 |
|
ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003 5 страница
Усе одно, хоч який довгий був би перелік, я мусив би здатися.
Реальнішою виглядала би скоромовка з написів-брендів, що дико переливались усіма неможливими кольорами електронних панно, вертикально громадячись один понад іншим і один в іншого проникаючи (засліплений, беру майже наосліп):
Кока-Кола, Мамма Міа!,
Джей-Ві-Сі, Ейч-Ес-Бі-Сі,
Дефінітлі Ей-Бі-Сі,
Соні, Макселл, Панасонік,
Кодак Діджитал, Самсунґ,
Лайон Кінґ, Енджой Йорселф!,
Маріотт, Ел-Джі, НАСДАК,
Ен-Фе-Ел, Ягуу! Ямаха —
там було не тільки це, але й багато іншого — такого, що мало би перетворити тебе на збожеволілу піщинку всередині мегакалейдоскопу, особливо та світляна вежа у трикутнику Бродвею та 48-ї й 47-ї вулиць.
Топоніміка найближчих околиць насідала звідусіль і смикала за душевні ниточки то через джазовий, імені Чарлі Паркера «Бірдленд»[56], то через мерехтливі ряди бродвейських театрів. Я сфотографував Длинного навпроти «Вінтер Ґардену» з рекламним щитом ллойд-вебберівських «Кішок». Вони, зрештою, випадкові — йдеться радше про вуличного інопланетянина (ходяча реклама якогось іншого театру), що його Длинний запросив побути в кадрі й обійняв за плече. На іншому знімку видно, що «Театр Сент-Джеймс» уже повним ходом заповідав на 22 квітня наступного, 1999 року прем'єру «Громадянської війни». Усе навколо тільки й робило, що заповідало — як не війну, то симфонію: «Парамаунт» заповідав, Карнеґі Голл заповідав, Рокфеллер-Сентер заповідав, трохи далі — на 6-й Авеню — Радіо Сіті заповідало. Нью-Йорк пульсував подіями і змішував оперні арії з боксерськими боями.
Голова йшла обертом від близькості. Найфантастичніші місця, наймагічніші імена розташовувалися на відстані витягнутої руки[57].
Голова йшла обертом — і від пива по текілі теж.
Колись у Москві в нас був такий викладач (Корзухін? Красухін? Крисухін?), який любив поговорити про Диявола. Я пишу з великої, тому що той викладач обов'язково написав би з великої. «Ви помилково вважаєте, ніби цим світом править Господь, — заявляв він, ставлячи виразний наголос на слові «цим». — Насправді ж володарем цього світу є Диявол». Трохи згодом він додавав: «Диявол звабливий і притягальний. Він увесь — блиск, вогні й кольори. Увесь — парфуми і звуки музики, спалахи і сяйво. Він — як електрика, тільки в мільйони разів разючіший». Свої настанови він завершував так: «Пам'ятаючи про це, ніколи йому не піддавайтеся».
«Якщо він є, то десь тут», — сказав я, киваючи на місто за вікном. І ми не вперше того дня розсміялися.
«Коли я зауважив, що вона вже не та, було пізно, — розповідав Длинний. — Усі, хто наважується сюди переїздити, мають погодитися з одним: тут неможливо зберігати стосунки такими, як вони були ДО. Забудь, розумієш? Це місто забагато всього пропонує, засильно спокушає. Ти навіть мимохіть, у силу своїх щоденних пересувань, тут і там натрапляєш на такі славу, багатство й успіх, що сама собою починається ломка, і це просто якесь перемикання в мозгах, я не жартую. Ти бачиш себе не так. Це в Черкасах ти герой культурного андеґраунду. А тут що? Ти раптово стаєш закінченим невдахою, от ким. Знаєш це їхнє слово «лузер»? От ним ти і стаєш. І все з тієї лише причини, що тобі недоступна й одна мільйонна частинка всіх тутешніх спокус. Тобто це ще гірше, ніж невдаха, цей лузер. Це навіть не невдаха. Знаєш, як говорив Довлатов? Володю, казав Довлатов, нам з тобою вже ніколи не знати їхньої мови, хоч як ми будемо надиматися, щоб її вивчити. Я думаю, що під мовою він мав на увазі все, тобто все інше також, оцю недосяжність. Ми з Індрою рятувалися в товаристві таких же лузерів, як самі. Виєхавшиє інтелігенти, різного типу свої люди. Довлатов, між іншим, теж бував. І Бродський заходив. Бляха, я ж мав ілюструвати його поезії! Усе розлетілося вдрузки, бо він помер, а ці хлопці, нові Індрині симпатяги, відтерли мене такими гострими ліктями, що в ребрах і досі віддає. Відтерли спершу від замовлення на книжку Бродського, а тоді й від Індри».
Я запропонував наступну випити за її здоров'я. Він машинально погодився.
«Так от, — продовжив Длинний, щойно ми залили в пекучу середину ще по одному шотові. — Коли я зауважив, що вона вже не та, я найняв детективів. У цій країні так роблять усі. Мається на увазі, якщо хтось із подружжя зраджує, тобто хтось підозрює, ніби його зраджують, він починає думати про виграш у шлюборозлучному процесі, це важливо. Виграти процес важливо — інакше вийде, що ти взагалі ідіот. Не тільки зраджений, то ще й переможений. Тому наймають приватних детективів — щоб назбирати доказів, у тому числі й речових. Мені трапилися дуже класні хлопці, професійні. За кілька тижнів назнімали стільки, що й на десять процесів би вистачило. База даних!». «І ти виграв?» — запитав я.
Длинний трохи подумав. «Навіть не знаю, що сказати, — відповів урешті. — Усе залежить від рівня твого лоєра. Знаєш це їхнє слово — «лоєр»? Американці все життя проводять у судах, вони жахливо люблять судитися. Повертаються із суду додому, вмикають відразу ж телевізор — і дивляться судові серіали. Це таке суспільство, нічого тут не вдіяти. В Америці лоєр — це більше, ніж лоєр».
Я впізнав парафраз. Це Індра привчила його до Євтушенка.
Серед моїх улюблених історій, що їх коли-небудь розказував Длинний, є й оця — про обласний зліт юних авіамоделістів у Черкасах. Длинний тоді ще ходив у піонерах і завзято майстрував моделі. Його батьки, правильні сільські педагоги (тато — директор школи, мама — вчителька), виховували хлопця у здоровому патріотичному дусі і всіляко заохочували такого штибу захоплення. До зльоту в обласному центрі Длинний готувався дуже старанно: не лише безліч разів перевірив літак на справність, але й простежив за тим, щоб його, учасника такого представницького зібрання, своєчасно підняв на ноги будильник. Біла сорочка, короткі штанці, підколінки й сандалії, так само білі, а головне — червоно-палахкий галстук виглядали на ньому зразково.
Був початок літа, перший тиждень канікул. А також майже нестерпна спека. Авіазліт відбувався на міському стадіоні. Урочисту атмосферу підігрівав духовий оркестр, що витинав у перервах між виступами місцевих керівників та колективів художньої самодіяльності. Перед тим, як розпочати змагання, головний суддя оголосив ще одного промовця. Його вивезли на середину поля в обвішаній кумачами вантажівці. Коли Длинний його впізнав, то ледь не зімлів з радості і спеки. То був Ленін, Володимир Ілліч. Зовсім як справжній — у кашкеті й костюмі-трійці.
Він довго бажав учасникам зльоту бути такими, як він. Потім його відвезли на тій же вантажівці кудись за трибуну. Потім були змагання, і Длинний не пам'ятає свого результату. Зате він чудово пам'ятає, як, випадково чи ні, опинившися за трибуною, напоровся на цілком уже іншого Леніна. Той, жахливо розчервонілий й аж запухлий, знеможено обмахувався кашкетом, іншою ж рукою стискав кухоль пива, до якого рвучко прикладався, глитаючи сечового кольору рідину непристойно як на таку людину жадібними й великими ковтками. І це діялося коло бочки з пивом! І то був далеко не перший кухоль!
Так відбувся жорстокий крах однієї з ілюзій. Проклятий лицедій, він убив Леніна в душі Длинного. Ленін і пиво! Длинний ледь не присів від шоку, ледь не зліг. У кожному разі вже точно не заснув уночі. Це була Смерть Бога й початок особистого повстання Длинного проти режиму.
Тепер я нагадав йому ту історію, вперше почуту від нього років із двадцять тому. «І знаєш, — відказав на це Длинний, — якби подібне трапилося десь тут, я виріс би й подав до суду на всіх — на державу, на школу, на всю систему. І ми з моїм лоєром обов'язково б виграли мільйони. За руйнування дитячого ідеалу і невиліковні моральні травми. За життя, що пішло криво. Аби тільки лоєр той що треба».
Ми ще раз, але не востаннє, гучно розсміялися.
«Я не жалкую, — сказав Длинний. — Я ніколи й не думав повертатись. Як я жив би без оцих кольорів?».
То була відповідь на моє запитання, чи не краще б йому після всього повернутися назавжди в Україну. Ми домовилися, що п'ємо по останній і рушаємо далі: Нью-Йорк дозрів.
Відповідь застала мене трохи зненацька, бо здалась мені надто твердою. Без нотки сумніву. Тому я спитав: «А самотність?».
«А що самотність? — не відступив Длинний. — Справжнє ім'я самотності — свобода. Ти вільний, коли нікому не потрібний. Ти свабодєн! Ти наливаєшся бухлом і ходиш на стриптиз або дзвониш повіям. Я, до речі, завжди вибираю наших. З ними й наговорююся. Знаєш, як наговорюєшся за одну годину з повією? А коли я хочу мовчати, то замовляю тайський масаж. У мене тут є все — і слов'янська краса, і тайський масаж. І африканське мистецтво. Я ж тепер спец у ньому, я реставрую слонову кість і чорне дерево, розумієш? Це дорого коштує, це галерея на Челсі, а Челсі це ого! Я тут у центрі Світу. Я ж Володи-Мир, правда?».
А я, НеВолоди-Мир, хотів, щоб ми йшли далі. Але він завів мову про щось таке, про що досі не згадував.
«Найгірше позаду, — казав Длинний. — Перші тижні, коли вона пішла. Зібрала шмотки — і переїхала до нього на Квінс. І все. Порожнеча, пустка. Я не міг висидіти вдома і слухати Васьчині завивання. Часом забігала Юна, але в неї своє життя, свої вісімнадцять. Я намагався до пізньої ночі працювати. Я не міг працювати, але працював, бо їхав з глузду. Я тобі скоро покажу свою нору, де я малюю, коли їду з глузду. Так от — я повертався дуже пізно. Тобто дуже рано. І завжди знаходив букет, уявляєш? Букети квітів на сходовій клітці, перед моїми дверима! Що за фак, думав я, хто мені їх підкидає? Сусіди? З якого це дива? Чого б це вони раптом так полюбили мене? А якщо не сусіди, то як вони проникають у будинок? І я — блядь, ідіот! — я почав думати, що Індра, що вона таким чином просить у мене пробачення. І я надумав, що варто в цьому переконатися. Тобто я влаштував засідку. Одну ніч, другу, третю. Але все — ніхто більше не приходив, гаплик. Так ніби в них якісь камери стеження, завжди наведені на мене. Я махнув рукою. Повертаюся наступного разу вночі — букет уже тут. Я зі злості хочу кудись його подалі зажбурити — у мене вся квартира вже в цих ваших букетах, накидали, як на могилу. Тільки от знаходжу в ньому листа. Ні, не листа, а таку собі писульку, що от мовляв пора б уже нам зустрітися. Число, година, місце. Усе по-нашому. Мається на увазі, російською. Рука жіноча».
«Домовмося так, що цей шот уже точно останній», — сказав я. Насправді він був такий четвертий. Щодо кожного ми домовлялися, що цей уже точно.
«Цей — останній точно, — запевнив Длинний. — Пам'ятаєш у Євтушенка щось там про останню в житті жінку? Ту, яка легкою долонею закриє тобі по смерті повіки? Ця була з таких. Я лиш побачив — і згорів, ніби сірник, причому не білоруський. І от я гладжу її легку долоню, занімілий, а вона каже: «Пророк уже зійшов з вершин Алтаю й наближається до нас».
«Який ще в біса пророк?» — не зрозумів я.
«Пророк Вісаріон, — відказав Длинний. — Хоч я спершу так, як і ти, нічого не додув і спитав, який у біса пророк. А вона мені: «Не богохульствуй». Тоді я їй — що уважно її слухаю. Мені ж її так хотілося, що кранти! А, може, то був гіпноз?».
Після цього Длинний переказав кілька найсуттєвіших деталей щодо згаданого пророка. Вісаріон є особою радше мого, ніж його, віку і живе у сибірській тайзі. З початку 90-х років проповідує кінець світу як варіант природного самозахисту Матері-Землі. За його версією, він має настати не від води, а від піску. Потопу не буде, а будуть безконечні піщані бурі, навчає пророк. Тому все замете і всіх заметуть. («Піску буде стільки, що лише шпиль цієї піраміди з-під нього стирчатиме», — скаже зі сміхом Длинний, коли ми пізніше здіймемося на 102-й, оглядовий поверх Емпайр Стейту). Пророк Вісаріон заснував церкву — як і слід було сподіватись, Єдину, і зібрав кілька тисяч послідовників у горах Алтаю. Вони збудували собі екологічно правильне поселення, що його називають чи то Обителлю Світанку, чи Столицею Добра. Крім того, пророк написав Останній Заповіт — сильно виправлену і доповнену, більш як 800-сторінкову версію Нового Заповіту. З моменту її завершення він велить називати себе Вісаріоном Христом. Насправді його звати Сергій, і замолоду він певний час прослужив сержантом ДАІ.
Ми йшли Бродвеєм униз, і нас пронизувало його принадне світло. Усі зустрічні заглядалися на Длинного. Його світле вікінґівське волосся розчісував південний, від океану, вітер. На Бродвеї загалом ніхто вже ні на кого не дивиться, тобто нічому вже не дивується — ну хіба що там з'явиться без охорони Мадонна чи Вуді Аллен з охороною. Проте, чорт забирай, на Длинного всі зустрічні (а був їх того вечора мільйон) витріщалися так, наче він зійшов з небес.
Тим часом він розповідав далі: «Одного разу я запитав її в лоб: навіщо це все. Навіщо я їм потрібен, чого вони хочуть. А вона мені: «Вісаріон — твій Бог, і він уже йде до тебе. Не ти Йому потрібен, а Він тобі». Іншого разу сказала більше: «У Парижі Зло звоював, у Лондоні. Тепер ще в Амстердамі — і до Нью-Йорка. Але тут Йому буде найтяжче». Потім ще іншого: «Відречися від Зла і прийди до Вісаріона! Тут Місто Диявола, тут буде останній бій!». Вона хотіла мене в якісь його апостоли. У них були плани заснувати в Нью-Йорку центральну місію, відкрити телеканал. Я думаю, що це все наркотрафік. Вона казала: «Ви ніби близнюки. Як один упаде, то і другий не втримається. Тільки в нього волосся чорне, а в тебе біле. Вісаріон до того ж, як і ти, художник, він картини пише. Вона не казала, що він ще й колишній мент. Хоч яка різниця — Христос же свого часу потусував серед митарів!».
Ми сміялися на повну. «Тобі не було дивно? — спитав я Длинного в першому ліфті Емпайр Стейту. — Чи, може, страшно?». Длинний трохи замислився й відповів: «Бувало. Особливо, коли я забагато блюзнірствував. Це її просто бісило. Вона кричала, що таким, як я, в них розривають серце».
Він ще трохи посміявся й додав: «Ну, чому вона ніколи не сказала, що я горітиму у вогні?».
Ми промовчали всю чергу до другого ліфта. Щойно виходячи з нього, вже на самій горі, на 102-му поверсі, я наважився запитати: «І як ти з цього виплутався?». Длинний відповів запитанням: «А хто сказав, що я з цього виплутався?».
На моєму знімку, зробленому з тієї оглядової тераси, панує темрява. Камера Длинного виявилася нездатною схопити весь океан вогнів далеко внизу і поруч з нами. Виразно видно тільки яскраво підсвічену шишку Крайслера та менш виразно щось іще — мабуть, Рокфеллер-Сентер і Дженерал Електрикс. Таким чином, це вид на північ. Знімка з південним видом у мене взагалі немає. Але я точно пригадую, що ми дивилися в той бік — перш усього на Близнюків. Тому що я пам'ятаю, як Длинний зауважив: «Коли б не вони, ми б із тобою стояли тут вище за всіх. А так ми на другому місці. І навіть Кінґ-Конґ сюди вже не лазить».
Північна вежа Близнюків перевищувала Емпайр Стейт більш як на сто метрів. Проте до відновлення статус-кво лишалося неповні три роки.
Стоячи так високо, вже майже у хмарах, знову хотілося випити. Проте все, що лишалося в пакетах, ми нашвидку видудлили ще при наближенні до Емпайр Стейту. Інакше в нас усе відібрали б охоронці хмарочоса при подвійному обшуку. «Минулого року тут постріляв один палестинець, — пояснив Длинний. — Саме тут, на 102-му. Сім куль у таких, як ми, й останню в себе. Тепер тут особливо не розгуляєшся». «А що з тим літаком?» — запитав я. Длинний не зрозумів. «Хіба тут ще не бувало такого, щоб літак врізався у хмарочос?» — наполягав я. «Не знаю, може в якомусь фільмі, — знизав плечима Длинний. — Тут часто знімають про катастрофи. Кожен хмарочос — це вже катастрофа».[58]
Хмарочоси навколо нас горіли. Це світіння всередині веж здалося мені внутрішнім жаром Нью-Йорка. І в ньому хотілося бути безмежно довго. Так буває, коли найтемнішої ночі в Карпатах задивишся на багаття, що жевріє догораючи. Там же насправді стільки всього відбувається!
Потім увесь той жар виник на його, Длинного, полотнах. Він витягав їх одне по одному з-під гір усілякого мотлоху і кидав на підлогу переді мною. Ті, що вже в рамах, розставляв по всіх придатних для перегляду місцях. Виявилося, що в нього десятки картин, переважно незавершених, але все ж вогнедишних. Як вони всі помістились у цій комірчині?
Або інше: як ми до неї потрапили?
Бродвей і далі зносив нас униз діагонально у просторі між 6-ю та 5-ю Авеню. Дорогою він начебто і взагалі урвався, налетівши на Юніон Сквер, однак незмінно продовжився за ним і на перетині з 5-ю вивів нас на Флетайрон, Дім-Праску, найстаріший хмарочос цього міста (так, лише двадцять один поверх, соррі — такі були часи!), зведений того ж року, коли прийшла на світ моя бабуся Ірена Скочдополь, себто 1902-го.
І там, усередині цієї Праски, на якомусь її 12-му чи 13-му поверсі, мій друг Длинний винаймав собі майстерню, зовсім крихітну, але, звісно, з високими стінами. А тепер він жбурляв у ній свої полотна — десятки робіт — перед мої очі. Я сказав йому, що він усе-таки знайшов ту форму, якої прагнув. Я не був певен, що я так справді думаю, але я не міг уже сказати по-іншому. У кожному разі я вже знав, як він крутиться в тих вогнях і як йому пече.
Добре, що у відповідь він заговорив про наші старі часи. Добре, що дорогою ми запаслися безліччю темного «Семюела Адамса». Вистачило, щоб випити за всіх, кого ми згадали, художників і не-художників. «На південь!» — закричав Длинний, коли відчув, що нам пора.
Не знаю, яке завдання він собі поставив на той вечір, але ми всіма силами його виконували. Оминувши Вашингтон Сквер з його непевними людськими групами, від яких уже добряче тягнуло першою хвилею наркотичного збудження, ми пробилися на Нижній Мангеттен. Саме з того місця Бродвей вирівнявся, взявши суворо південний напрямок і вже нікуди не збирався збочувати аж до свого впадіння у Баттері Парк.
Зате збочили ми — так, ніби не чекали від нього цієї зради й вирішили піти геть. На Волл-стріт, у цьому каньйоні банків, на самому дні каньйону, я вже майже нічого з того, що казав мені Длинний, не чув. Я лише знав, що ми йдемо північною межею Нового Амстердаму, за нею ліс, а в ньому індіанці. Вони мали б напасти зліва. Я затуляв рукою ліве вухо від їхніх вогняних стріл.
Слава Богу, це не тривало вічно. З Волл-стріт ми знову збочили, знову ліворуч, тепер у Перл-стріт, і я, здається, вперше зрозумів, що ми йдемо до Бруклінського мосту. Але спочатку був маяк пам'яті «Титаніка», після чого ми перетнули Сауз-стріт і певний (а точніше — непевний) час лазили портом старого міста, де я все повторював, що це Франик, Франик, це Франик, бо тут усе замале для Нью-Йорка. А Длинний казав, що все на кістках, на скелетах, на хребтах затонулих кораблів, на будівельному смітті, на землі, навезеній з котлованів, що вириті деінде.
І коли я озирнувся на Близнюків, то раптом побачив усю вертикаль цього міста — від кісток і скелетів десь глибоко під нами до шпиля на вищому з них.
Не мине і трьох років, як усе западеться і змішається.
Але от що мені справді не дає спокою, то це рядок із Аллена Ґінзберґа, де він пише про «ангелів Магомета, що танцюють поміж висотників». Як він міг це побачити ще у 1955-му, за стільки часу перед Подією?
Ми стояли на Бруклінському і дивилися на Свободу. Ми довго і настирливо крокували мостом, обганяючи інших, щоб урешті спинитися навпроти неї. Припускаю, що вона здавалася значно меншою, ніж тепер я бачу її на знімку. Зрозуміти, що то вона, можна було тільки з вінка і факела — вони світилися, вся решта ні. До неї було далеко. «А уявляєш собі це кількатижневе хитання палуб?» — запитав Длинний.
Я уявив — як і переповнені салони четвертого класу, нудоту і блювотиння, дитячі хвороби, пропасницю, викидання мерців за борт, Велике Американське Майбутнє, велику невідомість. І от — нарешті Свобода! — кожен корабель, начинений усіма тими ірландцями, італійцями, греками, хорватами чи й українцями, а також, звичайно, євреями, найчастіше угорськими або польськими, обов'язково повз неї заходив до нью-йоркського порту.
«Одного разу я задумався, ким була та перша жінка з Європи, котра народила тут першу дитину, — казав мій зовсім п'яний друг Длинний. — І, знаєш — я чомусь упевнений, що це така руда й кістлява, тонка і суха, але шалено стійка і вперта ірландка. Так і було. Але суть не в тому. У цьому місті Бог збирає грішників усього світу, а потім він усіх нас відразу і знищить — єдиним концентрованим ударом, вогняною зливою чи піщаною бурею. Як йому вже буде зручніше».
Ми засміялися — востаннє. Аж тоді він додав: «Ти бачив, яке тут небо?».
Епілог (на небі)
Володю. Я знаю, ти є.
Той, кого спалено — не ти.
А ти стрибнув у воду. Ти все-таки вирвався.
КАЛІНІНГРАД, 2000
«Калінінград — європейські ворота Росії», — прочитали ми, щойно в нього в'їхали, European gate of Russia. Добре, що вони в неї є, ці окремо взяті і винесені далеко за межі країни ворота. Петербург мав стати лише вікном, а тут цілі ворота.
Калінінград — це місце, де Prussia meets Russia. А втім, радше навпаки — місце, де Росія поглинула Прусію.
Калінінград і Кеніґсберґ — це навіть не Братислава і Пресбурґ, не Львів і Лемберґ, не Вроцлав і Бреслау, не Франик і Станіслау. Кеніґсберґ — це острів завбільшки з труну Іммануїла Канта, а Калінінград — це Росія.
На залізничному вокзалі, все ще трохи пруському у своїй архаїчно-архітектурній основі, нас приймали з військово-морським оркестром. Чому не з військово-залізничним — так і лишиться загадкою. Я ж знаю, що в них там обов'язково є хоч один військово-залізничний оркестр! Як і військово-пожежний, військово-повітряний і повітряно-десантний.
Я ніколи не забуду самого початку: як АБо зауважив перший переляк в очах західноєвропейських товаришів: кирилиця! Кириличні літери, всі написи ними, Юропиен гейт оф Раша — жааааах!
Військово-морський оркестр виявився аж ніяк не єдиним оркестром того дня. Від вокзалу нас повезли з міліцією й мигалками до пам'ятника Пушкіну. І там на нас уже чигав оркестр народних інструментів, на 90 відсотків укомплектований балалайниками. Західноєвропейські товариші (деякі з них) пустилися танцювати — звичайно, навприсядки. Диригент і художній керівник оркестру (заслужений артист Федерації) артистично і заслужено стріпував розкуйовдженими на вітрі патлами. Концерт під Пушкіном тривав не менше години. Перепрошую за нечемність — я мав написати «не довше години», після чого подякувати.
Того дня трапилося ще багато всього. Пам'ятаю мітинґ-реквієм коло вічного вогню, де німецькі товариші приречено покладали вінки до монументу своїм визволителям ще й дякували за це. Дякувати слід було передусім маршалові еСеСеСеР Василевському, його геніальній тактичній вигадці — почати штурм виключно силами піхоти й аж тоді провести артпідготовку, внаслідок чого втрати піхоти від власної ж артилерії виявилися на порядок вищими за передбачувані.
Пам'ятаю також диско-шоу з гнучкими блядуватими дівчатками на естраді «Домського собору» і присутнього там у перших рядах ґосподіна ґубернатора. Під час поетичних читань останній зненацька прокинувся, почувши українську мову, і зажадав з місця, щоб АБо почитав ще, але що-небудь з Тараса. Ґубернатор виявився земляком — не з Прусії, а з Малоросії. Це засмутило нас і втішило водночас.
Потім ще одне диско-шоу (у стилі — як би його окреслити? — блек-фентезі?) на травнику перед Вежею Дона. Потім цілий ряд застіль і морська прогулянка з адміралами та генералами. Ми почувалися жахливо безпечно за їхніми широкими спинами. Нас ніхто й пальцем не рушив, хоч ми не всім подобалися. Від горілки та корабельної хитавиці у нас почалися всілякі морські хвороби, але ми вистояли.
Усе це тривало два дні і дві ночі. У понеділок, з міліцією й мигалками, нас доправили на вокзал, де відпровадили з військово-якимсь оркестром. Калінінградські дівчатка висли на шиях у західноєвропейських товаришів і натякали на можливі наслідки. Західноєвропейські товариші в останню мить виривалися з їхніх обіймів і з перекошеними від страждань обличчями вже майже на ходу застрибували у вагони. Дівчаткам залишалося писати листи кириличними літерами.
Потяг рушив на Вільнюс.
Іммануїл Кант перевернувся у своєму Кеніґсберзі.
КВЕДЛІНБУРҐ, 2009
Одного разу я спохопився: у цій книжці досі немає міста на Q! Довший час я бачив назви лише в кириличному написанні — от у чому причина такого недогляду (росіянин сказав би «головотяпства»). Я почав згадувати, але мені не спадало на думку нічого, крім Quito (Кіто в нашому написанні), до якого, втім, жахливо далеко. Тож екватор і Еквадор я відклав для якоїсь іншої книжки, про яку ще нічого не знаю.
І тоді мене врятував мій добрий берлінський друзяка, ми саме перейшли від білого до червоного, як він вигукнув «Кведлінбурґ!». Добре, що він не вигукнув цього трохи пізніше — в мить переходу від червоного до ґраппи. Інакше б я міг до наступного ранку забути.
За часом відвідання Кведлінбурґ є найостаннішим містом цієї книжки. Він таки трапився мені насамкінець як особливо подарована вищими силами додаткова нагода, такий собі географічний бонус. Ним я завдячую передусім Томасові та Вікторії з Маґдебурґа. Таким чином, сходинкою до міста Q стало місто М. При цьому з'ясувалося, що навіть якби я не писав цієї книжки, Кведлінбурґ обов'язково варто було побачити за першої ж нагоди. Бо він, висловлюючись невигадливою мовою путівників, справжня перлина. Це таке винятково цілісне і якесь аж підручникове втілення старої Німеччини в самому її серці (слово Herz тут невимушено римується з Harz[59]), що варто це спізнати бодай заради білосніжної чистоти явища. Ну, недаремно ж саме в ньому знімали «Білосніжку і Червону Квіточку»! А також «Семеро гномів», ясна річ.
Чому ані союзники, ані росіяни не розгаратали цього вщент у роки війни, як вони успішно вчинили з десятками тисяч інших старонімецьких міст — не знаю. Чому послідовна у нищенні історичної спадщини НДР не надолужила згаяне росіянами чи союзниками і не довела справу до пуття — не знаю також. Не сумніваюся, що Томас Многознавчий розповідав мені того дня про якісь неочевидні, але переконливі причини. Мушу визнати, що був неуважним. А неуважним я був тому, що увесь той час — перетинаючи цю фахверково-казкову територію, задивляючись то на Роланда Несамовитого з мечем на сторожі при ратуші, то на Біржу, то на вежі кірх, то на старезного воза серед соняшників у монастирському дворі (та мало на що я там задивлявся!), напружено вичікував бодай чогось — якоїсь події, випадку, ситуації, про яку зможу потім написати в цій книжці. Бо не писати ж мені врешті лише про пенсіонерів на екскурсіях! Хоч і це тема, чому б і ні — ця однаковість поведінки і зовнішності, ця типовість коментарів і жартів, ця дисципліновано-зібрана маршова колективність.
Але перед нами ще був замок на Замковій горі, до якого ми піднялися по Гое Штрассе. Гаразд, от принаймні буде ще одне місто, на яке подивлюся з гори і додам до колекції, вирішив я. Забігаючи наперед — вид згори Кведлінбурґові дійсно личить: гострі кути черепичних дахів, фахверкові поверхні стін, усіяні квітниками тераси підзамча, садово-паркові заплави, все ще зелені у середині вересня, лагідна лінія узвиш Гарцу на овиді. Я переглядаю знімки, що наклацала і вибрала для мене Вікторія, і мені знову, як кажуть художники, хочеться там бути. Ще трохи — й мені захочеться перечитати братів Ґрімм, а це вже недобре.
Добре натомість інше: те, що при вході до замку, всередині брами, сидів музикант. Він був з гітарою, але річ, яку він грав, була для лютні, під мінусівку з програвача. Скільки таких менестрелів у джинсових латаних латах розбрелося по містах і містечках Старого Світу з його пам'ятками та руїнами? У цій книжці, як ви вже зауважуєте, вони виникають цілком регулярно. Напевно, я й не згадував би про нього, навіть мимобіжно, як отут, якби не його таємниче перевтілення. Бо коли за годину ми поверталися тією ж дорогою через браму, на його місці вже чатував інший — вилицюватий і кирпатий, червонощокий і білобровий, зі злиплими на потилиці та на лобі русяво-світлими пасемцями. І він грав, та ні — він наярював на гармошці, і це була дуже легко впізнавана пісня, здається, якась «Катюша», і всі ті дисципліновані пенсіонери, проходячи повз нього, якось так напівзгиналися і сипали йому до шапки, замилувано усміхнені, свою дзвінку євромонету. Я згадав, що в нас їхніх ровесників називають чомусь дітьми війни.
КЕЛЬН, 2004
Скільки разів я бачив Кельнський собор з потяга, наближаючись до Кельнського вокзалу, а відтак їдучи далі? Безліч.
Урешті я навіть почав замислюватися над тим, щоб одного з разів улаштувати собі в Кельні пересадку і виграти на цьому якісь три чверті години між потягами.
За цей час можна — так мені здавалося — встигнути.
Ні, не облазити все це громаддя, обдивившись усю різьбу тріщинок і рисочок на філігранній поверхні цього велетня.
І не вибратися залізними сходами на сам вершок його південної вежі, звідки мусить бути видно Ла-Манш, Англію і Біскайську затоку. (А також — на Сході — Говерлу).
І не обмацати зором усі його вівтарі, скульптури, розписи та нагробки з іменами, що однаково не скажуть мені майже нічого, лише засмітять ненадовго комори пам'яті.
І не проникнути до скарбниці, і не торкнутись електропневматики на жодному з двох органів, і не вдарити билом на всю Європу об металеву тушу Товстого Петера.