 |
|
ВАРШАВА, 1989 І ПІЗНІШЕ
У «Джетро Талл» є свій «Будапешт», а в Дейвіда Бові — своя «Варшава».
З Варшави мені пишуть про «Варшаву» Дейвіда Бові. Навіть переслали трек — щоб я поступово набирався відповідного настрою і поволі вживався. Отже, я десятки разів на день переслуховую цю добре симфонізовану композицію, до створення якої свого часу приклався містер Брайан Іно. Свого часу — це 1977 року. Я чудово пам'ятаю, що тоді слухалося: передусім симфо-рок. Він саме переживав найкращі, хоч разом з тим і останні свої часи. І «Варшава» це, як на моє нинішнє вухо, саме він.
При цьому я дещо дізнався з історії цієї «Варшави». Того року Дейвід Бові їхав потягом з Москви[23] до Берліна. Потяг надовго затримали у Варшаві на станції Варшава Ґданська. Це трохи дивно, бо якщо вірити джерелам, з 1975 року, коли відкрили Варшаву Центральну, Ґданська почала втрачати своє міжнародне значення і перетворилася на одну з приміських, міжнародні потяги на ній уже не зупинялися. Підозрюю, що того дня на залізниці трапилося щось непередбачуване. На Ґданській потяг протримали пару годин. Тобто це аж ніяк не була звичайна зупинка за розкладом. Дейвід Бові надумав зійти і прогулятися найближчою околицею. На площі Паризької Комуни він зайшов до книгарні і придбав у ній кілька платівок. Серед них знайшлись і записи ансамблю народної музики «Шльонськ». Саме вони й відлунюють у його «Варшаві» — найвідчутніше там, де нарешті вступає голос.
Я дивлюся на мапу міста і в центрально-північній його частині знаходжу Варшаву Ґданську. Площа Паризької Комуни тепер знову називається площею Вудро Вільсона. Шлях до неї від Ґданської пролягає уздовж вулиці Адама Міцкевича, дорогою слід перетнути площу Інвалідів. Курва маць, саме в цій околиці, в типово соціалістичному багатоквартирнику, мешкав Яцек Куронь! Там, здається, й меморіальна дошка про це свідчить. Я вже готовий уявляти собі, як того дня Куронь курить укотре на балконі (його прізвище ж насправді походить від дієслова «курити») і мимоволі звертає увагу на явного іноземця підкреслено рок-зіркового типу, що продираючись поглядом крізь навколишню сірятину, шпацирує в бік Паризької Комуни. У Куроня спонтанно виникає ідея, чи не перекинути б ним на Захід кілька свіжих дисидентських маляв, але гукати йому вслід з балкона він не наважується: тайняки не дрімають. Тому Куронь і далі курить, а Бові йде своєю дорогою.
Його дорога на сьогоднішній день — це рівно один перегін метро. В один бік Дейвід Бові міг іти хвилин двадцять п'ять. Цікаво, що він міг за той час побачити? І кого ще, крім дивного курця на балоні, що наче поривався загукати його?
З Варшави пишуть, наче теперішній Жолібож мало чим різниться від тодішнього. Мені пропонують одного дня пройтися шляхом Дейвіда Бові. Можливо, я побачу те саме, що й він?
Я дещо зле орієнтуюсь у варшавській топографії. Знана мені Варшава обмежується віссю Нового Світу і Краківського передмістя, Ринком, Марієнштатом і Старим Містом загалом, Алеями, в тому числі й Уяздовськими, найцентральнішим шматком Маршалковської, вокзалом Варшава Центральна, околицями Університету, Політехніки та Національної бібліотеки. Соромно зізнаватись, але моїм варшавським орієнтиром був і залишається Палац культури і науки, про який я ще з 1989 року запам'ятав, що його справжня назва — Мавзолей імені Сталіна. Щойно я втрачаю його з поля зору, як тимчасово втрачаю й себе.
Мабуть, через те, що у Варшаві я ніколи не ходив з мапою, мені переважно не вдається вмить уявити собі, де в ній що. Тому моя майбутня прогулянка слідами Дейвіда Бові стане маленькою реабілітацією. Варшава, кажуть, негарна, але я люблю її. На це є вагома причина: це одне з тих міст, у яких я ніколи не жив довше тижня, але безліч разів бував.
Тобто в мене є трохи варшавських історій (чи не заголосно сказано?), розкладених уздовж років.
* * *
Але спершу ще трохи зауваг до її, Варшави, розташування.
Скільки на нашому недоконтиненті міст, які позиціонують себе «між Сходом і Заходом»? За останні два десятиліття таких назбиралося, либонь, десятки. Це і Берлін, і Вільнюс, і Львів, і Стамбул, і Відень, і Прага, і Франкфурт-на-Одері, а відтак і Франкфурт-на Майні, і навіть, можливо, Калінінград, European gate of Russia. У кожного з них є свої власні доводи цієї «міжності». Складається враження, ніби перебування «між Сходом і Заходом» є чимось набагато привабливішим, ніж східна чи навіть і західна приналежність у чистому вигляді. Ще трохи — а там уже й Пекін чи Токіо оголосять себе «містами між Сходом і Заходом».
Але тільки Варшава має дійсне право так себе називати. При цьому, звичайно, не йдеться про таку географічну деталь, як ледь не однакова відстань до Карпат і Балтійського моря. Хоч вона й сама по собі також показова — у тому сенсі, що демонструє певну серединність. Варшава є Серединою. Вона є центром країни, в якій відбувалося (і щодня відбувається) велика європейська дифузія: східнішання Заходу і західнішання Сходу. Але про це ще буде — там, де йтиметься про ще одне місто на «В».
Ризикуючи виступити в ролі оповідача старезних анекдотів, усе ж нагадаю історію про дві делегації, що якогось біса їдуть потягами назустріч одна одній з Москви у Париж і навпаки. Обидва потяги перетинаються на одному з варшавських вокзалів (чи не на тій же Ґданській часом?). Дія відбувається рано-вранці, пасажири щойно попрокидались і, ледь протерши очі, визирають з вагонних вікон на незнайоме місто. Ті, що їдуть з Москви, кажуть: «О, та ми вже в Парижі!». А ті, що їдуть з Парижа: «О, та ми вже в Москві!».
От і Дейвід Бові під час прогулянки вулицею Міцкевича до площі Паризького Комунара Вільсона не міг не зауважувати цієї дифузної сутності міста, до якого потрапив принагідним і дочасним гостем.
І саме тому у Варшаві 1990-х років так багато й часто, значно більше й частіше, ніж деінде, говорилося про Центрально-Східну Європу. Вона в ній зосереджувалася — ментально і документально.
Але для мене все це (і місто Варшава, і його середмістя та його серединність) почалося вакурат наприкінці 1980-х, тоді ж, коли взагалі страшенно багато всього почалося. Тож Варшава є нічим іншим, як моєю — куди мені подітися від патетики? — життєвою віхою, а відтак і втіхою, знаком іншого сенсу та нових приголомшливих можливостей.
* * *
Ось одна з них.
Про польський травень 1989 року мова в цій книжці ще йтиме. Для мене він головним чином означає інше місто — Краків. Однак певного дня він виявився Варшавою. І ця Варшава мала дуже конкретну адресу: Краківське передмістя, 26 / 28, головна брама університету. Ми, я і Пат, ішли в напрямку Замкової площі, тобто колони Сиґізмунда, наш провідник невдовзі мав показати нам знизу його, Сиґізмундів меч — якщо відшукати правильний ракурс, то меч може здатися (і переважно таки здається) незле ерегованим фалосом, але тут не про це, тут лише додам, що Ален Ґінзберґ, ясна річ, не міг проминути без уваги таку розкішну чоловічу цяцьку, тож у його «Варшавській кав'ярні» читаємо про «колону Зиґмунта III // що вже три століття заносить меча — (увага!) — пильнуючи за польською молоддю».
Польська молодь сексуальна і політизована. Вона — як Варшава у травні 89-го. Брама університету була межею світів. З одного боку стояли сірі шереги міліцейських загонів спеціального призначення у своєму страхітливо-хокейному бойовому спорядженні, з іншого — студенти, що боронили своєї території і свого страйку. У цій книжці подібні картини протистояння — стіна спецпідрозділу на стіну громадян — ще траплятимуться. Роблю висновок, що мені з цим щастило.
Попри всю свою дурнувату силу і все своє спорядження, міліція в атаку не йшла. Залишалося зробити лише крок уперед — і брама впала би під її злагодженим та професійно підготовленим натиском. А знахабнілі і патлаті окулярники в татових джинсах і маминих ліфчиках умить надіставали б таких підсрачників, після яких назавжди забуваєш про страйки, голодування, демонстрації та іншу революційну муйню. Тобто насправді цілковита вичерпаність інциденту здавалася таким собі минутным делом.
Але міліція в атаку не йшла, і так вони стояли двома стінами одні проти одних, і це тривало годинами. Я знаю, що це тривало годинами, бо коли ми згодом поверталися тим самим Краківським, усе виглядало так само. При цьому студенти, звичайно, не мовчали і взагалі не стримувалися — вони співали, свистали, дерлися, провокували, пророкували і вигукували антидержавні гасла. А їхні візаві ні на що таке права не мали, бо їм цього не наказували. Тобто вони лише стояли, зімкнувши шереги — і все.
І зробити цей останній крок, щоб завалити ненависну браму, розігнати переборзіле патлате кодло, наприклад, газами, й чарівними гумовими паличками вмить навести лад у країні, вони теж не мали права. Бо університети ще з часів середньовіччя є цілком автономною територією, на яку суворо заборонено ступати поліційній нозі. І — що найдивніше — навіть у той час, навіть за тієї влади цей принцип, зафіксований невідомо де і в яких середньовічних канонах, чомусь дотримувався. Університет — це недоторканність і свобода, особливо якщо він Варшавський. У ті самі дні часто скандувалося гасло «Пекін, Варшава — спільна справа!». Але в Пекіні все закінчилося зовсім не так, бо пекінська «справа» римується з «розправа», і число вбитих студентів тягне на злочин проти людства.
А у Варшаві вже тоді була вулиця Джорджа Вашингтона, де ми з Пат отримали притулок на ніч. Я дивувався, як це взагалі можливо — в комуністичній країні вулиця Вашингтона! Ще тоді мені спало на думку, що поляки значно уважніше від нас прочитали нашого дорогого ТГШ, а тому на відміну від нас, його нетямущих співвітчизників і поганих правнуків, таки дочекалися всього, що приносить із собою в мішку з дарунками згаданий американський добродій.
* * *
Минуло два роки — і вся Польща, а передусім Варшава, під безпосередньою дією висипаних з мішка дарунків, зокрема свободи, перетворилася на суцільні торгові ряди. У Польщі продавалося все, причому всюди, головним чином посеред вулиць і площ. Для того, щоб хоч якось давати собі раду з цим виплеском споживацького блага, ми, громадяни еСеСеСеРу в його, як виявиться дуже невдовзі, летальній стадії, змушені були везти до Польщі нашу дешеву горілку і там вимінювати її на всілякий інший товар. Насправді ми їхали зі Львова до Ґданська, а Варшава була тільки зупинкою, зате кількагодинною. Наш хитро запроектований автобус із кінематографічною назвою «Не журись!» дорівнював кораблеві, що перевіз у своєму трюмі мегалітри горілчаної контрабанди. Усі ми, його пасажири й команда, почувались українськими націоналістами нового покоління, що вирішили застосувати проти споконвічного польського ворога найдієвішу в його випадку зброю — алкоголь. Тут я мав би поставити смайлик.
Ні, насправді то не була ніяка воєнно-патріотична місія. Насправді в нас не було виходу. Горілка стала тимчасовою твердою (хоч і рідкою) валютою замість раптово зневаженого й висміяного польськими банками дідугана-рубля.
Утім, про це я невдовзі ще напишу — дивіться одне з міст на «Ґ».
З тієї подорожі через Варшаву запам'ятався базар — у самому центрі, поруч із Центральною, коло підніжжя Мавзолею імені Сталіна, уздовж Алей Єрозолімських, аж до їхнього перетину з Маршалковською, велетенське муравлисько, переповнене низькоякісними, якраз під нашу платоспроможність, спокусами — від жувальних гумок і дамських прокладок до відеомагнітофонів і акустичних систем. Пам'ятаю, як брів у тому євразійському натовпі, спітнілою долонею стискаючи в кишені все, що лишалося від останньої проданої кількома днями раніше пляшки — тисяч тридцять злотих, себто якісь три долари, не більше. І на два з них я врешті купив усе, про що стільки мріяв останнім часом, а саме маленького Бетмена, що його польський шмаркач-продавець уперто називав Батманом.
Відтепер я вже мав із чим повертатися додому.
А ще врізалися у спомин узбеки, їх там було з цілий табір, у зв'язку з чим самі собою виникали думки про орду й Тамерлана. Я вже забув, що саме вони продавали, здається, не горілку, але й не кавуни чи персики — це точно. І не халати, і не бавовник, і не чай. І не в'єтнамці то були, а таки узбеки. У будь-якому разі сильно дивувало те, що навіть вони намагаються говорити польською, особливо, по-своєму по-узбецькому ламаною. Весь наш доходяга-еСеСеСеР на тому базарі намагався що-небудь висловити сякою-такою польською — от які неочікувані реванші вигадує для своїх нерозумних дітей іронічна курва[24] історії.
* * *
Десь від середини 90-х Варшава назавжди стала одним із моїх міст. Ритуальне жертвопринесення сперми відбулося наприкінці 92-го у стінах однієї з гостьових кімнат Будинку вчителя на Костюшківській набережній. Співучасниками імпровізованого дійства зголосилися бути принагідні Арфа і Фавн, тієї ночі так само мешканці означеної кімнати. Усе відбулося настільки раптово і швидко, що я досі не відкидаю можливість галюцинації. Але щось таки змушує мене думати, ніби все відбулося насправді. Остаточну відповідь може знати лише цілковита темрява, про яку в цій книжці я краще не згадуватиму.
* * *
Починаючи з 1994 року, я чув жахливі історії про російський рекет на варшавських вокзал-базарах. Це стало ще одним з наслідків перебування цього міста в самому центрі «між Сходом і Заходом». Певної історичної миті незле організована армія лисих зарізяк зі Сходу занюшила в повітрі дух перемін і невеличкими загонами рушила на підкорення Заходу. За якими документами і під чиїми прізвищами вони перетинали польський кордон, лишиться переважно нез'ясованим. Варшава стала тимчасовою зупинкою на шляху їхньої розтягнутої на півтора десятиліття міграції. Тут вони мусили спинитися і пожити в очікуванні на розширення Євросоюзу та Шенґену, і для цього забезпечити собі подальше існування (безбідне, до якого вже звикли), а також наростити свій майновий рівень для подальшого щасливого перебазування на західніші терени благословенної Гермашки. Зрозуміло, що головним джерелом їхнього матеріального поповнення стали всі різновиди мандрівних мешканців колишнього еСеСеСеРу. І позаяк базари та вокзали Польщі виявилися місцями найгустішого скупчення останніх, саме на них і зосередили свою діяльність загони лисоголових.
Щиро кажучи, польська поліція могла відносно легко зупинити цей бізнес, особливо на його початку. Затримувати братву повсюди, де вона тільки вилізе, можна було хоча б із огляду на її первісну непристосованість до нової країни, виявлену, скажімо, вже в зовнішності. Це тільки з часом поз'являлося до біса молодих поляків, які почали їх наслідувати перш усього стриженими довбешками та спортивним одягом. Проте на початку своєї польської кар'єри гості зі Сходу впадали в око незгірше узбеків.
Але польська поліція воліла замість цього піти з ними на неофіційні домовленості, не без — як це називається? — прийнятних для неї відкатів, ясна річ. Домовленості базувалися на тому, що поліція закриває очі на будь-які дії братви, якщо під ці дії не підпадають її польські співгромадяни. З усіма іншими, як я вже говорив у «Таємниці», «дозволялося робити все, що завгодно, бажано тільки не вбивати, бо від цього бувало забагато смороду». Рекетири усвідомлювали ціну пацанського слова і всіма силами його тримали. Тому перш ніж налетіти на чергову вицуплену з натовпу жертву, вони мусили сто разів переконатися, що то ніякий не поляк, а «свій».
* * *
Одного з травневих світанків 1996 року я й незчувся, як опинився в оточенні лисих на автобусному вокзалі Варшава Західна.
Варшава моїх 90-х майже завжди починалася саме з цього вокзалу, куди рано-вранці прибував наш калуський автобус. Відчутним його мінусом, поруч з багатьма іншими (плюсів як таких не помічено), є ця жахливо ранкова пора прибуття. Дорога зі знущально-сповільненим перетином кордону забирає близько десяти годин, ти опиняєшся на станції призначення невиспаний, вимнутий і напіввимкнутий — і тобі саме звідси слід рушати у свій варшавський день. Узимку це досить нестерпно.
Але у травні в цілому нічого. По-перше, ти в'їжджаєш у місто разом зі сходом сонця і рухаєшся у такт із ним. По-друге, навколо тебе той несамовито-зелений колір, що з'являється лише на кілька тижнів, а потім темніє і бруднішає — лови момент! По-третє, твій варшавський день обіцяє тобі море кайфу, музики, публіки, фліртів і пригод, отже, це насправді чудово, що він сьогодні такий довгий. І коли ти, вийшовши з калуського автобуса, пружно, як аргонавт, заходиш у будівлю вокзалу, тобі від усього серця хочеться допомогти цьому розгубленому російському хлопчині, майже підліткові, що спершу силкується тебе про щось розпитати дуже ламаною польською, а відтак благає дозволу перейти на російську. І коли ти ласкаво, без жодного акценту, переходиш на російську, щоб йому, бідоласі, попустило, його коло тебе вже чомусь немає, натомість є з п'ятеро лисих і прикрашених шрамами спортсменів, які — в чому, власне кажучи, справа?! — починають настирливо запитувати тебе про цель приезда, а також сумму наличных денег.
Найсмішніше, що я мав при собі лише десять злотих. Тож у відповідь на їхню вимогу заплатити їм за охорону двадцять п'ять відсотків я чесно запропонував їм два п'ятдесят. Ця інформація ніяк не хотіла залазити в їхні трохи ґудзуваті голови. Що можна робити у Варшаві з десятьма злотими?! Я відповів, що приїхав на книжковий ярмарок, позаяк пишу книжки.
Гадаю, що того ранку вони відкрили для себе існування цілого світу, в якому живуть письменники та їхні видавці, і написані першими тексти стають книжками, що їх видають другі, а потім хтось усе те купує, а може й читає. І в цьому світі, можливо, навіть виплачують якісь гонорари. «А о чем ты пишешь? — раптово посуворішав найлобастіший з них, він же найбільш пошрамований, можливо, це й був той Сєрий, що його іменем називався весь отряд. — Не про Степана Бандеру случайно?».
Я відповів, що ні, не про нього. Більше нічого про змістові особливості моєї творчості ніхто з них не запитав. Але мені досьогодні цікаво: ну, чому з усіх можливих тем, з усіх на світі імен, про які, здавалося б, можна писати книжки, він вибрав саме це? Чому Бандера? Невже російський рекет, як і російський уряд, російські спепслужби, російські медіа, російські люди, досьогодні найбільше ненавидить саме Бандеру? Невже в нього інших ворогів немає? Чи вони навчаються цього на зонах? Чи це вже просто на рівні інстинкту?
Ми розійшлися з рукостисканнями. Я звернув увагу на татуйовані зап'ястя. Сєрий — якщо це був Сєрий — побажав мені творческих успехов.
Але, чорт забирай усі на світі гепі-енди, це ж уже було моє місто! Хто впустив їх до нього хазяйнувати?
* * *
Колись Варшава належала Росії, до певної міри Росія в ній залишилась. Адже Росія ніколи й нізвідки не йде вся, її хоч трохи завжди лишається. Ну, хоча б у вигляді Мавзолею імені Сталіна, за яким усі подорожні розпізнають, де вони опинилися.
Варшава вважається потворною. (Тут я відразу ж запитаю: чому? Я знаю багато потворніших міст, які вважаються гарними).
І все ж. Варшава вважається потворною, бо насправді це Друга Варшава. Першу свого часу було наказано зрівняти з землею, і це майже вдалося. Варшава в цьому сенсі особлива. Я не знаю іншого такого міста (хіба що Карфаген?), відносно якого чорним по білому писалося б у найвищому офіційному наказі — стерти з лиця землі. Такої честі слід собі заслужити.
У 1939 році Варшава налічувала 1289 тисяч мешканців, а в 1946-му — трохи більше, ніж третину від цього числа. Аллен Ґінзберґ у середині 60-х бачив у Варшаві кав'ярню, повну привидів — «примарні дівчата зі шрамами, чорні панчохи тонкі брови // примарні хлопці з білим волоссям на проділ маленькими борідками». Безумовно, він їх бачив. Це не поетичні фігури, це повстанці.
Поляки — це професійні повстанці. Тому їхні повстання як правило зле підготовлені.
Вони піднімають голови за будь-якої несприятливої оказії.
Вони просто не можуть без повстань.
Вони нерозсудливі й нездатні до виживання — здатні лише до життя.
I до смерті заради життя.
Вони сидять по кав'ярнях і креслять плани підземних комунікацій.
Води переносять шифрограми в букетах троянд.
Вони жбурляють у ворогів пляшки з фінським коктейлем для Молотова, коктейлем для Ріббентропа.
Вони пишуть любовні вірші і замішують вибухівку.
Вони монтують підпільні радіостанції і грають прелюди Шопена.
Але їх уже немає.
Вони залишилися в місті, стертому з лиця землі.
(Лице землі? Що за дивна метафора? Чи хтось його бачив, це лице? Чи на ньому побільшало зморщок від ще одного стертого міста?).
* * *
Усі доступні мені довідники свідчать про дві книгарні на площі Вільсона (колишня Паризької Комуни). Обидві, судячи з їхніх адрес, містяться в тому ж будинку. Одного разу я вийду з метро на Ґданській і піду на північ по Міцкевича. Мені знадобиться не більше двадцяти п'яти хвилин. Усе, що я побачу на своєму шляху, виявиться зліпком з моєї ж пам'яті і нагадуванням: це твої сни, ти стільки разів тут ходив, це твоє місто.
ВЕНЕЦІЯ, 1992, 2001
Закінчуючи своє «Передслово Видавця до «Перверзії», я вдячно згадую панів Франческо Аполлоні та Россано Россі, «кожен з яких сам того не відаючи, блискуче виконав місію мого таємного агента у Венеції». Цією згадкою я доповнив текст «Передслова» не інакше як улітку 1995-го, коли переписував увесь роман в остаточній версії, готуючи його до поступового оприлюднення. У грудні попереднього року, тобто у своїй первісній редакції, «Передслово» ще нічого такого не містило.
Що ж це за «таємна місія» і хто такі обидва її блискучі виконавці, панове Аполлоні та Россі?
Щоб відповісти на ці запитання, поставлю для початку інше: чому Венеція? Чому з тисячі магічних місць Окциденту мій герой Станіслав Перфецький вибрав саме її?
* * *
У березні 1992-го я провів у Венеції не більше доби. Зрозуміло, що голова йшла обертом, і я дотепер дивуюсь, як це я втримався на ногах, жодного разу не злетівши з набережної на воду.
Звичайно, певною мірою я був готовий до того, що це буде найдивніше місто з усіх, які я досі бачив.
Проте це надто відповідальне слово — бачив. Не знаю, чи воно справді тут застосовне. Не знаю, чи можна це щось, Венецію, побачити за неповну добу (якщо ти тільки не японський турист, котрому дається п'ять днів на всю Європу, разом з перельотами).
Венеція — це коли забагато. У своєму записнику Перфецький так і нотує велетенськими, завбільшки з коня, і ледь не розпачливими літерами: ЗАБАГАТО ВЕНЕЦІЇ! Що він може мати на увазі?
Забагато культури — в усіх її рівнях і вимірах. Забагато минулого — при цьому ти ніяк не позбуваєшся підступного враження, що саме воно тут усім і командує, тобто тільки минуле тут і є теперішнім, а теперішнього теперішнього тут немає. Забагато цифр у номерах будинків. Забагато жовтих стрілок-дороговказів, які начебто покликані трохи спростити муки пересування цим юрбам роззяв, а насправді лише заплутують їх. Забагато місць, які обов'язково слід відвідати, інакше згодом обов'язково почуєш: «Ти в ній не був».
Забагато предметів у нескінченних рядах вітрин: маски, мапи, капелюхи, мушлі, мацаки, намиста, скельця, хутра, бивні, плавники, хоботи, глобуси, підсвічники, інші музичні інструменти. Перфецький до того ж бачив різницькі ножі і — увага! — середньовічні кондоми. Венеція — це нескінченний розпродаж невичерпного (і невичерпно безглуздого у своїй надлишковості) краму.
Забагато всього. Тому найпершою характеристикою Венеції має бути всьогість, а її дефініцією — занадто велике скупчення речовин і речей у занадто малому просторі. Якщо вірити Бродському, то Венеція і в найкращі часи сягала якихось лише восьми миль у протяжності між найвіддаленішими пунктами. Де нам у цій тісноті й рясноті розмістити такі астрономічні кількості масок, носів, окулярів, панчох, перлин, пелерин, ходуль, хустин, гітар, поштівок, біблій? Різницьких ножів і середньовічних кондомів?!
Через настільки катастрофічний брак місця Венеції залишається складати і складувати у всіх своїх складках, тобто нашаровувати свої вмісти і змісти вертикально. Звідси її палімпсестна природа — шар поверх шару, а над ним знову шар, і потім ще, і ще, і вони взаємно проникнуті, вони завжди проступають один з-під одного. Можливо, це своєрідний культурний цвинтар, де всі гробниці давно переповнені, а більшість могил братські?
Звідки ця венеційська всьогість? Я припускаю, що передусім з води, тобто з моря, з його безодень. Венеція була морською метрополією Старого Світу, вона пильнувала Середземномор'я, тобто єдине на світі Море Посередині Всіх Земель. Не існувало такого товару, на який у неї не було би претензій. Усе, що здобувалось у Старому Світі, звозилося морем до неї, Старий Світ з усіма своїми кораблями увесь нагромаджувався у Венеції, вся його, Старого Світу, старовина, все його старье. Тому Венеція — ніби вдова старйовщика. Я знаю, що українською слід казати «лахмітника», однак Венеція тільки почасти вдова лахмітника, та й усе її лахміття дотепер зберігає блискучі ознаки ледь потертої елегантності.
* * *
Отже, це було Місто Посеред Моря, що лежало Посеред Земель. І так тривало б без кінця, через всі віки прийдешні. Але одного разу почався кінець. Початок кінця Венеції заподіяв, ясна річ, ґенуезець. Професор танатології Леонардо ді Казаллеґра, якщо пригадуєте, назвав його «ідіотом Колумбом». Ідіотизм Колумба не просто межує, як і кожен інший ідіотизм, із геніальністю — він є геніальністю як такою. Захоплено повіривши у круглість земної поверхні, Колумб надумав скористатися нею для знівелювання досягнень Марко Поло (ще один відгомін ґенуезько-венеційського протистояння). Діставшися свого Китаю, а насправді відкривши Америку, він (я про Колумба) піддав катастрофічному переглядові всі попередні уявлення про Середину Земель та її Море. І з того часу починається спершу трагічне, а згодом приспано-меланхолійне сходження Венеції з Центру на одну з периферій.
Венеція є притчею про минущість кожного розквіту. Як і загалом про минущість.
А минущість, починаючи з другої половини того березня, стала моїм демоном номер один. Минущість і тимчасовість, і зникомість — скільки ще назв у цієї примари? Формально, на найнижчому рівні, це виявляло себе у зворотному відліку днів, що їх мені залишалося пожити серед блаженних садів Заходу перед тим, як знову навіки (аж так патетично мені про це думалося — навіки!) бути з них вигнаним. Наді мною вже тяжіла, як писав поет, «точна дата на квитку». Квиток був на літак — із Франкфурта до Києва. Мені залишалося близько сорока днів, і я мусив поставити крапку в романі — у всіх сенсах цього слова. Зрозуміло, що як тільки я це усвідомив і полічив дні, роман перестав мені писатися. Поки мій герой вихлюпував усілякі зізнання в гуртожитських і не тільки гріхах, поки він досягав третього й четвертого алкогольного ступенів, поки нестерпно повільно вирушав у свій цілоденний похід Москвою, все йшло доволі пристойно і з чималим задоволенням. Щойно йому, героєві, як і сюжетові, довелося прискорити пересування (ну, хоча б у гонитві за викрадачем власного гаманця) і щодуху розкриватися назустріч галюцинативним випробуванням, як усе заглухло. Я годинами просиджував над одним і тим самим реченням, не знаючи, задоволений я ним чи ні (явна ознака того, що ні). Доброго ранку, творча кризо, казав я, дивлячись у стелю, бо жодної замовленої на ніч підказки, жодного виходу із глухого кута мені вкотре так і не наснилось. Одного дня в телефонній розмові з Азою з мене вирвалося, що я не знаю, як мені далі бути з героєм. «Та втопи його у якомусь каналі!» — весело різонула вона.
Слово «Венеція», звісно, не пролунало. Та й топив я того дня не героя. Та й не в каналі, а в каналізації, московській. Однак відтоді я запам'ятав, я знав, що вона, Венеція, стане ще й моїм романом.
* * *
Нагадаю: все, що я досі тут написав — це мої спроби відповісти на питання «Чому Венеція?». Далі — їхнє продовження.
Венеція туманна. Її туманність у рази насиченіша від лондонської чи будь-якої іншої. Зрозуміло чому: на все значно менше місця, якихось лише вісім бродських миль у діаметрі.
Звідси й уявлення про «місто привидів» (або, за Бродським, силуетів). Венеція — місце, яке в силу своєї туманності, а водночас захаращеності є ідеально придатним для безслідного зникнення з видимої поверхні буття. Для цього вам, авторові, зовсім неконче топити героя в каналі — вистачає запустити його грудневого ранку до найближчої крамнички по сигарети і на зворотному шляху заблокувати йому вхід до щойно прокладеного в тумані власним тілом коридору. А ще ж є наймані вбивці з дагестанськими прізвищами, таємна інквізиція, що досі нелегально виконує вироки на роззявах, або містичні ложі, що змушені практикувати ритуальні вбивства.
А якщо всі ці можливості поєднати з потребою героя? Тобто якщо він і сам понад усе бажає зникнути?
* * *
До всіх цих мотивацій хочеться додати вельми спеціальну спорідненість Венеції зі Львовом — ще одним нині занепалим містом, яке в силу географічної похибки уявило себе розташованим у самісінькому Центрі, тобто Серед Земель. Щоправда, львівська середземність інакша, вона стосується дещо східнішого пункту перетину морів Балтійського і Чорного. У цій книжці я ще повернуся до цього моменту.
Львів і Венецію поєднано левом. Венеційський лев крилатий, він є атрибутом (я нічого не плутаю? атрибутом, не символом?) Святого Марка. Для того, щоб місто його набуло, потрібен був подвиг венеційських міщан Рустічо і Боно, які викрали нетлінні мощі з окупованої сарацинами Александрії й перегнали їх морем (а як інакше?) до Венеції.
У Львові лев не набутий, а вроджений. Місто отримало своє ім'я ще перед заснуванням — так у наші часи завдяки УЗД отримують імена ще не народжені діти. Залишається нез'ясованим, чи не мав королевич Лев серед своїх духовних патронів Святого Марка. Якщо так, то левина лінія зв'язку між Венецією і Львовом робиться чимось більшим, аніж випадковий геральдичний збіг.
Проте значно відчутніше обидва міста поєднано водою. Це єдність не двійників — антиподів. Тобто Львів є Анти-Венецією, він розташований на протилежному до неї полюсі. У Венеції вода з'їдає місто, у Львові навпаки. І якщо Венецію знищить потоп, то саме він єдине стихійне лихо, яке Львову нітрохи не загрожує. Хіба що потоп фекалій, однак про це в іншому місці.
Тут я обмежуся лише заувагою, що Львів на той час був містом, яке я знав. У своїх писаннях про нього я йшов усе далі — в тому сенсі, в якому дедалі досвідченіший коханець іде все далі в любощах зі своєю дівчиною, все тонше розуміючись на всіх її стогонах і схлипах та їхніх відтінках.
* * *
Тепер, коли я більш-менш пояснив, чому Венеція, перейдімо до таємної місії панів Аполлоні і Россі. Проте спершу про труднощі описування та орієнтацію на місцевості.
Венеція присутня всюди. Вимовляєш найзвичайніші слова на зразок «лазарет», «арсенал» або «карантин» — і ти вже в ній, бо всі вони з неї. Вона в малярстві, поезії, романах, фільмах, п'єсах, кліпах, комп'ютерних іграх. Венеція кровозмісна, інтенсивно-інцестуальна. У ній перемішалися смаки, жанри і стилі (здається, всі) — Казанова з Гемінґвеєм, Донна Леон з Мадонною, Томас Манн із Джонні Деппом, Отелло з Карпаччо, а Райнер-Марія з Джеймсом Бондом. Якщо я скажу, що на світі існує сто тисяч творів мистецтва, присвячених Венеції, то ви мусите повірити, бо їх, цих творів, усе одно не злічити. Написати сто тисяч перший роман про Венецію — ідея чудова, але безнадійна. На Венеції знаються всі — навіть і ті, хто ніколи в ній не бував.
А є ще ж і ті, хто побував у ній, і їх мільйон мільйонів. Офіційна статистика свідчить, що тільки туристів-одноденок у ній 50 тисяч на день. Усі вони, безумовно, що називається, відвідують — себто роздивляються, торкаються, фотографують, фільмують, записують і купують на пам'ять. Можна припускати, що таким чином на світі щороку додається 18 250 000 людей, які знають Венецію.
Тому писати про неї означає виставляти себе на посміховисько. А щоб не виставляти — слід знати її не так, як усі ці 18 250 000, а так, як я тоді, в тому березні, уже знав Львів (див. трохи вище).
Пишучи про неї, слід бачити її до найменших подробиць і вміти по ній пересуватися із зав'язаними очима. Хоч по ній і з широко розплющеними пересуватися вельми непросто. Та й що означає в її випадку «до найменших подробиць»? Подробиць у ній жахливо багато, їх безліч (у «Перверзії» я іноді кажу не «безліч», а «сорок», бо це число начебто й означало «безліч» серед євреїв Джудекки).
Так от — подробиць варто знати якнайбільше і завжди тримати їх напохваті, ніби джокера. Навіть, якщо за весь роман жодного разу так і не згадаєш. Рівно три місяці — від 13 грудня 1994-го до 13 березня 1995 року — я тримав напохваті, скажімо, те, що у 1770-х по всіх домах Венеції запанувала мода на гарячий шоколад. У романі ви цього ніде не знайдете. Хоч із цим гарячим шоколадом напохваті, як і ще з тисячею незгаданих подробиць, роман писався впевненіше.
Відомо ж: якщо ви хочете щось розповідати, то повинні знати про це «щось» набагато більше, ніж зможете розповісти.
* * *
Я провів у Венеції нецілу добу, а через два роки і дев'ять місяців почав писати про неї роман. Я потребував джерел. Я, висловлюючись поетично, прагнув до них припасти грудьми і всім собою.
У моєму розпорядженні були: надзвичайно добрий і докладний, виданий у Фалька, план міста, трохи приватних фотографій (переважно зі мною, не з Венецією, хоч якісь голубині крила на тлі Прокурацій таки проглядалися) і куплених у кіоску серійних поштівок. Перед тим як сісти за написання першого речення, я обклався кількома знайденими в бібліотеках і позиченими у друзів путівниками, польськими та російськими.
Інтернету не було. Та не було й комп'ютера.
Чого ще не було, то це мінімального шансу поїхати ще раз туди і все розглянути на місці.
* * *
Якщо я співатиму зараз оду, то мапі Фалька. Вона була моїм усім. Я просиджував над нею годинами, вдивляючись у назви та лягаючи з ними спати. Дорсодуро, казав я серед ночі. Калле Каваллі, Каннареджо, Фондамента деї Мендіканті. Крім того, з її поміччю я щоразу точно розраховував хвилини і відстані. Скільки разів я проплив Каналом униз від Тронкетто до Понте дель Академія, не оминаючи жодної зупинки водяного трамвая вапоретто!
Це на ній, на її розбитій квадратами і густо заповненій знаками поверхні я побачив, що Канал Ґранде є обернутим S, а Венеція має форму риби, точніше, двох, з яких менша — Джудекка разом із прихвоснем Сан Джорджо Маджоре — пливе під черевом у більшої.
Усім була хороша фальківська мапа, але недостатня. А про мапу, що її в романі героїня купує «за пару сотень лір» (сміховинно мало), я міг тільки мріяти: «її хотілося розглядати безконечно, на ній були не тільки всі канали, вулички, площі й набережні. Де-не-де також траплялися зображення внутрішніх подвір'їв, окремих будинків, лоджій, дерев, кущів, а понад те — конкретних перехожих чи таких, що пливли човнами, з-поміж яких особливо вирізнялися музиканти, що саме викермовували праворуч із Pio ді Сан Барнаба, а тому попереджували інших човнярів горловими густими вигуками. Музиканти були з гобоями, флейтами і бубнами. Серед них траплялися всілякі — молоді і старі, зовсім юні хлопчики і поорані близнами обвітрені дідугани з бандитськими, а не музикантськими фізіями, якісь пірати з Далмації чи що, з кульчиками у вухах і п'яними масними очима».
Ось так — навіть масні очі дідуганів проступали на тій мапі!
* * *
Якби я мав таку мапу, то з усією увагою роздивився б на ній Ка' да Мосто.
Коли на самому початку я підбирав місце, звідки б викинувся Перфецький, то мусив поставити дві попередні умови: 1) це має бути готель і 2) він повинен розташовуватися над Великим Каналом. Палаццо Ка' да Мосто відповідало обидвом — у ньому ще в XVII ст. було відкрито готель «Білий Лев» (!) і він збудований якраз над Каналом, поміж Ка' д'Оро (він на тому ж боці) та мостом Ріальто. Що більше — палаццо Ка' да Мосто вважається найдавнішою на сьогодні будівлею над Великим Каналом. Тільки туди й могли запакувати на проживання необачного Станіслава його таємничі сноби-опікуни — якщо вже ти у Венеції, то ось тобі найдавніше палаццо з найстарішим готелем.
Ще про готель і про снобів. У котромусь із довідників писалося, що саме в «Білому Леві» зупинявся австрійський цісар Йозеф II, той самий, що глянувши на Моцартову партитуру, мимоволі криків: «Забагато нот!».
Венеція — це забагато нот. Перфецький грав на всіх музичних інструментах. Усе збігалося вже поза моєю волею: ось воно, знайдене місце. А втім, дещо мене спантеличувало.
В іншому довіднику стверджувалося, що готелю в Ка' да Мосто вже давно немає. Що той-таки цісар Йозеф був чи не з останніх його пожильців, після чого власники збанкрутували (забагато нот!). Тобто якщо Перфецького й поселили в «Білому Леві», то лише через двісті років після його закриття. Готель-привид?
Я кидався від одного путівника до іншого, по сто разів перечитуючи їхні однаково скупі, але взаємозаперечні довідки. «У палаццо міститься знаний готель «Білий Лев» («Leon Bianco»), — писали в першому. «Готель «Білий Лев» («Leon Bianco») перестав існувати як готель ще наприкінці XVIII сторіччя», — не погоджувались у другому. На додачу ніде не було жодного його зображення. Жодної фотографії. Що я мав з цим робити?
І що я мав робити з подробицями, коли навіть цілість було від мене заховано? Загалом ситуація виглядала досить просто: Перфецький у своїй готельній кімнаті. Він відчиняє вікно. Ранній ранок 11 березня 1993 року, ніде ані душі. Перфецький договорює на диктофон свої прощальні фрази. Після цього він лишає диктофон увімкнутим — швидше за все, на підвіконні. Туди ж, на підвіконня, він ставить свої черевики, носаками «до виходу». В одному з черевиків будуть знайдені його окуляри, про які він раніше сказав «а навіщо вони мені там». Він вилазить на підвіконня і вимовляє тепер уже справді останні слова («Слухайте далі. Слухайте це життя. Слухайте ангелів, слухайте сплеск води»). Тоді він стрибає вперед і летить.
Чи достатньо у нього простору, щоб ні на що не напоротися животом? Як він летить? З якого поверху? Скільки поверхів загалом має ця будівля? А якщо там насправді балкони? Тоді підвіконня відпадає? Як виглядають вікна у Ка' да Мосто? Справді ґотичні, як зауважив раніше Перфецький?
Я божеволів без відповідей на всі ці запитання.
* * *
Я досі не знаю, хто такі Франческо Аполлоні і Россано Россі. Я ніколи їх не бачив, не знаю їхнього віку і навіть приблизно не знаю, чим вони займаються. Я до того ж не маю найменшої уяви, чи знаються вони між собою. Хоч думаю, що люди з такими прізвищами повинні би знатися.
Тоді, навесні 1995-го, коли я готувався начисто переписувати роман і дозбирував крихти все новіших подробиць, вони обидва трапилися моєму знайомому, тоді вічному студентові. Його ім'я так само вдячно згадується у тому ж «Передслові». Здається, він перетнувся з ними десь у Німеччині, де вряди-годи пробавлявся на сяких-таких стипендіях. Від мого імені він попрохав кожного з них під час вакацій навідати Венецію й зібрати якомога більше інформації про палаццо Ка' да Мосто. Дивно, але вони це зробили. Утім — кожен на свій спосіб.
Через місяць-другий мій знайомий студент приніс мені додому результати їхніх виправ. Шкода, що я вже не пригадую, що саме переказав Аполлоні, а що Россі. Наскільки ж вони різні, можна судити з розбіжностей у їхніх свідченнях.
Один із них стверджував, що готель «Білий Лев» («Locanda Leon Bianco») таки існує — і стоїть саме там, де й повинен стояти: між мостом Ріальто і Ка' д'Оро, за адресою Каннареджо, 5629. Він навіть прихопив рекламну листівку англійською, де щоправда, відразу впадала в око деяка суперечність. У листівці спочатку писалося, що готель «розташований поблизу Ка' да Мосто, важливої споруди XIII ст.». А трохи нижче: «У наші дні на тому ж місці ми повністю відновили готель з його чудовими кімнатами, що з них деякі виходять вікнами на Канал Ґранде». То як усе-таки — «поблизу» чи «на тому ж місці», хотілося мені якомога їдкіше випитувати невідомих рекламістів-заплутувачів, та не було нікого з них поруч.
Другий з моїх агентів писав у листі, що ніякого «Білого Лева», ніякого такого готелю там немає, а є страшенно запущений палаццо, який, кажуть, і справді колись, двісті років тому, слугував готелем. Нині ж може скластися враження, що там ніхто не живе і всередині нікого немає. Далі в листі писалося: «Всі віконниці не просто зачинені, а ледь не забиті дошками». Він покрутився перед брамою, а тоді про всяк випадок погрюкав у неї. Тут виявилося, що його перше враження було помилкове. Йому відчинив якийсь дивний старигань, що назвався бароном Камероні, головою «Товариства друзів Театру «Ля Феніче». З'ясувалося, що в тому обдертому й зимному притулку животіє ціла родина старих і напівбожевільних венеційських аристократів. «Я намагався розпитати їх про будинок та його історію, але вони виглядали смертельно наляканими і вдавали, що нічого не розуміють», — такими словами закінчувався звіт мого мимовільного агента.
Мені залишалось уявляти, як вони всім сполоханим гуртом випроваджують його з дому, як схожий на Плюшкіна барон Камероні зачиняє за ним двері на всі дванадцять засувів і як вони потім усіма рештками династії ще довго перелякано обговорюють появу підозрілого незнайомця. Хто його підіслав і які ще загрози чигають на них?
Напівтемрява, холод, вогкість. Місто, в якому судові процеси з приводу нерухомості тягнуться по триста років.
Серед висунутих ними тривожних версій бракує тієї, що єдино правильна: центр усесвітньої змови у Франику. Це місто, про яке вони не чули й ніколи не почують, але саме там засів той жахливий павук — я.
* * *
У зв'язку з Ка' да Мосто перед нами вимальовується синьйор Кадамосто, Алвізе. Не сумніваюся, що цей морський мандрівник прийшов на світ у 1432 році саме там. Бо де ж іще, як не в родинному гнізді предків, йому народжуватися. Слідом за ним перед нами постає вся Африка.
Алвізе Кадамосто — це той, хто відкрив Острови Зеленого Мису і ще багато чого в Західній Африці південніше Сенегалу. У гирлі Гамбії він став першим європейцем, який побачив і описав сузір'я Південного Хреста (за його версією — Південного Воза). Кадамосто служив Португалії — замолоду його наблизив до себе навіжений африканською ідеєю принц Енріке Мореплавець, і добрий десяток літ Кадамосто діяв за його наказами та його іменем. У тому, що Цезарія Евора співає саме так, а не інакше, його видатний внесок. Її батьківщину Кадамосто здобув 1456 року радше випадково — силою зустрічних вітрів, що понесли кораблі його експедиції у відкритий океан. 1463 року він повернувся до Венеції, де в родинному палаццо над Великим Каналом засів за описування знайдених і пройдених світів. Кадамосто помер 1488-го: певні тропічні захворювання виявилися невиліковними. До Колумбового курйозного відкриття лишалося чотири роки, а до моїх відвідин Венеції п'ятсот чотири.
* * *
А потім, ще через дев'ять років, у Венеції затрималися ми з Пат. Це було щось, наче повторення наших студентських мандрів столицями Балтії — ніч у потязі, день у місті, весь час на ногах. Уранці ми зійшли з римського потяга на вокзалі Санта-Лючія. Десь близько опівночі звідти ж мав рушати наш потяг до Мюнхена. Ми самі собі вибрали ті 18 годин між двома потягами.
Що ще нагадувало давно минулі студентські часи — це сувора обмеженість у грошах. Нам залишалося насолоджуватися красою тільки там, де вона найменше коштувала. Не коштувати нічого вона цьому місті просто не могла. Ми цідили її маленькими ковточками, ніби наперсток еспресо, що його намагаєшся розтягнути мінімум на півгодини. При вході до церков нас часто запитували, чи ми молитися. Позаяк ми чесно відповідали, що ні, доводилося платити. Тоді-то я зненацька усвідомив, що це насправді місто дрібних шахраїв і всі вони патологічно зосереджені на видурюванні останнього шеляга з кожного недоумкуватого одноденника-гостя. Шеляг до шеляга складається в невичерпну казну — вся Венеція у видуреному золоті.
Я перебільшував, це був гумор.
Ближче до вечора, коли запала перша сутінь, ми виринули десь на південному сході Каннареджо. Ми йшли від Арсеналу на захід, себто в напрямку до Каналу, про який я згадав, що там же десь має бути той готель чи палаццо, чи «Білий Лев», чи Ка' да Мосто, чи щось там іще — і, мабуть, є сенс урешті прийти і помацати його за підвіконня. Забігаючи наперед: усе одно нічого не вийде, він заховається.
Зате ми раптом опинилися в Західній Африці. Звідусіль насували якісь чорношкірі велетні — з усіх сутінкових завулків, шпарин і коридорів: Сенегал, Ґамбія, Ґвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія. Їх виявилося багато — цілі десятки, а можливо й сотні. Так, наче хтось у напівтемряві махнув рукою — і вони вмить заповнили собою все місто, тропічно-колоніальна армія. Усі вони пообвішувалися прерізними шкіряними речами — сумками, поясами, браслетами, найдорожчі світові бренди у зіставленні з цінами не залишали сумніву, що то суцільна підробка. Усе разом — їхня синхронна поява, опанування вуличок і мостиків, розкладання товарів — потривало не довше трьох-чотирьох хвилин. На п'ятій хвилині їхніми лавами пробігся сполох (так, напевно, джунглями йде сигнал про наближення хижака), і вони почали блискавичне згортання. Ще за хвилину-другу з'явився поліційний патруль. Але на цю мить африканців уже знову ніде не було. Вони розчинилися так ефективно, як можна розчинитися лиш у Венеції — безслідно. Хоч того вечора ніякого туману не було.
Усе разом нагадувало кількахвилинний флеш-моб. І негри, і поліціанти, і навіть роззяви діяли злагоджено і чітко, за спільним планом. Я навіть здогадуюся, кому належала режисура.
* * *
Епілог розігрався вночі на згаданому вже залізничному вокзалі Санта-Лючія, де ми з Пат півтори години промедитували в почекальні між сном і явою. Крім нас, там бовваніли тільки вони — четверо здоровенних африканців, безумовно, з тієї бригади. Шкіряного товару з ними вже не було, з чого випливає, що весь він щоночі здається на якісь таємничі речові склади, під охорону незнаних посередників — можливо, і з дагестанськими прізвищами. Венеція бездонна, вона чаїть у собі все — включно з десятками тисяч дамських сумочок Gucci.
Чорношкірі велетні грали в карти і голосно сперечались однією з нерозпізнаваних мов. Це могла бути й португальська, але в якомусь уже зовсім їхньому виконанні. Це міг так само бути венеційський діалект XV століття, мова Отелло.
Я зрозумів, що ми з ними чекаємо того ж потяга. Тільки ми поїдемо ним до самого кінця і вранці зійдемо в Мюнхені, а вони лиш одну зупинку — до своєї Марґери чи Местре, де невідомий бос (Невідомий Бог?) винаймає для них кімнатку в забитому сміттям і тарганами гуртожитку.
Ще трохи про мову. Усе було зрозуміло й без неї. Здавалося, ніби то ніякі не чорношкірі, а якісь наші заробітчани — ті поводилися б так само: розважаючись картами, голосно перетирали б свої заробітчанські моменти.
Ми домовилися, що звати їх Міша, Василь, Павлік і Сєрьога.
ВІДЕНЬ, 1996
Іноді я змушений казати, що не люблю Відня. Можливо тому що моє перше зіткнення з ним виявилося травматичним. У середині 90-х років я наївно вважав, ніби Відень — це наше все: пам'ять і надія, альфа й омега, культурний пароль і таємна столиця. І в ньому, безумовно, живуть люди, здатні найкраще зрозуміти всі ці проєвропейські борсання самотньої риби, викинутої на невдячні береги вічної Недо-України. І вони, ці красиві й мудрі віденські люди, безумовно, цю рибу в її борсаннях підтримають, розправлять її зсудомлені плавники і випустять її на вічну забаву в солодких водах Дунаю. Я лише вишлю їм кілька сигналів, наприклад, скажу «Lemberg Czernowitz», а вони на це — «ja!». Тоді я скажу їм «Sacher Masoch Joseph Roth», а вони — «о, ja, ja!». І коли я нарешті скажу їм «Franko Stefanyk Wassyl von Habsburg», вони просто впадуть в екстаз, бо всі ці сигнали для них, наче екстезі.
Я не міг не любити Відня, як ви розумієте. Я любив його з відстані і цікавився у щасливців, котрі в ньому вже побували, як називаються у Відні місця, де звичайно скупчуються повії. Я чув у відповідь «Марґаретенґюртель», і це було супер — Маргаритин пояс! Я готувався до першого побачення з Віднем, але воно ніяк не наставало, тож я любив його все більше.
Поки не потрапив до нього вперше.
Був, здається, листопад, але все ще теплий, і я повертався домів із Зальцбурга через Краків, жодним чином, навіть із причин суто географічних, не в змозі оминути Відня. У мене було на нього сім або й вісім годин. Насправді цього багато, а не мало. Багато хоча б тому, що на Відень будь-якого часу замало, навіть вічності. Так принаймні сказав Прохась, Юрко. Він того місяця жив у Відні й зустрів мене з потяга на Вестбангофі. Зустрів, а потім так і сказав — що на Відень будь-якого часу замало. Як і на людське життя. Можна було й не починати — все одно буде замало. Але ми почали. Ми почали з того, що здали мій багаж до камери схову. Але вже на іншому вокзалі — на Зюдбангофі, звідки увечері я мав рушати до Кракова.
Усім, хто поневірявся в дорозі, має бути знане це відчуття легкості, коли позбуваєшся багажу і звільнений пускаєшся на тихе полювання ніколи не баченими околицями. Отак і мені того дня все само собою стелилося до ніг — палац Бельведере, Дом, Ґрабен, кафе «Ґрінштайдль», Гофбурґ, витріщені один на одного помпезні музеї-близнюки, Марія-Терезія між ними, Сецесіон, Святий Карл, кафе «Штайн», Штайнер і Айнштайн, Фройд, Фрід, Гофман і Гофмансталь (Гуґо), Гуґо Босс, Маріягільферштрассе, Нашмаркт, Нестрой, Бурґтеатер, Університет, Ріхард Ґеорґ Пляшка (1925 — 2001), його ректор, ще якісь театри, а також Сергєй Аверінцев, музеї, кафе, кафе «Музеум», Опера, все.
Ще того ж дня у Відні я дізнався, що місцеве жіноцтво наділене мішаним типом угорсько-словенсько-італійсько-сербо-хорватської краси. Другим відкриттям стало те, що в моду саме входить оголення животів з пупцями, але на той час цим прийомом користувалися лише дівчата з добре тренованими і засмаглими черевними м'язами.
Коло Опери на нас раптово, ніби фантом, спустився вечір, а разом з ним зійшло усвідомлення, що годину вибило і мені вже дуже бажано птахом линути на вокзал, до того ж якомога швидше. Ну, якби ще не багаж у камері схову, то можна було б і наступним трамваєм, а так — обов'язково цим. Ним і тільки ним. Уперше за весь день (і востаннє у Відні) я був без квитка. Якщо б я став його купувати, то втратив би трамвай, той і тільки той. Трамвай називався дивно — D. Ми рішуче увірвалися в нього і впали на перші-ліпші сидіння. На Шварценберґплятц Юрко сказав, що звідси вже тільки сім хвилин. Це тішило. Ми встигали.
Ці сім хвилин убили мою любов до Відня і перетворили її на свою протилежність. А що є протилежністю до любові? Протилежністю до плоті є камінь, стверджує Рафаель Урвайдер. І я з ним погоджуюся.
Звичайно, контролери. Вони, мерзотники, з'явилися десь поміж Ґусгаусштрассе і Пльосґассе. Кілька годин тому ми з Юрком мимохідь торкалися цієї теми. Він розповів, що штраф у Відні становить якісь аж 600 шилінгів — добрих 50 баксів на наші гроші. Місячний проїзний квиток коштує приблизно стільки ж. Юрко придбав собі такий місячний і тепер дико про це жалкує, бо ніхто й ніде жодного разу нічого не контролював, і йому соромно за свій конформізм та викинуті на вітер гроші, тож він усе ще сподівається, що хоча б одного разу ці мерзотники таки виринуть з-під землі і йому вже не буде мучітєльно больно за безцільно витрачені кошти.
Мабуть, вони врешті почули його підсвідомий поклик.
Обидва в уніформах, обидва в окулярах. Добра не жди, пригадався мені Шевченко. Хоч якраз його стосунок до Відня радше ніякий.
Чим можна обґрунтувати відсутність у людини квитка? І як це обґрунтувати, якщо в людини від несподіванки відібрало рештки німецької мови? Я не знав, я не знав, по-дурному повторював я, ich habe nicht gewusst. Він — гість у Відні, приїхав лише на пару годин, розважливіше за мене вигороджував мене Юрко. Він не знав, бо він думав, що квиток дасться купити у трамваї. Це вже була цілісна логічна версія, справжня відмаза. Я — гість, я гість, я почесний гість У прекрасній столиці моїх австрійсько підданих пращурів. Я здатен читати в оригіналі Рільке, я перекладаю Фріца фон Герцмановскі-Орландо. Lemberg Czernowitz! Sacher Masoch Joseph Roth! Franko Stefanyk Wassyl von Habsburg!
На мить мені здалося, що я врятований. Зараз вони урочисто й від імені всіх державних службовців Австрійської республіки привітають мене у столиці історичної батьківщини і побажають гарної дороги домів у благословенну провінцію. Нас єднає більше, ніж роз'єднує, і ми встигли стужитись одні без одних. Але всі ми передусім європейці — от що найголовніше. Я повірив, що вони повірили. Це коли один з мерзотників гугняво перепитав: «Гість? І він може це довести? Має документ?». Я радісно подав йому свій паспорт — до речі, тоді ще з молотом і серпом. За вікнами трамвая проплив палац Бельведере, з якого все так чудово почалося.
Контролери виявилися фашистами. Один з них повертів мій паспорт (Румунія? Албанія?), сховав його собі до кишені і задоволено сказав: «Продовжимо у поліції». Таким чином я — тепер уже справді — попав. Найгірше, що я таки не мав при собі майже ніяких грошей. За десять хвилин відходив мій потяг. Опівночі закінчувалася моя віза. Можна було вчинити з ними бійку і на десять років потрапити до в'язниці. Швидше за все це був би пенітенціарний заклад особливо суворого режиму у Кремсі — Штайні, земля Нижня Австрія. Про існування його я дізнаюся щойно через десятиліття.
Юрко таки врятував мене, в останню мить умовивши їх прийняти від нього 50 баксів. «Яка ще квитанція, не треба квитанції! — кричав він. — Дайте нам уже йти, ми втрачаємо потяг!». Але садисти все-таки педантично виписали її — літера за літерою звіряючи моє дикунське румунсько-албанське прізвище з тим, як воно вписане у паспорт. Вони тягли задоволення з усіх сил — уже не в трамваї, а на зупинці перед вокзалом. Вони підраховували, множачи на папері у стовпчик, скільки австрійських шилінгів становлять 50 американських доларів за офіційним курсом. На щастя, доларів вистачило. Свій паспорт я отримав разом зі знущальною квитанцією. Вони виконали службовий обов'язок і, здається, навіть побажали мені гарної дороги.
Гепі-енд полягає в тому, що на потяг я таки встиг, учепившися за останню підніжку останнього вагона. Юрко залишався на пероні. Мені йшов тридцять сьомий рік, і жоден пес у Відні не хотів знати моїх думок та сподівань.
ВІЛЬНЮС, 1997
Мій приятель Кшиштоф Ч. над усе любить мандрувати, знайомити людей (слово «зводити» пасувало б тут навіть краще, але не в пейоративному сенсі), обережно намацувати болісні лімфатичні вузли перетину культур, антикультур, лазити закапелками нашого досі поруйнованого світу між Німеччиною й Росією, фахово званого упродовж останніх кількох десятиліть ЦСЄ, тобто Центрально-Східною Європою. Він мріє про кафе «Europe Central», якусь таку летючу кав'ярню, що її відвідувачі раз на рік збиратимуться то в Будапешті, то в Сараєві, то в Чернівцях або Ґданську, в одному з міст цього нещасного і найкращого субматерика, цієї буферної зони. Вони збиратимуться для того, щоб уголос читати, пізнаватися навзаєм і щось таке разом шукати, щось дуже важливе, без чого нам ніяк не можна рушати в завтрашній вік[25].
Кшиштоф Ч. не полишає надій на врятування світу.
Того разу ми перетнулись у Вільнюсі, в Старому Місті, серед будня, в надрах минулого. Як і будь-яке справді Старе Місто, вільнюське повниться знаками — ледь видними, напівзітертими, зовсім утраченими і свіжими, ніби подряпина, що саме в цю мить наповнюється кров'ю. «Міцкевич», «NIRVANA», «Шевченко», читали ми зі стін, «Ганібал» (не Лектор, а той, що арап), «OASIS» і «ВикторЦойНеУмер». Вуличний стариґань без успіху грав на скрипці якісь спотворені до невпізнання, але все-таки популярні мелодії. «Без успіху» мається на увазі в обидвох сенсах — і мистецькому, й комерційному.
Звісно, в одному з дворів обіч забрукованої вулички мусила знайтися антикварня, яку я швидше за все обійшов би десятою дорогою, коли б не проходив у товаристві Кшиштофа Ч. Але з ним обійти її не було жодного шансу. Я скорився, і ми увійшли в її тісний насичений всьогістю простір: картини, ікони, килими з лебедями, оленями й русалками, порцеляна, старі папери, грамоти, військові мапи, шоломи пожежників, радянські ордени, чарівні лампи. Масивний господар видихав зубрівку і не зовсім твердо називав ціни. Однак до нього дійшло, чого хоче Кшиштоф Ч., щойно він почув вишептані тим уголос координати: «Europe Central».
Він вагався якусь хвилину, а тоді, поманіпулювавши ключем в одній з шухляд, видобув на стіл перед нами кілька грубих конвертів з десятками поштових карток і ламких вижовклих фотографій.
На зламі століть[26], а може, трохи раніше, з'явилася мода — посилати одне одному поштові картки і збирати з них колекції. Йшлося не так про текст повідомлення («живі-здорові, маємося файно»), як про саму картку, черговий доказ із черговим ефектом присутності. Йшлося, мабуть, про те, що невдовзі половину людства розкидає і перемеле щось невблаганне, і буде багато смерті, і всі про всіх забудуть, і тільки поштова картка з Праги до Ужгорода через сто років, тобто під кінець нового століття, наприкінці завтрашнього віку, чомусь продаватиметься у Вільнюсі: смерчі історії, психоделія випадків і лабіринти можливого.
Ось будинок Опери в Коложварі (нині Румунія, Клуж). Ось «Христосъ Воскресе», висланий з Одеси у Варшаву. Ось пейсаті хасиди посеред вітебської (перемиської? рівненської? пряшівської?) площі. Ось дві панночки-сестри на вакаціях у Дубровнику. Ось «Кіевъ с птичьего полета». Той самий, про який у тогочасному путівникові д-ра Мєчислава Орловича зазначено: «…мальовниче розташування, на горбах, на правому березі річки Дніпро, торговельне і промислове місто, центр цукрової промисловості».
А потім була картка зі штемпелем Червоного Хреста, з-під Харкова, 1915 рік. Чорнило: початково, напевно, червоне, нині ж — як запечена кров. І на картці — чистою українською: «Дорогенька Оленко! Другий місяць, як я в російськім полоні. Ти не бійся за мене, я не помру». Заадресовано на Коломию, Туранським.
І ще було повно іншої всячини, бо ми жахливо довго випробовували терпіння підхмеленого антикварозубра. Він стояв над нами, дивився на розсипані по всьому столу картки, і я розумів, що він теж усе розуміє, бо він теж звідси, з цього коридору між трьома морями, чи, як це люблять окреслювати вчені конфліктологи, у цивілізаційному розламі поміж Сходом і Заходом.
І врешті, коли ми виходили (Кшиштоф Ч. таки купив собі цукровий «Кіевъ», і коломийську «Оленку», і ще щось), на порозі з'явився той самий вуличний стариґань. Мабуть, продавати скрипку. Але то вже інший сюжет.
ВІННИЦЯ, 1997
До Вінниці я їхав московським потягом — ніч, а потім ще довгу частину дня. Нас було тільки двоє в купе — крім мене, чолов'яга, що з похорону батька повертався до Росії, кудись аж у Сибір. Я співчував йому подвійно. По-перше, з приводу смерті батька, по-друге, з того приводу, що йому ще трястись і трястися до того Сибіру, а в нас от уже за вікнами починається справжня весна. До того ж із власним батьком я щойно вчора бачився, і ми з ним старі добрі друзі.
У Вінниці я пробув один день. Падав мокрий сніг, і місто майже паралізувало. Того квітня сніг падав щотижня.
3 Вінниці я повертався автобусом, який ми з таксистом ледве наздогнали у Літині. Я загадав на нашу швидкість: якщо наздоженемо, все закінчиться добре. І ми наздогнали. Потім були ті довжелезні години — сім або й вісім — в автобусі, часті зупинки по всій Подільській височині, висідання і підсідання всіляких сільських тіток у гумаках і військово-рибальських плащ-накидках, брудна рілля, пагорби, клапті липкого, всім набридлого снігу на чорних полях і холодні патьоки на автобусних шибах.
Це ніяка не історія і тим більше не про Вінницю. Але її місце все-таки тут. Бо коли я чую «Вінниця», то в мені відлунює «квітень» і «сніг». А також «батько» і «смерть».
І я вже нічого не зможу з цим зробити, як казав той чолов'яга, вісник з московського потяга.
ВРОЦЛАВ, 2002, 2003, 2005, 2006, 2008…
У Вроцлаві я жодного разу не лягав спати раніше третьої ранку. Іноді я не лягав зовсім, частіше десь після четвертої-п'ятої, але ніколи раніше третьої. Особисто для мене це найбогемніше місто Європи. Я знаю, що помиляюсь, однак нічого з цим зробити не можу. «Вроцлав є містом людей, схильних до ризику», — пояснив мені одного разу легендарний Мірек Сп., а він на цьому знається. Таке враження, що це німецьке місто мало б розташовуватися значно східніше. Таке враження, що воно не німецьке. Таке враження, що це враження слушне.
Багатьох моїх знайомих просто-таки верне від слова «Європа». Що за нудний, самовдоволений, вилизаний і — як це в нас називають? — ситий відросток євразійського суходолу! Який жахний зомбоїдний добробут! Яка зареґульованість! Яка ліберастична гнилизна!
Інших (а часом і тих самих моїх знайомих) аж вивертає від слова «Україна». Що за дрімучий заповідник посткомуністичної обмеженості та безпорадності! Який безнадійно запущений совкізм, що навіть і не збирається відходити в минуле! Яка тотальна пригніченість і безгосподарна халявність, яка ненависть до себе самих і решти світу, скільки гівна в головах та навколишніх ландшафтах!
Так от: як першим, так і другим (а часом одним і тим самим) знайомим я раджу побачити Вроцлав. Бо це місце, де відбувається дифузія: східнішання Заходу, західнішання Сходу. Вроцлав — ідеальне місце для змішування світів.
«Європа» боїться «України». «Україна» ненавидить «Європу». Але коли вони десь-таки зустрічаються, то з цього виходить Вроцлав[27].
Загалом тут немає нічого дивного. Вроцлав-бо, з повоєнних часів починаючи, є Львовом-2, себто Україною, переселеною до спорожнілих німецьких кам'яниць. Нові мешканці повоєнного Вроцлава возили тачками глину з берегів Одри і перли її до своїх помешкань — часом на третій або й на четвертий поверх. «Навіщо?» — запитували їх старожили. «Будемо ліпити печі», — відповідали нові мешканці. «Але ж у ваших помешканнях діє німецьке центральне опалення, — не вдовольнялися відповіддю старожили. — Навіщо вам печі?». «А спати на чому?» — дивувались їхній тупості нові мешканці.
У цьому пічному переселенні, чи то пак ексодусі, так багато українськості і східності заразом, що місто схильних до ризику людей не може не схиляти до ризикованих висновків.
І перший з них отакий: «Насправді тим львів'янам ішлося про річку. Вони скористались історичною нагодою і втекли від мертвої річки до живої. З усіма її мостами, островами, ліхтарями й ресторанами на воді»[28].
А ще один: «Усе, що вони здобули внаслідок Другого світового катаклізму — це Одру замість Полтви. Тобто насправді вони здобули Європу — ту, яку прийнято вважати серцевинною і справжньою. Ту, що є передусім сплеском води»[29].
Одра у Вроцлаві є формотворчим чинником — її жіночний вигин зі сходу на захід забезпечує центрові міста досконалу німецько-міщанську структуру з Ринком у середині та мережею ремісничих вулиць навколо. Іншим формотворчим чинником є «Каламбур», але, мабуть, не театр, а кнайпа, тобто, висловлюючись більш питомо по-українському, арт-кафе. Його всі називають «Каламбуром», як і театр, але насправді воно «Під Каламбуром». У каламбурських підвалах (січень 2006-го) ми з карбідами розпивали самогон, записували «Самогон» і, добігаючи щоранку до підземної студії з вулиці В'єнзєнної (так, В'язничної) на Кузьнічу, я намагався пригадувати, куплет за куплетом, слова «Зеленої ліщиноньки».
Але я насправді не про це. У «Каламбурі» я звичайно замовляю не пиво, а коньяк. Найкращий ротовий запах після коньяку, а найгірший після пива, особливо коли його жлуктити протягом