Главная | Обратная связь

ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003 11 страница

До матчу залишалося трохи більше двох годин, але нашою метою було холодне пиво. Тобто все-таки не метою — засобом. Метою була розмова про майбутній спектакль «Орфей Нелеґальський» і порозуміння з його приводу. Шлях до стадіону, куди Ян люб'язно погодився мене припровадити, тягнувся вздовж вулиці з фантастичною назвою Цшохершерштрассе^[77], і там, на котромусь із перехресть, ми знайшли настільки потрібний нам бірґартен — наче спеціально для нас створений. Як перекласти слово «бірґартен»? А навіщо його перекладати? І без перекладу ясно, що йдеться про Німеччину, сад, огорожу, кущі, дерева, затінок і пиво.

Спека є безумовним співучасником подій того дня — на момент нашої зустрічі температура рішучими темпами наближалася до 35. Нам з Яном вистачило практичного розуму не замовляти єґермайстера, який — у поєднанні з пивом — виявився спеціальною пропозицією закладу. Тобто його продавали зі знижкою, але тільки якщо до пива.

Я знаю себе — якщо я почну змішувати пиво з єґермайстером, то моя участь у футбольному матчі Україна — Іспанія опиниться під загрозою. Після третьої чарки я можу начхати на гру і замовити четверту, а відтак і п'яту. Хіба тут і без футболу погано сидиться, в затінку старих ґерманських дубів?

До матчу залишалося дві години. Я мав на собі синьо-жовту хустину, пов'язану довкола шиї, ніби піонерський галстук. Уранці в околицях головного вокзалу я бачив групу якихось персонажів із синьо-жовтими прапорами, але в червоних футболках з написом «СССР». Це все спека, подумав я. Колективна втрата притомності і часткова амнезія. Дивно, але виходить ніби я вболіваю за ту саму команду, що й вони. З людьми цього типу я часом літаю в Україну через Дортмунд підозріло дешевими авіарейсами. Це так звані «рускіє нємци» — вони начебто живуть у Німеччині, але насправді все ще в еСеСеСеР. Це навіть з форми їхніх черепів, та навіть і їхніх зачісок видно, точніше, з відсутності в них будь-яких зачісок і присутності так званих спортивних стрижок.

Проте я не став ділитися з Яном усіма цими спостереженнями. Бо ми врешті заговорили про театр і про спектакль. Ми перемили кісточки героєві, зійшли за ним під землю, озирнулися на Евридику. Я не здогадувався, що там, у п'єсі, може знайтися місце і для неї. Де в мене Евридика? Ян відкрив мені очі на приховані можливості моєї власної п'єси. В його розумінні Евридика — це українська дівчина, яка виїхала на Захід і стала повією. Герой, Орфей, пускається в мандри, щоб розшукати її й повернути додому. «У такому разі Захід — це Аїд, підземне царство тіней», — здогадався я. «Так і є, — задоволено підтримав мене Ян. — Тут уже давно все померло». Проте серед тінисто-пивного і райського буяння бірґартену ця фраза звучала дещо пародійно. Ян трохи помовчав і виправився: «Хоч ніхто вже не знає, де нині Захід, а де Схід».

Чоловіки і жінки з тайсько-в'єтнамської обслуги бірґартену почали здаватися персонажами моєї п'єси, шукачами зачарованого Саду Ґерманійської Брами. Це, мабуть, вони додумалися продавати німцям єґермайстер зі знижкою. До матчу залишалась одна година і п'ятнадцять хвилин. Ми рушили в бік стадіону.

З огляду на кінцевий результат гри, мені краще поволі згортати цю розповідь. Ще й досьогодні важко згадуються ті 0:4 і методичне знущання знахабнілих від спеки іспанців над нашими гидкими курчатами. Тому я зупиняю цей день у самому його розпалі. Ян Йохимскі веде мене в бік стадіону, повз нас несуться якісь шалено дорогі джипи, обмотані українськими вишиваними рушниками, а таку кількість національних прапорів я, здається, востаннє бачив у листопаді 2004 року на Майдані.

Ми прощаємося перед входом, і насправді все тільки починається.

МАЙНЦ, 2005

У цій книжці я вже згадував про Майнц, але у зв'язку з Райном, «на берегах якого водяться цілі колонії водяних щурів». Завдяки цьому прогулянка Набережною Аденауера десь на зламі червня і липня може виявитися не тільки науково-пізнавальною, а й дослідницько-натуралістичною. Вистачає побачити першу і — як на разі — поодиноку хвостату особинку, що по-злодійському карколомно рвоне схилом дамби вниз, до води, як з усіх можливих шпарин полізуть наступна, третя, четверта, а відтак і справді цілі колонії згаданих особинок. І всі вони, ніби з тонучого корабля, сполохано зістрибують з дамби в річку — чому?

Невідомо. Зате відомо, що майнцькі береги обжиті водяними щурами до останньої нірки. Це як із нутрощами тієї потопельниці, яка вряди-годи виринає в німецьких віршах минулого століття: водяні щури живуть у ній, в її вбитому водою тілі, вони п'ють до останнього її холодну кров і до останнього їдять печінку та нирки. Аж поки черговий прозектор десь у підвалах морґу не відкриє шляхом розтину цю маленьку радісну таємницю життя після смерті.

Проте не вони, не водяні щури і навіть не їхня апокаліптична кількість, запам'яталися мені того разу найбільше, а таксисти. Таких помітних таксистів я більше ніде й ніколи не бачив. Як їх описати? Чи стане мені сили слів? Даруйте, якщо ні. Але ось моя спроба.

Видовжені обличчя, смаглі до бронзуватого відливу. Абсолютно правильні, як на медалях (ні, на глиняних таблицях!) профілі. Очі: великі, темні, якийсь писака вжив би епітет «перські», інший — «кінські». Довге, дуже довге, нижче плечей, волосся, часом сивувате і хвилясте. Такі ж хвилясті й окладисті, довгі бороди. І все це напрочуд цілісне та єдине. І в кожній таксівці за кермом по одному такому персонажеві. Точніше — героєві, епічному. Адже кожен з них виглядав на героя (і мага, і бога), а всі разом вони мусили становити вельми розгалужену династію чи принаймні секту, що її вік не менший трьох тисяч років.

У своїй лекції про дуенде Лорка описує товариство, яке збирається в певній таверні Кадіса послухати виступ Пастори Павон, знаної ще як Дівчина з гребенями. Серед інших екзотів, присутніх на цьому вже аж езотеричному зібранні, він називає і Флоридасів, «що вважаються м'ясарями, але вони — жерці й от уже тисячу років приносять биків у жертву Геріонові». Мені дуже подобається це місце, бо в ньому йдеться про таке проникнення углиб, від якого по шкірі мороз — навіть якщо ти вже й не зовсім чітко уявляєш собі, хто такий Геріон.

А ким насправді є ті, що вважаються майнцькими таксистами? Перевізниками до Місця Пісень? Я досьогодні не знав би правильної відповіді, якби не нагода їхати в одній таксівці з Пані Е. Вона велика поетка — з тих, які вміють зазирнути трохи далі, ніж дозволяє безодня. Під безоднею в цьому випадку я розумію мову. І вона переважно дозволяє нам не так вже й багато, але Пані Е. дозволяє більше. Зрештою, що таке «дозволяє»? Пані Е. просто бере її й володіє — брутально і хтиво. І в цьому її таємниця.

Тому саме вона, Пані Е., не втрималась і спитала в таксиста, звідки він тут і хто він. Це просте і загалом природне запитання (насправді два) люди на всьому світі ставлять одне одному дуже часто, іноді мільйони разів на день. Хоч іноді воно виявляється і не простим, і не таким вже й природним. І далеко не всі люблять на нього відповідати, і багато хто при цьому не каже правду.

«Іран», — відповів чужинець за кермом. І про всяк випадок додав: «Персія». «А ви?» ~ запитав, найімовірніше, з увічливості.

«Теж арії, — сказала Пані Е. — Україна».

Я ледь не провалився крізь заднє сидіння його таксівки. Краще б випасти з неї на всій швидкості, аніж мовчанням підсилити це раптове самозванство. Дорівнятися до цієї довжелезної бороди тисячоліть? Застрибнути в чужу історію? В чужий міф? Водяним щуром пролізти всередину потопельниці й живитися нутрощами? Я хотів, щоб він різко загальмував і гортанно наказав нам висісти. Щоб його долоні наслали на нас нищівно-очисний вогонь. Його обуренню не мало бути меж, і я зрозумів би будь-яку форму покарання.

Але він лише кивнув і приховано посміхнувся самими кутиками вуст: Заратустра дозволяв нам навіть і це.

МАЛЬБОРК, 2000

«Місто Мальборк лежить у тій внутрішньо заглибленій частині світу, фрагменти якої на географічних мапах прийнято замальовувати темнозеленим. Це така картографічна умовність: темнозелене повинне асоціюватися з вологістю, багнами, дощами і міріадами комах улітку. Надбалтійсько-пруські ландшафти взагалі екстремально не вражають екстремізмом: крім нуднуватої рівнинності, для них типова хіба що несамовита кількість там і сям розсипаних дрібних озер. Коли бачиш це знову-таки на мапі, то сам собою виникає спогад про скалки Розбитого Дзеркала. Так воно насправді і є: вся ця озерна надмірність являє собою рештки льодовика, що тане донині. Захаращена всіляким лайном вербальна пам'ять принагідно підсовує слово «морени», але тут ми загрузаємо, одностайні у поверховості власних знань з геології та інших наук про землю (так, ніби науки про небо нам доступніші).

Ми — це четверо мандрівників усередині не так давно придбаної пострадянської «Ниви», що недільного полудня натужно долає відстань між Торунем і Ґданськом. Нас кожної статі порівну, та що там ускладнювати! — ми являємо собою дві подружні пари, такий собі квартет на літературних гастролях. Наша подорож має всі шанси стати цілком недаремною: ми рухаємося все далі й далі на північ, у бік Балтійського моря з його Ґданською затокою і в нас лишається добрих кілька годин для зупинки в місті-герої Мальборку, він же Марієнбург.

І коли перед нами постає цей замок, цей бронтозавр із червонястої цегли та живої зелені, це гіпертрофоване Внутрішнє Місто, ми почуваємося майже щасливими. На це є кілька причин. По-перше, багато пива, вина і вільного часу на підступах до замку. По-друге, перспектива доторку до чогось дуже цілісного і справжнього (хай навіть і музейного). По-третє, теж перспектива — дальшої подорожі з морськими ганзейськими краєвидами і бурштиновим Довгим Ринком у кінці, себто усвідомлення нашого «що далі, то краще». По-четверте, той факт, що маємо 14 травня 2000 року.

Отже, 14 травня 2000 року, годині десь так само о чотирнадцятій з хвилинами, ми переступили межу Нижнього Замку, чи то пак Передзамча, у Мальборку і повз кіоски, кав'ярні, пошту та туристичні офіси рушили в бік замків Середнього та Високого, де в брамах уже маячили місцеві хлопці в білих з чорними хрестами плащах. Вони щось роздавали — якісь відозви, чи декларації, чи, може, індульгенції, а швидше за все якісь концертні оголошення. Ми вже ніколи не дізнаємося, що за музику пропонувалося гостям замку того вечора: ґреґоріанську, органну, фрі-джаз, тріп-гоп? Ми не дійшли до брам і не потрапили до замку.

Власне, я й досьогодні не знаю, чому саме тої хвилини мене потягло дзвонити додому. Невже один тільки вигляд телефонних кабін здатен викликати в мені такий нестримний сплеск ностальгії? Чи це знову моя повсюдна параноя з настирливим уявлянням собі в усіх деталях якихось наглих катастроф і найнещасніших випадків?».

 

Ці рядки, написані понад вісім років тому, найкраще обірвати саме тут — і хай разом з ними зупиниться час. Домовмося так, що я завмер і вже нікуди ніколи не подзвоню.

МАРБУРҐ, 1993

У назві цього міста живуть приМари. Б'юсь об заклад, що назва «Марбурґ» одного з ними кореня. Я пробув у Марбурґу лише день, але й цього виявилося достатньо, щоб їх відчути.

Перша з них явила себе в надвечір'ї. У грудні — а то був він — ця пора настає десь уже між третьою та четвертою. Тобто ще не було пізно, але вже сутеніло. І все навколо вмикалось і починало спалахувати передріздвяними електричними кольорами. Я вдосталь налазився околицями замку і встиг заготувати до зустрічі з німецьким поетом Ф. увічливо-іронічну фразу «Ich bin verzaubert»^[78]. Бо він же обов'язково мав мене спитати, як мені сподобалося це місто. Моя тогочасна німецька була доволі напруженою, так що я сам собі дивувався, коли з якого-небудь закапелка в іноземному секторі моєї мовної пам'яті зненацька вистрибувало щось невимушене. Отже, я періодично повторював собі «Ich bin verzaubert», а тим часом зіходив униз по Унтерґассе. Зі згаданим чолов'ягою, поетом Ф., ми мали зустрітися на розі Метцґерґассе, зовсім поруч.

І от я мимоволі глянув убік і вниз, у підвальне вікно — з тих, які вмуровані на рівні наших колін. Це тривало навіть не секунду, бо я ж ішов далі і не спинявся, але протягом цієї навіть не секунди я побачив і підсвічену примар(бурзь)ним синюватим світлом кімнату, і запалену свічку, і стіл, і розгорнуту книгу (саме книгу — не книжку!), і виголеного налисо яйцеголового типа у грубому светрі, що, мабуть, зачитувався нею, а може просто вимовляв уголос виписані в ній кривавим чорнилом заклинання.

Тому замість увічливої фрази «Ich bin verzaubert» я, зустрівши на умовленому місці велетенського поета Ф., привітав його словами «Щойно я бачив доктора Фауста». На це поет Ф. затрясся всією бородою (так він сміється) і видихнув разом з усім попереднім пивом: «А, може, Бориса Пастернака?». Усе склалося, подумав я. Пастернак — перекладач «Фауста». Пастернак навчався в Марбурґу. Я люблю перечитувати вірш Пастернака «Марбурґ». Юнак у підвалі, що сидів над книгою, дійсно мав право порівнювати себе з кінським оком. Ще мить — і поруч нього з'явився б Мефісто. Коло замкнулося.

Поет Ф. призначив мені побачення на розі Метцґерґассе, тому що хотів показати будинок заїзду «Під Ведмедем» на Барфюссерштрассе, 48 — а на нього виходиш якраз по Метцґерґассе. «Тут зупинявся Мартін Лютер, — став розповідати Ф. — У Марбурґу відбувся знаний чотириденний диспут на тему причастя. Чотириденний, уявляєш? Лютер казав, що під час причастя вино справді стає кров'ю Христовою, а хліб — його тілом. Кальвін же заперечував і казав, що не є, а означає, себто символізує». «І хто переміг?» — запитав я. «Нічия, — затряс бородою Ф. — Обидва лишилися при своїх переконаннях. Наприкінці четвертого дня Лютер ножем розрізав на дві частини обрус, що ним був накритий стіл перемовин». «Лютер? Від люті?» — запитав я. «Не зовсім, — хитнув головою Ф. — Головним чином, щоби показати, яка нездоланна ця суперечність між ним і Кальвіном». «А де зупинявся Кальвін?» — запитав я. «Не думаю, що в цьому ж заїзді. Було б надто небезпечно», — припустив добряга Ф. І як я дізнався згодом, таки частково мав рацію. Кальвін і справді не зупинявся ані в заїзді «Під Ведмедем», ані в жодному іншому заїзді. Кальвіна взагалі в Марбурґу тоді не було. А з Лютером на тему причастя чотири дні сперечався не Кальвін, а Цвінґлі, Гульдрих Цвінґлі. Так явила себе друга примара.

Пізніше ми з Ф. ще довго-предовго блукали пивними завулками старого міста. З деякого моменту до пива почав додаватися шнапс. Ф. говорив не змовкаючи. З усього ним сказаного я розумів заледве третину. Мені здається, він увесь час нещадно критикував Німеччину й німців. Або розповідав про тутешніх відьом — також улюблена тема. У нього дружина шкільна вчителька, тому він так часто про це говорить. Я ввічливо кивав головою й часом посміхався — мабуть, недоречно. Зате іноді я цілком доречно вставляв що-небудь на зразок «naturlich», «phantastisch» або «genau!»^[79]. О восьмій з хвилинами відходив мій потяг: я мав їхати до Берліна з пересадкою в Касселі. Останнє пиво зі шнапсом було випито у вокзальній забігайлівці. Коли ми підходили до перону, то побачили на табло, що мій потяг запізнюється на одинадцять хвилин. «Нічого страшного», — сказав я. На що Ф. сардонічно зареготав і затряс уже не тільки бородою, а й усім тілом, а головно великим пивним животярою. «Нічого страшного?! — повторив Ф. — І дійсно нічого! От тільки Німеччині явно капут. Усе розвалюється і розпадається. Потяг, який запізнюється на цілих одинадцять хвилин, це знак, це дуже недобрий знак нашого кінця!». Так явила себе третя примара.

Насправді той потяг запізнився навіть не на одинадцять, а на шістнадцять хвилин. Коли він прибував, ми обійнялися так палко, ніби над нами вже засурмило востаннє. А коли я всідав до вагона, Ф. устиг прокричати мені у спину «Згадаєш мої слова — Німеччині невдовзі кінець!». Я про всяк випадок побажав йому гарного Різдва.

МІНСЬК, 2000

У Мінську було жахливо чисто. Цим твердженням я не збираюся нікого дивувати: щойно заходить мова про Мінськ, як усі погоджуються, що він надзвичайно чистий. Так, він чистий — чистий як явище. Ми потрапили всередину цієї невимовної чистоти у час, коли літо наближається до половини липня. Завдяки цій обставині нам і справді здавалося, ніби ми опинилися в Місті Сонця, ретельно вимитому й по-пустому ідеальному.

Готель «Бєларусь» розташований поблизу Комсомольського озера і Комуністичної вулиці. На якому поверсі я жив? Припустімо, що на п'ятнадцятому. Коли о шостій ранку я повертався до свого номера, готельні коридори нарешті трохи звільнилися. Я зміг пройти до себе фактично без перешкод. Моє власне похитування до уваги не береться.

Коридори готелю «Бєларусь» щовечора наповнювалися проститутками. Пройти таким коридором бувало вкрай нелегко. Це наче прориватися через жахливо в'язку масу густо напарфумленого тіста. Проститутки в готелі «Бєларусь» чомусь усі як одна були великі й опасисті, про таких ще кажуть «огрядні» або «тілисті». Того, хто забезпечував їх працею, важко запідозрити у протиприродних смаках. Зайво підкреслювати, що всі вони паралельно працювали на кагебе.

Кожній особі чоловічого штибу, яка мала необережність висунутись у готельний коридор, вони активно пропонували товариство. Готель «Бєларусь» — один з нечисленних. У сенсі нечисленних іноземців, які в ньому зупиняються. І тут заїхали ми — чи не сто іноземців на раз. Не дивно, що вони хапали нас за руки і притискали до коридорних стін. Більшість із них, напевно, мріяли повиходити заміж за цих іноземних письменників.

Я не сумніваюся в їхній чистоті. Тобто, як і все в цьому місті, проститутки були ретельно вимиті. Можливо, старший зміни особисто прополіскував кожну піхву крижаним струменем зі шланга на вечірньому розводі. Коли вони, загнавши мене у п'ятий кут, наблизилися впритул, я до млості виразно відчув запахи господарського мила і парфумів «Красная Москва».

Як мені вдалося цього уникнути — не знаю досьогодні. Перш ніж забутися півторагодинним сном на нерозстеленому ліжку, я щасливо викурив на балконі дві сигарети поспіль. Сонце здіймалося все вище над Містом Сонця.

МОСКВА, 1989 — 91

Як мені здолати цього Левіафана, цю потвору п'яти сталінських морів? І де мені знайти Змієборця на неї?

Іншими словами: як охопити неохопне і осягнути неосяжне? Як нарешті вибухнути любов'ю? Саме так — вибухнути, але цього разу нарешті любов'ю, пролитись її спермою. Чи хоча б заструменіти вдячністю? Бо без неї, вдячності, краще нічого не згадувати. А я тут і зараз мушу позгадувати стільки, що й ніч мене в дорозі застане.

Але з чого почати? Незле було б отак: «Метро обривалося на «Савьоловській». І справді — щойно за лічені тижні перед моїм остаточним виїздом Серпуховську лінію продовжили до станції «Дмитровської». До того дня «Савьоловська» залишалася кінцевою в нашому напрямку. Під нашим мається на увазі напрямок на гуртягу.

Метро обривалося на Савьоловській. З погляду фактичної точності це був би дуже правильний початок.

Або ось такий варіант, культурологічний. Чому немає роману «Москва», хоч є «Петербург» Бєлого? Тому що Борис Бугайов народився на Арбаті? Тому що Бєлий жив переважно в Москві?

Такий початок був би цілком пристойний, але надто красивий для цієї книжки. До того ж я так ніколи й не дочитав «Петербурга». Я вже навіть не пригадую, чи й починав його читати. Тут немає чим пишатись, я згоден і я цим не пишаюся.

Почну з іншого.

Два роки, що їх я прожив у Москві — це плюс мінус 730 днів. Віднімаю від них два літа (два липні та два серпні, тобто 120) — залишається 610. Цього все одно забагато, бо слід відняти ще й двічі по півтора місяця зимових вакацій. Після цього днів залишається вже тільки 520. Відкиньмо ще з три-чотири тижні, витрачені на всілякі «туди-сюди» (переважно втечі до Києва, Львова і, зрозуміла річ, Франика). За наймінімальнішими розрахунками лишається не менше 480 днів.

Таким чином, Москва — це місто, в якому я прожив щонайменше 480 днів. Тобто я в ньому 480 разів прокидався і стільки ж, мабуть, засинав. Але часом і не засинав зовсім, хоч усе одно потім прокидався. Це місто, в якому я щонайменше раз на день їв і значно більше разів на день пив. Уточнюю: в Москві я вигадав для себе такий спосіб живлення, що їстиму лише раз на день — в полудень у нашій літінститутській їдальні — і ніколи нічого для себе не готуватиму. Від цього я постійно стрункішав і вигострювався, це додавало мені внутрішньої струноподібності, а Вікторові дало змогу написати у своїй історичній поемі «Реставрація» приблизно таке:

Або Юрко — колишній грубас

(продовжим кулінарну тему),

а нині дженджик, хорт і любас,

прочанин в пошуках Едему.

Найсуттєвішими в цих рядках є два поняття. «Хорт» вказує на мою московську вихудлість (і, мабуть, мобільність, тобто повсякчасну готовність зриватися й бігти). «Прочанин» вказує на початки того мандрівного життя, що й досі не хоче мене нікуди відпускати. Під «Едемом» Віктор точно розуміє не Москву, а щось набагато ідеальніше.

 

* * *

Якщо ти любиш мандрувати, то мусиш кохатись у відстанях. Моя найперша поява в Москві 1 вересня 1989 року стала чимось на зразок прологу до такого кохання.

Напередодні, ще у Франику, мене докладно проінструктував Ярослав Ґарсія. Він і Москва — це особлива пара. Ярослав Ґарсія — так я його називаю в цій та деяких інших книжках — у Москві прожив значно більше за мене, цілих п'ять років. І ці його роки студентські, от у чому заковика. Тобто він уже ніколи з Москвою не розлучиться, вона сидить у ньому, як юність, «гостра і густа». Чи не з його рук я отримав першу в житті схему ліній московського метро? Я вирішив, що завжди триматимусь її, ніби сліпець поводиревого мізинця.

Москва Ярослава Ґарсії — це своєрідний пунктир, нетривкі, переривисті і, мабуть, плутані лінії пересувань, між якими — станції, тобто адреси Кількох Наших Людей. (Насправді шпигунська мережа, по-українському глибоко і безнадійно законспірована). Тож 1 вересня 1989 року я мав приземлитися на одній з таких станцій, щоб отримати секретний пакет настанов і тимчасовий нічліг. Станція метро називається «Сходненська», за нею вже тільки «Планерна» — і все, кінець Тагансько-Краснопресненського фіолету, кінець суходолу, повітряний простір, вільне падіння планерів та іншої авіації.

До речі. З летовища Внуково до «Сходненської» — відстань, як мені здалося, довша, ніж будь-яка інша відстань усередині будь-якого іншого міста, з крайнього півдня на крайню північ, якось так. І кожна відстань, яку долаєш уперше, видається ще довшою, ніж вона є насправді, а час у дорозі — ще тривалішим. Тому весь цей шлях став для мене дійсно таким собі Першим Вересня або, скажімо, Вступним Іспитом. Спочатку цей автобус від летовища до «Юго-Западної» (ніби з Франика до Львова), потім це перше метро до «Дзержинської» (і цей безмежно затяжний перегін між «Університетом» та «Спортивною» з привидом закритих наглухо «Ленінських Гір», підвішених над річкою — доїдемо? не доїдемо!), а там і зміна червоного на фіолетове, інфрачервоного на ультрафіолетове, перехід на «Кузнецький міст» — і ще дев'ять станцій угору, до решти, до кінця, до повної зупинки вагонів та серця. (Про серце я додав, як ви розумієте, для краси).

Скільки це може становити кілометрів — увесь той пробіг? Тисячу? Тоді я був ладен повірити, що так. Насправді гадаю, що десь близько 50-ти, але наче пройдених власними ногами, взутими у кирзові скороходи. Півтори години шляху, півтори години самотності всередині натовпу, цілковитої анонімності і розчиненості в Іншому — це і є, наприклад, вона, свобода, острів свободи, людино-острів, рухомий острів з людським обличчям і двома валізами, в одній з яких, суттєво меншій — помаранчево-біла друкарська машинка «Traveller DeLuxe», якась югославська чи щось подібне, семирічного терміну експлуатації, а отже (дякую за підказку, російська літературо!), изрядно поизносившаяся.

 

* * *

Одного разу покохавшися з відстанню, я схотів і далі чинити з нею ці неподобства. ВС, до якого на «Сходненську» я ледь не сомнамбулічно допер того разу, забезпечив мене великою й детальною мапою Москви. Це було запрошення до ходіння. Москва стала для мене першим на світі містом, яким я ходив з мапою і ніколи ніде не заблукав. Топографічно я знаю (знав тоді!) Москву краще від Львова, не кажучи вже про Київ. Напевно, це важливо: перш ніж рушаєш у лабіринти чужого й нового міста, посидіти з годинку над його мапою. Засвоїти цю форму, контури, обриси, тіло, серце, природу, що і побіля чого виникало, як і куди розлазилося і де знову збиралося докупи. Москва виявилася концентричною.

Від гуртяги на вулиці Добролюбова (назва, жодного разу не згадана в «Московіаді», а можна було ж і з неї пару кпин витиснути!) я пішов за тролейбусом, безумовно, 3-го маршруту. Це виявилося з біса цікавим заняттям — іти вперед, високо задерши голову, щоб не втрачати з поля зору тролейбусних дротів під небом. У Львові моїх часів тролейбус називали «рогатим», у Москві я назвав би його «дротяним». Кінцевою метою виправи був Кремль. Ні, це не було паломництвом радісного прочанина до своєї святині. Це була інспекція: я хотів переконатися, що Кремль і справді існує. У мене було аж дві підстави сумніватися в цьому. По-перше, на телеекрані він завжди більше нагадував фанерний макет. По-друге, у Вєнічки Єрофеєва ніколи не складалось його побачити, хоч скільки він намагався до нього доїхати.

Зрештою, то міг бути й цілком слушний та, сказати б, закономірний потяг кожної радянської людини: своє перебування у Столиці розпочати з її серця, Кремля. Та мені б у цьому щиро позаздрили мільйони оленярів, геологів і зеків з найвіддаленіших куточків!

Саме тому від Пушкінської площі я рушив пішки. Зрозуміло, вулицею Горького. Але насправді вона не вулиця, вона Проспект. І Горький, у той час найбільший з лохів Великої Російської Літератури, на кожному кроці освистуваний та осміюваний, тут ні до чого. Насправді вулиця Горького, нині Тверська — це Сталін himself^[80], це його застигла пісня про велич. Я мимоволі прискорював ходу, ніби йшов у колоні патріотичних демонстрантів і за спізнення до трибуни нам загрожувало по десять років ГУЛАГу, якщо не розстріл.

Тепер мені спадає на думку, що моя потреба в ходінні насправді означала вбивання часу. Тобто підсвідомо я прагнув проходити власними ногами всю цю Москву, щоб тими ходіннями, а краще сказати, хождениями, прискорити час, розігнати його. Любов до піших походів мені прищепив, здається, батько. До певного віку він люто ненавидів громадський транспорт і волів будь-яку відстань долати ногами. Але в межах Франика це не справляло приголомшливого ефекту. У Москві така життєва настанова виглядала б у сто разів масштабнішою.

Москва — це місто, де я проходив найдовші відстані. За нею, мабуть, Відень, а далі вже Берлін і з недавнього часу Нью-Йорк, Велике Яблуко. Я його ледь-ледь надкусив.

Але якщо Нью-Йорк — Велике Яблуко, то що таке Москва? Велика Картоплина? Будь-яка мапа Москви підтвердить моє припущення.

 

* * *

Я йшов і запам'ятовував. Моїм центром ставав Центральний, але не гастроном, а телеграф. Я зрадів, коли його побачив. Це він, Центральний телеграф, мав бути моєю щоденною метою на ці два роки, пунктом призначень — моїх і моїх листів, моїм Призначенням. Листи мали надходити звідусіль — з дому, від Ярослава Ґарсії, з усього світу, від оленярів, геологів, зеків і від не знаних поки що коханок. Старі поштові листи, що їх сьогодні, в добу електронних, прийнято називати «звичайними», становили одну з підвалин мого дворічного життя у Москві, і вони були «до запитання». Мабуть, це і вабило (та й бавило добряче): якби я сам не приходив і не «запитував», то вони б так і лежали незапитаними, їх поступово, по досягненню чергової вікової позначки, переводили б з одного сховища до іншого, понижаючи в категорії та статусі, аж поки одного дня не викинули б кудись у внутрішні двори всередині цього замкнутого чавунного каре і не спалили вкупі з такими ж простроченими.

Але я не дав їм цього шансу. 480 разів я приходив по них, убиваючи московський час, а заодно і свої ненаписані поеми, одним і тим самим маршрутом — з Тверського бульвару, 25 на вулицю Горького, 7.

(Про ненаписані і вбиті поеми я щойно загнув. Навпаки — моє ходіння дуже їм допомагало, вони в ньому виходжувалися і відбувалися).

Центральний телеграф — це футуризм, до того ж маяковський. У межах Бульварного кільця — чи не єдина вже комуністична, але ще несталінська махинерія. Центральний телеграф технократичний, постреволюційний, неопролетарський та стильний (його стиль телеграфний). У ньому є щось харківське, він асоцієються з ілюзіями, утопіями, прогресом та швидкістю звуку. В ньому назавжди закодоване радіо, він заклятий сигналами всіх частотностей.

Після нього вже тільки Красна площа і Кремль. Про другий я недавно прочитав, що за формою він неправильний трикутник. Я додав би — дуже неправильний трикутник. Першу я обійшов за периметром і переконався в тому, що британський музичний продюсер мав рацію, порівнявши її в нічному випуску станції «Юність» із двадцятьма стадіонами «Вемблі». Пам'ятник Мініну і Пожарському, Василій Блаженний, Спаська вежа, Мавзолей і ГУМ були на місці.

До Кремля я не увіходив. Нє звалі-с.

 

* * *

Ще того ж вечора в гуртязі я порівняно швидко записав обидва виходжені протягом усього пішого дня вірші. Обидва мені досі частково подобаються, за що я мушу вклонитися свободі, відстані та Москві. Зрештою, обидві перші компоненти виявилися наповненням (і доповненням до) третього. Рядок «знову в руськім царстві пиятика» спав мені на думку, коли я йшов (точніше, следовал) Бутирською за дротами і, на мить відвернувши голову від тролейбусного неба, запримітив жахливу ходинську тисняву з доброї сотні чоловічих та жіночих, переважно заяложених, тіл. Вони штурмували горілчаний, і це був початок кінця.