміургів. Тобто на неї мене ще сяк-так можна вламати, особливо безмежну кількість разів повторивши, що серед слухачів переважатимуть прекрасні, захоплені перверзіями дівчата, які вже упродовж тижнів тільки про мене й співають, іншими словами — чекають не дочекаються. Приблизно такі аргументи стосувала Ат, заманюючи мене на слизьку територію філологічного факультету у сербській столиці.
Уже на сходах я почув той пташиний грай, що ним повнилася будівля. З тієї хвилини відчуття саду, непролазного і вогкого, всього в ліанах і піхвах, уже не полишало мене. Дівчата, що юрмилися в коридорі, виглядали майже як наші в тому ж віці: густий макіяж, голі животи, фарбовані пасма. Щойно вжите мною слово «майже» сигналізує, втім, про відмінність: значно вищу наелектризованість. Від них било струмом. Торкатись їхніх животів можна було тільки в гумовій рукавиці. Вони збуджено диміли сигаретами і розмахували руками, ніби — ну немає в мене іншого порівняння! — крилами. При цьому вони щебетали, тьохкали і заливалися трелями, всі разом і кожна зокрема. Коли їх почали заганяти до аудиторії, вони обсипали всю урну недопалками з менструального кольору помадними відбитками на фільтрах. Помада — один з незамінних атрибутів їхнього світу, початковий елемент у тріаді «помада, туш і кров».
На жаль, тільки перший і другий курс, устигла прокоментувати Ат, коли ми всілися на подіумі. Можливо, їм не буде так цікаво, як старшим, додала вона звідкись ізліва. До того ж це в них четверта пара, продовжила їхня викладачка, сідаючи справа. Увага вже трохи розсіяна, дається взнаки втома, перший семестр узагалі геть виснажливий, ділилася вона знанням ситуації.
Але я й сам усе чудово розумів. Для цього не обов'язково бути педагогом чи сексологом. Чи навіть педофілом. Вистачає втягнути ніздрями той запах — різкуватий і ледь застояний, запах саду, переповненого птахами. А вухам дозволити цілком потонути в незмовкному ні на мить миготінні пташиних інтонацій.
Якби на тому подіумі був лише я, то оголосив би кінець занять або кінець світу і випустив увесь наелектризований гарем на волю, на площі й вулиці. Чи, іншими словами, увільнив би птахів з їхніх порозвішуваних по всьому саду кліток. Може, в такому разі я принаймні заслужив би пару поглядів, здивованих або вдячних, чи навіть усмішок або щебетів.
Але на подіумі я був не сам, тому підкорився обставинам. Ат надзвичайно гарно подала мене, це був найвищий пілотаж, і якби я досі не знав цього письменника, мені відразу ж захотілося б його слухати. Особливо цю його коронну лекцію про повернення деміургів, з якою він, поблукавши світами й поклавши принагідно собі до ніг Нью-Йорк, Париж та Лондон, урешті завітав до столиці постмодернізму міста Белґрада. Так, навіть мені, напевно, захотілося б слухати цю дивну лекцію, а потім піти на край світу слідом за її автором його рабинею й ученицею.
Але вони не слухали. Там було все інше, крім повернення деміургів. Я підвищував і опускав голос, інтонував патетично і саркастично, витягав з глибин Прасвіту і з власних кишень акторів та персонажів, тасував їх і підносив на недосяжну висоту, сам дивуючись власній винахідливості та параболічності, а вони дивились у люстерка, підмальовувалися, писали есемеси, приймали їх, читали, писали знову, фотографувалися на мобілки, гортали глянець, шелестіли таблоїдами, жували цукерки, часом хихотіли (не з моїх жартів), але перш усього і понад усім — співали, не змовкаючи пташино співали у своєму саду, сходячи соками й випарами.
І тоді я вдався до останнього засобу. Точніше, до передостаннього — адже останнім був би вже тільки постріл у скроню — собі самому, звісно. Отже, я став читати їм Неборакову «Лялю Бо», всіма силами імітуючи авторські жести й модуляції (на щастя, я чув і, що важливіше, бачив цей вірш у його виконанні сотні разів). Для тих із вас, які не знають, що це таке і ким є Ляля Бо, я зацитую цей вірш повністю, а ви вже уявляйте собі, як його можна прочитати посеред повного співочих птахів саду:
Ляля-Бо
вибирає любо
проповідує любе
і кохає Лі Бо
лю бо лю
болюболюболю
бо
голова в Лялі-Бо —
українська
Ляля-Бо
зранку йде на робо
дмухає у трубу
і веде за собо
юр-бу-бу
бубу-юр-бубу
юрбу
бо труба в Лялі-Бо —
українська
в Лялі-Бо
є права і обо
і великі цабе
і маленькі бобо
цоб-цабе
цяця-киця-миця-бе
бо мета в Лялі-Бо —
українська
Ляля-Бо
хоче повну свобо
і летіти за об
рій зірок безтурбо
тно-на-дно
доно уно і вино
бо душа в Лялі-Бо —
українська
..............................
ноги в неї — бу-бу
дупця в неї — оббо
спинка в неї — біе
а животик — бооб
циці в неї — иць-иць
а голова — БА!!І
...............................
— УКРАЇНСЬКА!!!
Звичайно, це подіяло. Птахи зачудовано позмовкали і принишкли, вслухаючись — так, наче довжелезний пітон заповз до їхнього саду. Вони піддалися. Вони, що називається, зацінили — це було для них і про них. Я навіть оплески зірвав, коли закінчив. І пару вигуків та висків. Гадаю, без двох-трьох оргазмів також не обійшлося. Це не мені, це Вікторові подякуйте, розкланявся я. Вони зааплодували ще гучніше.
Звичайно, через кілька хвилин їхня увага знову розсіялась, а грай відновився. Вони знову дивились у люстерка, малювалися, висилали есемеси, приймали їх, читали, писали наступні, фотографувалися, вмикали й вимикали плеєри, порпалися в сумках, шелестіли глянцевими таблоїдами, цукерковими обгортками, гігієнічними прокладками, часом хихотіли або сварилися, але перш усього і понад усім — співали, не змовкаючи пташино співали у своєму саду, сходячи соками, шлунковими й піхвовими.
На щастя, мої деміурги на ту мить уже майже цілком повернулися. Так що ми охоче перейшли до запитань — відповідей. Запитання формулювали Ат і їхня викладачка, а я морщився й відповідав. Чи можна вважати, що постмодернізм помер? Якою буде наступна відповідь Станіславського феномену Житомирській школі? Що саме має на увазі пан Єшкілев, коли пише «чанахи»? У чому суть коґнітивного дисонансу в коґнітивному мапуванні? А в мавпуванні? Яка роль порнографії в сучасній еротиці? Ми пречудово могли б отак собі мило розмовляти не конче на цьому подіумі, де жодна з пташин усе одно нас не слухала.
Аж тоді настала їхня черга запитувати. Це було безнадійно з боку Ат — звернутися до них із такою пропозицією. От, мовляв, перед вами Деміург і я по ваших очах читаю, як багато всього хотіли б ви зараз від нього дізнатися — вам пощастило, запитуйте. Але їхні очі насправді були порожніми і чекали дзвінка. Щойно коли пауза і справді незручно-нестерпно затяглася, але дотривати при цьому аж до дзвінка ніяк не могла, одна з них (гадаю, ота цибата, в якої одне пасмо волосся було фіолетове, а інше зелене з чорним) рішуче попросила: «Перекладіть йому, що ми хочемо ще раз послухати той вірш про ту дівчинку». І що було робити? Я вдруге прочитав їм «Лялю Бо», вони знову вищали й аплодували, аж поки дзвінок не поклав усьому цьому край.
Ми вийшли з аудиторії, я заткав собі рота сигаретою і нервово обмацав усі кишені в пошуках вогню. Тої ж миті п'ять або шість запальничок потяглися до мене звідусіль. Я припалив від тієї, цибатої. Нарешті стало добре.
БЕРЛІН, 1993 — 2009
Берлін видається мені щоденником. У ньому хочеться нотувати. Мої дні в Берліні завжди полічені, навіть якщо їх 365, і це також одна з мотивацій для щоденника. 365 щоденникових нотаток можуть неочікувано виявитися романом — якщо пощастить. Але якщо навіть не пощастить, варто спробувати. З Берліном варто пробувати будь-що, він є місцем для спроб.
Ці нотатки мусять просякнути любов'ю і вдячністю, бо мені в Берліні особливо добре. Я спостерігаю за Берліном таке, чого не вдається спостерегти за всіма іншими моїми містами — він рослинний і порожнистий, у ньому залишені велетенські прогалини, які завжди можна чимось позаповнювати, але найкраще не заповнювати нічим, крім літератури. Я спостерігаю за Берліном, як він заповнюється письменниками. Вони їдуть з усього світу, деякі з них, ледь не випадково приземлившися на три дні, лишаються тут назавжди. У цьому назагал негарному місті, де попри незугарність аж так багато води і дерев, зненацька хочеться повірити, ніби отут і є твоє місце.
Я ніколи в житті не вів щоденника. У Берліні я не вів його так само, як і у Львові, Москві чи Франику. Але з того, що я досі писав про Берлін, усе одно виходить щоденник. Його дати розмиті, бо радше несуттєві. Наслідком цієї розмитості дат мені залишається перемішувати часи в довільній послідовності.
Ось деякі шматки цих наплутаних навколо Берліна часових поясів.
1. (…здається, вересень 2005…)
З моїх вікон майже наскрізь проглядається кафе «Доллінґер». Наприклад, отепер, коли я пишу ці рядки, а надворі остаточно стемніло, воно стримано світиться зсередини і я можу спостерігати за його приміщеннями, відвідувачами, важкуватим ковзанням офіціанток, мерехтінням свічок на столиках. Окремим сюжетом для моїх підглядань могли б стати поцілунки. Люди, які призначають побачення в кафе, мають звичку цілуватися — на початку і в кінці, коли розходяться. Вони цілуються по-західному, тобто двічі і навперехрест. Коли я кажу «по-західному», то не враховую швейцарців — ті чомусь, як і слов'яни, цілуються тричі. Хто мені пояснить чому? Швейцарці як поцілункові слов'яни Заходу? Гаразд, я тут не про них.
Мої вікна і балкон розташовані навпроти кафе, при цьому я мешкаю на другому поверсі, тому дивлюся на «Доллінґер» трохи згори. Якщо уявляти собі, що то насправді не кафе, а театр, то я глядач першого балконного ярусу. Так воно, мабуть, і є. І кафе не кафе, і я не вуаєрист.
Це Шарлоттенбурґ, свого часу радше богемна дільниця Берліна, його західного сектора. Кафе «Доллінґер», яке я постійно бачу з моїх вікон, є насправді першим у цілому ланцюгові подібного кшталту закладів: «Доллінґер», «Оранж», «Леонгардт», «Лентц» (останнє чомусь найкультовіше, кажуть, ніби в ньому культ цілковитої тиші), за ним ще якийсь нововиниклий італієць, що зазвичай означає насправді албанець або афганець.
У 60-ті роки цей куток Західного Міста ніколи не засинав. Згадані кафе були відчинені цілодобово, поруч із цілодобовим кінотеатром. О третій ранку можна було сходити на новий фільм, приміром, Антоніоні, після чого повернутися до кафе. Сьогодні це вже тільки леґенда: за останні тридцять-сорок років Шарлоттенбурґ, а з ним і Штутті, тобто Штуттґартер Плятц, де я живу, не лише постарів, але й відчутно збуржуазився, тож ніхто вже не просиджує в його кнайпах до ранку, дай Боже, щоб до півночі. Єдиним пережитком революційних звичаїв 1968-го року є традиція подавати сніданки до шостої вечора. Університетські ліваки, виснажені цілонічними діонісійськими дискусіями про єдино слушне облаштування світу, традиційно спочивали потім до пізнього пополудня.
Я ніколи ще не бачив господаря помешкання, в якому живу. Кажуть, наче він в Африці. Якщо не помиляюся, він учений економіст, при цьому — тут я вже точно не помилюся — марксистського штибу. В його домашній бібліотеці не лише твори отців-засновників у 43 томах, а й кілька видань «Капіталу» іншими, чомусь обов'язково романськими, мовами (французька, іспанська, португальська), кілька біографій Маркса (Франц Мерінґ, Ріхард Фріденталь та ін.), твори Бебеля, Бухаріна, Лукача, «Вступ до вивчення Маркса, Енгельса і Леніна», «Історія Комінтерну», всіляка не знана мені політекономічна єресь, а також шеститомник Мао Цзедуна і «Коран» — і те!, й інше у німецькому перекладі. Цікаво, як Мао ставився до «Корану»? Цікаво, як Пророк ставився до Мао?
Загалом же — сотні книжок, альбомів, атласів (останні геть мене ощасливили, надто ж «Новий історичний атлас світу» з його 600 кольоровими мапами та покажчиком із понад 20000 гасел).
Господар помешкання (а може, його попередник?)[13], поза всіма сумнівами, є «людиною 68-го року». Ремарків «Чорний обеліск» у нього не просто зачитаний — він увесь у закладках і олівцевих помітках. Саме він, саме «Чорний обеліск». Для німців цей роман важив стільки само, що й для радянських людей «Три товариші». Жоржі Амаду мовою оригіналу в нього чомусь роз'єднаний — кожен з чотирьох томів на іншій полиці. Концепція? Крім того, він однозначно кохається в соціології та культурній антропології, в нього є «Середземномор'я» Фернана Броделя у трьох томах та «Історія приватності» у п'яти. Дивно, але я ніде не бачу жодної книжки, яку б написав він сам. Хоч я все одно переконаний у тому, що він пише якісь книжки — наприклад, з теорії катастроф. Економічних, ясна річ.
Його фонотека складається з кількох сотень вінілових платівок, однак їх усе одно немає на чому слухати. У цій фонотеці не може не бути Баха, Стравінського і Прокоф'єва. Само собою, в ній є Дженіз Джоплін, кілька перших альбомів «Роллінґ Стоунз». У ній немає «Бітлз», але є багато Джона Леннона — звісно ж, передусім «Imagine». У ній також є подвійний альбом Віктора Хара, чилійського комуністичного барда, замордованого людьми Піночета. Усе складається докупи, як і повинно складатися.
Крім того, в цьому помешканні багато африканського малярства. Зображені на картинах вуличні сцени свідчать про те, що це франкомовно-негритянсько-мусульманський світ, якийсь Ніґер або Малі, наприклад[14]. А ще в одній з кімнат стоїть дерев'яна жирафа — у зменшеному вигляді, метра півтора заввишки, хоч під такими високими стелями могла б незле поміститись і справжня. Але навіщо мені жива жирафа в помешканні?
Іноді я не знаю, що робити з цим нелюдськи велетенським простором і починаю їздити ним на велосипеді — усі чотири кімнати вилаштувані довгою анфіладою, з одного кінця в інший є куди розігнатися.
Іноді я годинами спостерігаю за кафе «Доллінґер» — аж поки в ньому не задмухнуть останню свічку. Тобто перестануть цілуватися.
2. (…десь так у грудні 1993…)
Ми зійшли з київського потяга на вокзалі Берлін Ліхтенберґ, десяток людей української породи, так званих гостей столиці. Я не надто люблю делегації, та ще й такі до незграбності великі, але на той час у мене просто виходу не було: подорож до Берліна світила лише у складі, я погодився. Причому той склад виглядав до дідька гетерогенно: пару колишніх політв'язнів, пару колишніх недрукованих, пару функціонерів еспеу, пару молодих. До останніх належав і я.
Так от — ми зійшли з потяга, і нас відразу обступили панки з вогняними ірокезами і волохатими псами. Нас було з десяток — і всі українські поети. Дехто у кролячих шапках, бо в чому ще поетові ходити у грудні. Словом, ми привертали увагу. Сам я не привертав би, а от у делегації навіть я привертав.
Тобто ми вже й так потрапили в сам епіцентр, а тут ще й поет Микола Самійленко, ветеран УПА, засмалив у підземному переході якусь нашу партизанську сигаретину без фільтру. І панки рвонули до нього — на запах. Вони хотіли, щоб він подарував їм пачку, такий нев'їбенно класний старий чувак у кожусі і смушевій шапці. Вони тицяли йому якісь власні папіроски — пропонували мінятися. А він лише глипав на них загалом досить безпорадно — старий чоловік, бойовий поет і пропагандист, герой опору, сам суцільний опір. Особливо, коли їхній пес кинувся передніми лапами йому на груди, і його хвостяра ледь не відірвався з радісного махання. А в пана Миколи було своє, історично виправдане ставлення до німецьких собак, надто ж такої раси. Тому цей собачий знак любові його в цілому вельми напружив. Тоді я прийшов йому на допомогу і разом ми прорвалися крізь їхній заслін — ціною лиш якогось півдесятка сигарет.
А далі нами вже переймалися німецькі організатори. Вони зустрічали нас аж учотирьох — двоє старших добродіїв, одна дама й один молодик. Багато років по тому я напишу вірш про «хоча б одну даму», точніше про те, що суто чоловічі пиятики закінчуються переважно зле і «мусить бути хоч одна дама». Але цей вірш напишеться про зовсім інший випадок. У нашому ж випадку дама не тільки не врятувала ситуації — саме вона її спаскудила.
У готельчику на Савіньї Плятц (його вже не існує, там нині взуттєва крамниця чи щось таке) наші щирі українські душі, функціонери еспеу, запросили німців у номери — скуштувати горілки й сальця. Вони ж десятиліттями возили горілку і сальце до Москви, і за це росіяни їх часом, закривши очі на художню якість, публікували в перекладах. Але, як стверджує мій приятель Іп, хай Бог милує нас від української щирості та російської духовності! Тут, у Берліні, в готельчику з милою бюргерською назвою «Альпенлянд», увесь апробований горілчано-сальний ритуал поточився у геть непередбачуваному напрямі. Узявши на груди пару-трійку чарок, присутня берлінська дама твердо зажадала від нас говорити вголос про історію і визнати українську провину за Освєнцім (вона казала «Аушвіц» і наші взагалі нічого не розуміли, лиш на мене поглипували). Її німецькі колеги ледь погасили вогнище, час до часу вигукуючи їй в обличчя своє рішуче «Quatsch!». Саме того вечора я вперше почув це енергійне слово. Їм таки вдалося дещо заспокоїти приятельку, але настрій було зіпсовано і осад, ясна річ, залишився. Насамкінець пан Микола почастував господарів яблуками з власного саду — зимовий сорт, червоні і хрумкі, з дерева, що сам колись і посадив, щойно повернувшися з ГУЛАГу.
Німці їли яблука і вдячно посміхалися.
Ще пам'ятаю, як у двоповерхових автобусах на Ку-Дам берлінські тітки захоплено повторювали «Russische Delegation!», тицяючи пальцями нам услід.
А також, як суботнього пополудня в околицях Цоо проїздив цілий кортеж автомобілів і всі вони несамовито клаксонили. «Турецьке весілля», — пояснив я решті українців, поруч проходила бабуся в капелюшку, яка, глянувши у наш бік, підтвердила по-сербському: «Turske veselje»[15].
І врешті — пам'ятаю великих шарлоттенбурзьких повій у ботфортах і з канчуками в руках.
Я захотів бувати в Берліні знову і знову. Так усе й почалося.
3. (…на межі жовтня й листопада 2005…)
А як красиво все починалося!
Усього лише 15 років тому, на зламі десятиліть, дещо згодом помилково і самовпевнено означеному як «кінець історії».
Ми ніяк не могли натішитися близькою перемогою капіталізму. Наші медіа, що згідно з помахом чарівної палички Ґорбі ставали все вільнішими, розповідали нам про капіталізм усе більше позитивних речей. Донедавна жахне чудовисько виявилося красенем-королевичем. Ми перейнялися всіма його ринковими атракціонами із запеклою відданістю неофітів. Ми перетворилися на ледь відсталих дітей, що загіпнотизованою вервечкою сунуть до ярмаркового шапіто на звуки механічної музики. «Ринок, ринок і тільки ринок!» — повторювали, наче заклинання, всі — економісти, філософи і поети, хоч ніхто з них (і передусім економісти) до ладу не розумів значення цього слова.
Деякі з нас — ті, що потрапили на Захід першими, розповідали про незліченність сортів їдла і питва та інші чудеса консумпції. «Уявляєш, там тобі дякують за купівлю!» — схвильовано, зі сльозою в голосі, казали вони.
Капіталізм був чудовий — що там казати!
Це вже потім, дещо пізніше, почалося його безпорадне приживлення на вітчизняний ґрунт: шок без терапії, захоплення майна, знецінення заощаджень, явне і таємне безробіття, соціальна деградація з люмпенізацією — і, як антитеза, поява перших тлустих котів, згодом увічливо означених олігархами.
Отже, насправді це в нас настав капіталізм (причому, ще той — дикий), а в них виявилося щось набагато красивіше — ліберально-постіндустріальне (та ще й соціально орієнтоване) суспільство. Так це принаймні називається.
Вистачає придивитися до пейзажів — і все стає очевидним.
Я не шукаю пейзажів — вони самі знаходять мене.
Учора, вирушивши з Шарлоттенбурга до друзів на Панков, я зробив паузу на Александерплятц. Мене трохи стомили бомжі[16] в ес-бані, з кожною зупинкою їх набивалося все більше, на Фрідріхштрасе підсіло ще троє, деякі з них мали при собі здоровенних собак і провокували пасажирів на милостиню. Маючи при собі пса, можна жебрати успішніше — люди схильні подавати на тварин. «Слід завжди носити в кишенях трохи дрібних», — закарбував я собі на майбутнє. Саме в кишенях — не в гаманці. Якось незручно витягати перед бомжами гаманець і порпатися в ньому.
На Алексі гуляв вітер, було брудно і порожньо. Тобто ні — з моменту, коли я побував тут востаннє, з'явилися якісь будівельні паркани, почалося щось, схоже на черговий ремонт, якась така напівруїна довкола гігантоманської «Галереї Кауфгоф», цього, як вважається, символу змін у колишній ендеер. Я йшов крізь це запустіння, минаючи низькорослих панків (здається, вже внуків тих перших) з їхнім пивом, сигаретами і — знову ж таки — безпородними псами, повз якихось безрадісних екскурсійних школярок з якого-небудь Біттерфельду, підозріло засмаглих торговців лівим сріблом, румунських циганок з їхнім do you speak English. А ще мені чомусь на кожному кроці траплялися божевільні або інваліди у візках. І врешті до мене дійшло, що це розпад.
Так, мені здається, це черговий декаданс. На наших очах провалюється ще одна утопія Окциденту — про те, що знявши протистояння систем, можна раз і назавжди досягнути безпеки, певності і — головне — стабільно високого стандарту життя.
Але життя не може, не хоче і не повинно вкладатися у жодні стандарти, хоч якими високими вони здавалися б тим, хто вважає себе його, життя, конструкторами. Людське обличчя передбачає не тільки ковзання поверхових і відчужених посмішок. Насправді йому властиві зморшки, порізи, гримаси розпачу і спазми болю. Людське обличчя не піддається конструюванню.
У зв'язку з чим описаний мною вище пейзаж із бомжами, панками, псами і божевільними має всі підстави вважатися цілком правильним і загалом оптимістичним.
4. (…повертаючись у той 1993…)
Я писав про Миколу Самійленка та про його червонобокі яблука після ГУЛАГу — і раптом надумав дізнатися з Інтернету, а скільки ж він усе-таки відтрубив по тюрмах і таборах. На це Інтернет видав мені таке:
«Видатний поет Микола Омелянович Самійленко воював в УПА на рідній Дніпропетровщині. Мучився по ГУЛАГах і засланнях. Читав свої вірші із заплющеними очима, — бо так звик творити їх, відключаючись від страшної табірної дійсності. Помер, не потрібний народові, за який страждав усе життя, 11 травня 2001 року». От і все. А ще там, де повинен бути розміщений його портрет, напис «ФОТО ОТСУТСТВУЕТ».
І до чого тут Берлін? Та ні до чого. Вважайте це інтермедією на тему батьківщини.
5. (…безумовно — грудень 2005…)
Кілька вечорів тому я, наче прискіпливий буркотун-генерал, робив останній передсвятковий обхід району. Усе це поверхня, бутафорія і блискуча марнота марнот, думав я. А також маніакальний розпродаж дешевших і дорожчих матеріальних об'єктів, які чомусь прийнято вважати подарунками. І ще обвал цін плюс ажіотажний попит на все, чого не вдається штовхнути протягом решти року. До чого тут Провідна Зоря, Пастушки, Ягнята, Вифлеємська яскиня і Різдво? Коли на Різдво не випадає сніг, це значить, що нікому вже не потрібні докази існування Бога. Це значить, що вкотре переміг атеїзм.
Від таких думок мені робилося веселіше — адже це не зовсім мої думки. Це я подумки пародіював думки інших.
Недалеко від Савіньї Плятц я напоровся на МС, ірландського поета. Як усі ірландці, він був уже незле вгашений і тут-таки потягнув мене на пиво. «Мен, — розмахував руками МС, — ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний!». Два місяці тому він поскаржився, що ніяк не подивиться найновішого Джармуша, бо в Берліні його показують лише німецькою. Я порадив йому кінотеатр на Кройцберґу, де «Зламані квіти» крутили в оригіналі. І от тепер МС не міг надякуватися. «Мен, — раз у раз повторював він, — ти навіть не знаєш, хто такий для мене Джармуш! На цьому світі, мен, є лише два герої — Джармуш і Том Вейтс, Том Вейтс і Джармуш!». Я погодився, що вони обидва супер. Ми солідарно тисли один одному руку і трясли головами, ніби гуцули, що танцюють аркан. Крім того, ми знову і знову замовляли.
Через годину-півтори МС таємниче завсміхався і дещо стишено повідомив: «У мене для тебе різдвяний сюрприз, мен». Що саме, без будь-яких ознак радості промимрив я. «Зараз ми побачимо Джармуша», — ще тихше, ледь не шепотом, сказав МС. Користуючись моїм онімінням, він ішов далі: «Я знаю, де він. Я знаю, де він тепер. Він у Берліні. Він у Берліні в моєму помешканні». Він робив це майже так само, як старий російський актор Мартинсон у «Баскервільському псі»: «Я Знаю Кто Ему Носит Еду!» (кожне слово з нового рядка).
Була друга ночі, ми підходили до його дому на Шторквінкелі. Нас провадило передчуття чуда, котре от-от має статися. Нас провадила самотня зоря у високому небі над Берліном, нас провадили ангели, що саме в цю мить озвалися з видимих і невидимих вершин світу дзвінкими лютеранськими голосами. Нас провадили тріє царі, що тої ж миті спеціально для нас обернулися трьома бомжами: кельт, перс, негр.
Усе було можливе такої ночі. Любий Джиме, ти знаєш, як ми на тебе чекаємо. У повітрі виразно запахло снігом. Ми підходили майже навшпиньки. Тільки б не сполохати Джармуша, думав я. Це ж усе-таки світової слави режисер.
6. (…абсолютно точно: липень 2000…)
А ще в Берліні, в самісінькому його серці, зі мною трапилося таке (цитую за «Таємницею», хоч і неточно, з варіаціями — надто вже крихкий досвід):
…невдовзі наші ватяні ноги ступили на Вайдендамський міст, під нами текла, мов текіла, Шпреє, сонце світило в очі, ми ані на мить не збавляли ходу і ані на крок не наближалися до залізничного моста над Фрідріхштрасе. Ми крокували нестерпно довго і рішуче розсікали повітря змахами рук, ми вже давно мусили бути у своєму готелі, але той Вайдендамський міст ніяк не міг закінчитися, зрештою, він і початись як слід не міг — через те, що відстань між ним та іншим мостом, перпендикулярним до нього залізничним, аж ніяк не зменшувалась і, судячи з усього, ніколи зменшитися не могла. Аж тоді я зрозумів у чому річ і здушеним голосом проказав: «Слухайте, але ж ми крокуємо на місці». Цей здогад принаймні дещо пояснював — скажімо, те, чому нас так пронизливо обсигналювали з усіх автомобілів.
Так от — це було небо вічності. Саме того разу нам вдалося на недовгу мить опинитись у вічності. Ми вискочили з часу. Залізничний міст попереду не наближався ані на крок, води Шпреє перестали текти, сонце зупинилося в зеніті, часу не існувало. Якби ті казли у своїх машинах нас не обсигналювали, ми б не ускочили в нього назад. А з іншого боку саме вони нас і порятували, адже вічність кошмарна і вони витягнули, своїми пронизливими клаксонами типу «Turske veselje» вони просто-таки вирвали нас із її, вічності, холодних лабет. Можливо, в цьому й спосіб: щойно хтось збереться помирати, йому треба з усієї сили клаксонити — просто у вухо.
Але уявіть собі той кошмар — ти з усіх сил крокуєш, а все залишається на місці і ти нікуди не йдеш!
7. (…2008 — осінь, ба навіть пізня…)
Нову книжку добре починати на новому місці — в іншому місті, в іншій країні, трохи навіть в іншому житті. Я навмисне пишу тут «інший», а не «чужий». Адже Берлін мені давно вже не чужий. Я люблю його передусім за особливе відчуття легкості та відкритості, завдяки якому в Берліні мені вдається все. Перепрошую, я взяв забагато: не все, а дещо — отримати ключ, наприклад. У Берліні мені дають ключа від помешкання, а він виявляється ключем від міста. А часом і від світу.
Крім того, я люблю його за неврівноваженість у різності. Справа навіть не в тому, що це розполовинене місто так і не може остаточно зростися попри фізичну відсутність раз і назавжди усуненої Стіни. Справа передусім у міських пейзажах — деякі з них вражають ледь не швейцарським добробутом, інші — типово посткомуністичним занепадом. Що може поєднувати у спільному організмі Цюрих і Тирану? А Марцан і Далем? Іноді здається, наче існують десятки берлінів і в кожного свій пейзаж. І в одному з таких я щойно опинився. Це не Далем, хоч зовсім близько — Ґруневальд.
Кожна моя книжка страшенно залежить від пейзажу за вікном. Кілька років тому цим пейзажем було кафе «Доллінґер» на розі Леонгардштрассе і Штуттґартер Плятц. Нині мої вікна виходять на озеро Герта, тож відтепер я принаймні знаю, звідки взялася назва західноберлінського футбольного клубу, за який грає, здається, Воронін. Я відразу встиг полюбити мій новий завіконний світ — і столітні дерева, і канал, що сполучає Гертазеє з Кеніґзеє — особливо його насичено-чорні води, здатні навіювати якісь майже міфологічні асоціації.
В один з перших днів я здійснив улюблений ритуал, що його називаю випробовуванням місцевості. Виявилося, що Ґруневальд однаково добре надається як для піших прогулянок-медитацій, так і для велосипедних розвідок. Він має в собі щось від заповідника, і час у ньому якщо й не зупинився цілком, то суттєво пригальмував. Найбільшою мірою Ґруневальд і досі занурений у власні витоки — прекрасну епоху зламу століть, інакше звану fin de siècle, що так неочікувано (для кого — для нинішніх істориків?) обірвалася Першою світовою війною. Ґруневальд і є сам по собі тією прекрасною епохою, штучною й відірваною від епохи реальної, ідеальний та елітарний, з віллами і садибами, застиглий у собі самому і по-буржуазному старомодний. Десь тут наприкінці 1920-х міг би прогулюватися молодий Набоков — у шортах, панамі і з сачком. Саме тут йому вдавалося наловити чергових метеликів до колекції. Ґруневальд — це територія метеликів: озера, канали, луги, дерева, садиби, парки. Добре, що я житиму тут до весни, а потім ще й захоплю більший шматок літа.
Напередодні літа тут обов'язково з'являться росіяни, це тепер їх ніде не чутно, це тепер мені всюди ввижається тільки один росіянин — Набоков. У травні ж інші, ненабоковські росіяни рішуче наповнять собою всі найдорожчі тутешні ресторани, своїми різкими голосами дертимуть бюргерську атмосферу на шматки і вимагатимуть від життя чогось більшого й більшого.[17] У травні вони зазвичай повертаються до своїх ґруневальдських посілостей, принагідно надбаних за неконтрольовані й цілком позбавлені запаху гроші. Послужив отечеству, доріс до полковника — поживи тепер на пенсії в нормальній країні.
Росіяни в Берліні навіть не як удома, вони вдома. Російської мови навколо вже куди більше, ніж у Франику, ще трохи — і стане більше, ніж у Києві.
І ще я спостеріг: пасажири в ес-банах та метро сиплять монети лише за російську музику. Зіграєш «Подмосковные вечера» або «Катюшу» — і встигай збирати повну шапку. Історія про взяття та капітуляцію не має завершення. Іноді аж ріже в очах від білих прапорів по всьому місту.
8. (…початок травня 2006…)
З наближенням літа їх усе більшає. Вони всюди — у підземних переходах і на станціях метро, а також на площах, у парках і скверах, надто ж поблизу відкритих кафе і ресторанів, та й просто за першим-ліпшим рогом. Берлін тут аж ніяк не виняток, а якраз один з найтиповіших прикладів. Знайомий журналіст навіть збирається писати монографію про берлінських вуличних музикантів. Йому добре, він безробітний, у нього є на це час.
Йому спало на думку почати з класифікації, й він зумів нарахувати аж п'ять базових категорій. Перша — це вчені професіонали, фахово підготовлені по вищих музичних школах виконавці, які з різних причин не знайшли себе у філармонійній рутині. Друга — диваки і самітники, рештки мандрівних менестрелів і рокерів, схильні до тяжкої наркоти пропащі ангели андеґраунду (це саме їх найбільше у підземних переходах, бо вони вже не витримують денного світла). Третя — іноватори й винахідники, віртуози ні на що не схожих інструментів та цілих оркестрів — як наприклад, конструкції з різних за розмірами й формою скляних посудин, наповнених водою (а, може, слиною?). Четверта — абсолютні дурнограї: албано-румунського засмаглого типу дядьки, всі в золотих зубах і чорних окулярах. Вони завжди ходять по троє, переважно у складі саксофон, гітара, акордеон (з варіантом: тамбурин). Грають вони, як уже сказано, безсоромно зле, але це не заважає їм із хитруватою нахабністю і напрочуд виразно артикульованими лайками могутньої в цьому сенсі балканської мови прочісувати пасажирів метро на предмет грошових пожертвувань. Ці хлопці досі паразитують на золотих часах Кустуріци і Бреґовича.
П'ятою групою мій приятель вважає російськомовних вихідців із колишнього есесер, зазвичай незмірно професійніших. Мені здається, мій приятель припускається при цьому відомої логічної помилки — усі представники п'ятої групи можуть належати водночас і до першої. Усі вони справді музиканти, інші мені не траплялися. Це така радянська музучилищна добротність чи що.
У січні — лютому 2004-го я жив над озером Ваннзеє, на самому краєчку берлінського південного заходу, тож до центру міста найчастіше їздив лінією S1, позаяк значно швидша S7 на той час була розірвана ремонтними роботами між Шарлоттенбурґом і Цоо. Проте хоч як часто я їздив, вони завжди з'являлись у моєму потязі, десь між Шьонеберґом та Йоркштрассе, бо то було їхнє місце. Відносно молода пара, він і вона, обоє в околицях тридцяти, він з гітарою, вона з мандоліною. У неї — те, що тутешні служби знайомств називають «слов'янським типом краси». У нього — радше ні. Тобто і не краси, і не слов'янської.
Вони починали грати — то був обов'язково Ллойд Веббер, «Memories». Вони відігравали його цілком пристойно, але оскільки перегін між станціями за своєю тривалістю дозволяє більше, ніж одну композицію, то виконували й наступну. Тут і відпадали останні сумніви в тому, що вони, як це красиво називається, колишні співвітчизники. Це була пісенька Остапа Бендера з телевізійних «Дванадцяти стільців» — та, де «белеет мой парус, такой одинокий».
Так от, я їздив тією лінією десятки разів, і щоразу вони там з'являлись, і щоразу грали те саме і в тій самій послідовності — Ллойд Веббер, «Memories», а потім «…но я не плачу и не рыдаю». І тоді мені подумалося, що якби у світі справді існувало якесь таке пекло для музикантів, то це саме воно: вічно, щодня, без вихідних і святкових днів, щогодини і щохвилини ходити потягами з вагона у вагон і грати не більше, ніж дві мелодії, щоразу ті самі дві мелодії.
Потім я поїхав з Берліна, а рік тому приїхав до нього знову, але жодного разу вони мені не трапилися. І лише минулої п'ятниці (уперше за цілий рік!) вони раптово виринули — от тільки не на лінії S1, а на лінії U2, десь поміж Віттенберґплятц та Бюловштрассе. Вашу мать, процідив я. І заплющивши очі, подумки оголосив: «Ллойд Веббер. «Memories». І вони почали грати — саме те, що я оголосив. Як завжди — технічно, правильно і чисто. І вмільйонне. Коли вони дограли до кінця, я сказав Пат: «А тепер пісенька Остапа Бендера, слухай».
Але тут сталося чудо. Вони заграли щось цілком інше — «Чаттанугу». Це було схоже на бунт. Це було надлюдське зусилля: вони прорвалися з пекла в чистилище. Їх зустріли оплесками і свистом на станції Чаттануга, штат Теннессі. Коли той чувак з гітарою пішов вагоном збирати гроші, я вперше сипонув йому трохи монет.
9. (…та сама осінь — 2008…)
РТ, екстравертний і ексцентричний колеґа з колеґіуму, якось запитав мене: Do you know a German word Leichenhalle?[18] Він мав на увазі надмірний спокій Ґруневальду, його особливу тишу, буржуазну нудьгу і порожню передбачуваність околиці. Але вийшло щось на зразок натяку на історичні жахи. Так, наче вимовляєш уголос щось цілком нейтральне, наприклад, Gleis 17, колія номер такий-то — не більше того, а воно раптом відлунює як «Голокост».
Той давній ідеальний Ґруневальд був колонією заможних і надзвичайно заможних людей, елітарним островом успіхів і добробуту. Його мешканці розпоряджалися фінансами й заводами, видавали езотеричні часописи, публікували філософсько-політичні есеї, засідали в райхстаґу, декламували російську і французьку поезію в салонах та альтанках, субсидували театри, футбольні клуби і ліві політичні угруповання, малювали полотна у стилі кубізму й фовізму, створювали засади нової хімічної та кінопромисловості, робили німі фільми, утримували опереткових коханок і балетних коханців, влаштовували обіди й вечірки за участю урядовців, дипломатів, актрис і письменників, самі ставали урядовцями, дипломатами, актрисами і письменниками, виїздили на пікніки, дискутували про антропософію, експериментували з архітектурою, танцями й сексом — словом, це були більш ніж самодостатні люди, чи не кожен з яких міг би сказати про своє життя, що воно по-справжньому вдається.
Усе, що трапилося з ними згодом, десь починаючи з 1933 року, можна вважати поступовим, але дедалі різкішим і боліснішим згортанням. Певного дня вони починали розуміти, що невпинно стають об'єктом дедалі гострішої ненависті, що ця ненависть, ніби пожежа, перекидається на дедалі численніші маси людей, ще трохи — і ці маси зажадають розправи. Згорталося буття як таке — від скорочення будь-яких можливостей до тотальної неможливості всього. Згортання починалося з якихось мінімальних дискомфортів на кшталт заборони вигулювати собак у громадських місцях, а закінчувалося вивезенням до таборів смерті з 17-ї колії залізничної станції Берлін Ґруневальд.
Жах, що поступово концентрувався і згущувався всередині цих помешкань і вілл протягом 1930-х років, неможливо виміряти жодним фізичним приладом. Але якби такі прилади існували, то вони б і досі зашкалювали. Та вони просто побожеволіли б, ті прилади.
10. (…ще одна весна — 2009, хоч яка різниця…)
Петер Ц., з яким у грецькому «Терцо Мондо» на Ґрольманштрассе обмиваємо його фільм, раптово — а може й від коньяку — каже: «Ти мав би написати роман про Берлін. Про нього з часів Дьобліна романів не було. От візьми й напиши».
А як тут писати роман, коли Берлін — це нотатник? І замість накладання історій, сюжетної метафізики та великого романного наративу — суцільні пропуски та прогалини? Жоден розділ не тягне на частину цілості, жоден абзац не дописаний, жодне речення не доведене до пуття? І замість розділів, абзаців та речень — окремі слова, як наприклад, Rosinenbomber?[19]
Усе, на що мене може вистачити — це скласти приблизний реєстр таких слів, хоч уже й на це мені потрібно часу і сили стільки ж, скільки Джойсові на «Улісса». Щоб умістились і чекпойнти, і кнайпи, і пси породи лабрадор, і ес-бан, і дьонер, і росіяни, і фріки, і Церква Зламаного Зуба, і той-таки Rosinenbomber?
Я роками складав би звичайний перелік берлінських слів. Може, комусь і знадобилось би — позшивати їх докупи реченнями історій.
11. (…десь між 18 і 21 серпня 2006…)
Шлях на Чортову гору мені показав Алік Данциґер — колишній киянин, а нині берлінець. До речі, його прізвище справді Данциґер і в Берліні він мешкає на Данциґерштрассе. У Берліні це трапляється.
Тоді був початок червня, і погода цілком успішно вписувалася в метеорологічне окреслення «перемінна хмарність з проясненнями, місцями короткочасні опади». Тож поки ми від станції Ґруневальд ішли лісом у бік шосе, а потім через територію екошколи намагалися вийти до Чортового озера, нас досить незле промило і знову просушило. Над озером мені дуже сподобалось (особливо лілії), тож я вирішив приходити ще.
А того разу ми повернулися на шосе і, взявши вгору ліворуч, асфальтован