Главная | Обратная связь

ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003 14 страница

Однак я не про це. Я хочу дешифрувати вжите в тій рецензії поняття «септет». Воно означає, що виконавців мало бути семеро. Зараз я спробую їх перелічити. Барбара і Ярка співали, Джон Олег Сук грав на бас-гітарі, Чайка на гітарі, Юрко Чопик на акустичній гітарі — маємо п'ятьох. На ударних тоді ще грав Серафим. Дорогою до Нюрнберга він уже читав священні буддистські тексти, і це не могло скінчитися добром. Але він у цьому переліку все одно є і він шостий. А сьомого я згадати не можу. У зв'язку з цим я припускаю, що сьомим був я, вперше в житті сприйнятий як один з них чи принаймні як «домашній поет» (тобто як домашнє вино, домашній сир, домашня тварина і домашній привид в єдиній особі).

Того вечора півні сатанинськи добре відіграли на руїнах Катаріненкірхе. Цьому є два пояснення — одне другорядне й одне першорядне. До них за хвилинку, а поки що той епізод зі старим добрим Вальтером, який насправді був героєм вечора і який зробив тоді більше, ніж усі святі разом взяті. Так от, коли все закінчилось і зворохоблено-зворушена публіка нарешті кількома потоками стала покидати руїну, Вальтер завів нас на пиво від організаторів і сказав таке: «Ви перевернули уявлення цих людей про вашу країну. Ви зробили її красивою і найцікавішою на світі. За це вам належиться великий орден від вашого міністерства закордонних справ. Але по-перше, воно у вас надто тупе, щоб до такого додуматись. А по-друге, на біса вам той їхній орден здався?». Це досьогодні наймудріший тост, який я коли-небудь чув.

Тепер до пояснень, чому все сталося саме так.

По-перше, ми грали не де-небудь, а на руїні. Вважається, що то руїна церкви (Катаріненкірхе). Руїною вона є починаючи з 1945-го, коли її бомбанули — як там їх називають у кацапів? — піндоси. А церквою вона не була вже задовго перед тим, себто ще з часів Реформації, коли реформатори, наче якісь більшовики, повідбирали всі ключі і забили всі її входи дошками. І потім вона більше ніж 200 років служила місцем, де збиралися, грали і співали майстерзінґери. Тобто це вони повилазили з нами на сцену того вечора і витягнули клас. Насправді це їм били браво. Але в наших особах.

По-друге, дорогою до руїни ми спинялися на мостах і дивились на воду зеленавого кольору. Ми не мали з собою (чомусь) горілки, за що нас першого вечора навіть суворо покартав Вальтер — як так, приїхали з України й без горілки? Чого в такому разі приїхали? Отже, ми не мали горілки, але все одно сп'яніли в Нюрнберзі, ніби професор Плейшнер у Берні. Ми не читали священних книг Серафима, але все одно стали буддистами, а це означало — повільними радісними рибами в зеленавій воді. Ми стали рибами, які змогли заспівати.

Право вирішувати, яке з цих двох пояснень є важливішим, залишається за кожним з вас.

ОДЕСА, 1994

Слово «Одеса» так і тягне за собою свій особливий шлейф, надто ж серед тих, котрі ніколи її не бачили. Скільки вже разів траплялося так, що я мимохідь вимовляв «Одеса», а мої співрозмовники тут-таки починали тремтіти від збудження. Про Одесу знають у всьому світі. Точніше, нічого про неї не знають, хоч і знають її. Тобто правильніше буде казати, що про Одесу не знають, але в усьому світі. Тому що всі на світі знають про неї, особливо з фільму Серґєя Ейзенштейна. А я знаю про неї, починаючи з літніх вакацій 1969 року. Одеса була насправді посьолком імені Котовського, тобто Лузанівкою, море і пляж не йшли у жодне порівняння з Південним Кримом, а в жодній книгарні не продавалося жодної книжки Жуль Верна, хоч місто наче і вважалося портовим. Пляж був нестерпно брудним і весь кишів мухами та їхніми личинками, але гіршим за нього був якийсь прилеглий парк чи то сквер, де під кожним кущем було навалено купи екскрементів різного строку давності.

Потім були ще одні літні вакації, середини сімдесятих. Це коли над верхньою губою вже засіявся вус і до запаморочення хотілося сексу. Саме тоді зі мною трапився той сонячний удар, наслідком якого я виявився поетом. Коли я пишу «сонячний удар», то прошу не розуміти цього дослівно. Просто мене раптом усього наскрізь пронизало — ніби хтось у мене згори метнув гарячого списа. А я ж стояв у самих тільки плавках посеред пляжу!

Одним з дальших наслідків цього списометання стало те, що через вісімнадцять з гаком років я знову прийшов до Одеси, але цього разу з моря. То був шестипалубний грецький корабель, він вирушив з Пірею і без жодної зупинки, перетнувши моря Егейське, Мармурове та Чорне, причалив на морвокзалі в Одесі. І тоді з нього й вивалив увесь наш письменницький виводок загальним числом понад чотириста осіб.

Письменники на Заході є переважно лівими — як добрі, так і не надто, або й зовсім ніякі письменники. Це не конче означає партійну приналежність, а швидше певну світоглядну базу чи — ще непевніше — громадянську жестикуляцію. Припускаю, що цей лівий нон-конформізм є проявом особливого середовищного конформізму, згідно з яким не бути лівим письменникові просто ганебно. Не бути лівим — це бути буржуазною свинею. Що може бути гірше?

Проте я не про те. Того пронизливо-сльотавого листопадового надвечір'я, незадовго перед ранніми сутінками, вони вихлюпнулися на морвокзал Одеси, ніби якесь чотиристаголове стадо-цунамі. Їм хотілось Одеси — це незаперечно. Їм потрібні були Потьомкінські сходи з дитячим візком. Їм ще чогось хотілося — червоних прапорів, кагебе, портових повій. Вони почали з обмінників і засипали їх дрібними доларовими папірцями. За них вони отримували товстелезні пачки гіперінфляційних купоно-карбованців. Одна п'ятидоларова купюра дорівнювала сотням заяложених папірців, у різних, а проте однаково гидких барвах.

І тоді кожен з них зробив те, за що я їх уперше зненавидів. Вони почали фотографуватися з цими огидними різнокольоровими пачками, розгортаючи їх — якщо вдавалося — віялами, набиваючи ними всі можливі кишені і натужно кривлячись. Вони як діти тішилися тій грошовій масі, й це були злі діти.

А вдруге я зненавидів їх, коли вони кинулися до розставлених відразу ж за обмінниками лотків і почали захланно скуповувати в тих накольщиків усе, що трапляло під руку — матрьошки, солдатські вушанки, кролячі шапки, будьонівки, портрети Леніна-Сталіна, ордени й медалі Радянського Союзу, самовари, валянки, куфайки, портупеї, ракетниці, генеральські погони, а тоді ще раз матрьошки і знову по тому ж колу все те саме. Їм здавалося, наче вони потрапили на останній розпродаж уламків якогось переможеного, але й досі звабливого світу. При цьому вони не переставали фотографуватися — у згущенні сутінків, серед усе частіших спалахів, остання апокаліптична сесія перед настанням цілковитої темряви, вже у вушанках і шинелях, і в штанах з лампасами, з орденами й зірками на грудях, з балалайками, калашами та іконами.

Так, ніби це вони розвалили до біса весь той комунізм і тепер танцювали на його уламках. Або інакше — так, ніби кинулися рятувати його останні уламки, щоб зібрати його, весь той комунізм, наново.

Добре, що ми вирушили з Одеси на Констанцу ще того ж вечора, і вони не встигли.

А про Констанцу ви вже читали?

ОЛОМОУЦ, 2007

Про Чехію я в цій книжці ще писатиму — і значно більше: попереду Прага. А поки що зовсім трохи, зате з дна душі.

Душу я щойно згадав головним чином завдяки Зденекові та його закладові. У чеській мові є начебто зрозуміле нам слово «hospoda», проте воно аж ніяк не означає, як у нас, «домашнє житло, домівка». Швидше навпаки: чеська господа — це місце, куди чехи зазвичай від своїх домівок утікають. Тобто це «кнайпа», «пивнуха», «шинок», «народна ресторація» — щось таке середнє між усіма цими поняттями. Можна здогадуватися, що для кожного чеха справжнім домом є його рідний пивняк. Не думаю, що хтось колись полічив число господ по всій Чехії. Проте можна бути цілком певним того, що вони, вдаючись до квітчастої образності Павла Алеппського, «численніші від зірок на небі та піщинок на березі моря».

В Оломоуці, на вулиці Првні Має, 8 міститься одна з них. Її споконвічне офіційне ім'я «При Музеї» (там справді поруч якийсь музей), а неофіційне — «Понорка», тобто по-нашому «Підводний човен» або ж «Субмарина». Господаря звати Зденек і він класний.

Удень до «Понорки» заходять на обід роботяги, з'їдають перше, друге, випивають по два-три пива, відтак по чарці сливовиці і ще одному пиву, після чого знову лізуть на свої риштування чи де вони там їбошать. Увечері ж до «Понорки» злазяться культурні герої оломоуцьких околиць — поети, рокери, активісти, акціоністи, ветерани-68, переможці-89, нероби, мудреці, художники, їхні красуні та інші потвори. Вони просиджують на дні своєї спільної субмарини до пізньої ночі і при цьому вливають у себе в середньому по дев'ятнадцять кухлів пива та випалюють у середньому по двадцять дев'ять сигарет.

Іноді в «Понорці» читають свої твори панове і пані літератори. Значно частіше в ній грають рок. Одного разу там навіть злабали «Джетро Талл» (не ті самі — їхні двійники, але все ж).

Іншого разу в «Понорці» виступили ми з карбідами й «Самогоном». Зденек нас відтоді дуже полюбив і пригощав до ранку всім, що має, головним чином душевністю та сливовицею. Він особисто визвучує кожну запрошену команду на власному скромному апараті, бо й сам запеклий рок-н-рольний басист, незгірший від Джефрі Геммонда-Геммонда. Зденек — це справжнісінький старий чеський гіпар, довжина його патлів саме та, що так уразила мої дитячі уявлення про свободу (принаймні зачісок) у Празі 68-го року.

Серед чехів досі спостерігається чимале число старших літами чуваків з гіпівською довжиною волосся. Таке враження, що саме чехи є найвірнішими синами того особливого часу і стилю, найпослідовнішими носіями тих революційних цінностей. Може, більшість із них просто застрягла десь у своїй історичній весні, переповненій сексом, політикою і дедалі ближчим гулом радянських танків? За сорок років, що збігли відтоді, їхні патли сильно посивіли й іноді дуже поріділи. Але вони все ще слухають музику, з якої все й почалося.

У «Понорці» таких типів зустрічаєш просто неминуче. Один з них з'явився ще за пару годин перед нашим концертом, під час репетиції. Від того моменту він уже нікуди не зникав, а лише цмулив пиво за пивом, пахкав самокрутками і гладив по коліну свою подругу, дещо молодшу, але так само сиву. Часом вони цілувалися, переплівши долоні. Але головним чином витріщалися на нас. Я ловив це витріщання постійно: і перед концертом, і під час, і після, коли ми з карбідами розбрелися по господі, і всі хотіли нас частувати своєю чеською вайлуватою вдячністю. Але він, той тип, лише витріщався в мій бік і час до часу клав руку на цицьку своєї подруги. Так, іноді вони ще й перемовлялися, не зводячи з мене очей. Чогось я був певен, що він обов'язково підійде. Проте він усе не підходив.

Протягом того і наступного вечорів у «Понорці» я випив, здається, з кожним її гостем зокрема і з усіма разом. І тільки той тип уперто тримався звіддалік. Мені почало здаватися, що вони з тією його милою навмисне вибирають такий столик, щоб увесь час мене бачити. І щойно я зникаю з їхнього поля зору, як вони пересідають до іншого столика, звідки мене знову стає видно. Це була трохи параноя, згоден. Її, можливо, й не з'явилося б, якби вони хоча б не перемовлялися про мене своїми дещо скривленими упирячими ротами.

Третього — й останнього — з вечорів я на прощання обійняв добрягу Зденека і вийшов у темряву. Мій потяг до Львова відходив за якісь півтори години. Пройшовши з півсотні метрів угору вулицею Првні Має, я почув, що за мною хтось женеться. «Товарищ! Стой, товариш!» — покликали мене чомусь мовою третьої країни.

То був, ясна річ, він, з розвіяними від бігу сивими патлами. Він підійшов майже впритул і, дихнувши п'ятнадцятим за вечір старопраменом, вибачився за свою погану російську. Я відповів, що зрозумію чеською. Він щасливо завсміхався і спитав: «Але ж ти знаєш російську?». «То й що?» — спитав трохи зимніше я. Він став плутано пояснювати, що його цікавить лиш одне запитання, одне-єдине, але воно півжиття не дає йому спокою, та де там півжиття, дві третини життя, ніяк не менше. Це стосується російської мови. І він тепер такий радий, що зустрів когось, хто може йому підтвердити чи спростувати одну річ, одну-однісіньку. «Яку саме?» — перебив я його. Він набрав у груди повітря, різко видихнув і спитав: «Чи правда, що в росіян є така приказка: только для любимой хуй стоит дубиной?».

Ніколи раніше я чогось подібного не чув. Але я без вагань підтвердив йому, що це так і є. Тобто, що така приказка в росіян існує.

Я гадаю, що вчинив дуже слушно. Мало хто в моєму житті світився такою вдячною радістю. Ми потисли один одному руки і розійшлися — кожен зі своєю дубиною.

ОСНАБРЮК, 2005

В Оснабрюку народився Еріх-Марія Ремарк, і якби цього не трапилося, то навіть не знаю, чи я колись у ньому побував би. Це не означає, що я навмисне подорожую ремарківськими місцями, анітрохи. До цього письменника в мене два сентименти, не більше. Ні, не два сантиметри — два сентименти.

Перший: у часи, коли я щойно народився, його дуже любили мої батьки. Вони в цьому аж ніяк не були оригіналами, Ремарком тоді зачитувався увесь еСеСеСеР, особливо «Трьома товаришами». Здається, бідному романісту від усієї тієї любові з мільйонними накладами книжок навіть і шеляга не перепадало, на що він час до часу публічно нарікав. Але до Женевської конвенції з авторських прав Самая Читающая Страна в Мире приєдналась як на зло аж по його смерті.

Другий мій сентимент має на ім'я Марлен Дітріх. У Ремарка з нею був багатолітній, жахливо нервовий і взаємно виснажливий роман. При цьому він, увесь стікаючи кров'ю, називав її Пантерою. Вперше вони, две звезды, покохались у Венеції, де Ремарк пізньої ночі відпровадив її до дверей готелю. Важлива деталь: вони мешкали в різних готелях. Так от. Ремаркові скидалося на те, що Дітріх не проти. Тоді він і вимовив слова, за які я його настільки шаную. «Мадам, — сказав Ремарк, — на фронті я отримав кілька тяжких поранень, останнє з них виявилося фатальним. Я не зможу бути для вас добрим коханцем, але обіцяю бути незабутньою лесбійською сестрою». Швидше за все, він виконав обіцяне, інакше якого біса їхня спільна історія тяглася б ще стільки років.

Не пригадую, як називався той готель у Венеції, але мій готель в Оснабрюку називався «Ремарк». І ми в ньому з'явилися майже водночас із Леолукою, сицилійським героєм, що надалі буде головним героєм цієї оповіді. Леолука Орландо і я мали стати чимось на кшталт кавалерів Ремарківського ордена. Але я не про це.

Я про те, що червневі надвечір'я тягнуться страшенно довго, ледь не до опівночі, а потім вони переходять у ніч. І от на цьому невідчутному переході між світлом і темрявою мене раптом осінило, що це ніякі не жарти — ці височенні атлетичні типи у приблизно однакових костюмах і краватках, які всі ці години з протиприродною насолодою потягують мінеральну воду за кілька столиків від нас і майже непомітно для нас же пасуть очима, вухами, потилицями, спинами і шостим чуттям увесь навколишній простір. Бо вони — найсправжніші агенти спецпідрозділу німецької поліції. І їхнє завдання — зробити так, щоб Леолуку Орландо не вбили. Щойно мене осінило, як я тут-таки відчув десь поблизу щонайменше одного снайпера, десь, приміром, на даху. Там обов'язково мусили чатувати снайпери! З популярним нині словом «чат» це чатування не має нічого спільного.

Я також про те, що наші з Леолукою готельні номери розташовувалися поруч, а це означає, що коли ми з Пат поверталися до свого номера пізно вночі, то обов'язково зустрічалися з черговим агентом, який контролював усі пересування коридором. Але не тільки вночі: якщо ми заходили вдень, то все одно перетиналися з черговим агентом (часом аґенткою, красивою, мов аґент Нікіта). Це, мабуть, означало, що Леолука у себе в номері. А може, й не означало — просто охорону його номера вони несли цілодобово, незалежно від того, де сам він у ту мить перебував. Бо якщо, наприклад, зняти охорону хоча б на пару хвилин, то хтось же обов'язково (під виглядом готельної обслуги, наприклад) занесе Леолуці до номера, наприклад, вибуховий пристрій (розкішний букет асфоделей, таємничий пакунок у дорогому обгортковому папері, відро шампанського зі смертоносним сувеніром на дні).

Аґенти були красиві й добросерді і завжди якось трохи по-змовницьки нам посміхалися, мовляв, і ви влипли, і ми. У випадку чого — якби ми з Пат раптово виявились купленими мафією Леолучиними кілерами — вони не задумуючись прошили б нас зі своїх автоматичних пістолетів.

Уночі в ліжку ми пошепки розвивали сюжет: вартовий офіцер під дією досипаного до вечері (різотто!) снодійного намертво засинає в коридорному фотелі, люди мафії з відмичками від усіх номерів безшелесно прокрадаються коридором, відчиняють двері номера і безконечно довго палять зі своїх заглушених стволів по розстеленому ліжкові, аж поки кров з наскрізь просяклих матраців не починає цабеніти на підлогу. Отоді й виявляється, що вони помилилися номером — це сусідній. Наші з Пат подірявлені трупи будуть поховані в Україні з особливими почестями.

На початку 1990-х років тодішній мер Палермо Леолука Орландо увійшов до першої трійки в розстрільному списку мафії. У найтяжчі часи він змушений був мешкати разом з родиною на території військового містечка, в казармі. Для нього це було найбезпечніше на острові місце. Приблизно тоді ж місцеві газети вийшли під заголовками на зразок «Леолуко, ти — наступний!». Це сталося після того, як один за одним були знищені обидва його найближчі товариші по битві — здається, один з них був прокурором, а інший суддею. У розстрільному списку вони посідали перші два місця, Леолука Орландо — третє. Обидвох розірвало на шматки — вибухівкою в їхніх автомобілях.

Відтоді минуло п'ятнадцять років, а Леолука все ще живий. Господи, нехай так буде і далі. Нехай він буде живий — отепер, у цю хвилину, коли я пишу ці слова, і потім, і взагалі.

У мене від нього подарунок — фіолетова футболка з написом «Сù nasci tunnu un pò muriri quadratu» на грудях. Перекладається це приблизно як «Народжений круглим не вмре квадратним». Щось наче пом'якшений парафраз на тему «Горбатого могила справить». Це улюблена приказка мафії, стрижень її духовності. Опустіть руки і не дригайтеся. Ця земля наша. Ми її не віддамо. Так і ходіть горбатими, поки не здохнете.

На це в Леолуки є відповідь — на тій самій футболці, але на спині, щоб читали озираючись: «Cambiare è possibile». Зміна можлива! Дуже правильна відповідь, як тоді мені здавалося.

ОСТРОГ, 2006

І замок Острозьких, і Луцька вежа, й Татарська — все відбулося: побачене, зареєстроване.

До синаґоґи ж ідеться недовго, з Татарського передмістя якихось лише кількасот метрів. Але враження таке, ніби опинився вже поза містом — пустир історичного центру. Тут, якщо уважний, можеш почути підземні шепоти — з-під глини і трави, якісь уривки читань, голосінь, молитов, зойків. Зойки шепотом? Шепоти зойком?

Де будинки? Де хоча б халупи? Де бідні й багаті? Де ятки, де варштати, де корчми? Вистачає вбити — і все розсипається на невидимі спінозівські атоми: топографічна діра, від штетлу тільки шари пилюки на лопушинні та споришах. Навіть Б-г не позбирає докупи знову, не зліпить з мільярдів пилинок нове існування.

До синаґоґи входиш ніби до гробниці — вниз. Вона осідає — здається, що земля під нею розповзається. Кажуть, ніби насправді вона фортеця. По ній наказав палити з гармат Суворов, але ядра так і повисли в повітрі. Суворов передумав, і того разу все скінчилося добре. Ядра тепер у музеї.

Чому Хмельницький не передумав? Чому гайдамаки? Чому поліцаї? Звідки ця повстанська доблесть — різати беззахисних?

І навіщо ті есесівські руни, повидряпувані на колонах місцевими гопами, руни в руїні? Як їх позішкрібати, позчищувати?

(Зішкрібання — саме те слово, щоденне зішкрібання нас порятує).

Помиляєтеся: це не руїна синаґоґи. Це наша з вами руїна, це ми западаємо під землю.

ПАЛЕРМО, 2006

Про «Нелеґала Орфейського» ви вже знаєте — принаймні ті з вас, які читали дюссельдорфський розділ цієї книжки^[87]. Там, у Дюссельдорфі, й розпочався мій недовгий театральний роман. Подальше ж його розгортання відбувалося не лише в Дюссельдорфі, а й у Києві та Палермо. Завдяки цьому «Нелеґалові» всі ми, його автори й виконавці, стали на деякий час таким собі мандрівним театром. Констанца і Мелані, пані Клавдія Буркгардт і Анна Бадора, а також Юрко, Вольдемар і Стас (один із Перфецьких), Міхаель Фукс, Томас, Арґус і Марко, і звісно, наші незрівнянні й дорогі італійці, Енріко, Розаріо, Маттео — всі вони досі тут, у моєму наділеному душею комп'ютері. Часом я переглядаю фотографії, часом відео, бо що тепер залишається. Ми роз'їхалися, нашої дивної трупи більше немає. Здається, це назавжди.

Востаннє ми бачилися в Палермо. Там усе й завершувалося тоді, на початку червня. Ми мали зіграти останні два спектаклі. Удень ми їздили від Опери 806-м автобусом до пляжу в Монделло. Увечері грали «Нелеґала» в Театро Ґарібальді. Ніщо не свідчило про якесь інше, переповнене смертю життя десь тут, поруч з нами. Хіба що сам той театр — винятково занепала споруда, фактично руїна.

Якщо в Палермо ви запитуєте про Театро Ґарібальді, то вам у дев'яти з десяти випадків покажуть інший, той, що на П'яцца Руджеро Сеттімо, багатий і доглянутий. Це його я щойно назвав Оперою, бо так воно і є. Ми натомість ходили до театральної руїни у старому місті, в околицях вулиці Кастрофіліппо і П'яцца Маджоне. Директором руїни є згадуваний Маттео. У «Нелеґалі» він грав самого Леонардо ді Казаллеґру, пам'ятаєте?

Театро Ґарібальді збудували 1861 року на честь Генерала-Визволителя. Роком раніше він узяв Палермо й іменем короля Віктора-Емануеля II проголосив себе диктатором Сицилії. Місто його любило і щосили вітало його червоносорочечну бойову тисячу. Новозбудований театр увінчав перемогу і став подарунком його дружині Джузеппіні Раймонді. Її портрет у центрі авансцени, вибляклий і полущений, є однією з небагатьох прикрас, що дотягли аж донині. Усе інше — меблі, пожитки та реквізит — нищилось і розкрадалося протягом довгих десятиліть, коли приміщення слугувало то боксерською залою, то порнокінотеатром, то кабаре, то нарешті сміттєзвалищем. У середині 90-х Маттео започаткував у ньому свій дивацький театр, нічого не перебудовуючи й не реставруючи, лишивши руїну руїною, тільки очистивши її від навалених тут і там кучугур усілякого мотлоху. Певний театрознавець якось написав: «Місце, якраз відповідне для розкопок пам'яті, переколажування видінь — прибравши на себе оболонку театру, воно непомітно стирається з лиця землі і зводить свій солодко-гіркий порахунок з наближенням смерті».

Ось уже вдруге лунає «смерть», а «мафія» ще жодного разу не згадувалася. Хоч без неї й тут не могло обійтися. Це вона свого часу довела до закриття старий театр. Це її хлопці там боксували, робили ставки, нюхали кокс, крутили порно, купували стриптизерок. А потім їм набридло і вони на нього забили — тобто забили всі входи дошками. Мафія і культура — цілком особлива драма. «Вони люблять оперу, — казав Маттео, — вгачують мільйони у мюзикли». Йому вони не кинуть на театр навіть і шеляга. Тобто я сказав би, що з ним усе гаразд. Він друг Леолуки Орландо, про якого ви щойно читали. Він близько знав прокурора Фальконе і суддю Борселіно, розірваних вибухівкою в 1992 році. У нього сильно пошкоджена нога, від цього він жахливо кульгає, проте я так і не наважився спитати його, що трапилося.

За кілька тижнів перед нашим приїздом до Палермо, 11 квітня, італійські спецслужби арештували 73-річного Бернардо Провенцано (він же Трактор і він же Рахівник), на той момент хрещеного батька, або ж capo di tutti сарі, головного над головними, що понад сорок років перебував у розшуку. Насправді він преспокійно жив увесь цей час у своїх незчисленних маєтностях і якщо потребував куди-небудь їхати, то замовляв собі карету швидкої допомоги. Свої розпорядження він ніколи не передавав телефоном, лише у вигляді шифрованих записок на малесеньких клаптиках. Кожну з них він починав і закінчував чимось на зразок «Хай береже нас Господь» або «Пребудьмо ж у мирі із Всевишнім». Усього, що він накоїв протягом свого відданого Справі життя, вистачає на десятки пожиттєвих ув'язнень. Думаю, що йому вже ніколи не вибратися з-за ґратів, хоч у цьому я можу помилятися. Нині йому сімдесят сім, і одного разу він таки вибереться з-за них, щоправда, з іншого боку.

Зрозуміло, що його арешт і подальша сумлінна співпраця зі слідчими органами спричинили дедалі ширше розгортання поліційних заходів. У мить, коли ми потрапили до Палермо, в місті — про це стане відомо пізніше — повним ходом ішли приготування до операції «Ґота», що її метою було затримання всіх без винятку капі. Протягом того червня у зв'язку з цим було виписано 52 ордери на арешт. У той же час Антимафійна дирекція розслідувань попереджала, що у відповідь на захоплення Провенцано мафія може відступити від останнім часом трохи поміркованішої лінії хрещеного батька і знову взятися за насильство, тим самим заманіфестувавши незламність і безсмертя. Запаси вибухових речовин в її арсеналах ще далеко не вичерпалися. Сірчаної кислоти для розчинення трупів теж не бракувало.

Про все це я дізнаюся щойно тепер. А тоді ми їздили 806-м до пляжу в Монделло, счастливейшие из смертных, вечорами ж працювали в руїнах Театро Ґарібальді. Якби ми знали тоді, що насправді відбувається поруч із нами, які таємні небезпеки пульсують за стінами тих палаців і вілл, розкішних або напіврозвалених, за всіма тими наглухо зачиненими віконницями, у парках і садах, і в катакомбах, за кожною пальмою і на кожному перехресті, то напевно поводилися б обачніше. Наприклад, завжди тримались би ближче до дітей. Мафія не каморра, вона їх не вбиває. Дітям дозволено жити. Хай краще думають, ніби ми педофіли.

Нікого з нас, як ви розумієте, на дрібні шматочки тоді не рознесло. І все ж.

Підходячи до театру першого вечора, я звернув увагу на один із кількаповерхових будинків по Віа Кастрофіліппо. І не тому, що він чимось вирізнявся, а тому, що мені, аби підійти до театру, довелося його обходити. Кілька озброєних карабіньєрі контролювали прилеглу до входу територію. Одному з них я намагався пояснити, що мені тут зовсім близько, якісь лише тридцять метрів, але він лише заперечно крутив головою і жестами вказував мені на шлях в обхід. Я мусив повернутися, вийти на Віа Аллоро, нею перейти на паралельну до Кастрофіліппо, а відтак підійти до театру по Віа Франческо Різо. Перед входом до театру стояло кілька наших. Здається, то були німці з персоналу. Всі як один вони дивилися в бік того будинку. Я запитав, що вони про це знають, і почув у відповідь, що там готується арешт якогось великого мафіозо. Він нібито засів у помешканні на третьому поверсі й обклався автоматами. Не так, заговорив інший німець, ти все переплутав. Він, той бос, там живе, це його помешкання. Поліція взяла його під домашній арешт. І тепер детективи допитують його там усередині, а карабіньєрі стережуть усі входи й виходи. Щоб його часом не порішили свої ж.

Я розсміявся на такі дурниці й запитав, як же це пояснити, що вони так добре поінформовані. На це мені сказали, що їм про все розповів Маттео. А Маттео тутешній, йому треба вірити. Я розсміявся вдруге, згадуючи його, Маттео, суворий сицилійський гумор.

О десятій вечора Театро Ґарібальді почав ліниво заповнюватися публікою: п'ять, сім, сімнадцять, двадцять осіб. Зал у ньому розрахований десь на сто двадцять місць. «Маттео заспокоїв, — переказувала Анна, — що в них традиційно приходять на півгодини пізніше».

Коли вистава рушила, глядачів назбиралося десь із вісімдесят, але потім ще трохи додалося. «В усьому винні карабіньєрі, — вголос нарікав я. — Це вони не пускають людей».

Але вистава йшла цілком непогано. Найголовніше для мене було не зіпсувати її закінчення.

У київському спектаклі я виходив на сцену двічі: для виголошення промови Перфецького в середині вистави і в самому фіналі. В цьому другому випадку я попередньо роззувався і, босака ступаючи затопленою сценою, на задньому плані перетинався зі Стасом (Перфецький-1, що вислизає в Невідоме), а відтак попри лежачого на спині Міхаеля Фукса (Перфецький-2, що пірнув у Вічність), виходив на просценіум, звідки читав останню частину своєї поеми «Стас Перфецький повертається в Україну». Ось вона:

 

Стас Перфецький має рацію, коли пише про вічний початок. Я збираюся з думками і прошу його ще раз, а потім ще раз:

 

«Повертайся, Стасе! Прикордонні війська

і митну службу на всіх без винятку переїздах

уже попереджено — тебе зустрінуть з оркестром,

не дивлячись на твій давно прострочений паспорт з серпом і молотом,

два інфаркти, естонський акцент і пластичну операцію.

Повертайся — влада змінилася, мрії збулися,

слабкі алкогольні напої й легкі наркотики —

включно з клеєм —

витісняють горілку з молодіжного побуту,

скоро весна, справиш собі штани з багатьма кишенями,

розженеш парламент, запровадиш полігамію,

змусиш усіх казати Атени, Ґоліят і Гонолюлю,

приєднаєш Донбас до України, відновиш Кримське ханство,

зробиш українця наступним Папою Римським

і його ж — водночас — Далай-Ламою.

Час повертатися — нові покоління студенток

усе повторюють і повторюють у темряві