 |
|
ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003 12 страница
* * *
еСеСеСеР, яким його пам'ятаю, був країною нестачі всього. Той, якого не пам'ятаю (себто який існував до мого народження), теж навряд чи відрізнявся у кращий бік. Можливо, подеколи в гірший — у це я повірю. В еСеСеСеРі хронічно бракувало речей, виробів, товарів, предметів, продуктів і загалом продукції — від пелюшок до трун, від трусів до автомобілів, від книжок до жуйок, від комодів до кондомів. Людське життя являло собою суцільне добування всього того, без чого нормального людського життя не буває. Людське щастя являло собою здобуття всього цього. Звісно, це було ненормальне людське щастя. еСеСеСеРяни розвинули незбагненну здатність давати собі з цим раду і тішитися кожною здобиччю, ніби здобутком. Змагання з дефіцитами створювало сенс існування. Уміння крутитися і влаштовуватися досягло не баченої ніде філігранності. Так бралися від життя маленькі радощі, які насправді виявлялися великими. Ті з вас, які люблять прозу Довлатова, сподіваюся, не забули про сосискові перемоги героїні. Як і про її ж сором з їхнього приводу.
еСеСеСеРівська етика вся сконцентрована у вислові «Хочешь жить — умей вертеться». Її доповнювала ще така: «Наглость — второе счастье». Ці народні мудрощі відригуються нам досьогодні. Тобто по-справжньому назвати їх мудрощами може тільки викінчений дурень. Але тут і тепер я взагалі-то не про це.
Бо все ж — Москва!
У Москві було все. Недарма ж саме для неї в природі існувала вища категорія постачання. (Шановні жандарми мови! Я свідомий, що російське «высшая» слід перекладати українською як «найвища», а не просто як «вища», так, я свідомий. Але закликаю вас у цьому випадку змиритися і не здіймати бучу).
Москва була сталінською «Книгою про смачну і здорову їжу». Москва була втіленням ідеї про достаток. Ні, не Божественний Достаток, а соціалістичний — партійно-патриціанська розкіш, ампір, банани, коньяки, шоколад. Провідна формотворча ідея повоєнної Москви — це суміш соцреалістичного палацу з універсальним гастрономом усіх часів і народів.
Москва притягувала до себе решту людності передусім своїми вітринами. До Москви їхали скуповуватися з усіх найдальших околиць нашого тодішнього континенту. Хтось із реєстрових сатириків того часу про все це доцентрово-відцентрове бродіння написав якось так, що «наші пасажирські потяги дедалі більше нагадують товарні».
Спраглі речового і харчового достатку, гості Столиці загачували (ні, я не сказав «загиджували») її своїми натовпами і чергами. Через них у Москві все давалося з боєм і тяжкими зусиллями, роботою ліктів і штовханиною. Ці явища неймовірно збагачували російську мову. Завдяки ним у ній з'явилося слово «понаехавшия», а також — почасти — вислів «Москва не резиновая».
Підозрюю, що при цьому йшлося про одну з найґрунтовніших суперечностей кожної імперії — Центр vs провінції. Центр завжди забезпечує свій достаток коштом провінцій, висмоктування з них усього, що тільки дається висмоктати. Провінції налітають на Центр, щоб вивезти з нього назад бодай частинку свого. Це схоже на революційне гасло «Грабь награбленное!».
Поступовий розпад еСеСеСеР, хоч як дивно, поклав цьому край. Потоки данини з провінцій перестали безперебійно стікатися до Центру і з часом зовсім висякли. Москва (у сенсі її вітрин) почала порожніти просто на очах. Я міг спостерігати це щодня і навіть щогодини, адже я й далі ходив нею пішки і зловтішно нанизував одну констатацію на іншу. У відповідь на таке очевидне зубожіння Москва вирішила захищатися від остаточного розграбування решти стратегічних запасів. Для цього вона вдалася до мільйони разів перевіреної, а отже й улюбленої еСеСеСеРівської фішки — прописки за місцем проживання. З певного дня купувати в Москві могли тільки ті, що власним паспортом засвідчували свою прописаність. Іншим стало зась.
Тоді провінції, розлючені й ображені, вирішили показати Центрові свій остаточний фак. Уся велетенська імперія почала розвалюватися на безліч натуральних господарств. Для Москви цей поворот у подіях виявився найменш бажаним. З'ясувалося, що в таких натуральних умовах вона в натурє не має чим заповнювати свою ампірну внутрішню порожнину. У грудні 1989-го я ще зміг купити на вулиці Горького (спеціалізована крамниця з оксюморонною назвою «Вина России») пляшку новорічного шампанського додому. Ціною такої здобичі, крім суто грошової, були необхідність підніматися рано вдосвіта і більш як двогодинна черга посеред просифонюваного всіма норд-остівськими вітрами Проспекту. Але у грудні 90-го навіть про це вже й мови не було: новорічне шампанське я добував уже не в Москві, а у своєму Франику через — як це називається? — довжелезний і суперечливий ланцюг міжлюдських стосунків.
Пам'ятаю, як драматично пустішав Єлісеєвський гастроном. Це диво російсько-купецького споживацького розмаху, цей східний палац у самому центрі імперського Центру, себто центральний храм-гастроном, у 89-му році ще здатний був уразити мене — наприклад, велетенськими ананасами чи нескінченними, здавалося, покладами халви відразу трьох або й чотирьох (неймовірно!) сортів. Натомість пізньої осені 90-го, у «Листах в Україну», я змушений був констатувати, що
…сказати правду, пан Єлисеїв
став не той, що був, не ті ананаси,
а на нас поклав, як кажуть в Расєї.
Анаші нема.
«Ананаси не ті» (швидше за все — всього лише рештки консервованих), а про халву вже взагалі ні слова. І зрозуміло чому: центральноазійські провінції більше не хотіли її відвантажувати.
Проте ані халва, ані (даруйте звукопис) ананаси, ані навіть рябчики ніколи не становили для мешканців Москви якихось визначальних цінностей. Найболючішим для них стало обмеження на горілку. Це так, ніби в народу повільно, по краплині, забирали його жорстоку і хмільну душу. На початку цього катаклізму йшлося тільки про суб'єктивне: антиалкогольні укази і всілякі заборони згори. Але в кінці, себто в останні місяці моєї Москви, навесні та влітку 1991 року, це вже була об'єктивна відсутність необхідної на душу населення[81] кількості пляшок. Справи рухалися в бік гуманітарної катастрофи, люди падали з ніг і гинули просто в чергах перед горілчаними.
Одного дня закинута в Москву ледь не по-шпигунському громадянка вільного світу Марша привела мене до західного супермаркету — якщо не помиляюся, десь у районі Кутузовського проспекту. Це був такий ретельно ізольований і пильно охоронюваний простір, доступ до якого мали винятково західні дипломати, журналісти та інші мешканці або гості Москви із західними паспортами. Я вже не пригадую, як він називався. «Калінка»? «Малінка»? У кожному разі це був мій перший виїзд за межі комунізму. Хоч який там виїзд — вистриб, одногодинний стрибок у капіталістичну гречку. До речі, гречки в тому просторі, цілком можливо, й не водилося.
Зате в ньому знайшлося безліч такого, що трапилося мені вперше у житті. Як наприклад: авокадо, батати, васабі і віскі, гумус, ґорґонзола, ґуаява, ґуакамоле, джин (у пляшці!), джинджер-ел (також), дорада, естрагон, єгершніцель, жамбон, зелений рис, імбир, їстівні каштани, йогурт, кальвадос, кашаса і кракатук, макадамія і маракуя, нототенія, ореґано, пекоріно, рукола, сезам, суші, текіла, тофу, устриці і загалом фрутті ді маре, хамон, цинамон, цукіні, чинзано, шеррі-бренді, шнапс, ямс…
Число літер, звуків, кольорів і шелестінь цього світу виявилося катастрофічно більшим, ніж я міг собі досі уявляти.
* * *
Сп'яніння, про яке я тут уже згадував, себто сп'яніння відстанями, а отже свободою, спричинювало мої постійні втечі з гуртяги. Окрема кімната, де я вперше у житті мешкав сам, цілком і виключно сам-один, була безумовним дарунком долі. Вистачало повернути ключ у замку — і досягалося недосяжне: самота, спокій, письмовий стіл, друкарська машинка, папір, сигарети, абсолютний, кажучи польською, odlot.
І якщо в ній не писалося, то читалося. У тій Москві я читав так багато, ніби надолужував утрачене — сотнями сторінок за вечір, грубими томами за два-три дні. У моєму тодішньому списку Маркіз де Сад логічно переплітається із Солженіциним (усі три частини «Архіпелагу»), а Бахтін з Маланюком (обидві «Книги спостережень»). Та що там — я навіть гіпермонументальне «Prawem і lewem» Лозінського завиграшки проковтнув — подвиг, якого б уже нізащо не здійснив тепер.
Тому я згоден з тими, котрі повчають мене, що Москва — це текст. Так, це текст — і зовсім не обов'язково про Москву.
І все ж хоча б кілька разів на тиждень мене тягнуло назовні. Я ніби навмисне відшукував найдальші пункти призначення і радо приймав запрошення до діаметрально протилежних кінців московського світу. Що тривалішою виглядала майбутня подорож, то веселіше я на неї приставав. На жаль, мені майже ніколи не вдавалося їхати в один бік довше, ніж годину. Причиною такого сплющування полюсів було метро, що в нього я занурювався у дев'яти випадках із десяти.
На схему московського метро я досі можу дивитися годинами, як такий собі мнемоманіак. Чи це намагання вивчити її всю впоперек і уздовж напам'ять? Увібрати в себе, втягнути, поглинути, зархівувати? Чи це заціпеніння має в собі щось від гіпнозу? Як мені позбутися цієї залежності?
Москва — це Павук, а Павук — це Метро. Тобто Москва — це радше підземне місто, аніж надземне. Це пов'язано перш усього з його репресивним характером. Підземні ходи, закапелки, карцери, катівні, штольні й колодязі — все це не тільки супроводжує, але й підпирає Москву своїми порожнинами від самих її початків, із самого середньовіччя. В одному з «Листів» я пишу про московське метро, що воно «трагічне і стратегічне». Воно тоталітарне, бо воно — це насамперед Сталін з його хтонічними інстинктами.
І як же його відокремити від Москви, цього рябого осетина?!
* * *
А навіщо його від Москви відокремлювати?
Якби не він, у Москві ніколи б не збудували метро. Це він, це його мегало-, гіганто- та ампіроманія, його галюцинативне безсоння вкупі з передчуттями другої, а відтак і третьої, остаточної, світової війни покликали до життя цей ще один модернізаційний проект. У нього їхав дах від жаги перетворень і параної. Звідси — й потяг до всього підземного: бункерів, штабів і сховищ. В ідеалі то мали бути цілі підземні міста, значно більші за свої відповідники на поверхні, їх насичена мережами повноцінної життєдіяльності агломерація. Найкраще було б утекти до них назавжди. Якщо б ворог завоював поверхню, то все заціліло б і розгорнулося внизу — ізольований і захищений Інший Світ, Імперія-2. «Ворог» — це дуже важливе слово в його контексті, просто-таки ключове. Сталін так і залишиться навіки найулюбленішим російським героєм — таким, що знищив мільйони ворогів і збудував осяйні підземні палаци. Таких величних звершень не забувають.
У травні 1935 року його права метрополітенівська рука Лазар Каганович, відкриваючи першу, звичайно ж, червону лінію між Парком Культури і Сокольниками, виголосив промову, яка неодноразово переривалася бурхливими тривалими оплесками та вигуками ентузіазму. «Метрополітени в капіталістичних містах будуються понурими, одноманітними, сумовитими, — казав Каганович. — Людина йде з роботи втомлена, спускається вниз, у темряву склепу, сідає в підземний потяг і не тільки не відчуває полегкості, а навпаки, ще більше втомлюється». У цьому Каганович мав рацію, зауважу я нині — вже після того, як запізнав і паризьке, і нью-йоркське, і, звичайно ж, лондонське метро. Проте найбільше в його словах мене привабила цілком ґотична темрява склепу — безумовний відбиток підлітково-юнацького захоплення яким-небудь Брюсовим чи Бальмонтом. Тому я не втримуюся від утіхи цитувати Кагановича й далі: «У нас інше суспільство та інший лад. Наше суспільство є, передусім, суспільство соціалістичне. Соціалістична держава може дозволити собі будівництво для народу споруди, яка коштує дорожче, зате дає зручності, краще самопочуття, художню насолоду населенню. Ми хочемо, щоб ця споруда, яка більше, ніж будь-який інший палац, театр, обслуговує мільйони людей, — щоб ця споруда піднімала дух людини, полегшувала їй життя, приносила їй відпочинок, задоволення. Наш робітник, що їде на метро, має почувати себе в цій споруді бадьоро і радісно, знаючи, що працює для себе, знаючи, що кожна гайка є гайкою соціалізму».
Тут я на мить зупиню цитування — виключно, аби ще раз помилуватися красою щойно згаданої гайки, якомога міцніше закрученої, хочеться сподіватися. Помилувався — і далі, до головного месиджу тієї історичної промови: «Ось чому, товариші, ми збудували такий метрополітен, де людина, спускаючись на станцію, почуває себе, за визначенням робітників Москви — «як у палаці». Та й палаци нашого метро не одноманітні. Що не станція — то своєрідність. Де ж тут, панове буржуа, казарма, знищення особистості, знищення творчості, знищення[82] мистецтва? Навпаки, на метро ми бачимо найвеличніше розгортання творчості, розквіт архітектурної думки — що не станція, то палац, що не палац, то по-особливому прикрашений. Але кожний з цих палаців світить одним вогнем, вогнем соціалізму, що йде вперед і перемагає!».
Ці патетичні слова було вимовлено в мить одного з найвищих злетів еСеСеСеРу. Система починала здаватись успішною і переможною. Мешканці Москви, ніби діти напередодні Свят, жили очікуванням цього підземного дива. Їм випало справжнє щастя: найгарніший у світі Метрополітен, наймудріший у світі Батько. Ті з них, які ще перед відкриттям таємно побували під землею і краєм ока підглянули, що там будують, розповідали про побачене напівошалілою скоромовкою: мармур, коштовності, бронза, колони, скульптури. Це була мета, її досягнення, це було мега — мегадосягнення мегамети.
Герой «Московіади» Отто фон Ф., якісь лише 55 років по тому, переповідає свої враження від метрополітену (і саме московського, позаяк своєї кругосвітної подорожі ще не здійснив, тож інших метрополітенів ще не бачив) цілком інакше: «Він завжди приваблював мене своєю дикою апокаліптичністю. У таких вагонах я возив би грішників до пекла. Усе — починаючи від пропускних турнікетів, що жахають металевим автоматизмом, від нескінченних есхатологічних ескалаторів із зафіксованими постатями кататоніків або вічно забіганими силуетами параноїків, до самих підземних потягів, що вириваються звідкілясь із темряви, лячно гальмують на станціях з бандитськими іменами, щоб за півхвилини знову рвонути кудись у ніч, защемивши дверима чиїсь невезучі руки, задниці, голови».
Це про ті самі палаци? Про їхню «художню насолоду для населення»? Про той самий вогонь соціалізму? Бідолашний товаришу Каганович, як же воно все виблякло, протерлося і посипалося! Темрява склепу запанувала в палацах, темрява склепу!
Але, може, нічого насправді не сипалося? Може, то Отто фон Ф. галюцинує і нагнітає страхи навколо чужої йому Столиці? Я десь нещодавно вичитав, що середня швидкість потягів у московському метро становить усього лише 41 — 43 кілометри на годину. Щиро кажучи, нічого «дико апокаліптичного». Возити до пекла грішників з такою сміховинною швидкістю було б якось украй непереконливо.
* * *
Якщо метро — це дев'ять десятих моїх пересувань Москвою, то ходіння пішки — також дев'ять десятих, але в іншому вимірі. Крім щоденного сходження вулицею Горького вниз до Центрального телеграфу, в мене бувало Бульварне кільце. Я стартував у хвіртці Літінституту на Тверському бульварі, 25 і брав праворуч. За Тверським починався Нікітський, за Нікітським Гоголівський. Пройти усі десять бульварів Кільця було б напевно ділом, надзвичайно вартим зусиль. Воно мусило б забрати ніяк не менше двох з половиною годин, якщо враховувати, що насправді Кільце аж ніяк не закільцьоване. Тобто, щоб його справді описати, почавши у певному пункті й до нього вкінці повернувшися, слід подолати ще й добрячий шматок усієї дистанції Москворецькою та Кремлівською набережними. Разом набралося б кілометрів з дванадцять. Яке чудове вбивання московського часу! Наскільки швидше б він летів, якби я бодай двічі на тиждень описував ногами Кільце! До того ж таке ходіння можна було би піднести до рівня ритуалу — такого собі поклоніння пам'ятникам, наприклад. Їх на бульварному жахливо багато, вони починаються Пушкіним і утворюють якийсь такий пам'ятниковий ланцюг російськості. Таким чином, нині я міг би з деякою геометричною натяжкою писати, що двічі на тиждень ходив периметром Великої Російської Культури — ВРК. І в цьому хай позаздрять мені всі на світі її шанувальники.
Проте зазвичай я лише доходив до Гоголівського (з однойменним пам'ятником) — і знову повертав праворуч. Там починався Арбат, ця пішохідна модель демократії, зона свободи (зона?! свободи?!) чи принаймні її передчуттів.
Я повинен тут щось пояснювати? Спробую.
Та Москва, в якій я встиг пожити, була — про це я не вперше — суцільним парадоксом: центром Імперії та епіцентром її розпаду водночас. Іншими словами, Центр, який усе ще намагався щосили стримувати провінції, не міг собі порадити із самим собою. Для Москви найбільше проблем створювала Москва. Арбат з його «промоклими художниками, захриплими поетами-інвективістами, вицвілими бардами, облізлими джазменами, жонглерами, декламаторами, матадорами, канатохідцями, педерастами і власне жебрацтвом» (цитую за «Московіадою») здавався мені — і, можливо, таки був — найживішим нервом у згаданому епіцентрі розпаду. Без нього нічого б не сталося. Він являв собою парад плюралізмів і протестних потенцій. Це була дефіляда уздовж кількох сотень метрів свободи — слова, жесту і підприємництва. Від нього віяло лібертухою, кооперативним бізнесом та блюзнірством. Він смачно пахнув шашличним димом та розмноженою на ксероксах антирадянщиною. Усе в Москві залишалося радянським, і лиш Арбат був інший.
Іноді, коли від ходьби я вже збивався з ніг, так хотілося просто лягти посеред нього, ніби в річку. Але це зрозуміли б як не зовсім доречну цитату.
* * *
З моїх 480 московських днів найбільше було осені та весни, а найменше літа. Тому Москва для мене — радше прохолодне, з дощами і мокрим снігом, хоч і не вщерть засніжене місто. Сніг у тій моїй Москві, хоч і падав, але танув. Я в ній хоч мерз, але не замерзав. Зима в Москві, ця кліматична тріскуча катастрофа для всякого агресора, окупанта і бездомного, якось лишилася фактично поза моїм особистим досвідом. Найдраматичнішу її частину я пропускав. Найголовніше було вистояти грудень, а тоді дати драла додому й повернутися щойно в середині лютого.
Багато-пребагато років по тому, в січні 2005-го, я її, цю зиму в Москві, таки трохи зазнав — коли посеред ночі вилетів просто в холоднечу і хуртовину з парадних дверей єрофеєвського дому, пекельно розпаленого вогнедишними батареями, горілками, солянками, чаями, розмовами та фліртами. Я пам'ятаю флірт і пам'ятаю ліфт, обидва у стилі модерн, їхні подвійні сенси і двері, а потім уже тільки вистриб назовні, в Арктику, політ над верхами заметів (животом пальта поверхово ковзаючи по верхах) — і якесь містично-мультиплікаційне потрапляння ледь не через вікно в геть заметену таксівку, що чекала на мене вже з вічність. Штовхати все одно довелося мені, тож невідомо хто кого врятував тої ночі від обмороження.
* * *
Ефект відсутності — це коли тебе десь немає, а ти раптом дуже хочеш там опинитись. У Москві цей ефект є одним з найгостріших на світі. Я не думаю, що хотів чи зміг би в ній жити. Але раптово в ній опинитись — о, це буває зі мною ще й досі! Особливо чомусь посеред зими. Зимове загострення москальгії?
Я хочу їхнього холоду, злого морозу, їхнього газу, обпікання чаєм, відчаєм, їхнього сталінізму, золотого і срібного віку в культурі, їхнього Толстого і Троцького, Руцького і Ржевського, їхньої Тверської-Ямської, хочу їхнього Київського вокзалу, їхньої «України», їхньої любові до України, їхнього передозу, бодуна, хочу хокею, з шайбою та з м'ячем, вічних перемог вічного цееска, ковзанів, новорічних ялинок, валянок, замерзлих на ходу тролейбусів, кривавих слідів на снігу, битих пляшок, рубінових звізд, хочу телекартинок з дитинства і щоб запахло огірковим лосьйоном та зубним еліксиром.
Найбільше ж мені хочеться знову переходити вбрід широченну Бутирську, по якій нічого не їде, бо друга ночі, а я саме зійшов з останнього вагону на станції «Савьоловська», де обривалося метро, і далі вже мусив іти пішки — хвилин сорок, або й тридцять, не довше, але слід було закурити в дорогу, бо ж ніч як море і голову рвало від думок, а я не мав сірника, тож рушив навпоперек Бутирської до якогось дядька чи дідька з протилежного боку, позаяк у нього в писку жевріло. І поки я так до нього брів — уже майже на бровах, він за мною уважно спостерігав: спіткнуся чи не спіткнуся. А потім дав мені підкурити й запитався: «Вы украинец?». І поки я розгублено втягував іскру в сигаретину, він казав: «Украинец, я вижу, что украинец». Після чого проспівав: «Бачу вас у красі-і» — один тільки цей рядок.
Ну, звідки йому було знати?
Це найзагадковіший момент усіх моїх московських ночей.
* * *
Я любив Пушкінський музей, бо в ньому тримали старих майстрів Європи. Дуже зрідка я бував у театрах. Частіше я ходив у кіно, часом до відеосалонів. У Будинку художника я подивився велику виставку Ороско і там-таки, вперше в еСеСеСеРі — нецензуровану версію «Останнього танґо в Парижі», з анальною сценою включно. Восени 89-го я вперше і востаннє почув, як гурт «Несчастный случай» співає пісню «Аркадий». З того часу я її не можу забути.
Усе інше в Москві я пропустив. Я не відвідав Мавзолею, ГУМу, ЦУМу та Казанського собору, не стояв у брамі Спаської чи Нікольської вежі, не ступив і ногою за червоні мури Кремля, отже, навіть не підходив до Великого Кремлівського палацу, не вибирався на вистави до Большого й Малого, не був у Коломенському й Царицині, не покладав вінки на Поклонну гору, не здіймався на дзвіницю Івана Великого, ані на метр не наближався до Новодівичевого монастиря. Я всього тільки раз побував у щойно відкритому «Макдональдсі».
Щиро кажучи, не знаю, що я в тій Москві робив.
* * *
Я не мушу надто довго шукати відповідь на запитання «чому». У всьому, що стосувалося Москви, я намагався бути зверхнім. Це була моя колоніальна відповідь метрополітальному (еге ж, летальному!) Центрові. В очах росіян я напевно міг виглядати невдячним підривником-націоналістом. У моїй гуртожитській кімнаті справді висів календар із портретом диктатора ЗУНР Петрушевича. Якщо в гостях у мене бували росіяни, то вони обов'язково запитували, хто це такий. Вони завжди запитували тільки про нього, хоч на стінах у мене висіло ще до біса всякого. У росіян просто дивовижна чуйка на такі моменти, і вони відразу визначають, звідки суне ворог. Деякі з них, засвоївши мої історичні пояснення, згодом неодмінно підкреслювали, що я «западноукраинский поэт из Галиции». Гадаю, їм від цього робилося легше, вони залишали шанс — для себе і для решти України. Вони хотіли бути навіки разом. Я, ніби Отто фон Ф. з пивбару на Фонвізіна, прагнув їм заперечувати. Я заперечував будь-яку вищість російського, а для цього мусив їх шокувати.
Моїм шокером була зневага, а моя зневага формою визволення. Я розумію, що за найвищим рахунком не мав рації, бо зневажати Велику Російську Культуру — це лише поглиблювати фобії цього світу. Але слід було йти геть не озираючись. Слід було втрачати к бісовій матері цю звичку, цю Росію, цю російську прописку, і здобувати собі право на Решту Світу. На волю, в пампаси!
Нині, вже майже два десятиліття по тому, як ми начебто відокремилися, Москва і далі є чинником найістотнішого впливу на все, що з нами відбувається. Але що прикметно: це насправді не робить її щасливою й переможною, радше навпаки.
Остаточна версія нашого з росіянами «навіки разом» — це «скуті одним ланцюгом». Ми начебто рвемося з нього у широкий світ, а вони цьому опираються. Насправді ж нам дуже хочеться, щоб вони тримали нас якомога міцніше, а їм — щоб ми рвалися геть з усіх сил. Інакше-бо як нам і їм знайти сенс для подальшого існування? От лише в ньому, ланцюгові, єдиний наш і їхній сенс.
Господи, як хотів би я бути англійцем, німцем, французом, та навіть японцем — тільки щоб змогти любити Москву по-справжньому! Тобто як щось велике, нев'їбенно багате, розмашисте, екзотичне, далеке й безпечно чуже, розташоване на безпечній культурній відстані, наче Pio, Шанхай чи Нью-Йорк. Адже Москва жахливо варта того, щоб її любити. Тільки от у жодному разі не з цієї пригніченої та напівзігнутої позиції її, Москви, вічної малоросійської шестьори. Як хотів би я вільно розкошувати у ВРК всіма космополітичними радощами духу, а не огризатися щокроку на її, ВРК, перманентний імперський вишкір у наш малоросійський бік.
А на Кремль я дуже хотів би подивитися врешті як на якийсь Тадж Махал, тобто як на чудовий архітектурний ансамбль XV–XVII століть (бо він же справді таким є!), а не як на резиденцію світового зла, в якій безупинно виношуються чергові стратегії й технології проти мене. Я хотів би бачити в ньому італійських майстрів і чути дзвін німецьких курантів у Спаській вежі. І навіть червона рубінова звізда на її шпилі викликала б моє захоплення.
Але для цього треба спершу проспати років п'ятсот і врешті одного ранку прокинутися, наприклад, у 729-й кімнаті, на сьомому поверсі гуртожитку Літінституту по вулиці Добролюбова, 9/11 — з її вікном на повне тополь подвір'я.
МЮНХЕН, 1992
У цій книжці Мюнхен починається відразу за Москвою, і це той випадок, коли абетка наспівує в унісон часові. Якщо йому, звичайно, дозволити розгортатися лінійно. Бо так усе й було — Москва, Мюнхен.
Як нині пам'ятаю той вечір 23 січня, коли мій опікун Проводир Фіш і я зійшли з потяга на перон мюнхенського вокзалу. Щодо потяга, то ним був перший у моєму житті інтерсіті-експрес, така собі Zeitmaschine[83], яка не тільки переносить у далеке футуристичне майбутнє, а й сама його уособлює. Ми промчали в ньому за чотири години з Франкфурта до Мюнхена, і за вікном була спершу якась майже золота осінь із сонячно-сонними лісами. Але після Штуттґарта ми з першою сутінню в'їхали до тунелю, на виїзді з якого нас уже зустрічала зима зі снігом.
У Мюнхені ми висідали не на Головному (Гауптбангоф) вокзалі, а на (Остбангоф) Східному. Проводир Фіш мешкав десь у тій околиці.
Отже, це сталося так: 23 січня, четвер, година близько сьомої вечора, Мюнхен Остбангоф, зима, якийсь неголений албаноїдний персонаж кидається мені навперейми з обіймами і словом «Italiano!», мені це шалено лестить, але Проводир Фіш змітає його з дороги — і ми сягнистими кроками покидаємо фантастичну (як на мене) будівлю вокзалу.
Брама Заходу відчиняється! Ось воно, Перше Окцидентальне Місто мого життя!
У цю мить злітає вгору паличка Диригента, і зведений оркестр у складі Мюнхенського Філармонійного, Баварського Державного та Симфонічного оркестру Баварського радіо, підсилений трьома хорами хлопчиків та чотирма пожежно-мисливськими духовими квартетами, вітає мою появу святковою увертюрою. М'який лапатий сніг, казкове освітлення вулиць і площ, попереду три місяці, а це вічність.
* * *
Тут-таки відбулося кілька речей, коли щось у житті, хоч мені вже йшов тридцять другий рік, діялося вперше. Як наприклад: я вперше говорив німецькою мовою не до шкільної вчительки, а до реальної німкені — пані на прізвище Юнґганс. Уперше торкнувся приємних на дотик дойчмарок, що їх мені видала в конверті згадана пані, прізвище якої насправді мало бути Стипендія. Вперше проїхав ес-баном, хоч усього лише три зупинки, від Остбангофу до Марієнплятцу, але все одно в супроводі Проводиря Фіша. Він опікувався мною, наче інвалідом, підтримуючи за лікоть, і я не сумніваюся, що збоку ми могли нагадувати подружжя закоханих до нестями ґеїв.
В ес-бані я вперше побачив цілком пристойних панів і пань з де-не-де фарбованим на зелено, червоно і темно-синьо волоссям та вимазаними білилами й рум'янами фізіями. Тоді ж я вперше почув слово «фашинґ» і не здивувався: Hauptsatdt der Bewegung як-не-як[84].
Відтак я вперше опинився на Марієнплятці з його мандрівними мімами і вперше задивився на годинникові танці фігур з нової ратуші, яка у свою чергу вперше не здалася мені новою, а радше середньовічною.
Потім Проводир Фіш уперше запросив мене до борделю (за свій кошт), але я відмовився, мотивуючи тим, що моя німецька ще не надто вправна.
Нарешті я вперше, ніби Данте Верґілієм у пекло, був заведений Проводирем Фішем у «Гофбройгауз» — цю головну мегастайню, цю метастазню, цей золотий храм світової Столиці Пива, про який згодом оповідатиму у Франику, що в ньому може поміститися до трьох з половиною тисяч пивожлуктів одночасно, що його площа і простір дозволяють галопувати по ньому на конях, що саме так і вчинив Гітлер у 1923 році, проскакавши всіма його залами верхи і з шаблею наголо. Крім того, я розповідав, що в ньому століттями варили пиво для баварських королів-ідіотів і що деякі офіціантки «Гофбройгаузу» носять поперед себе груди такого розміру, щоб на них зручно було ставити літрові кухлі. По два кухлі на грудях і по чотири в руках — разом дванадцять.
Я це розповідав, бо я все це тоді побачив. А я тоді все бачив захоплено, поверхово й перебільшено. У мої очі було вмонтовано спеціальні гіперболічні лінзи. Замість трьох сотень душ я бачив три тисячі, замість четвертого розміру восьмий. І коли в тому капищі, в головній залі, ще й загримів міддю оркестрик (капелюхи, шкіряні штанці, волохаті коліна, випнуті повні яєць ґульфіки, гетри, камзоли, труби, вальси, сальси і марші), то мені здалося, що музик на сцені не вісім, а вісім і вісімдесят, ахтундахціґ.