Здавалка
Главная | Обратная связь

САН-ДЖОВАННІ-ВАЛЬДАРНО, 1980-ті



Ця історія не моя, тому я лише приблизно уявляю собі, коли вона відбулася. Мені її розповів старезний Фрід, мій німецький приятель, здоровенний чолов'яга, сильно схожий на етруського фавна. Десь у 1970-х вони з друзями придбали у складчину напіврозвалений кам'яний будинок неподалік від села Камподжаллі, що у свою чергу поблизу Ареццо в Південній Тоскані. За німцями в ті часи таке водилося — купувати руїни чи просто занедбані будівлі у значно дешевшій, але зате значно смачнішій Італії й поступово перетворювати їх на зразково-анархістські комуни. Фрід показав мені дату на вмурованому у стіну його дому камені — 1477, справжнє тобі Кватроченто. Хоч насправді ця споруда може бути і старшою. Якби я був археологом, то неодмінно став би копати на тому самотньому пагорбі і неодмінно щось розкопав би.

Однак тут мені йдеться про Фрідову історію. Ось як вона звучала в його виконанні:

Ґрета, моя тодішня дружина, вирішила покинути мене якраз на Різдво. Вона блискавично скинула до валізи манатки, завела більший з наших драндулетів і рішуче помчала до свого нового друга зі Штарнберґа в околицях Мюнхена. Я залишився з двома нашими синами — старшому йшов дев'ятий, а молодшому шостий. Не можу сказати, що Свята минули в нашому домі якось надто весело. Напередодні Нового року я надумав трохи розважити обидвох малюків і меншим драндулетом вивіз їх до найближчого містечка Сан-Джованні-Вальдарно. Там я винайняв для нас трьох кімнату в такому собі готельчику. Увечері 31 грудня я нагодував їх вечерею в місцевій остарії, це було все, що я зміг для них зробити. Слава Богу, всі діти люблять піццу. Коли ми повернулися до нашої готельної кімнати, молодший відразу ж заснув. І тут за стіною почалося — там хтось із кимось несамовито голосно кохався. Жіночі зойки і ахи свідчили про цілковитий екстаз. Мій старший син дуже злякався і сказав: «Тату, там, здається, хтось помирає. Треба рятувати людину!». Я відповів, що зараз вийду і з'ясую, в чому річ. Можливо, викличу лікаря, а якщо треба — то і священика. Насправді я жахливо розпалився тими звуками. Через нашу з Ґретою кризу я вже давно не мав ніякісінького сексу і почувався безмежно самотнім та зголоднілим. Коли я йшов коридором, ті жіночі любовні голосіння так і пронизували мене всього електричним струмом. Мабуть, у мене була ерекція, не знаю. Спересердя я збіг униз, до готельного бару. Там я, щоб трохи охолонути, бахнув одна по одній три ґраппи і висмалив дві сигарети. Той готель утримувала дуже приємна пара ґеїв — один був місцевий, мешканець Сан-Джованні-Вальдарно, а другий англієць, він заради свого коханого навіть покинув Лондон і дипломатичну кар'єру. Саме він і чергував того вечора в барі та на рецепції. Хоч навіть я за всієї своєї розсіяності зауважив, як йому не терпиться чимшвидше все позачиняти і плигнути в ліжко до свого нареченого. Я не став його затримувати і, дещо утишений ґраппою та нікотином, пішов назад до нашої кімнати. Дорогою я, зізнаюся щиро, зупинився коло сусідніх дверей і з усіх сил припав до них вухом. Я трохи не півроку не спав з жінкою — ти мав би мене зрозуміти. Було схоже на те, що там уже все поволі влягалося, тепер вони лише вдоволено і стримано муркотіли, злизуючи одне з одного рештки соків. Отут я й почув, як та невідома дама похвалила свого партнера: «Non с'è male!». Італійською це означає «непогано». Ну, тобто це був жарт, на який вони обоє розсміялися. Бо насправді яке там непогано — судячи з тих її вищань, їй було просто-таки бомбезно. Я ще хвилинку послухав те їхнє помуркування і пішов до себе. Малий дивився на мене широко відкритими і все ще наляканими очима. «Синку, з нею вже все гаразд, — запевнив я. — Вона щойно сказала, що їй non с'è male». Це подіяло, і малий невдовзі цілком заспокоївся.

З того часу я — можливо, ти зауважив — завжди повторюю вголос оте non с'è male. З причини або й без. Це відтоді така магічна формула, та ні — це просто гасло всього мого подальшого життя, розумієш?

САН-ФРАНЦИСКО, 2001

На світі є красиві міста, а є надзвичайно красиві міста. Сан-Франциско — це такий кайф, після якого нікуди вже не хочеться повертатися. Один Алькатраз[107] чого вартий! А Золота Брама? А справжня брама, китайська, у Чайнатавні? Сан-Франциско — це ліберті, це біт, це старі гіпарі, музика Західного узбережжя, це ґеї. Пьотр Вайль цілком влучно пише, що Сан-Франциско — це Захід. Західніше за нього вже тільки Схід.

Сан-Франциско — це City Lights, або ж Ферлінґетті. Сан Франциско Ферлінґетті.

Загалом це весела сумна історія — моя незустріч із Лоренсом Ферлінґетті.

Починаючи з жовтня, я сипав мейлами на адресу його книгарні (гаразд, хай уже називається по-нашому — «Вогні великого міста»!) про те, що в перших днях квітня я сподіваюся бути у Сан-Франциско з його золотою брамою. Чи не прийняв би він мене на півгодини? Чи не погодився б відповісти на кілька моїх запитань? Випити по філіжанці еспресо? Сфотографуватися? Пустити на двох косяка? Але відповіді на мої періодичні відозви не було жодної.

7 квітня, супроводжуваний каліфорнійсько-українськими друзями (їхні імена перелічені в моєму вірші «California Dreaming» — тому, де всі ми по черзі кидаємося в пекельно зимний океан, а потім глушимо на березі з пляшки хорватську сливовицю), так от, супроводжуваний новими друзями, я увійшов до святая святих біту і всього американського літературно-мистецького нонконформізму — книгарні «City Lights».

Я добру годину лазив її поверхами, нишпорив у стелажах, перетрушував книжки, набори грамофонних платівок і фотокарток. На стінах висіли велетенські чорно-білі фотопортрети, на яких можна було, зокрема, побачити оголеного — включно з чималеньким статевим членом — Ґінзберґа або молодого Андрєя Вознесенського в російській зимовій шапці з опущеними вухами. Людей було валом — не тільки тому, що субота, а й тому, що місце культове. Місце культу. Хтось міг би сказати сатанинського. Переходячи другим поверхом від раритету до раритету, я не міг не зауважити в певному коридорному відгалуженні дверей з табличкою «Видавництво». Тобто Лоренс Ферлінґетті мав би сидіти десь там, за ними. Я трохи потоптався у коридорі і врешті рушив напролом до чорношкірого менеджера. Чи міг би я побачитися з паном Ферлінґетті, я перекладаю його вірші, маю кілька запитань, півгодини, не довше, півгодини, лише півгодини, holy shit, півгодини — і я вільний перед самим собою птах! You know man, сказав на це менеджер, містерові Ферлінґетті 82 роки і в нього не так багато часу. Вчора він повернувся з Нікарагуа, завтра вилітає до Греції. В нього не так багато часу, man. Щоденно з ним хочуть побачитися 30 — 40 людей. Він не може всіх запросити, бо в нього не так багато часу. Напиши йому листа — він вирішить, чи зможе. Це єдиний вихід, man, бо в нього не так багато часу. Йому 82 роки, man.

Мені вдвічі менше, сказав я, але в мене теж не так багато часу. Відкладемо це на потім. Коли часу в кожного з нас буде просто-таки досхочу. На потім, на потім.

Потім був перехід через Бродвей і хтось ну зовсім як Ферлінґетті на протилежному боці.

Потім на світлофорі загорілося зелене і ми рушили назустріч один одному. Я не став зупиняти його на переході між тими автомобілями — у нас обох уже не було на це часу.

СЕВАСТОПОЛЬ, 1990

Того літа ми вперше вибралися на море всі вчотирьох. Чому саме Севастополь — не знаю досі, все ж не найлюб'язніше місце для відпочинку з дітьми. Якийсь ветеран виступив у місцевій пресі з ініціативою заборонити відпочивальникам ходити публічно в шортах — місто військово-морської слави як-не-як. Щодня, коли ми якимись аж двома тролейбусами у найспекотнішу спеку дотрушувалися з пляжів до свого розпашілого передмістя, принаймні одне з дітей засинало ще в тролейбусі. Від зупинки ми несли їх на руках. Бабеґи в хустках і ситцевих халатах, що вічно висиджували на лавках перед будинками, дивилися на нас із неприхованим осудом, що переходив у ненависть.

Ще пам'ятаю місцевого синяка Борю. Він переважно лежав на землі під горіхом, поруч із дощаною сральнею. Час від часу він, голосно поливаючи все навколо матом, відганяв мух. У дев'яти випадках із десяти я бачив його порядно нарізаним.

І тільки одного разу він вийшов мені назустріч притомний і чимось явно стурбований. Ми сіли під горіхом — не тим, що коло сральні, а ще одним — і закурили. Боря сказав, що дуже за нас переживає. «З чого б то?» — здивувався я. Ну, як вам тепер додому звідси вертатися, пояснив Боря. «А що таке?» — не розумів я. «А таке, — Боря потряс мені перед носом зіжмаканою газетою, — таке, що у вас там на Західній уже знаєш до чого дійшли?». «Не знаю, — зізнався я. — До чого?». Боря витримав паузу і випалив мені в очі: «Там уже знаєш кому пам'ятники ставлять? Остапові Бендеру!».

СТАМБУЛ, 1994

Господи, яке місто! Як хотілося б його прожити з усіх сил, а відтак захлинутися від незмоги охопити й описати! Два континенти, між якими розчепірилися дві колишні імперії та щонайменше 16 мільйонів мешканців — не кожному з міст аж так багато подаровано.

Тим часом у мене зі Стамбулом до нікчемного мало. Я провів у ньому годин шість або п'ять, не більше. Не п'ять років, не п'ять місяців, не п'ять тижнів, не п'ять днів, не п'ять ночей. Тому мій Стамбул увесь поміститься на цій сторінці. Ну, може ще й наступну заповнить. Йому б насправді в доброго і правильного автора й на тисячі сторінок не поміститись, а в мене він весь тут. Зрештою, не весь, бо де його Азія? Однак і з його Європи в мене тільки Султанахмет. Мій Стамбул — це Султанахмет, він же Константинополь, крихітний мис поміж Золотим Рогом, Босфором і Мармарою. Хоч навіть і про сам Султанахмет можна окрему тисячу сторінок писати — і не вичерпаєш.

До речі: Султанахмет у мене знову ж таки не весь. Наприклад, до султанського палацу Топкапи з усіма його садами, альтанами й павільйонами я теж чомусь не встиг. І над могилою дорогої султани Насті Лісовської сльозу не пролив, як деякі. І як мені після цього щоразу проїздити через її Рогатин? Що мені сказати йому?

Чорт забирай усі ці круїзи — ти наче десь мандруєш, опиняєшся в якихось щоразу нових місцях, а потім виявляєш: найцікавіше все одно діялося в каюті, де всі дружно пиячили. До Стамбула ми прийшли з Варни. До Варни з Констанци. До Констанци з Одеси.

Отут і криється найбільше О: в Одесі ми завантажились (а по-морському кажучи, затарились) — і надовго, бо наших запасів мало стати аж до кінця круїзу, себто аж до Афін. Але якраз у Стамбулі ми виявили, що їх уже не стало. Тобто ніч між Варною і Стамбулом проминула якось так, що коли вранці нас, відверто здезорієнтованих, виводили на берег, то мені здавалося, ніби насправді нас виводять на страту, і це ще не був би найгірший варіант.

Насправді нас позаганяли до автобусів, розділивши, ніби ясир, за мовною ознакою. Я вибрав німецьку, бо англійської не розумів, а російської розуміти не збирався. І все ж я не знаю, як витримав би всі атракції того дня — Святу Софію з повидряпуваними на стінах рунами («Тут був Інґвар»? «Fuck Візантію»? «Слава Валгаллі»?), Блакитну мечеть, Великий Базар, короткочасні дощі, поривисті вітри з Босфору і Дарданелл, зграї турецької пацанви з парасолями напоготові, згідної бігти за нами вже від автобуса за якісь лише пару тисяч лір, і найгірше — усіх тих взуттєвих вусатих чистильників, що виникали тут і там зі своїми щітками й ваксами і просто-таки падали нам під ноги, хапаючи за шнурівки й литки. Я не знаю, чи зміг би все це витримати і вистояти в дослівному розумінні на ногах усі атаки чистильницької мафії.

Я не витримав би і не зміг би, якби мені не пощастило з автобусом. Тому що найперше того дня він завіз нас до Цистерни Базиліки. Як добре, що я вибрав саме той автобус!

Цистерна Базиліка — це підземне водосховище, велетенський, обшитий старезною цегляною кладкою і пронизаний ще старішими колонами резервуар для питної води. Її будували перші імператори протягом аж двохсот років. Це була стратегічна будова на всі майбутні часи. Бо якщо всередині міста є вода, то воно вічне. І ви — хоч на брамі щита прибивайте — нічого нам не вдієте.

Цистерна Базиліка сочилася водою, пахла водою і нею ж дихала. Вона вся переливалася і дзвеніла, відлунювала кожною краплею, всіма струменіннями, кожним риб'ячим сплеском у розсіяній вогкуватій півтемряві. Там були цілі оркестри водяних інструментів, арфи, бубни, флейти і тимпани, а ще водяні валторни і мушлі — все, що могло дихати, звучало на дні тієї водотерапевтичної печери для спраглих, тієї оркестрової водолічниці. Спраглим у ній був я.

І я ледь не вмирав під її цегляними склепіннями, серед її позвожуваних з усіляких поганських руїн різного штибу колон, серед медузиних поглядів, серед водяного співу візантійських ангелів. Я хотів низько схилитися, впасти на коліна, лягти на живіт і звісити руку вниз, щоб долонею дотягнутися до темної водяної поверхні. Мені здавалося, ще трохи — і я зможу пити долонею. Ще трохи — і мої пальці стануть каналами, по яких заструменіють цівки води з лісових ключів.

Я так і зробив. У півтемряві непритомніти зручніше — ніхто й не помітить. Цистерна Базиліка зітхнула — і витягла з мене всю отруєну спиртами воду минулих ночей. Коли ми вийшли назовні, я народився ще раз.

СТОКГОЛЬМ, 1998

Пригода, що її я начебто описав у вірші «Guess Who Was My Guest», справді трапилась у Стокгольмі, але це єдиний момент, у якому той вірш відповідає дійсності. Зрештою, Стокгольм у вірші навіть не згадується, натомість у первісній редакції з'являлася «драна Швеція» — там, де мова йде про мій залізничний квиток із Києва до Львова: «Дуже він йому знадобиться в його драній Швеції, // де немає Києва, де немає Львова, // де сама лише чужина!». У пізнішій, опублікованій версії я зняв епітет «драна». Тим самим я начебто ступив на шлях примирення зі Швецією та її не названою у вірші злодійською столицею.

Отже, мій залізничний квиток. Це було в усій пригоді наймістичніше: викрадений у стокгольмському готелі гаманець з усіма грошима, кількома візитками, якимось іще паперовим мотлохом і дуже важливим залізничним квитком, з яким я, повернувшися в Україну, мав доїхати до Львова на вечір Бу-Ба-Бу — і раптом ми його знаходимо! Він лежить на стокгольмському тротуарі, кілька сот метрів нижче від готелю, цілий і дійсний.

У мене час від часу витягають гаманці, я до цього вже звик і вважаю це своєрідним перерозподілом обігових коштів. Але тоді, у Стокгольмі, я був усе ще бідним східноєвропейським письменником і повна сума моїх ціложиттєвих заощаджень не перевищувала якоїсь тисячі доларів, та й тієї хіба що на чорний день. Тобто втрата — разом із украденим гаманцем — цілих шестисот із них аж ніяк не здавалася мені правильним і справедливим перерозподілом. Це був радше один з тих випадків, коли дуже хочеться вголос і з гамлетівським сарказмом запитати: «Чому саме я, Господи?!».

Тож коли я внадцяте переконався, що то не помилка, не сон і не галюцинація, що гаманець у мене справді потягли, а отже я мушу якось про це заявити, почати якось діяти ітеде, а для початку хоча б вийти до біса з готелю, і я врешті вийшов з готелю, мій стан навряд чи можна було вважати ідеально врівноваженим. Поруч зі мною крокував Панч, який виявляв психологічну підтримку тим, що говорив не змовкаючи. Одного разу, казав Панч, його обчистили в київському метро. Щойно він приїхав до Києва, як у нього все повитягали з кишень, усі гроші, просто з кишень, бо він добре знає ці злодійські штучки і гаманцями завбачливо не користується. І все, що вони йому лишили в кишенях, був залізничний квиток на зворотну дорогу з Києва до Франика. Мовляв, давай, лошара, давай, пора додому. Уявляєш, казав Панч, залізничний квиток — і все! Отакий-во, як оцей, що лежить, ну просто один до одного.

Я підняв з тротуару те, що він побачив. То був мій. Навіть прізвище на ньому моє. Далі за ним тяглася ціла доріжка з кількох візиток та іншого паперового мотлоху. Той, хто потягнув мій гаманець, кілька годин тому пробігав тут і на бігу витрушував усе зайве.

Особу злодія встановили через два дні, а його самого затримали в тому ж готелі. І не самого, а в парі: він і вона, двоє молодих шведів (ні, не африканців і не балканців, точно!). Вони потаємно жили в якомусь такому службовому номері, куди ніколи нікого не заселяли. У них були підроблені ключі. Вони приходили до готелю серед ночі, коли весь персонал кудись розлазився. У номері вони вмикали платний порноканал і кололися. Не знаю, чи кохались, але кололися точно. Поліція знайшла у них повно шприців — нових і використаних, і всіляких. Мені страшенно прикро, що так сталося.

Напевно, я сам в усьому й винен. Тієї ночі я повернувся до себе в номер після довготривалих посиденьок поверхом нижче. Кількість випитого не перевищувала щоденної норми, але збудила фантазії. Мені хотілося сексу — настільки, що я свідомо не зачинився на ключ. Я лежав у ліжку і повторював «Прийди, прийди». Я все чекав, що до мене обов'язково увійде незнайомка. Вона трохи затримається в передпокої, а потім нечутною тінню прослизне в моє ліжко. Ми не побачимо одне одного у цілковитій темряві. Ми будемо любитись із зав'язаними пітьмою очима. І ніхто з нас так і не промовить жодного слова — до самого ранку, до самого кінця.

З напівсну мене вивів обережний стукіт у двері. «От і вона», — сказав я собі, нітрохи не зважаючи на дике калатання раптово розбудженого серця. Стукіт у двері повторився. Я мовчав, бо цього вимагали правила нашої з нею гри. Двері прочинилися, настільки тихо, що це міг почути тільки я, весь наструнений, із подвоєним серцем у кожній зі скронь. У передпокої хтось натиснув на вимикач, засвітилося світло. «Заходь, заходь», — подумки вимагав я. Минуло не більше хвилини — і світло в передпокої згасло. «Тепер», — наказав я. Але почув, як прочиняються і знову зачиняються вхідні двері. Мене покидали.

Ще хвилину я чогось чекав, а тоді зірвався на рівні і визирнув у коридор. Нікого.

Я повернувся до ліжка й ображено заснув.

Щойно згодом, багато-багато місяців по тому, я зрозумів, що тієї ночі я притягнув їх своїм очікуванням. Для них це було питання життя і смерті. Йшлося, здається, про героїн, якого в них не стало, а це не жарти. І його слід було знову за щось купити. На весь готель тільки одні двері їм піддалися — мої. Усе склалось ідеально: двері відчинені, господар не в номері, його куртка гостинно висить на вішалці у передпокої, грубезний гаманець аж випирає з нагрудної кишені. Залишалося витягнути венозну руку і взяти.

Потім вони бігли вулицею вниз, на ходу витрушуючи з гаманця все, що здавалося зайвим, щасливі, як ніколи в житті — ані до, ані після того, гарні, наче Бонні і Клайд. То не я влаштував на них засідку через два дні, а поліція.

СТРАСБУР, 2004

Переліт зі Львова до Франкфурта через Варшаву, переїзд автобусом від летовища у Франкфурті до вокзалу у Страсбурі, 14 грудня, пізній вечір, мій наплечник перев'язаний помаранчевою стрічкою, але ніхто не зустрів, Європейський парламент не вислав по мене жодної гостеси, з неба сипонуло снігом — дивина в цих краях, арабський таксист, якому я подав папірець із адресою начебто готелю, що його на тій набережній над річкою Ілль просто не виявилось, а натомість якийсь прогулянковий пароплав із чеською командою — якось раптово ми з арабом здогадалися, що він і мав стати моїм готелем, той пароплав.

Припускаю, що моя каюта розташовувалась якраз над машинним відділенням — заснути я, здається, так і не зміг, двигуни працювали на повну, каюта вся вібрувала, однак це краще, ніж якби вони пускали російську попсу (а таки пускали — вранці за сніданком). Іноді здавалося, що ми відчалили і вже давно йдемо фарватером Райну кудись на північ, до Північного моря. Це було б чудово, якби не виступ у Європейському парламенті, на який неможливо було спізнитись, а ще ж мусилося знайти всі ті орієнтири, що з них, як і в середні віки, найпомітніший — Собор Богоматері, Нотр-Дам де Страсбур. Після нього слід було б вийти на Ке Мюленайм, а відтак уже (хух, врятований!) на Рю дю Леван, що плавно переходила б у Рю Люсьєн Февр, і врешті зайти з правильного входу, і подолати металошукачі й охорону, ніби я насправді смертник-бомбіст із проклятої країни, а до вибуху моєї таємної бомби лишається менше п'яти хвилин.

15 грудня вранці я не смів запізнитися, бо від цього залежала доля революції. Не смійтеся і не свистіть — у той момент це так і було. Бо то був не момент, a Momentum, а я тут ні при чому, я лиш його випадкове знаряддя. Тож воно, Momentum, намагалося говорити крізь мене. Отож у своєму наплечнику, перев'язаному помаранчевою стрічкою, я ніс кілька речень, звернених до — тепер свистіть і смійтеся — Європи.

Тож поки я йшов уранці містом Страсбуром, усіма тими ледь засніженими набережними і площами між чеським пароплавом та Європейським парламентом, я подумки ще раз укладав докупи і перевіряв на густоту звучання ті слова й речення:

 

Шановні Пані й Панове,

драма, що діється нині в Україні, аж ніяк не вкладається в жодну із заздалегідь заготовлених для неї політтехнологічних моделей.

 

Бо відбувається передусім універсальна історична драма: зіткнення між суспільством, яке — у значній і до того ж найактивнішій, найсвідомішій, найосвіченішій своїй частині — хоче демократії, достатку, правової держави, та владою, яка всіма силами намагається врятувати авторитарну форму правління.

 

Тобто за найвищим рахунком це вкотре поставлене запитання: чи можлива демократія? Тобто — якщо це запитання спробувати поділити на глибинніші його складові: чи можливо розірвати порочне коло? Чи можливо врятувати прокляту країну? Чи можливе втілення людських сподівань? Чи можлива перемога добра над злом?

 

Усе інше — те, що на поверхні, але не таке суттєве — це політичні технології, гра на мовних, релігійних, ментальних відмінностях, «рука Москви», російський геополітичний проект, суть якого в альтернативі, відверто сформульованій найвищими державними достойниками нашого великого північно-східного сусіда: «Або розкол, або громадянська війна». Попри елегантність формулювання я вірю в те, що ми не дамо авторам цього проекту ні першого, ні другого задоволення.

 

Стільки дезінформації (назовемо її менш парламентськи — брехні), стільки залякувань, фізичних розправ, моральних тортур та іншого діоксину, скільки звалилося на українське суспільство до і під час цієї виборної кампанії — це безпрецедентний драматичний досвід, що заслуговує окремої Книги Пам'яті з десятків тисяч сторінок, де буде зафіксовано назавжди кожен громадянський вчинок, кожен невидимий світові жест незліченних «малих українців», які, подібно до «малих угорців» 1956-го, «малих чехів» 1968-го чи «малих поляків» 1980-го, піднялися на захист власної гідності. Року 2004-го в Україні сталося диво: суспільство, яке упродовж цілого десятиліття здавалося млявим, пасивним і роз'єднаним, раптом спромоглося на консолідований, ненасильницький і красивий виступ. «Малі» українці виявилися значно більшими, ніж про них думала їхня — і не тільки їхня — влада. Банальній геополітиці вони протиставили свою креативну геопоетику.

 

Помаранчева поетика є вельми активним аргументом проти тієї «зони сірості», в яку понад десятиліття намагалися затягнути Україну її мало компетентні і мало симпатичні керівники. Їм ішлося про країну нецікаву, позбавлену власного обличчя, невидиму світові. Вони «конструювали» її собі під стать, відповідно до власних сірих фізій і таємних потреб. Помаранчевий став кольором прориву всіх можливих блокад, кольором вибуху людського в людях. Упродовж 16-ти днів активного спротиву Майдан Незалежності в Києві явив собою перемогу людського над владною технологією.

 

Це також перемога Європи як етичної вартості. Мій польський приятель Анджей Стасюк пише про це у своєму чудовому есеї так: «Саме в Києві точиться боротьба за підставові європейські вартості, що їх на Заході сприймають як щось, само собою зрозуміле, щось, дане раз і назавжди». Анджей Стасюк назвав свій есей «Європо, ти стала більшою».

 

Мої фантазії не знають меж. Я маю тисячу проектів і тисячу друзів, з якими ці проекти можна було б утілювати в реальні справи. Ми зробимо — сподіваюся, з вашою допомогою — безліч кроків до взаємного зближення, щоб денонсувати той «санітарний кордон», котрий нині ділить одну Європу від іншої.

 

«Моя Європа» — так називається наша спільна з Анджеєм Стасюком поетографічна книжка. На завершення дозвольте мені ще одну поетографічну метафору. Вона випливає безпосередньо з розглядання географічних мап. Усі вони демонструють нам одне й те саме: в Україні немає ані краплі води, яка б не належала Атлантичному басейнові. Це означає, що вона всіма артеріями й капілярами пришита саме до Європи.

 

Отакими словами збиралося того ранку промовити з мене Momentum. А тепер, коли я пишу ці рядки і перечитую ті слова, мені насправді хочеться лиш одного. Ні, не стискати кулаки і не грати вилицями, і навіть не плакати від безнадії та безсилля. Мені хочеться вічно йти ледь припорошеними дивним снігом набережними і площами міста Страсбура, просто йти, ніколи не доходячи до високої цілі з її металошукачами й охоронцями. Просто вічно йти, щоб оте приголомшливе переповнення майбутнім не минало ніколи і щоб час від часу всередині тієї вічності захоплено повторювати: «Господи, як я Тобі дякую за це життя!».

ТАЛЛІНН, 2000

Гадаю, що той парк називався іменем Таммсааре, естонського класика. У Кадріорґ до президента Естонії ми потрапили щойно наступного пополудня. Президент Леннарт Мері був, як і ми, письменником, але вже дуже стареньким, і тому промовляв жахливо тихо. Ми змушені були всі як один позамовкати і непомітно для себе самих підступити ближче, щоб урешті розчути, про що він говорить, цей старезний пітон. Не пригадую, якою саме мовою він звертався, можливо, кожною з п'яти, що ними володів.

Але це відбувалося наступного дня в Кадріорґу. Натомість першого дня я вийшов з готелю у бік Старого Міста. Дорогою я мав перетнути парк імені Таммсааре. Я майже не сумніваюся, що то був саме він. Сьогодні я обов'язково впізнав би його. Так от, я йшов парком, і все було цілком незлецьки: літо, сонце (гаряче естонське), трава, водограї, кіоски, лавки. А тоді зробилося ще краще.

На одній з лавок вилежувався брудний і п'яний росіянин. Звідки я знаю, що саме росіянин, а не, скажімо, фін? А от знаю — і все. Чомусь є в мене така впевненість, а чому — не пояснити.

І поки я йшов алеєю, невблаганно наближаючись до тієї лавки, з протилежного боку до неї невблаганно наближалися дві естонські дівчини, високі, ставні і сильні, дві нордичні лошиці в поліцейській уніформі, з гумовими киями й наручниками на поясі. У цій книжці жінки-поліцейські виникають не вперше. Але сподіваюся, що тут востаннє.

Коли я порівнявся з лавкою п'янички, вони вже бралися за нього. Їм було років по двадцять, і вони були підтягнуто-зібрані, мов ангели відплати. А йому хрін знає скільки років, такому старому і брудному. І він був плямою на тлі і на тілі їхнього світу. Як вони цю пляму усунули, не знаю, бо не озирався. А якщо й озирався, то хіба в сорокові роки з їхніми спаленими хуторами та депортаціями.

ТЕРНОПІЛЬ, 1984

Немає на світі іншого міста, до якого я наближався би з такою ж ейфорією. Бо саме до Тернополя віз мене і решту братів по зброї мій дембельський потяг. Він називався «Козятин — Івано-Франківськ» і творив абсолютне диво: за якісь лише чотири години перекидав нас із армії у цивільне (з римою «вільне») життя. Від такого стрибка паморочилося в голові і груди забивало найтютюновішим димом щастя. Одного разу я вже писав про це так: «Усю дорогу до Тернополя ми пили й горланили, пили й горланили — десяток ветеранів війни, пошрамованих ворожими кулями й обвішаних бойовими хрестами та звіздами. І ніхто не смів стати нам на дорозі, бо ми були з гітарою».

Тому Тернополя насправді немає. Ні, не так — насправді він є, але його ще немає, до нього ще треба доїхати, доповзти, дорости, і цей чотиригодинний відтинок поміж армією та волею це насправді розтягнутий назавжди Тернопіль, вічне наближення. Тернополя ще немає, але він обов'язково буде, пізнього листопадового вечора, весь у грязюці і мокрому брудному снігу. Тернопіль — це очікування Тернополя. Тернопіль — це ще трохи, і…

За цим «і» не настає жодного продовження ані просвітлення — хай усе на ньому й обривається. Іноді навіть мені здається, що наше життя не довше за сірниковий спалах. Але якщо вже так, то нехай цей спалах буде у тамбурі саме того потяга, де ми куримо, п'ємо і горлаємо.

ТОРОНТО, 1998

У цьому розділі я писатиму не про Блур-стріт і не про найдовшу у світі Йонґ-стріт, як і не про Чайнатавн з його розіпрілими і розіп'ятими на гаках за вітринним склом качиними тушками. І не про нічні гулянки з українцями та неукраїнцями світу. І не про тисячу інших принад чи примар, з яких зіткалося це місто, половина мешканців якого, повірмо на мить офіційній довідці, народилася поза Канадою.

Епіцентр моєї розповіді — 38-поверховий готель «Вестін Гарбор Кестл», Південна вежа якого посідає п'ятдесяте місце у списку найвищих будівель Торонто. Північна вежа на чотири поверхи нижча, і цей факт виключає найменші сумніви: судячи з кількості позначок у швидкісному ліфті, я мешкав у Південній. Ще одне підтвердження цьому: вікна мого номера виходили на озерну далечінь і прилеглі до берегової смуги острови. Тобто з вікон я дивився на південь. Тоді був кінець жовтня, але острови все ще витримували переважно зелений парковий колір.

Який це міг бути поверх? Чомусь мені здається, що двадцять перший. Десь за півроку перед фестивалем я отримав від організаторів дуже деталізовану і, як на мене, дещо перебільшено запопадливу анкету. У ній вони серед іншого (мої спеціальні забаганки, слабкості, дієтичні потреби, нездорові схильності, алерґія, клаустрофобія, арахнофобія, протипоказання, шкідливі звички), випитували, на якому саме з поверхів я волів би жити. «Для полегшення Вашої відповіді, — писали вони, — подаємо до відома, що загальне число поверхів 38, але найвищий з них відведено під ресторан із цілодобовим баром». І далі: «З метою уникнення дублювань у виборі поверху просимо подати два найбажаніші варіанти». Не сумніваюся, що заповнюючи ту з біса софістиковану, розбиту на цілі легіони під- і підпідпараграфів анкету, я вибрав тринадцятий і двадцять перший поверхи. У відповідь я отримав чергового листа, де зазначалося, що тринадцятий поверх уже, на жаль, цілком розподілений між тими учасниками, котрі надіслали свої побажання раніше за мене.

Таким чином, я майже певен того, що мені дістався двадцять перший поверх. Тобто один з номерів на двадцять першому поверсі. І при цьому я не виключаю, що то був номер — один із 977-ми номерів готелю — де на початку березня 1977 року міг зупинятися хтось із «Роллінґ Стоунз». Бо вони тоді всі зупинялися в цьому ж готелі, от тільки назва його на той час була трохи інша — «Вестін Гарбор Гілтон». Мої шанси не такі вже й низькі — один із 977-ми. Тобто це насправді досить висока ймовірність. Але якщо так, то хто з них, хто саме з роллінґів міг зупинятися в моєму номері?

Я відразу відкидаю Міка Джаґера — це було б занадто.

Кійт Річардс? Він того разу прибув з родиною — його дружину Аніту відразу, ще на летовищі, затримали люди з арсіемпі[108]: у неї знайшли трохи героїну й марихуани. З ними тоді подорожував ще й семирічний син Марлон. У кожному разі вони втрьох мали б отримати якийсь значно просторіший номер, ніж мій — з кількох кімнат і як мінімум двох спалень. До речі, Аніту Палленберґ, тодішню дружину Річардса, невдовзі звільнили під заставу, і з летовища вони таки поїхали до готелю.

Мені залишаються Чарлі Воттс або Ронні Вуд. Не знаю, як вам, а мені здається, що то був Ронні. І ось чому.

 

До Торонто роллінґи прилетіли під кінець лютого на запрошення з «Ель Мокамбо», нічного клубу на Спадайна-Авеню, 464. У ньому вони зіграли два великі концерти, перший з них 4 березня. Я не біограф роллінґів, мені би з мертвими півнями впоратися. Тому я не надто впевнений у точності датування. До того ж я не зовсім добре пригадую, чи marcos17, провадячи мене містом, звертав мою увагу на той легендарний клуб. Швидше за все так, адже marcos17 є marcos17 і було б дивно, якби він мене туди не завів і не звернув мою увагу. Зате я певен іншого — того захоплення, що його в мені викликала сама тільки назва «Спадайна». Як по-індіанському гарно звучать ці чужі топоніми!

 

З

Ось я розташовую себе в тому часі — десь на межі лютого й березня 1977 року, коли роллінґи прибули до Торонто. Я невдовзі закінчу жахливу школу, десятий клас, і мені через десяток днів виповниться сімнадцять. Чим я живу? Переважно снами. Мені сняться американські джинси. Це еротичні сни. Я слухаю музику, але, щиро кажучи, не роллінґів. Найчастіше я слухаю «I've Seen That Movie, Too» Елтона Джона. У моєму найбажанішому списку вже занотовані «Джетро Талл», «Songs From The Wood» і «Пінк Флойд», «Animals». Я шалено закоханий в їхній попередній альбом «Wish You Were Here».

Роллінґів я глибоко шаную, але майже не слухаю. Якщо навіть так, то лише з польського радіо, де на замовлення часто звучить їхня «Angie». Ще два-три роки тому я слухав їх більше — з гнучких і твердих платівок фірми «Мелодія», де видавці, по-піратському приховуючи назву виконавця, сором'язливо зазначали: «Исполняет вокально-инструментальный ансамбль (Великобритания)». Проте серед нас не було дурних, ми чудово знали, що то роллінґи, і слухали десятки-сотні разів їхнє «Paint It Black» (Нарисуй зто черным — як люб'язно перекладала нам фірма «Мелодія») або «Ruby Tuesday» (Рубиновый вторник).

Проте станом на лютий-березень 1977 року всі ті платівки вкінець позапилювалися, позаїжджувалися, подряпалися чи й погубилися — слухати їх уже неможливо. У своїх передранкових снах я ледве стягую джинси, американські. Ні, не з себе — я вже й так голий.

Мої сни — це липке очікування. Але навіть у найеротичнішому з них мені не може приверзтися, ніби через двадцять один рік я потраплю до міста, де роллінґи саме виходять на сцену нічного клубу. Спалах і виверження.

 

Поки я не забув про це написати: Торонто це найперше заокеанське місто мого життя. Звучить надто патетично, я згоден, особливо оце «мого життя» на кінець речення. Хоч якби я написав «життя мого», було б іще гірше. Я вдіяв що зміг і мінімалізував.

Коли я летів над океаном, у літаку показували «Загублених у Всесвіті» з моїм дорогим Ґарі Олдменом[109]. Я відчув себе учасником міжпланетного перельоту, вже майже загубленим. Моя агорафобія, виявляється, має космічні виміри. Я боюся віддалятися від дому на відстані, які вже навіть теоретично не можна подолати власними ногами. У цьому випадку — через наявність океану. На щастя, ми нікуди не зникли з радарів і своєчасно приземлились у Торонто.

Заокеанські міста я уявляв собі яко скупчення хмарочосів. І (курва мама!) так воно насправді і є. Що більше — в одному з них я повинен був замешкати протягом перших п'яти днів. Його ім'я (а хмарочоси всі наділені власними іменами) як ви вже, зрештою, знаєте — «Вестін Гарбор Кестл». Мені справно надали номер на двадцять першому поверсі у Південній вежі — і так усе почалося.

Фестивальні інструкції сповіщали, що десь нижче, на шостому поверсі, для нас, учасників, цілодобово відчинені брами «Hospitality Suit». Надалі я називатиму це місце у власному приблизному перекладі «Салоном гостинності». Там кожен із нас будь-коли міг покріпитися сендвічем або чарчиною віскі, завести корисні чи безглузді знайомства або, як метафорично піджартовували автори інструкцій, «просто розпустити волосся після напруги прожитого дня». При цьому директор фестивалю, всюдисутній і всевидючий колобок, що, за розповідями, одним коротким судженням міг або навіки знищити, або так само навіки прославити будь-кого з актуальних канадських письменників, дуже наполягав на відвідуванні того салону. Очевидно, саме в салонному тусуванні всіх без винятку учасників він добачав якийсь найвищий сенс усього фестивалю.

Мені це не надто подобалось, але котрогось із перших днів я вирішив і собі там з'явитися. По салону вже крутилося кілька десятків панів і пань безумовно літературного штибу. Я обережно набрав якогось бренді і пішов до вікна — задумливо, ніби такий собі Фенімор Купер, дивитися на води Онтаріо і берегову смугу недалеких островів. Так ніби зі свого номера я не дивився туди ж! До мене підвалив якийсь тип, американець, і повідомив, що там, далі, у тому ж напрямку, лежать США і Баффало. «У Вермонті, — додав він, — я жив зовсім близько від Солженіцина». Я приємно здивувався своїй здатності розуміти практично все, і зібравшися на силі, зауважив, що «Солженіцин — то справді велика людина».

Англійську я щойно того року почав вивчати. Торонто було першим містом у моєму житті (пардон знову!), де я міг випробувати свої новонабуті знання у спілкуванні з її автентичними носіями. Мушу визнати, що мені не найкраще вдавалося розуміння. Тобто говорив я цілком непогано, але на поставлені запитання відповідав частенько невпопад. За це мене могли вважати диваком. Ідучи до «Салону гостинності», я подумав, що коли там уже справді не вдасться уникнути спілкування, то я мушу хоча б нав'язати власний стиль — увесь час говорити самому і нікого не слухати.

Цю тактику мені довелося застосувати відразу ж по тому, як вермонтський сусід Солженіцина лишив мене у спокої. Якийсь дуже приязний і бездоганно ґалантний окулярник поманив мене приєднуватися до цілого кола осіб, що в ньому він виглядав на улюбленця і лідера. Я вдав, ніби приєднуюся з величезною радістю, і почав з усіма знайомитися.

Насправді я в ту мить потрапив до іншого виміру. Раніше у своєму житті (ого, втретє!) я зустрічав лише російських або польських письменників. Ну гаразд — іще двох-трьох німецьких чи австрійських, одного-двох угорських. А тут я вперше побачив живих письменників з Чилі, Тайваню, Бірми, Сомалі! А також і з таких країн, про які я навіть не знав, що в них бувають якісь письменники. Нині я вже не пам'ятаю їхніх імен, а ті, які пам'ятаю, все одно не назову. Найбільше серед них було еміґрантів, що повтікали на вільний Захід від рідних диктатур і тепер мусили викладати по університетах усілякі ідіотські постколоніальні студії.

А ще я вперше в житті (ммм-да!) побачив письменника-ґея, котрий саме оприлюднив свою капітальну працю про кохання Оскара Вайльда з Андре Жідом. А також письменницю-колишню-повію, котра саме видала черговий том сильно автобіографічної прози. І на додачу письменника — друга Джека Ніколсона, дуже схожого на самого Джека Ніколсона, але зі скляним оком.

І всьому цьому товариству я почав активно розповідати про все на світі, передусім, здається, про метафоричну структуру своєї збірки «Екзотичні птахи і рослини» — тільки б вони слухали і мовчали, і самі не зверталися до мене з жодними запитаннями.

І тут до «Салону гостинності» увійшов хтось такий, про кого неможливо було не подумати — ось він, фрік. Щось таке в ньому промайнуло вже на порозі, з самого початку, і справа, звісно, не в кульгавості, хоч і кульгавість його була фрікуватою. А в чому ж тоді? У погляді? Так, безперечно, у погляді, якомусь трохи вовчому. Але й в усьому іншому. Як наприклад, у тому, що на ногах він мав лише шкарпетки. Років йому було з шістдесят, і змахував він на сильно побитого життям. Коли згодом у номері я зазирнув до фестивальної брошури, то прочитав про нього, що свого часу він на знак протесту відмовився від канадського громадянства і покинув країну, ось уже кілька десятків років живе в Мавританії, навернувся в іслам, а у своїх творах «нещадно викриває фашистську західну цивілізацію».

Доброприязний окулярник-чилієць, ясна річ, поманив до нашого кола і його. Знайомлячись із кожним занадто нервово, він хлюпав навсібіч вином і, намагаючись вибачатися, звернувся до однієї з пань, молодої дружини сомалійського вигнанця: «Перепрошую, мадам, я, здається, посадив кілька плям на ваш бюст». Очікуваного ним сміхового вибуху по цих словах не настало, тож він, сухо реготнувши, і, як йому здавалося, рятуючи ситуацію, пішов ще далі: «Доведеться мені його вилизати». Дружина сомалійця спалахнула і не сказала нічого, а її чоловік, ще хвилину тому втілення спокою та комфорту, люто блиснув білками очей і дещо завищеним тембром різко спитав: «У чому ваша проблема, сер?». Усі затихли. Фрік утямив, що бовкнув дещо цілком незграбне, і продовжив ще незграбніше: «Вона з вами? Я мав на увазі не те, що… Я тільки хотів її…», — він розпачливо махнув рукою, не договоривши. Усім зробилося трохи жаль його, і в колі запанувала досить напружена мовчанка, а на зразково-інтеліґентному чилійцевому лиці вималювалися болісні пошуки якоїсь нової об'єднавчої теми. Проте фрік випередив його: «Свої черевики я забув у літаку. Я роззувся, щоб трохи відпочили ноги, і забув їх там, уявляєте? До того ж авіалінії загубили мій багаж. Вони доставлять його лише завтра! До завтра я мушу ходити в цих самих шкарпетках. Я їх не змінював ще з понеділка. Найкращий гумор — це коли жартуєш із себе самого, правда ж? А мені завжди так не щастить!». Він удруге реготнув, але тільки він, ніхто більше. Була п'ятниця.

Тоді він знову заговорив. «Як загалом вам живеться в цьому скандальному готелі?» — спитав він, ні до кого особисто не звертаючись і дивлячись на свої шкарпетки. «А чому він скандальний?» — прийшов йому на допомогу чилієць. «О, то ви не знаєте, що в ньому діялося в березні сімдесят сьомого? — зрадів Він (так, хай надалі він так і пишеться — Він) і обвів усіх тепер уже переможним поглядом. — Марґарет Трюдо… Ви чули про таку? Дружина тодішнього канадського прем'єра. Вона тоді втекла від чоловіка і стала ґрупі… Вона нібито хотіла стати фотографом і чіплялася всіляких зірок, а потім волочилася з ними. У цьому готелі тоді мешкали «Роллінґ Стоунз», і вона винайняла кімнату по сусідству, поруч із Кійтом Річардсом. Ну, звичайно, вона цілилася на Джаґера, брудна шлюха, але той лише водив її до клубу, polite and charming[110], як вона сама про це пише».

Усі вдавали, ніби їм цікаво і трохи гидко це слухати. Я не вдавав. Тобто мені справді було цікаво і зовсім не гидко. До речі: от чому Його, Його і тільки Його я розумів так добре? Що це, ще одне підтвердження моєї гіпотези, ніби розуміння іноземної мови може визначатися не рівнем наших знань, а специфікою співрозмовника? Чи, може, нашою уважністю?

Саме з Його плутаної розповіді я й дізнався дещо про ті далекі дні і ночі: про 26-річну дружину якогось дуже офіційного діяча, яка надто відверто і зблизька фоткала роллінґів на першому концерті в «Ель Мокамбо», після чого вони її від нє фіг дєлать поклеїли, а вона ще й, виявилося, мешкала в тому ж готелі, тож вони потім з нею цілий вік-енд пиячили, курили траву і грали в ґенґ-бенґ у своїх номерах, аж поки не налетіла арсіемпі і не перетрусила номер родини Річардсів. Героїну було знайдено в кількостях, якраз достатніх для пожиттєвого ув'язнення. Кійт і Аніта навіть постали перед судом. Саме тоді Кійт і сформулював одну зі своїх крилатих фраз: «Бути прославленим непогано, але в залі суду це працює загалом проти тебе». Утім, проти нього не спрацювало — м'якосерда Канада відпустила обох, висунувши як обов'язкову умову подальше лікування від залежності.

Однак Він, розповідаючи про це, все одно сильно нарікав на свою ненависну батьківщину і навіть почав, увійшовши в раж і, як кажуть у таких випадках, бризкаючи слиною на всіх присутніх, роздратовано називати її «фашистською». І хтозна, до чого б Він ще договорився, якби поряд з нами не виник наш фестивальний дотепник-колобок і не закликав усіх до автобусів, щоб відвезти на спільну вечерю до чергового ресторану, того разу, здається, марокканського.

 

Принаймні двоє людей, задіяних у тому дикому готельному вік-енді безпосередньо, залишили про нього докладні і дещо суперечливі свідчення у своїх мемуарах.

По-перше, сама пані Трюдо, Марґарет, або Меґ, як казали їй роллінґи. Уже через рік, у 1978-му, вона видала (27-річна?!) автобіографію «За межею розсудливості»[111], в якій стверджує, що її пригоду із зірками ніяк не можна вважати подружньою зрадою аж із двох вагомих причин. Передусім тому, що на той момент вона якраз пішла від свого чоловіка прем'єр-міністра — кількома днями раніше, тож країна ще нічого не знала про це. А також тому, що фізичного зближення між нею і жодним з музикантів так і не сталося. За її словами, вони лише разом пили, грали в кості і пускали по колу a little hash[112]. «Мік і Кійт узагалі відокремилися від нас, бо допрацьовували кілька нових пісень», — додає вона. Наступного ранку вона забралася до Нью-Йорка й ніколи більше нікого з них не бачила. Але медійний розголос викликав таку потужну хвилю, що, як пише пані Трюдо, «відтоді я затаврована як розпусна і безвідповідальна особа».

По-друге, Рон Вуд, молодший гітарист роллінґів. У своїй книжці «Ронні: Автобіографія»[113] він пише про власні особливі стосунки з «наймолодшою першою леді світу»: «З моменту нашої зустрічі ми провели разом стільки часу, скільки змогли». А далі: «Ніхто з хлопців не засуджував мене за те, що я роблю, але вони радили мені бути обачнішим. Ми обоє знали — відбувається щось таке, що не матиме майбутнього, але все одно давали одне одному все, що змогли дати за той короткий час». З Ронових описів випливає, що саме він тоді порятував Марґарет від емоційного зриву.

Дивно, але обидві ці книжки я одночасно придбав минулої осені в певного нью-йоркського букініста. Так наче хтось їх мені підкинув. Вони навіть стояли поруч на тій самій полиці. Ні, де там — вони лежали одна на одній: Меґ зверху, Ронні під нею.

 

Гаразд, не забуваймо про центральну лінію — мою.

Протягом дальших двох або і трьох днів я бачив Його кілька разів. І щоразу Він запитував мене, з якої я країни. При цьому щоразу називав себе — так, ніби щоразу наново знайомився. Але я впевнений, що Він, сучий син, усе пам'ятав і лише накручував якісь додаткові труднощі. Якось я випадково застав Його дуже розлюченим — на рецепції він (бризкаючи, як завжди, слиною) нападав на молоденького портьє-корейця з претензією щодо якихось незнайомих типів, що начебто швендяють попід дверима його номера на двадцять першому поверсі і, як він висловився, підслуховують. Так я принагідно дізнався, що Він живе десь поруч зі мною. Крім того, він вимагав у номер «Коран» замість «Біблії».

Іншого разу я, ніби такий собі Чингачгук, прогулювався над водами Онтаріо Вотерфронтом, а Він прокульгав мені назустріч. Я привітався, але Він не відповів, удаючи, що знову не впізнав мене. Судячи з того, що кульгав він у черевиках, його загублений багаж таки доправили до нього.

Четвертого дня увечері надходила моя черга читати перед публікою у «Прем'єр Дане Тіатер». З програми випливало, що Він також читатиме в тому ж вечорі. «Цікаво, про що такий мудак може писати?» — подумалося мені. Згідно з програмою, то мали бути уривки з його найновішого автобіографічно-сенсаційного роману «Біжи щодуху, поки вони ще в кімнаті». Щиро кажучи, я не став би читати роман із такою назвою.

 

На виступи до театрів Торонто тих авторів, які саме були на черзі, привозили спеціальними ВІП-автомобілями. Шкода, що я зовсім на них не розуміюся. Інакше я приголомшив би вас описом того лімузина, його салону і всіх його внутрішніх примочок. Але не буде вам ніякого опису. Можу лише сказати, що на таких дорогих тачках я більше ніде й ніколи не катався — навіть в Еміратах.

Зрештою, я в них не бував.

Поруч зі мною вмостився Він. Наша їзда почалася з того, що Він укотре назвався і запитав, хто я такий і з якої країни. Я вкотре відповів і тут-таки спитав Його: «А про що ви збираєтеся читати?». «Навіщо це вам? — злостиво скривився Він. — Ви ж ніколи не бачили жодного мого рядка». Я замовк, подумавши, що хай йому грець.

Однак Він потроху взявся за улюблену тему. «Вам узагалі щось відомо про той скандал з «Роллінґ Стоунз»? — аґресивно і зверхньо запитав він. Я зіграв новачка: «Ні, який ще скандал? Їх супроводжують самі скандали». «Скандал у готелі, де ми живемо, — нетерпляче пояснив Він. — Коли вони всі гуртом їбали дружину прем'єра цієї фашистської країни!». Він покосував на мене оком — спостерігав за справленим ефектом. Саме так Він це і сказав — «they fucked her up». Як мені це по-іншому перекласти?

«Не сумніваюся, — казав він далі, — що там дійшло до справжньої оргії. Вони шпарили її в усі дірки одночасно! Уявіть собі — дружина найвищого посадовця скавучить, ніби сука, від плотського задоволення, ще й так, що на весь готельний поверх чутно, не треба й жучків у номері!».

«Зараз Він почне бризкати слиною», — подумав я.

Але Він раптово накинувся на Боба, нашого стюарда і провідника, що сидів поруч з водієм. «А ви чого посміхаєтеся?» — вчепився Він. «Я нітрохи не посміхаюся, сер», — суворо відповів Боб, двометровий атлет у смокінґу, з трьома сережками в лівому і двома у правому вусі. «Ви криво посміхаєтеся кутиком рота! — закричав Він. — Так, ніби вам видніше, як там усе насправді було, бо ви тримали свічку! Ви що, справді тримали свічку?!». «З вашою допомогою, сер», — поставив крапку Боб.

На щастя, ми приїхали.

 

Мені випало читати у першій частині вечора, а Йому після перерви. Тобто Його виступ я слухав уже із залу, з четвертого ряду, що його резервували спеціально для нас, учасників.

У своєму виступі Він порушив усі без винятку рекомендації завбачливих організаторів, що їх вони пункт за пунктом виклали в окремій інструкції «Як читати для нашої публіки і при цьому навіки не зганьбитися». Автори інструкції (підозрюю, що насправді за ними стояв той самий директор-колобок) застерігали, зокрема, від розтягнутого вступного пояснення. «Зрозуміло, що Ви — геній, — писалося в інструкції, — але наша публіка швидше за все так не думає. Вона не зобов'язана, роззявивши рота, вислуховувати Ваші, можливо, навіть і слушні, теревені про все на світі. Тому — якомога жвавіше, двома-трьома стрибками, до тексту! Кілька лаконічних вступних речень, котрі не стільки розжовують, скільки закручують інтриґу — і до суті справи: читати!».

Тим часом Він усе говорив і ніяк не переходив до суті справи. При цьому Він оголосив себе жертвою канадського політичного режиму і зловісно пообіцяв, що Його твір буде актом відплати. Ці заяви спричинили в залі першу хвилю смішків, які у свою чергу спровокували Його на подальше занудливе копирсання у власних обрáзах і причинах від'їзду з Канади двадцять років тому. Зал починав розуміти, що Він і справді мудак.

«Сміхові реакції публіки, — писалося в тій же інструкції, — є одним із очевидних проявів Вашого успіху. АЛЕ! За умови, що люди сміються там і тоді, де Ви самі цього хотіли, змусивши їх до сміху Вашою дотепністю. І в жодному разі — не Вашою недолугістю!».

Скидалося на те, що в Його випадку це було якраз воно — оте «в жодному разі». До читання Він, укінець заплутавшись у виправданнях і звинуваченнях, перейшов десь не раніше п'ятнадцятої хвилини свого виступу, коли значна частина публіки вже навіть перестала підсміюватись і почала невеличкими групами покидати зал.

У своєму романі Він — наскільки я міг зрозуміти — провадив розповідь від імені якогось чи не приватного детектива, що його урядові спецслужби винаймають задля стеження за дружиною певного дуже високого урядовця. Зрештою, моє враження може бути хибним — настільки невиразно він вимовляв прочитане. «Ваше бажання самому озвучувати власний текст, — гнула своє фестивальна інструкція, — не може викликати нічого іншого, крім глибокої поваги й захоплення. АЛЕ! Якщо Ваші мовленнєві функції дещо розладнані, іншими словами — Ви розмовляєте так, ніби постійно тримаєте в роті пару гарячих картоплин, то краще утримайтеся від цього. Ми з радістю запросимо для Вас професійного актора, що виконає Ваш текст незрівнянно краще за Вас».

Останнє, чим Він усіх добив, були відступи й коментарі по ходу читання. Зупиняючись на півреченні, Він починав хаотично розтовкмачувати якусь несуттєву деталь, залазячи у все дальші нетрі ображених і претензійних асоціацій. Після чого хвилинами шукав місце, на якому зупинився, і жодного разу не знайшовши його, махав на все рукою й починав далі з першого-ліпшого абзацу. Так, ніби свідомо бунтував проти інструкції, що якраз на такі випадки сповіщала: «Зрозуміло: швидкий імпровізований коментар до прочитуваного матеріалу лише збагатить і емоційно підсилить Ваш виступ. ОДНАК! Тільки за умови, що він блискучий і блискавичний. За всіх інших варіантів краще не починайте!».

Якщо я колись бачив провали, то це тоді.

 

Тієї ночі в «Салоні гостинності» я вирішив трохи «розпустити волосся після напруги прожитого дня». Мені навіть — уперше за всі дні — вдалося порядно захмеліти, від чого вся присутня тут-таки фестивальна тусня вперше здалася мені своєю і милою, а деякі люди просто рідними. Це могло нагадувати танець — усіх з усіма. Хоч насправді ми тільки починали торкатись одне одного. Якісь, раніше тут не бачені, ґрупіз підсовували мені примірники «Рекреацій» і просили щось до них домалювати. Якісь фотографи знімали зусібіч, як ми всі обіймаємось. І якби не мовний бар'єр, усе не закінчилося б аж так платонічно. На що я однак спромігся — це запитати в однієї з них, чи вона бува не дружина місцевого прем'єр-міністра. Дівчина розсміялася всіма своїми зубами.

Десь коло п'ятої ранку в салоні, накульгуючи, з'явився Він. Невдовзі по тому розбіглися всі, навіть найвитриваліші з ґрупіз.

 

Мій останній ранок, а точніше глибокий передполудень у «Вестін Гарбор Кестл» почався завиванням сирени. Я ховався від неї під подушку, мою голову й без неї рвало на шматки. Але сирена не вщухала. До мене поволі дійшло, що це якось неспроста і, можливо, в готелі пожежа. А пожежі у хмарочосах — це something[114], цілком особливий різновид екстриму. Тож раптовим спалахом пробудженої уяви засвітивши першу сторінку завтрашньої «Ґлоуб енд Мейл» з фотографією мого обгорілого кістяка і отакенним заголовком «ДЛЯ ДЕКОГО ФЕСТИВАЛЬ ВИЯВИВСЯ ФАТАЛЬНИМ», я зістрибнув з ліжка, нашвидку одягнувся і вибіг у коридор. Сирена продовжувала завивати, але нічого страшного не відбувалося. Ніякого диму, ніяких язиків, ніякого полум'я — просто виття сирени і все. Можливо, хтось дозволив собі закурити в номері для некурців і спрацювала сигналізація? Я досьогодні не знаю, чого та сирена так завелася.

Та це й неважливо. Важливо інше: у коридорі стояв Він, так само розгублений, а до того ж і скривлений, у самих лише підштанниках (ні, не в трусах, а саме в підштанниках — я й не знав, що такі ще носять!), його також розбудила сирена, і він вивалився у коридор, не знаючи що далі й до чого це все. «Мене звати Юрій. Я з України», — передбачливо привітався я. «Знаю, — роздратовано кинув Він. — У тебе, виявляється, той самий номер». «Той самий?» — не второпав було я. Але вже на дальшому реченні («Що означає ваше «той самий»?) я, так мені здалося, додув. Можливо, через те, що врешті заглохла сирена. «Вибачте, — сказав я, — мушу пакувати речі. Мене за годину чекають унизу». Я повернувся до свого номера, а Він, я впевнений, так і стояв у тих своїх сіруватих підштанниках і поглядом вовкулаки свердлив мої двері.

Насправді мене мали чекати щойно через дві години.

 

І останнє доповнення.

Рано-вранці 6 березня 1977 року, коли Марґарет уже розчинилася в повітряному просторі між Торонто та Нью-Йорком, Рон усе-таки накрив того покидька. Рон Вуд, англійський циган і наймолодший гітарист найлеґендарнішої команди світу, відрізав йому (тепер уже хай знову йому — не Йому) шлях до швидкісних ліфтів і наздогнав його на сходовій клітці десь аж між сьомим та шостим поверхами. Спускаючи його сходами вниз, Рон чомусь подумав: «Віднині ти принаймні завжди кульгатимеш».

УЖГОРОД, 1965 (?)

Насправді ця книжка починається тут. І починається з непевності. Наприклад, я не надто певний щодо року. До того ж моїй пам'яті бракує цілості й тяглості. Залишається покладатися на красу окремих моментів.

Найкрасивіших моментів було п'ятнадцять, ось вони.

1. Ужгород лежав за горами, тобто у казковій країні, бо кожна історія з місцем дії у казковій країні починалася словами «за горами, за лісами». Іноді — «за морями», але з цим також усе гаразд, якщо пригадати, що Карпати свого часу були дном моря.

2. Подорож до Ужгорода відбулася літаком і тривала не довше сорока п'яти хвилин.

3. Літак називався російською «кукурузником», але зроблений був усе-таки не з качанів, а з металу.

4. Пролітаючи над горами, можна було бачити ліси. Таким чином підтверджувалося припущення про казкову країну.

5. Крім того, з літака було видно залізничні полотна, автошляхи, польові дороги і просто стежки з кульбабами обабіч. Ми в небі обганяли всіх тих, що повзли землею, навіть військову бронетехніку.

6. Іноді траплялися річки, іноді мости. Велика повінь позмивала всі мости значно пізніше, років через п'ять.

7. Отари овець нагадували живі плями, що розтікаються на зелених схилах.

8. Бувало, що літак провалювався в повітряну яму, від чого дорослі починали занадто голосно сміятися.

9. Іноді ми опинялися всередині хмари, тобто цукрової вати. Уперше я спробував її в празькому парку імені Фучіка, того самого Юліуса, який казав «Люди, я любив вас, будьте пильні!». Удруге — перед виставою цирку «Прага» у Франику. До Ужгорода це не має жодного стосунку.

10. В Ужгороді на летовищі нас зустрічала коза з козеням. Я не сумнівався, що вони от-от заговорять.

11. Річка Уж називалася так, тому що звивалася. Кожна річка може називатись Уж.

12. Але тільки це місто могло називатись Ужгородом. Це таємне ім'я райського саду після появи в ньому змія.

13. Усі навколо говорили угорською, але чомусь називалися мадьярами. Насправді всі говорили російською. Але їх усе одно називали мадьярами. Було так, наче ти за кордоном. Хоч ніхто з нас тоді ще ніколи за кордоном не бував.

14. Дорослі були переважно ще дуже молоді, тому багато й незрозуміло жартували, їли паприку, пили палінку.

15. Мамі було двадцять п'ять років.

УРБІНО, 2004

Італія і сніг — переважно далекі одне від одного поняття. Звичайно, всі ми знаємо про білі альпійські вершини й льодовики. І все ж навряд чи, вимовивши «Італія», ми згадуємо сніг у першій двадцятці словесних асоціацій. І в другій також не згадаємо.

Тому так дивно нам було в Урбіно, подібному до засипаного снігом корабля серед гір. На початку лютого в ньому вже відчутно пахло крокусами. Але сніг не квапився танути, навіть на сонці. Висота Урбіно над рівнем моря — не цілих п'ятсот метрів. Насправді могло здатися, що їх принаймні утричі більше. Ми справді довго підбиралися до нього слизькуватим серпантином, сповільнено і карколомно. Лівіо в ковбойському капелюсі викручував кермо і пригальмовував просто бездоганно. Він був єдиний серед нас, хто знав, навіщо нам потрібне це збочення у сніги з магістрального шляху між Флоренцією та Лече.

Італія є надзвичайно щільною концентрацією краси, передусім природної. Хоч її, краси, настільки багато, що надто швидко звикаєш і перестаєш бачити взагалі. Ні, не зовсім так: дивишся, але перестаєш дивуватися. Первісне приголомшення досить швидко змінюється отупінням. Так от і ми — вже другий день їхали цією красою і, правду кажучи, звикли. Але в Урбіно все наше дивування немовби знов ожило, і ми тільки видихнули: ах!

В Урбіно народився Рафаель. Це принагідно. Тут це не має жодного значення, але про це не личить не сказати.

В Урбіно правив кондотьєр Федерико III да Монтефельтро — от про що мені йдеться. Його профіль з проваленим переніссям і відвернутим від нас правим боком спотвореного під час турнірної бійки лиця, у багряно-червоному одязі й такій же шапці, увічнив на портреті 1472 року П'єро делла Франческа. Профіль кондотьєрової дружини Баттисти Сфорца (у неї навпаки бачимо правий бік) являє собою другу половину цього гіпнотичного диптиху. За найпоширенішою версією, художник намалював профілі подружньої пари відразу після смерті пані Сфорца. Тобто він увічнював передусім її. Відтоді вони витріщаються одне на одного ледь не впритул, ніби вічно граються в моргалки — мертва двоока Баттиста і живий одноокий Федерико.

Через п'ятсот з гаком років мені, бідному студентові, дивом пощастило придбати у Львові альбом репродукцій зі згаданим диптихом. Я часто гортав той альбом і так само часто зупинявся поглядом на портреті кондотьєра Федерико. Тоді я ще не знав, що в нього не було правого ока. Через пару літ я виміняв альбом делла Франческа на «Пісню про незнищенність матерії» Богдана-Ігоря Антонича, себто на легендарну Чорну Книгу 1967 року з передмовою Дмитра Павличка. Однокурсник, з яким у мене відбувся обмін, украв Антонича в бібліотеці Львівського будинку культури працівників торгівлі, про що й досі свідчить штамп на її титульній сторінці.

Таким чином, коли в одному з пронизливо зимних покоїв урбінського Палаццо Дукале повз наш туристичний галоп майнула одна з версій того самого багряного профілю з проваленим переніссям, життя знову здалося мені сукупністю повторів і циклів. А також безліччю зв'язків і знаків, переважна більшість із яких, щоправда, нічого не означає. Майже нічого. За винятком незнищенності матерії.

ФІЛАДЕЛЬФІЯ, 1998, 2009

Філадельфію мені вперше показував Марко, що його нині вже немає серед живих. Тому Маркові мене, що називається, передав інший Марко — у цій книжці він згідно зі своїм електронним іменем маркується як marcos17. Це він минулої осені зненацька відкрив мені очі на те, що єднає ледь не всіх українців. Чи принаймні всіх українців Америки.

Відомо ж: українців легше пов'язати, ніж поєднати. У Штатах наша взаємна розсвареність підсилюється ще всілякими суто еміграційними поділами та маніями. Так що навіть і Штатам, Сполученим, нічого сполучити не вдається. Четверта, пострадянська хвиля гостро недолюблює другу і третю, прозиваючи їх баняками. Саме так друга і третя хвилі прозивали свого часу першу, від якої взагалі майже нічого, крім химерних, а часом і дурнуватих прізвищ, не лишилося. Не сумніваюся, що як тільки з'явиться п'ята хвиля, баняками відразу стануть представники четвертої. Перетинаються всі українські хвилі хіба що в неділю по церквах, але навіть моляться вони радше розрізненими групами.

Однак! Є щось таке, що єднає всіх міцніше за церкви. Що саме — як ви гадаєте?

Ми з Марком саме обігнули філадельфійську ратушу і йшли по Маркет-стріт у східному напрямку. Тобто опинилися в місці, сказати б, найцентрішому з усіх центрів — якраз відповідному для Маркових маркет-стрітівських урбаністичних осяянь. «Я довго не міг зрозуміти, — казав Марко, — чому українці за першої ж нагоди втікають за місто. Чого вони так бояться? За що не любити театри, кафе, повій, денне і нічне життя, бари, бульвари, парки, різноманіття в незнайомих обличчях?». «Поклик землі? — спитав я. — Нестримне бажання тихо обробляти власну огіркову грядочку?». «Це другорядне, — відказав Марко. — Я запитував не одного, і от що виявляється. Підставовими є два моменти. Перший: у містах незручно паркувати машину. Другий: забагато негрів. І всі чотири хвилі абсолютно єдині в цьому, всі — від першої, що з неї майже нічого, крім прізвищ, не лишилося, й до четвертої, що досі танцює під Аллу й Кіркорова, — всі не люблять жити в містах через непрості умови паркування і повсюдність негрів». «Бідні негри, — сказалося мені. — Можна подумати, що саме вони — найстрашніший історичний ворог нашого народу. Що саме вони заганяли українців Америки в корабельні трюми і вивозили штабелями в заокеанське рабство». А, може, це й не мені сказалось, а Ярці, котра так само крокувала по Маркет-стріт поруч із нами. При цьому я від імені всіх на світі негрів подумав «за чьто?».

Одинадцятьма роками раніше тим же шляхом по Маркет-стріт мене вів Марко, що його нині вже немає. День був листопадовий, але сонячний і теплий. Марко був невисокий, зате пластичний і вітальний, себто його було по-хорошому багато. Найкраще, коли місто вперше показує хтось такий. Він, хоч і з українців, дуже вмів любити Філадельфію з усіма її неграми.

Цей факт і донині не може не залишати над







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.