 |
|
ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003 15 страница
твоє незабутнє перфектне досконале ім'я».
У Палермо ми вирішили, що мій вихід посередині не матиме сенсу, натомість фінал варто зберегти. Я заздалегідь попросив синьйора Ренцо про італійський переклад вірша. Звичайно, дещо в ньому слід було позмінювати з огляду на тутешню публіку. Наприклад, такий рядок, як «приєднаєш Донбас до України, відновиш Кримське ханство» нічого їй не сказав би. Замість нього в перекладі з'явилося «приєднаєш Італію до Сицилії, відновиш Римську імперію», далі з'являвся рядок з котроїсь із попередніх частин — «проведеш Хав'єра Солану по саунах Києва», але замість Солани виникав Берлусконі. Київські сауни та масажні кабінети пасували йому навіть краще, ніж Солані. Що стосується анонімного українця, що його Перфецький мав зробити наступним Папою й водночас Далай-Ламою, то спеціально для італійців він набував персональної визначеності і ставав Андрієм Шевченком.
Я довго й наполегливо вчив напам'ять італійську версію того уривка. Ні, я не говорю італійською, але часом здається, що міг би. Мені особливо подобались останні три рядки, після яких уже можна було зітхнути з полегкістю й дочекатись оплесків:
Е tempo di tornare — una nuova generazione di studentesse
ripetono in continuazione nel buio
il tuo indimenticabile perfettesco perfetto nome.
Найважливіше було не запоротися на слові «indimenticabile». Я не запоровся. Але трапилося дещо інше.
Після «perfettesco», а потім і «perfetto» я робив паузи. Мені це порадила Анна — трохи посмакувати ці слова, що так відверто перегукуються з іменем героя. Це були, ясна річ, зовсім короткі паузи — може, двосекундні. І от у першій з них ми всі почули ззовні автоматну чергу. І була вона такою короткою, що у другій паузі вже ущухла. Тобто вона тривала не довше, ніж італійське слово «perfetto», якщо його вимовляти вголос. Я навіть устиг подумати про не відомий мені додатковий звуковий ефект асистента Йорґа — з натяком на місцевий колорит. Однак щойно я вимовив «nome», як черга повторилася. І тепер уже не було сумніву, що це з-поза театру, тобто що ніякий це не ефект.
Ще за кілька хвилин, коли актори під оплески вже виходили на поклін, почулося виття сирен. Публіка, хоч і аплодувала, виглядала радше пригніченою. Здавалося, більшості цих людей нестерпно хочеться бути де-небудь подалі звідси.
Але вони не можуть жити деінде. Маттео також не може. Сù nasci tunnu un pò muriri quadratu.
Коли o пів на першу ночі ми вибралися з руїн театру, ніяких карабіньєрі перед тим будинком уже не було. Ніхто вже не заступав нам дорогу, Віа Кастрофіліппо виглядала цілком безлюдною. На жаль, брудно-червоні плями з хідника прибиральники позмивали тільки зранку. На сіруватій мармуровій поверхні їх не можна було не побачити навіть уночі.
ПАРИЖ, 1999
От і ще один урбаністичний монстр, ще один Пуп Землі, ще одна Столиця Світу. Причому — з відвертими ознаками сексуального збудження: який там Паріс — Пріап! Той, що в нього вічно стоїть. І коли навіть правда те, що французькою Париж — вона, то все одно стоїть, бо навіть у неї стоїть. Або ще інакше: якщо вона — то не Пуп Землі, а її Діра.
Париж і секс — це вже не синоніми, а щось ближче. Це той випадок, коли все, що знав, підтверджується, хоч як би хотілося ламати стереотипи. Найясніше це сформулював Сашко Кривенко. Він тоді вислав по нас у Бориспіль редакційну машину, й нас привезли просто до нього. «І як вам Париж?» — запитав Сашко. Після чого, не чекаючи відповіді, додав: «У мене там вічна ерекція». А мені подумалося: Господи, як гарно він це сказав, усього чотирма-п'ятьма словами!
Чи він при цьому цитував Генрі Міллера? Можливо. Підкажіть-но хто-небудь: де в чорта в Міллера ці чотири-п'ять слів, у яких помістилося все, що ви насправді хотіли знати про Париж? Хоч насправді хотілось би знати інше: що такого це місто має в собі? Чому саме воно? Яка природа цього природного явища?
Якщо виходити з того, що проституція є найдавнішою професією, то Париж — місто зародження всіх професій як таких. У раніших містах-цивілізаціях (Вавилон, Александрія, Рим) проституція була покликанням. У Парижі вона стала професією. Швидше за все це якось пов'язано з християнством — саме воно скасувало ритуальний бік любощів і тим самим перетворило жриць кохання на працівниць панелі, а дарування на продаж.
Професія ж — це передусім техніка. Тобто з одного боку, як стверджує словник, «сукупність засобів і знарядь праці», а з іншого — «сукупність прийомів і навичок, що застосовуються в певній діяльності, ремеслі, мистецтві». І звідси — «володіння такими прийомами, навичками, професійне вміння і майстерність».
Техніка проституції наскрізь просякла францужчиною, а отже в першу чергу парижчиною. Серед її аксесуарів (глибоко не вкопуючись, я беру перше, що спадає на пам'ять) і «французьке ліжко» — особливий ліжковий стандарт, суттєво ширший, ніж односпальний, і вужчий, ніж двоспальний, без роздільної щілини, як у звичайному двоспальному, і «французька білизна», і «французький поцілунок», що передбачає контакт язиками[88], і «французьке кохання», тобто відповідно кунілінґус чи мінет, що його в нас дуже часто помилково називають міньєтом, тим самим підсвідомо ще більше офранцужуючи. Після цього згадуються вже зовсім двозначні «французька кухня» та «французькі делікатеси».
Ну, і «французька хвороба», зрештою — як побічний наслідок недостатньо кваліфікованої професійної діяльності.
Епітет «французький», таким чином, варто прирівняти до «сексуальний» або принаймні «еротичний».
Велика французька культура — та, яка насправді чуттєва й тілесна, ніби дама з великими оголеними грудьми, що піднімає збуджену націю на барикади.
Велика французька революція — та, яка насправді відбулася 1968 року.
До цього згадаймо ще слово «куртизанка» — куртуазно паризьке і партизанське.
І не в останню чергу — французькі парфуми, ця феєрія феромонів, зваблювання запахом, стрибок із тваринного у сюрреальне.
Паризькі запахи я, здається, передчув, коли у другій половині 1980-х написав рядок «і пражанки пахнуть як парижанки». Звідки мені було знати, як пахнуть пражанки? Коли я дитиною бував у Празі, я ж не принюхувався до пражанок, настільки раннім я не був. Можливо, коли з'являвся той рядок, моїй підсвідомості йшлося не про парфуми? А, скажімо, про запах свободи, тієї празької, про яку в цій книжці я невдовзі ще писатиму? Свобода — явище гормональне, вона неминуче виділяє таємні секреції, вона кличе і заманює.
Хоч там як, але у другій половині 80-х я не міг знати, як пахнуть пражанки. А парижанки — тим більше. Це фонетика, що замінивши еротику, стала ерофонією. Чули ви таке слово? Ще ні? Цілком можливо, бо я його щойно винайшов.
Як можуть пахнути парижанки? З чим це порівняно? З французьким сиром? Камамбер? Щось радикальніше, рідкісніше? Епуас? Мюнстер? Лянґр? Пон Льовек?
Мені не йде з голови той липень і спека, і місце, куди ми вперше прийшли з Пат — фонтан Медічі у Люксембурзькому саду: черговий омаж для Райнера-Марії Рільке, бо я (ви про це вже читали) всюди нав'язую всілякі маршрути його місцями. Однак того разу це виявилося дуже доречною ціллю — з огляду на згадану спеку. Водойма перед фонтаном являла собою майже Ахеронт — настільки танатично-чорною була її поверхня.
Можливо, та гнилувата вологість у спекотному повітрі саду? Декадентські віяння з некрофільською прохолодою?
Але то було ще першого разу — коли ми з Пат мешкали у принагідному напівпідвалі на північному сході, посеред Бельвіля з усіма його в'єтнамо-китайськими нюховими компонентами. Звісно, вони відволікали, забиваючи нам ніздрі з лише фаст-фудам притаманною безжальною інтенсивністю. Виловити в цих слиногінних сумішах інтимні запахи парижанок здавалося геть нереальним. Можна було, звісно, ризикнути і з дослідницькою метою затягти до нашого напівпідвалу яку-небудь професіоналку (Пако порадив би шукати на Пляс Піґаль), але тогочасні статки не дозволяли нам і мріяти про таке.
Останнього дня прорвало каналізацію — ми ледве звідти втекли.
З
Того ж року восени я знову (хтось пам'ятає цей анекдот?) приїхав у Париж. Цього разу то був готель на рю дю Сінь[89], назву якого з причин, що стануть вам зрозумілими далі, я замовчу. З готельного проспекту випливало, що то «автентична будівля XVII ст. у серці міста з традиційною і водночас родинною атмосферою». Там усередині і справді збереглися ще ті, старопаризькі габарити — передреволюційні, передбульварні, передосманівські, така собі тіснота антикварного штибу. Це щодо інтер'єру. А щодо розташування — також правда: у серці. Форум поруч, Шатле поруч, Лувр поруч, за ним сади Тюїльрі, Сіте близько, Сен-Мішель через річку.
А головне — навколо був Сен-Дені з його повіями. Пригадую, як вони завжди там походжали, перед будинковими брамами й на перехрестях, і як вони по-всякому, часом і свистом, ледь не художнім, закликали до себе нас, перехожих чоловіків. Одного разу ми всією ватагою сунули по рю Сен-Дені вниз від станції метро «Страсбур — Сен-Дені» і хтось узявся їх фотографувати з безпечної відстані, всі ці їхні розрізи, декольте, боа й панчохи на шовкових підв'язках. Тоді Пако, наша людина в Парижі, так і кинувся йому навперейми і, люто нагримавши, змусив пензлювати далі й не озиратися. За його словами — і він мав рацію — ще хвилина, і з-під землі вискочило б кілька здоровенних абреків, яких довелося б заспокоювати хіба що відкупом, і ще невідомо, чим усе б закінчилось. Я нагадав йому, що влітку ми крутилися десь тут утрьох із Пат, і їй таки вдалося поклацати цілком без наслідків. Ми потім роздрукували ті кілька фоток зі, здавалося б, нічим не прикметними вуличними перспективами, в яких завжди бовваніло дві-три характерні жіночі постаті. «Так то було дуже здалека», — зауважив Пако. І знову слушно.
Одного з перших вечорів я раніше за інших повернувся до готелю і зачинився в кімнаті. Удень зі мною трапилося те, що зазвичай траплялося в ті роки як результат поєднання алкогольної ночі (того разу — двох поспіль), кризи середнього віку, міцної кави і сигарет — я публічно знепритомнів. Чому це сталося саме на бульварі де Севастополь, однозначно не відповім. Невже в усьому винна його назва? Пам'ятаю, як у тому в'єтнамському поплавку all you can eat[90], куди завів нас пройдисвіт Пако, щоб ми за сорок франків наїлися на три дні вперед, я раптом подумав: «Щось тут мало повітря». Ще пам'ятаю, що виходив з нього на бульвар, дивуючись, як можна ступати по землі настільки ватяними ногами. Потім різке затемнення і кілька прогуляних на незнаній території хвилин відсутності. Після цього я вже знову все пам'ятаю: в очах прояснюється, погляд уперся в небо, моє тіло в положенні «лежачого не б'ють», наді мною голови друзів, Пако тицяє мені якусь воду (чи коньяк?), я розтягнувся на асфальті посеред бульвару, все чудово, а краще сказати — я знову з вами, привіт.
Добре, що на паризьких вулицях щодня непритомніє пару сотень людей — інциденту не зауважено.
Але увечері я вирішив узяти деяку паузу в цьому, досі неперервному moveable feast[91] і повернувся до готелю раніше. Зберегти себе так, щоб дотягти до відпущених сорока семи років — от яке почесне завдання час від часу виникало переді мною. Тому я ліг у ліжко навзнак і заплющив очі. Зазвичай ця поза означає, що мене навідають кошмари і я, можливо, кричатиму. Проте вони починають мене душити не відразу — слід поглибше провалитись у сон. Щойно я вибрів на край того провалля, щойно в моїх вухах пролунало кілька перших напівбезглуздих фраз, а Пакова голова, яка, здається, одну з них і вимовила, розпалася на різнокольорові клапті, як за стіною почувся заливистий жіночий сміх. Він і вихопив мене із провалля назад у яву.
Сам по собі звук жіночого сміху не є чимось, аж настільки збудливим. Але цей конкретний був. Там був ще й чоловічий голос, і саме він провадив, тобто лунав гучніше і певніше — таке собі самовдоволене низьке муркотіння нахабно-безсоромного котяри. Від нього й народжувався той жіночий сміх, відданий і вже готовий, розкладений, з розведеними ногами — і це було воно, те, що мене пронизало і поволокло з напівсну. Я чинив цьому опір, намагаючись не розплющувати очей, проте за якісь чверть години такої боротьби з власними повіками я зрозумів, що вислизнути у паралельну реальність найближчим часом не вийде.
І навіть коли за стіною все на певний момент затихло — і голос, і сміх — я вже не зміг нікуди вислизнути. Я лежав у темряві й напружено вслухався. Просто так, тишею, це скінчитися не могло. Це мусило мати продовження. Як пишуть у цих випадках популярні прозаїки, «щось мені підказувало, що так воно і станеться».
Звичайно, невдовзі все почалося. При цьому вона вже не сміялась, а він уже не муркотів. Її робилося відчутно більше, ніж його. Вона в наростанні заволодівала всією акустикою, він лише доповнював, то потрапляючи в ритм, то випадаючи з нього. Як це назвати? Ні, це не спів і не стогін, і не лемент. Ви знаєте, що справжнього слова на це немає. До речі — чому? А, може, в якихось мовах є? У французькій?
Що міг я відчувати, лежачи в сусідній кімнаті з розплющеними очима, відокремлений лише стіною від їхнього стрибучо-французького ліжка? Що, крім безнадійно стійкої ерекції? Моє відчуття я назвав би змішаним. Я заздрив йому і ревнував її. Зрештою, в поляків це чомусь одне й те саме слово, ти знаєш. Я жахливий ревнивець, особливо коли йдеться про цілком незнайомих дівчат, які при мені виявляють закоханість у своїх супутників. «Ідіотко, — думаю я в такі хвилини, — якби ти тільки знала, як багато на цьому світі ти втрачаєш через те, що плутаєшся з цим придурком, а не зі мною!». Менше з тим, це побіжна заувага.
Не скажу, що я не намагався ховати голову під подушку. Так само не скажу, що це мені помагало. Більшою мірою помагав невідь звідки посланий мені рядок поета Рембо «Париж заселяється знову». Він виявився таким собі внутрішнім рефреном, що цілком незле накладався на їхній глосолалійний екстаз. Париж. Заселяється. Знову. Па! Рижза. Селя. Ється. Знову. Парижза. Селя. Єтьсязно. By!
Про любощі в готелі, а точніше в сусідній кімнаті, у цій книжці невдовзі ще буде. Але то не моя історія. Ця — моя.
Париж нарешті заселився. Судячи з останніх звукових виплесків, обоє щасливо встигли. Усе скінчилось. Якщо вірити староримській приказці, після коїтусу обидві тварини мали би посумнішати. Отже, знову запала тиша — ні, майже тиша: тиша у порівнянні з. Бо якісь шуми все-таки виникали — наприклад, у ванні потекла вода.
Я розпалився, я не знав, що далі. Тепер вони вляжуться й позасинають, як убиті свині. А мені вертітися до ранку. Я засвітив нічник біля ліжка і глянув на годинника. Тоді згасив. Тоді знову засвітив. Тоді відкинув ковдру — чомусь так, як учили в армії: рішуче. «Їбав я вашу родинну атмосферу», — проказав я з притиском і почав одягатися. Мені трапилася кімната для некурців. Я мусив зійти вниз, щоб викурити одну-дві в салоні коло рецепції. Я повернусь, а ці суки солодко спатимуть. Ці суки солодкі. А я не засну.
Коли я виходив з номера, їхні двері також відчинилися. З кімнати вийшла жінка і попливла коридором у бік сходів. Я міг бачити її лише ззаду. Вона й не глянула в мій бік. «Це вже занадто», — подумав я.
Від неї я відставав на три-чотири кроки. Вона не могла не відчувати, як від мене пашить — ця курва, ця професійна парижанка.
І знову дурна ситуація, чи не дурніша від першої: ти сунеш коридором, а потім сходами вниз услід за повією, ще теплою, готовою ще раз і ще раз. Вона не озирається, але працює сідницями так, наче запрошує. Яка вона? Хто вона? Вік? Обличчя? Що з цим зараз робити? Привітатися? Bon soir, madame? Витягнути руку вперед і зловити її за трудову, всю в синяках, задницю?
А з іншого боку, заговорило в мені інстинктивно-протилежне, воно тобі треба, цей ВІЛ-СНІД? Чи принаймні ця французька хвороба на ймення сифіліс? Ти ж ненавидиш презервативи! Ти ж читаєш Подсядла![92] І ще — у скільки це стане? Сто баксів година? 600 франків? А бідолашний добряга Пако примудряється жити на 300 в місяць! У Парижі!
Малюк-портьє підвів голову, коли вона перетинала вестибуль, прямуючи до виходу. У кутиках його рота з'явився натяк на посмішку — це бачив тільки я, вона вже не могла цього бачити, бо саме зникала за дверима. Це, мабуть, він, гівнюк, показав на мене поліції.
Близько дев'ятої ранку я виходив поснідати й зауважив у коридорі незрозумілу метушню. Коли я за чверть години повертався, з відчинених дверей сусіднього номера саме виносили тіло. Воно було накрите повністю — й обличчя теж. Тому я й кажу «тіло».
Детектив у цивільному (як виявиться, лейтенант) і темношкіра дівчина в уніформі, gardien de la раіх[93], завершували якісь формальності. Двері номера було відчинено навстіж — тож я, проходячи коридором, пригадав собі сіменонівське слово «ажан», але пізніше не зважився його застосовувати. А раптом воно якесь образливе чи застаріле?
Мій готельний сусід, якого я ніколи не бачив, 68-річний рантьє, пенсіонер з Ельзасу, батько трьох дітей і двох внуків, президент місцевих футбольного і реґбійного клубів, помер від зупинки серця безпосередньо під час акту. Знайдені в номері предмети еротично-ігрового характеру, як і початий пакунок віаґри, можуть свідчити про певні надмірності. Особу жінки, що її він запросив до свого номера найімовірніше просто з вулиці, поки що не встановлено.
Усі ці деталі згодом розповів Пако. Це він перекладав лейтенантові мої відповіді. Лейтенант був балакуном і говорив уп'ятеро більше, ніж ми з Пако взяті разом.
Єдине, що я зміг описати: міні з червоної шкіри і чорні панчохи. Ні, я не бачив її навіть у півоберта. Тільки зад.
Спробуйте розшукати в Парижі повію за такими прикметами — червона шкіра на стегнах, чорні панчохи, зад. Якщо її справді так важливо розшукати. Хіба що у слідства з'явиться інша версія і виявиться, що то ніяка не серцева недостатність. Або що то ніяка не повія.
Ми розійшлися, чомусь підморгуючи один одному.
Пізно увечері я зайшов до себе й почув, що за стіною дивляться телевізор. «Париж заселяється знову», — зітхнув я.
ПАССАУ, 1992
Зі схилу гори під мурами Фесте Обергаус чудово проглядався півострів старого міста з дахами і вежами. Десь унизу співали крішнаїти. Однак найголовніші були річки, всі три. На моїх очах вони ставали однією. Ільц витікав з чорного Баварського лісу, тож і воду мав чорну. Інн був зелений. Дунай блакитним не був — радше свинцевим. Суміш зеленого з чорним? Чому обов'язково з чорним? Був місяць квітень, останні дні — не місяця, а наші. Більше ми ніколи й ніде разом не будемо, подумав я. Аза сказала це вголос.
ПІТСБУРҐ, 2001
Іноді мене запитують, де саме в Пенсильванії я перебував упродовж тих десяти місяців нового, тоді ще як з голочки століття. На це я зазвичай відповідаю, що між Філадельфією та Пітсбурґом, якраз посередині. Про Франик я також часом кажу, що він якраз посередині між Lemberg und Czernowitz. Бути посередині — це особлива інтрига нікудиненалежності, стриманий натяк на самодостатність і — як це називається в політиці? — рівновіддаленість. Мабуть, це мені й подобається.
Пригадую, що з нашого старошотландського Болсбурґа в обидвох випадках — як до Філадельфії, так і до Пітсбурґа — слід було їхати десь близько трьох з половиною годин. Але до першої я навідувався значно частіше. Гаразд, про неї не тут.
Натомість я зовсім не навідувався б до Пітсбурґа, якби не одна людина — ви вже знаєте хто. Це про нього Петро Мідянка не цілком слушно написав «помре у Пітсбурзі», бо насправді він помер у Нью-Йорку. Анджей Стасюк певного разу, ще на початках нашого знайомства, привіз мені зі Словаччини поштову картку, яка одночасно слугувала квитком до Музею модерного мистецтва в Медзілаборцях. Її сюжет приватний, це репродукція родинного фото, на якому порівняно молода жінка з двома хлопчиками на руках. Якщо цю поштівку взяти у рамку і поставити на видному місці — так, щоб мимоволі кидати на неї час від часу оком, гибіючи за письмовим столом, то невдовзі дуже звикаєш до цих трьох людей. Починаєш відчувати себе ледь не їхнім далеким родичем і нащадком. Напис на звороті стверджує, що знімок походить із 1931 року. Жінку звали Уля, або ж Юлія, а старшого з двох синів, на вигляд семирічного, Джон. Щодо меншого, білявого, зодягнутого в таке ж біляве пальтечко, то йому на той момент близько трьох. Якщо фото робилось узимку, то два з половиною. Я можу це стверджувати, бо про нього відомо все, а прожите ним життя минуло, ніби найкасовіший блокбастер, цілком напоказ. Дата його народження 6 серпня 1928 року, місце народження Пітсбурґ, ім'я Енді (тобто Ендрю, тобто Ондрей), а прізвище Воргол (тобто Вархола).
За дивним збігом обставин, майже тоді ж, коли Анджей (ще один Енді-Ендрю) подарував мені поштівку з Медзілаборців, мій пенсильванський приятель, якого в цій книжці я називаю mmn3, переслав мені ще одну поштівку, на звороті якої написав, що вона «з музею Вархоли». Цього разу йдеться про інший музей — не той, що в Медзілаборцях, а той, що в Пітсбурзі. Поштівка з Пітсбурґа — також фоторепродукція, але знімок зроблено рівно на 50 років пізніше, 1981-го. Робота називається «Змінений імідж», Енді Воргол на ній позує з жіночим макіяжем та зачіскою, можливо, в перуці, хоча сорочка з краваткою суто чоловічі — отже, забава у транссексуальне й андрогінне, заперечення статі, флірт на обидва боки.
Поштівку від mmn3 я так само розмістив на видному місці поруч із письмовим столом. Обидві поштівки розташувалися на одній невидимій лінії. Таким чином я наче проклав невидимий міст завдовжки у півстоліття — від малого Ендрю на колінах у доброї русинської мами до великого Енді в зеніті своїх 15 хвилин. От уже справді змінений образ! Це так ніби перестрибнути з однієї планети на іншу. При цьому першу планету заселяють найупослідженіші серед імігрантів (згадати лише ці пенсильванські шахти початку століття, ці русинські робітничі посьолки на зразок Сентралії!), а другу — найяскравіші серед суперзірок. І єдино можливий Космос, у якому реально здійснити цей міжпланетний стрибок — Америка. Тому Енді Воргол ніколи не переставав дякувати Америці та, зокрема, її кока-колі. Остання в його тлумаченні виростає до парамістичного символу Великої Рівності: «Що в цій країні справді чудово, то це виникнення традиції, згідно з якою найбагатші споживачі купують фактично ті самі речі, що й найбідніші. Ви дивитеся телевізор і бачите кока-колу, і ви знаєте, що президент п'є кока-колу, Ліз Тейлор п'є кока-колу, і ви думаєте, що також можете пити кока-колу. Кока-кола є кока-колою і ні за які гроші ви не купите собі кока-коли, кращої за ту, що її цмулить перший-ліпший вуличний бомж. Усі кока-коли однакові і всі кока-коли добрі. Ліз Тейлор знає про це, президент знає про це, бомж на вулиці знає про це, і ви про це знаєте».
Цитовані щойно слова належать, звісно, тому другому Ворголові, суперзірковому. І саме до нього я двічі рвався у Пітсбурґ, точніше, до його музею на Сендаскі-стріт, 117. Мені здавалось, от я потраплю туди — і невидима лінія стане видимою чи принаймні відчутною. Тобто я побачу, як це відбулось, як уражений хореєю та іпохондрією русинський хлопчик могутнім кокакольним стрибком Супермена долає простір неможливого й опиняється навіки пійманим у задзеркаллях нечуваних багатства та слави.
Мені подобалося заздалегідь розглядати Пітсбурґ на мапах і планах. Його середмістя має півострівну форму, такий собі пташиний хвіст, що кінцем упирається у злиття двох річок. Мені досі надзвичайно подобаються їхні індіанські назви — Еліґені та Мононґагела, особливо друга, що в ній відлунює Монголія. Над першою ж прокладений єдиний у світі міст імені Енді Воргола, і я багато разів уявляв собі, як ми кінематографічно виїдемо по ньому на Норз Сайд, і нікуди не звертаючи опинимося за кілька хвилин перед брамою Музею Енді Воргола.
Обидва рази — у січні і наприкінці березня — все саме так і відбувалося, включно з мостом над Еліґені та хмародерами середмістя й університетською вежею за нашими спинами. Але що цікаво: обидва рази Енді вислизав мені з-перед носа, а наглухо зачинена музейна брама так і не піддалася. Тільки той автопортрет 1986 року (здається, вже останній — жовте на чорному, припанковане) наче знущався, пришпилений до входу у вигляді музейної афіші.
Першого разу це трапилося через те, що був понеділок.
Другого разу я підготувався краще і вибрав суботу. Це, звісно, не п'ятниця, коли музей відчинено аж до десятої. Але й до п'ятої ми мали б чудово впоратися. З Болсбурґа ми вирушили настільки своєчасно, що на музей мало б лишатися не менше двох годин. Дорогою нас учепився цілком загадковий русинський блуд — так, наче ми не Пенсильванією мандрували, а якимись підкарпатськими закамарками. Ми ганебно збилися на манівці, вилетіли чомусь на територію сусіднього Мериленду, а потім ще й Західної Вірджинії, внаслідок чого провели на автошляхах не менше семи годин і врешті прибули до Пітсбурґа на Сендаскі-стріт, 117 рівно о чверть на шосту. Звичайно, то були його штучки.
«Це отак ти поводишся зі своїми? Більше я до тебе не поїду», — сказав я жовтому Енді, охоплений любов'ю і люттю. Якби я мав пістолет, то розстріляв би його вдруге[94], хай паперового.
ПОЛТАВА, 2007
Якщо українське Лівобережжя уявляти собі лівою частиною певного живого тіла, то Полтава в цьому тілі є безумовним серцем. Воно б'ється дещо сповільнено і не любить занадто часто хвилюватися. Воно таке, яким і належить бути українському серцю — добре, сліпе, м'яке й дещо ожиріле. Воно визначає всю життєдіяльність українського організму — такого, яким його бачать і осязають з Москви. Чи він такий насправді, насправді невідомо. Тобто сьогодні вже невідомо: існують варіанти. Але Москві найкомфортніше дивитися на нього саме так і саме так його розуміти — через велике і сповільнене полтавське серце з усіма його галушковими шлуночками. Пам'ятник галушкам — це принаймні зрозуміло, це вписується, це щось таке, що не несе в собі жодного екстремізму, за винятком кулінарного, так екстремально засмакованого в усіляких гоголівських пацюках.
Таким чином, Полтава — це наша піддатливість, наша soft-версія, тобто назва не однієї поразки, а, можливо, всіх.
І це припущення дивним чином вивищує її в моїх очах над усіма іншими містами нашої непереможно-переможеної країни, що в ній питома слабкість і нездатність чинити опір напряму корелюють із такою ж питомою незнищенністю.
Так що коли ми опинилися в самому серці цього серця, тобто на Івановій горі, то звідусіль на нас полізла Історія. Вона й раніше час від часу вискакувала із засідки в цьому історичному місті. Але тут вона просто-таки поперла і, ніби газ, позаповнювала собою весь наданий нам простір. Тобто наш простір став її простором. І зрозуміло чому: з Іванової гори ми дивилися на схід і трохи на північ. Зрештою, ми не могли в той бік не дивитися, бо там, на іншій горі, виблискував Хрестовоздвиженський монастир.
Здається, це трапилося вже після садиби Котляревського. Вона була чиста і бідна — до такої міри, що красиве панське слово «садиба» ніяк їй не пасувало. В одному з юнацьких віршів я означив її як «многоцінну». Навряд чи я намагався бути при цьому іронічним — це вийшло само собою. Можливо, я вжив саме це слово з огляду на римування: «многоцінна» я заримував із «провінційна», а «провінційна» стосувалося Полтави. Живучи в тодішньому Франику, я мав деяке право (сумнівне, звісно) розташовувати ліричного героя посеред провінції, зажбурювати його поглибше в її нудотну пащу. Що більше її, провінції, то більше ліричного героїзму в героєві. Уся провінційність української поезії — в тому, як героїчно вона весь час намагається долати свою провінційність.
І все ж я тепер не про це. А, може, і про це, хоч іншими словами. Бо коли ми дивилися в бік монастиря, той хлопець, один з наших полтавських провідників, здається, художник, повідомив: «Отам-о в монастирі засіли шведи з Мазепою, а звідси, де ми стоїмо, наші палили по них із пушок».
Так було накликано ще одного поета.
Навіть і після смерті Іван Степанович Мазепа не знайшов собі нітрохи спокою. Він помер неподалік молдавських Бендер, де турки про всяк випадок надали йому політичний притулок невдовзі після полтавської поразки і втечі. Причиною смерті начебто стала хвороба, що її назву краще не згадувати. Мазепу поховали в румунському місті Ґалаці, в одному з монастирів. Проте його тіло пролежало в могилі зовсім недовго. Місце поховання в пошуках коштовностей розрили збунтовані яничари. Рештки гетьмана вони начебто викинули в Дунай і тим самим збагатили міфічно-символічне значення цієї річки ще на одну легенду. Кістки Мазепи ніяк не хотіли йти на дно — здавалося, вони так і пливтимуть поверхнею дунайських вод аж до Чорного моря.
Деякі джерела стверджують, що Мазепину могилу спустошили зовсім не яничари, а російські солдати. У такому разі цей акт набуває ледь не ритуальності, а банальне мародерство обертається політичною розправою. У своїх покараннях Росія завжди йде до кінця і навіть далі — вона вдирається в потойбічне. Ось уже триста років усі священики російської церкви зобов'язані проклинати Мазепу під час богослужінь у першу неділю великого посту. Це називається анафемою, й вона з Мазепи досі не знята. Адже Мазепа для Росії — щось більше й потворніше, ніж просто «зраднык» і просто «вражина».
Цей вельможа, державець і не в останню чергу вічно закоханий поет, якому приписують меланхолійну пісню про чайку-небогу, «що вивела чаєняток при битій дорозі» — безсумнівну алегорію України з її фатальним географічним розташуванням поміж значно сильнішими й агресивнішими сусідами, в уявленні росіян є кимось, хто здійснив замалим не первородний гріх. Мазепі приписано ледь не деміургічну демонічну (і що важливо — першу) диверсійну спробу зруйнування Єдиного Слов'янського Світу через відрив українців. Мазепа нібито розвернув їх обличчями на Захід, уперше спокусивши альтернативною версією їхньої ідентичності. Таких розворотів не пробачають, принаймні в Росії. Для росіян Мазепа — той, хто створив прецедент.