 |
|
ЧЕРНІВЦІ, 1983 і згодом
Спочатку слід було потрапити до них примусово.
Чернівці — перше місто в моєму житті, до якого я не їхав: мене везли. І до якого мене, ніби казенний вантаж, доправили. Не я, а мене. Жодної суб'єктності, суцільна залежність, обов'язкова армійська повинність.
Років через п'ятнадцять я почав знову в них бувати — ясна річ, добровільно. Тоді й виявилося, що Чернівці є містом, на яке поклав Око (в Його випадку Всевидюче) Бог.
Ось я переглядаю написане відтоді про Чернівці, а воно про поетів. І це, звичайно, неправильно, бо це ж неправда. Можна подумати, що Чернівці такий собі вертоград, рай серед виноградників, єдиний на землі Парнасополіс, де кожен зустрічний мовить віршами! До того ж вільно перелітає з мови в мову і таких мов є принаймні п'ять, не чотири, а п'ять — разом із турецькою.
Та нічого подібного! Насправді Чернівці — обласний центр теперішньої України з усіма наслідками такого становища. «Немає тих євреїв — то немає й міста», — якось підсумував Бума Тутельман. Підсумовувати — не зовсім те саме, що сумувати, але в Буминому випадку ці слова близькі як ніколи.
Я на це міг би й заперечити, що в житті завжди є місце для утопії. Чернівці — одне з тих місць, де утопія не дратує, а тішить. Зрештою, не думаю, що це було б запереченням Бумі. Радше самому собі.
Найкраще з усього, що мені досі вдалося сказати про Чернівці, також цілковито належить утопії. Обидва рази це стосувалося мертвих поетів. Тобто насправді там ішлося не про Чернівці, а про поетів, які в Чернівцях народилися, щоб навіки з них утекти. Тобто мова йшла не про клітку, а про птаха. Хоч без тієї клітки він і птахом не став би — у кожному разі екзотичним і співочим. Уперше то була рецензія на українську збірку Рози Ауслендер, удруге — стаття з нагоди 30-ліття Целанового самогубства. Я перечитую ті публікації діагонально і цитую майже навмання — щойно вихоплю оком із текстового масиву слово «Чернівці» та всілякі похідні від нього.
* * *
Цей світ насичений дивними метаморфозами й географічними абераціями, коли «Йордан упадає в Прут», а за вікнами в чернівецькому гетто прозирає Мертве море. У цьому світі оживають тексти священних книг і стають зримими ангели. Це світ лагідної щоденної містики, де «мрійну драбину» Якова прихилено до буковинських небес і назавжди вмонтовано в садгірський пейзаж «за вербами коло млина».
(Пам'ятаю, пам'ятаю те літо в мотострілецькому учбовому полку і як за першої ж нагоди ми прикипали до шпарин у захисного кольору парканах, підглядаючи за вільною-цивільною, майже сільською вулицею в потойбічному неармійському нереальному світі! Верби були точно, багато верб. Отже, і млин міг бути — вгадувався за ними, невидимий).
* * *
Трохи далі:
Ми успадкували цей ландшафт під кінець століття, водночас із розпадом чергової «найтолерантнішої з імперій». Ми успадкували Чернівці з їхньою неповторно облупленою й магічно-виноградною аурою, з усіляким повоєнним (інакшим) людом, із захаращеними дворами, де іншомовні (румунські? німецькі?) написи продираються крізь стіни нечитабельними зловісними знаками. Ми успадкували це місто з усіма його втратами. Не так давно, а втім, уже таки давно, бо ще 89 року, проїжджий німецький публіцист-піонер жахався, що в Чернівцях з їхньою неодноразово колись оспіваною культурою кави по-віденськи «нині подають лише коричнувате пересолоджене пійло».
(Ах, що там, друже Юрґене, твоє пійло! А наш садгірський третьосортний чай, настояний радше на бромі? Кожен з нас відчував цей металево-аптечний присмак у роті, друже Клаусе).
* * *
Потім ще таке:
Цьогорічний квітень за лічені дні вихлюпнув на чернівецькі пагорби стільки тепла, зелені і цвітіння, що зненацька відчулося: ось іще одне цілком особливе місто, місто-катастрофа, батьківщина блудних поетів, абрикосово-південна пастка, з якої можливий лиш один шлях у майбутнє — карколомний прорив у паризькому напрямі.
(Так, пагорби. У нас їх, щоправда, називали сопками — так, наче то була не Буковина, а Маньчжурія. Іноді нас виганяли побігати із сопки на сопку, ніби відбиваючи їх у супротивника. Це називалося тактичними заняттями. Про карколомний прорив не йшлося — не те що в паризькому напрямі, а навіть у бухарестському. Одного разу я заліг на сопці, озброєний до зубів і небезпечний. Звісно, не до зубів — чого вже там. Але я мав при собі автомат, АК-74. Моєю першою жертвою падав командир четвертого взводу капітан Ряднов. Чомусь не мого, третього, а саме четвертого. Чомусь він. Чомусь він першим вилазив з укриття і давав змах до атаки. Його я і вбивав першим. Таке мені снилося кілька разів поспіль. Через те, що ми могли бачити саме такі сни, нам ніколи й не давали поспати).
* * *
І нарешті ось:
Альфред Ґонґ, Целанів ровесник, теж чернівчанин і теж німецькомовний поет, згадує про чернівецький Фольксґартен, Народний парк, як про місце, де в недільні та святкові дні оркестри вигравали патріотичні марші, а в будні відчайдушно прогулювали уроки гімназисти. Учень гімназії Пауль Анчель з'являвся біля тюльпанових клумб зі збіркою Тракля в руці. Як на мене, тюльпани тут не зовсім доречні — напрошується якась більш декадентська флора, якісь асфоделі чи іммортелі, щось майже безтілесне, бліде і хворобливе, з ледь чутним запахом тліну…
(Патріотичні марші? З ледь чутним запахом тліну? А запах куряви, налиплої на піт? А запах поту, налиплого на шкіру плівкою, що її, здавалося, вже й не віддерти? Наше командування іноді розважалося тим, що посеред вогнедишного липневого полудня зненацька виганяло нас марш-кидком із Садгори у середмістя, до Турецької лазні. Вони раптово вирішували нас помити. Нам доводилося шпарити так, що пілотки злітали з лисих черепів, які у свою чергу смішно теліпалися на худезних шиях. Сержанти заохочували нас копняками. Не можу згадати маршруту, бо я його ніколи не бачив. Хотинська? Калинівська? Гаразд, на початку були якісь пустирі, автобази, склади, закіптюжені локомотивні тупики. Але ж після них таки починалося місто, самий центр! Я не розглядався надовкіл, де ми і куди ми. Здавалося, півміста, всі перехожі тицяють пальцями на цих зачмирених і принижених захисників вітчизни. У лазні нам відводили чверть години на все. Вони зазвичай минали в черзі — як не за обмилком, то до душу. Іноді, щоправда, вдавалось і помитися. Але потім нас вишиковували перед лазнею і знову гнали марш-кидком назад у частину. Ми поверталися, ледве шкандибаючи — знову з ніг до голови у налиплій на піт куряві. Я не бачив там ніяких тюльпанових клумб).
* * *
Смішно: я ще один поет, що втікав із Чернівців (чи від Чернівців?). Місто, як і завжди, кишіло патрулями, але я не попався жодному з них. До автовокзалу все виглядало законно: мої папери вказували шлях на Гайсин. Проте на автовокзалі я скочив до автобуса у протилежному напрямку. Карколомний прорив?
* * *
Той-таки Бума (а по-дорослому Броніслав) Тутельман викликав із мене, ніби з безодні, ще один чернівецький опус. Я довго вдивлявся в його фотографії, а потім таки написав до них передмову, про яку він просив. Вона свого часу вийшла в альбомі, але хто там її читав чи бачив. Зараз я її скопіюю і викладу тут повністю — щоб хоч у такий спосіб розпрощатися з цим вампіром, цим Прутом, цим Дунаєм, цим Йорданом.
СІМ МЕДИТАЦІЙ ДЛЯ БРОНІСЛАВА Е TUTTI[120]
Матерія
Митець мусить бути войовничим матеріалістом — у тому сенсі, що він не може не вірити в Бога. Матеріальність Бога доводиться фотографією. Коли я добре зрозумів те, що сказала про фотографію недавно спочила з Богом Сьюзен Зонтаґ, то Бог виявляється таким самим елементом матерії, як спалах, промінь або голос. Бог є елементарною частинкою — принаймні кожного митця. Що ж до матерії, то головною її ознакою є кругообіг, а формою — сфера. Тобто цьому митцеві йдеться, зокрема, про кругообіг єврейських тіл у природі.
Руїни
Упродовж майже двох століть нахил до руїн офіційно вважався ознакою романтизму, а романтизм — ознакою відірваності від реального буття. Щойно коли чергова криза надвиробництва вкупі з кінцем історії спричинила проголошення постмодерної «естетики звалищ», руїни отримали свою амністію. Тепер уже й нагромадження порожніх пляшок чи гори старих черевиків свідчать про колажність і довільність поєднання елементарних часток існування, а головне — про колишню красу і цілісність єврейського світу.
Цвинтар
Цей митець одним із центрів такого колишнього світу зробив цвинтар, тобто місце зустрічі, наділене особливою крихкістю. Ніщо в нашій частині Європи не терпить так від зміни цивілізацій і режимів, як цвинтарі. Будинкам легше — їх можна привласнити й заселити. Але хто захоче турбуватися про чужі нагробки і про зчитуваність палестинських письмен? Таким чином, цвинтар — це завжди ліро-епічна книга з надто великою кількістю героїв та персонажів, до того ж зовсім не придатна для читання, якщо цвинтар єврейський.
Зелене
Тут ідеться не просто про колір, а про стихію. Зелене починається в березні, а закінчується у жовтні і воно є звіром. Це такий пожирач цвинтарів, його ще називають травою забуття, але це неправильно, бо річ не тільки у траві. Якщо цвинтар залишається без людей, тобто в єврейському місті і світі не стає тих, котрі мали б ним опікуватися, то зелене робиться цвинтарним викликом і знаком. Воно засвідчує кругообіг єврейських тіл у природі. Його поєднання з письменами і каменями створює особливу напругу між елементами Бога в цьому митці.
Камені
Так от, письмена, а також камені, а також письмена на каменях становлять для цього митця саме ту матерію, з якої пошита сорочка його світу. Його камені — як різьблені, так і звичайні — це орієнталізм. От тільки у випадку з різьбленими каменями можемо це доводити мистецтвознавчими шляхами. Що ж до звичайних каменів, камінців, кругляків, більших і менших, сірих і світлих, то цей орієнталізм походить виключно від цього митця. Євреї завжди покладають камені там, де їх раніше вбивали. Цей митець є збирачем каменів уже тому, що живе в цьому місті.
Чернівці
Улюбленець хасидів і гуцулів Франц Йосиф (невідомо, чи той самий) у своїх ланцюгових візіях бачив Чернівці східною метрополією, значно більшою від Львова і Відня, принаймні з кількома вищими будинками і значно глибшим цвинтарем. Коли ж побачив із повітря Нью-Йорк, то й він не здався йому більшим за Чернівці. Зрештою, жодного з цих міст насправді не існує. Нью-Йорку не існує, бо само його існування засвідчило б матеріальну похибку Бога. Чернівців не існує, бо що б тоді залишалось вигадувати цьому митцеві?
Світло
З однаково важливих для будь-якого початкового творення світла і темряви вибираємо перше. Воно не має усталеної форми, запаху ані кольору, проте цілком фотографічно доводить матеріальність Бога. Скажімо, в постаті (цього разу) офірного цапа, наскрізь просвітленого надвечірніми променями. Воно також може уявлятися нам небом, здається, літнім. Сфотографувати голос — завдання з майже нереальних, але оскільки в цього митця немає іншого виходу і призначення, то йому таки вдається виловити мовлене з-поміж хмар «Броніславе!».
ЧИКАҐО, 2001
Чи траплялося вам коли-небудь їхати в одній машині відразу з трьома Майклами? Мені одного разу трапилось, і це незабутньо.
Перший Майкл сидів за кермом — той, якого в цій книжці я називаю mmn3. Другий Майкл є актором, видатним. У тій подорожі він читав на творчих вечорах уривки з «Перверзії» в перекладі першого Майкла. Тут і тепер я називатиму його Міхалом, хоч він усе-таки Майкл. Третій — Майкл Стайп, фронтмен з «R. Е. М.», присутній винятково як голос.
До Чикаґо з нашої рідної Пенсильванії ми їхали годин десять. Дорогою Міхал кілька разів підміняв mmn3 за кермом, щоб той трохи перепочив. При цьому Міхал дещо видозмінювався: на голову натягав шкіряне шоферське кепі, а на руки так само шкіряні й так само шоферські рукавички. Про чорні шоферські окуляри мовчу — як і про білий айседорівський шарф. Та вже навіть і не шарф, а справжнє тобі кашне. Ставало відразу ясно, що людина досвідчена і не в одній колотнечі бита.
У Чикаґо ми провели дві ночі і, цілком задоволені цим фантастичним містом та собою, опівдні третього дня рушили далі — до Урбани-Шампейн. У цій книжці її не буде.
Завдяки mmn3 нам пощастило з помешканням. Тобто з його розташуванням — у північному Чикаґо, на Дірборн-стріт, за кілька кроків від озерного узбережжя і чомусь посередині між Ґете-стріт і Шіллер-стріт, ніби ми насправді не до Чикаґо потрапили, а до якогось там Ваймару, Дахау чи Айзенаху. Зрештою, й номер будинку, де ми ночували, всіляко вартий уваги: 1331.
І от звідти, від цього будинку № 1331, під парадну браму якого опівдні третього дня mmn3 підігнав нашого позиченого «форда-черокі», до Урбани-Шампейн усього від 140 до 160 миль, тобто якихось дві з половиною — три години їзди, увесь час на південь і трохи на захід. І позаяк наше наступне PerVersion show мало починатись у згаданій Урбані щойно о шостій вечора, ми могли дозволити собі цю розкіш — виїхати не раніше першої. Так ми і зробили. Забігаючи наперед, скажу, що якби ми вирушили на півгодини раніше, то цієї розповіді не було б.
Але спершу все йшло цілком непогано. Ми від'їхали, як і належиться, в бік Лейк Шор Драйв і рушили на південь під звуки радіо. Того дня радіо сповіщало загалом про дві події: про те, що югослави таки здали Заходові Слобо Мілошевича, захопивши його зненацька у заздалегідь виділеній йому резиденції, та про реліз нового синґла «R. Е. М.» — «Imitation Of Life». Саме з цього моменту в машині з'явився третій Майкл, себто голос третього Майкла. Пригадую, як я зрадів обидвом новинам. Хоч більше все-таки другій, адже діло йшло до виходу нового аріемівського альбому «Reveal». Ми неслися на південь обіч озера Мічіґан, весна перевалювала за середину березня, сонце за середину дня, і всі радіостанції крутили «Imitation Of Life», хоча в оголошеннях дикторів мені вчувалось invitation of life — ну звичайно ж, без Антонича нікуди. Само життя запрошувало мене і всіх нас жити далі.
Якщо ви давно не слухали або просто не пам'ятаєте цієї пісні, то переслухайте її обов'язково. Я ледь не стрибав під неї на задньому сидінні того міні-вена.
Перед з'їздом на Сент-Луїс усе було ще не так зле, хоч нам довелося суттєво скинути швидкість через несподівано щільне скупчення автомобілів на нашому шляху. І що відразу впадало в око — зустрічних було ще більше, тож вони вже просто-таки повзли. «Не дай Боже опинитися в такому заторі», — сказав Міхал і як у воду дивився. Приблизно через милю ми повинні були взяти ще один з'їзд, на Індіану, і вийти на інтерстейт-94, з якого невдовзі з'їхати ледь праворуч на інтерстейт-57, а далі вчесати сто двадцять миль уперед по ньому, аж до виїзду на Урбану. І саме тут по радіо передали термінове оголошення про те, що всі виїзди з 94-го в районі 95-ї вулиці заблоковано у зв'язку з бойовою операцією чиказької поліції по знешкодженню невідомого снайпера, що вчинив стрілянину з даху котрогось висотного будинку в околицях Перрі Авеню та Ла Саль-стріт. Оголошення було повторено ще раз — і настільки виразно, що ми ледь не почули дзижчання куль за вікнами. Після цього знову зазвучало «Imitation Of Life», цього разу дещо драматичніше, ніж раніше.
Про що ця пісня? Про порожнечу зовнішнього? Що Майкл Стайп хотів сказати всіма тими «шарадами», «водяними гіацинтами», «цукровими тростинами» і «голівудами»? Що він мав на увазі під «цинамоном»? Я не беруся тлумачити цей вірш, хоч того дня він прозвучав у нашій машині десятки разів, і я вже навіть міг час від часу повторювати «c'mon c'mon no one can see me cry». Ні, я не берусь його тлумачити, хоч він, той вірш, а точніше, та пісня неймовірно добре лягала на ту ситуацію: Америка, дороги, Чикаго, божевільний снайпер, що звідкілясь палить по машинах, березень, сонце, шаради, водяний гіацинт, японські коропи, золоті риби в чашах басейнів, арештований Мілошевич.
З усього випливало, що ми маємо повернутися на сент-луїський з'їзд і замість 94-го виходити на 55-й інтерстейт. Це видовжувало сукупний шлях на цілих п'ятнадцять миль, але, що суттєвіше, змушувало розвернутися і повзти в загальному потоці зі швидкістю не більш як півмилі на годину. «І припекло тому ідіотові стріляти саме сьогодні!», — злостився mmn3. Я припустив, що то все через нас, така собі цитата з «Перверзії», Стас Перфецький зі своєю гвинтівкою випірнув у Чикаго. Міхал запропонував за першої ж нагоди втікати з гайвею і пробиватися через місто. mmn3, повагавшися, прийняв цю думку. Все-таки Міхал з нас усіх найбільш тертий калач.
І тому того дня ми, поступово все більше здезорієнтовані, ще кілька годин кружляли містом Чикаґо. Але не тим і не таким, на яке надивились у приозерних кварталах на півночі. Бо це було якесь не таке, жахливо інакше місто. Гадаю, ми перетинали Інґлвуд: напівзруйновані або вкінець занедбані житла, пустирі з горами висипаного сміття, худезні чи, навпаки, товстезні люди, що просто сиділи або лежали на тротуарах, призьбах і ґанках, просто сиділи, просто лежали, просто вмирали. Ну гаразд — окремі з них ще намагалися жебрати у водіїв на світлофорах. Або грати в бейсбол на порепаному асфальті. Зайво підкреслювати, що всі вони були чорношкірі. Офіційна статистика стверджує, що в Інґлвуді 98 відсотків населення негри і 0,44 відсотка білі. Хотів би я подивитися на цих білих! Це було не Чикаґо, це було, приміром, Найробі.
Це було життя, ні, не імітація, на жаль, а таки воно, життя — тверде, як бейсбольна бита, чорне, як ніч серед білого дня, і, ніби наркотик, безжально-звабливе.
До Урбани-Шампейн ми запізнилися години на півтори.
ШТУТТҐАРТ, 2005
Ніколи більше — ані до, ані після — я не вживав горілки чорного кольору. Лиш одного разу в житті мені наливав її гостинно у своєму домі театральний режисер Маульвурф-Кротович. До речі, в одному зі своїх романів Ірван іменує його Маульвюрфом — саме так, через «ю». Насправді ж він пишеться через «у» — Маульвурф. І завжди офіційно додає своє друге родове прізвище, Кротович, яке зраджує в ньому вихідця з подільської шляхти ходачкової, не католицького, а радше аріанського штибу.
Так от, чорною горілкою Маульвурф-Кротович напував мене у місті Штутґарті, на Добельштрассе, де він і мешкає з родиною. У середні віки це була не вулиця, а струмок, Добельбах. Вулиця згодом перейняла його назву, позаяк струмок замурували десь під нею. Найтихішої зі швабських ночей, поклавши вухо на асфальт, можна почути глибинне плюскотіння сімсотлітньої давнини.
У Штутґарті мені всюди траплялися цвинтарі, дуже красиві. Можливо, тому що все діялося наприкінці квітня, коли зелень і цвіт просто-таки лізуть з усіх можливих шпарин, особливо ж із гробничних. Філософ-пантеїст зауважив би, що таким чином до нас промовляють мертві. Та що там промовляють — вони просто-таки випорскують на поверхню, такі ботанічно-намацальні!
Перший із цвинтарів, Гоппенляу, мені випало перетнути, аби потрапити до готелю «Маритим» — як на мої смаки, дещо натягнутого у власному розмахові. Другий, Праґ, ми з Маульвурфом-Кротовичем завбачливо обійшли, здіймаючись на Вайссенгоф, про який тут ані слова, щоб не впасти у спокусу написання ще одного історико-архітектурного есею. Третій, Фанґельсбах, розташований на південний захід від уже згадуваної Добельштрассе, тож саме звідти долинали тієї ночі завивання послідовників не знаного мені сатанинського культу.
Коли я пишу «тієї ночі», то маю на увазі свою другу штутґартську ніч, яку я провів у гостинній домівці Маульвурф-Кротовичів. Перша минула в «Маритимі» й запам'яталася хіба що спільною поїздкою в готельному ліфті з невимовно молодою і гарною перекладачкою французького автора. За вечерею ми випили багато вина. Я тричі помилявся поверхом.
Друга ж ніч ознаменувалася тим, що Маульвурф-Кротович гостинно пригощав мене чорною горілкою, купленою в д'юті фрі на котромусь летовищі. За його словами, в ній було цілих п'ятдесят градусів. Я щоразу піддавав це сумнівові. Ми незлецьки посиділи години до третьої, майже спорожнивши літрову пляху, після чого господар дому згадав, що о восьмій у нього лекція з акторської майстерності. Це було своєчасно, бо слова «майстерність» він уже не вимовляв. Я натомість уже не вимовляв жодного з його прізвищ — ані першого, що не дивно, ані, уявіть собі, другого. Продовжувати спілкування в таких умовах було незручно, і я погодився спати. Маульвурф-Кротович довго й повільно показував мені синову спальню — ось ліжко, ось двері у коридор, а ось на балкон, а це рушники, а це пляшка води, а це стіни, а там стелі, а от вікно, а за вікном Штутґарт. Я зажадав нічної сорочки, ковпака й уриналу, на що Маульвурф-Кротович востаннє тієї ночі реготнув і зник у лабіринтах помешкання. (За його пізнішим зізнанням, наступного ранку, таки приплентавшись на лекцію, він оголосив студентам позапланову тему «Двадцять один спосіб виходу молодого актора з похмілля»).
Невдовзі я, майже щасливий, заснув під невгамовні дзвони тисячі дзвіниць, шум двох тисяч гірських водоспадів і хрипкувате крещендо цілого легіону ангелів у моїх вухах. Мою голову крутило в центрифузі, як уже колись написалося мені в іншому місці. І все було б чудово, якби за неповну годину мені не довелося вставати за фізіологічною потребою — тією, що її у вихованих колах чомусь прийнято називати малою. Насправді вона була надзвичайно великою, мається на увазі, що сцяти хотілося просто-таки страшенно, тож я навпомацки ринув до дверей, котрі, як я запам'ятав, провадили у коридор. Двері не піддавалися. Я натискав з усіх сил на клямку і навалювався на них плечем, але двері не піддавалися. Я відходив і, немов леопард, знову кидався на них — усе з тим же успіхом. Клямка безсило совалася вгору-вниз, не вступаючи в жоден контакт із замком. Я підозрював якусь елементарну заковику, але як мені було її позбутись, я не знав. А тим часом робилося все нестерпніше.
Я кинувся у протилежний бік і вирвався на балкон. Унизу під ним протікав струмок Добельбах, я навіть чув його свіже весняне плюскотіння. Можна було б із балкону надзюрити в нього. Але для цього слід було струменем сечі просвердлити асфальтово-ґрунтову товщу на сімсотлітню глибину і пробитись у середньовіччя. Я відмовився від такого випробування. З Фанґельсбахського цвинтаря долинали ритуальні завивання не знаних мені сатаністів. Я мимоволі зафіксував, що то, напевно, репетиція до Вальпуржиної ночі. Проте від цього здогаду мені не полегшало.
Мною поволі заволодівав розпач.
Я ще раз кинувся до дверей у сподіванні, що свіжий доторк моєї протверезілої руки змінить усе на краще. Сподівання було даремне.
Чому я не став гатити кулаками у ті двері — не знаю. Проте я донині вдячний собі за те, що не здався і не гатив.
(Насправді там, за дверима, був ніякий не коридор, а спальня Маульвурф-Кротовичів. Про це я ще дізнаюся — вранці).
Коли я вдруге (вдесяте?) вилетів на балкон, то раптом зауважив на ньому повно вазонів, більших і менших — пальми, амариліси, кактуси, алое, герань, щось іще. Їх не було тут раніше, вони з'явилися щойно, щоб урятувати мене від розриву міхура або й серця, чомусь подумалося мені.
Я в дитинстві виростав у тісному оточенні кімнатних рослин, наша хатина у Франику на Гаркуші нагадувала захаращену й запилену шкільну оранжерею. Вони й сьогодні трапляються мені на кожному кроці в моєму домі. Я переважно знаю їхні назви. Часом, переважно вночі, коли мені особливо добре або особливо зле від випитого, я розмовляю з ними, курячи на балконі. Я певен, що вони розуміють усе, що я їм кажу — це видно з їхніх листків і квітів. І коли я перепитую, чи вони справді почули і зрозуміли мене, то вони це підтверджують. У мене є знайомі, котрі, підглядаючи за мною, бачили, як у лісі я подібним чином розмовляю з деревами. І коли я прошу дерева знаком підтвердити, що вони мене почули і зрозуміли, то вони починають одностайно шуміти листям.
«Я радий, що ви знову тут, мої хороші друзі, — звернувся я до вазонів на штуттґартському балконі родини Маульвурф-Кротовичів. — Я високо ціную вашу жертовну готовність прийняти в себе мою чорну від горілки сечу і в такий спосіб урятувати мені життя або й честь. Але я ніколи не дозволю собі отруїти ваші святі й досконалі організми цією гидотою». Я сказав — і відчув, як вони напружено завмерли. Аж соки зупинилися в їхніх стеблах.
Я хвилину мовчав, поклавши втомлену голову на їхні цупкі листки і майже розчинившись у балконній ночі під віддалене цвинтарне виття. Урешті я струсонув головою і голосно, будячи сусідів, запитав: «Братове і сестри, ви почули мене, ви зрозуміли, що я сказав?». І тоді вони всі як один затремтіли у відповідь. Я знаю: в них це означає «так». «А тепер я йду гатити кулаками й ногами в ті двері», — повідомив я їх і рушив назад у кімнату.
Але коли я знову припав до дверей, вони — о диво! — зовсім легко піддалися і відчинились у коридор. «Дякую, братове і сестри», — махнув я рукою в бік балкону і безперешкодно попрямував до туалету.
Вам уже ясно, що дверей у тій спальні було двоє і що досі я завжди ломився в інші, заглушені, а тепер урешті налетів на ті, котрі справді двері.
Вам це ясно, а мені ще ні.
Бо я все одно знаю, хто мене тоді врятував.
ЩЕЦІН, 2008
«Подорож Польщею в поминальний час нагадує казку або сон»[121], — пише Анджей Стасюк у своєму «Фадо». Одного разу мені випала нагода такої подорожі. 31 жовтня я повинен був трьома потягами добратися з Ґданська до Берліна.
Отже, спершу я провів більше п'яти годин у потязі між Ґданськом та Щеціном. Балтійське море весь час було десь праворуч. Разом зі мною їхала компанія військових моряків дійсної служби. У поминальні дні (в Польщі, як і в Галичині, їх називають «задушними» чи «задушками») чи не всі військові отримують кількаденні відпустки. Та й загалом уся країна їде, щоб відвідати могили рідних. Іноді їдуть через усю Польщу, з південного сходу на північний захід або навпаки. Це свято є перш усього спробою доторку до предків. Хоч, як мені здається, це ще й колективне самоствердження через традицію. Можливо, це демонстрація вже згадуваної у цій книжці польськості з усіма її карнавально-католицькими парадоксами. Наприклад, морячки в моєму відділенні тільки й робили, що розпивали незліченні поклади пива, сильно від нього хмеліли, відригували і смачно лаялися, ледь не підтверджуючи Стасюкову тезу про те, що задушки — «племінне і дике свято».
До того ж була п'ятниця. П'ятниця, 31-ше. Ні, не 13-те — 31-ше.
У Щеціні, на головному вокзалі, я мав перечекати години з дві, а далі реґіональним доїхати до Анґермюнде, звідти ж іще одним реґіональним до Берліна. Не знаю, навіщо вам усі ці деталі моєї подорожі — хіба що для об'ємності бачення. Чи для загальної поінформованості — скажімо, про те, що десь між містами Щеціном та Берліном існує німецька залізнична станція Анґермюнде.
Чим заповнити дві години очікування в такому, щиро кажучи, невеселому місці, як головний вокзал Щеціна? Надто ж, коли йдеться про понурий і вітряний пополудень пізньої осені? Гаразд, я пройшовся прилеглими районами, постояв над зимною і дещо зчорнілою Одрою, повернувся на вулицю Чарнецького, придбав у першому-ліпшому маркеті велику пляшку зубрівки, що її мені передбачливо замовила Пат. На цьому програму розваг я вичерпав. До потяга лишалося півтори години.
У приміщенні вокзалу я певний час приглядався до переїжджої людності в усіх її проявах. Ясна річ, її в дорозі до рідних цвинтарів та ще й з огляду на п'ятницю набилося звідусюди чимало. Наспостерігавшися досхочу за різнобарвно-безбарвними хвилями польських пасажиропотоків, я відзначив для себе постійну присутність у вокзальній зоні кількох — як би їх назвати без зайвої коректності? — синяків, деґрадантів, бомжів — якось так. Звичайно, в цьому немає нічого сенсаційного — навпаки. Вокзалів без бомжів не існує. Єдиний на світі вокзал без бомжів знаходиться у Гамбурзі, але ви вже знаєте,якою жахливою ціною це досягнуто.
З іншого боку, хоч вони і до звичайності звичні, на них усе-таки неможливо не звернути увагу. Ти втягуєш носом особливий настій вокзального здушеного повітря — і вловлюєш у ньому їхню близькість. Крутнеш головою — ага, ось і вони: три-чотири згорблені постаті, переважно чоловіки, але й жінки, досить часто щось проміжне, андрогінне, третя стать, перехідна.
Так було і цього разу у Щеціні. Вони то з'являлися, то знову зникали — поодинці і групками. Щось винюхували і видивляли, шугано роззираючись у передчуттях вокзальної охорони. І не робили нічого такого, що б виходило за межі їхньої усталеної поведінки. Нічого спеціального не заповідалось. Я надумав убити трохи часу за кавою. У поляків завжди можна замовити так звану «пажону», її подають у двохсотграмових склянках, і вона гаряча. Якщо розпорядитися нею розумно, то можна виграти не менше, як півгодини.
У вокзальному кафе (як воно називалося? воно ж якось так смішно називалося!) не було нікого. Зрештою, чому я пишу «кафе»? Швидше щось інше, простіше й народніше — їдальня, з тих, де обслуговуєшся сам, усі місця лише стоячі, а платити слід відразу ж по замовленню. О, згадалося найближче порівняння — щось наче арбатська «Закусочная», котру ви можете пригадувати з «Московіади». Як же вона, холера, називалась у Щеціні? «Голлівуд»? «Лас-Веґас»? «Мангеттен»? А може, «Бомонд»?
Отримавши від польської народної буфетниці свою мегасклянку, повну гарячої «пажонки», на яку тим часом можна було тільки дивитися, жодним чином не торкаючи розпеченого скла, я завмер коло столика. Можливо, я передчував появу Його?
Він увійшов до «Лас-Веґаса» (припустімо, що до «Лас-Веґаса») нервово, поривно і стрімко, невисокий, метр шістдесят вісім до метр сімдесят один зростом, жилавий, з наплічником, у сіро-болотяній дорожній куртці, коротко стрижений, круглоголовий і з залисинами, років десь так посередині між тридцяткою та сороківкою, колір очей — сірий. Я описую Його так детально, тому що він завжди може трапитися комусь із вас — ви його обов'язково впізнаєте. Це такий собі пересічний пасажир, який насправді лише вдає із себе пасажира, причому пересічного. Він увійшов настільки рішуче, що можна було би сказати «увірвався». Якби двері до їдальні виявилися зачиненими, то він висадив би їх єдиним ударом ноги — такою нищівною була ця Його рішучість. А за Ним як противага тій поривності та рішучості тяглося несміливим підтюпцем трійко бомжів — старий, молодший (утім, яка різниця?) і баба з милицею.
«За мною, панство! — командував Він. — Прошу за мною, сюди, шановні!». Він оцінив порожню залу швидким пташиним поглядом, зупинився коло одного із сусідніх столиків, а всю свиту розпорядчими помахами рук спрямував до буфетної стійки. «Кожен вибирає й замовляє що хоче, ясно?!». Бомжі, досі не маючи певності у своєму щасті, таки зважились і попленталися до виставлених під склом тарілок зі зразковими порціями їдла. «Гей, пані! — покликав зненацька Він. — А ви куди?! Вас я не запрошував — лише їх двох!». Баба на милицях спинилася на півдорозі. «Ідіть сюди, пані!» — владно зажадав Він. Калічка слухняно посунула до нього, шморгаючи носом. «Ні, — рішуче похитав головою Він, — вам я не візьму нічого!». «Чому? — захнипала калічка — чому їм, але не мені?». «Тому що в мене мати ще старіша за тебе і їй ніхто нічого не дає просто так», — злостиво відрубав Він. «Тобі скільки років?» — запитав, щойно калічка зарюмсала. «Шістдесят вісім? А моїй матері сімдесят дев'ять, ясно? І я сьогодні їду до неї. До батька на могилу, ясно? Помолитися і запалити свічку, ясно? А тобі шістдесят вісім!» — Він злішав просто на очах. «Гей, панове! — крикнув у бік двох інших. — Що так довго? Замовляєте чи що з вами? Хочете, щоб я передумав?». «За… за… вже замовляємо, пане», — прошамкотів один з них і вочевидь зібрав усю свою волю, щоб глянути у вічі буфетниці (вона поки що мовчки спостерігала і те, що вона спостерігала аж так мовчки, не обіцяло нічого доброго). «Ну, чого розкисла? — попер Він тим часом на стару з милицею. — Тяжко тобі? А моїй матері легко?». Він сварився все голосніше, від чого та зарюмсала ще енергійніше. «Гаразд, не плач, — на якусь мить Він полагіднішав, — іди, вибирай собі». Але при цьому вирвав у неї милицю. Здається, Йому стало цікаво, як вона долізе до стійки. Доповзе чи не доповзе?
Так, він грав. То була гра.
Перший бомж, тремтячим пальцем вказуючи на тарілку, тихенько замовив порцію якогось їдла, на що почувся зимний голос буфетниці: «Сім п'ятдесят попрошу». Бомж розгублено хмикнув і озирнувся на свого благодійника: «Па… пане, той-во, гроші…». «Гроші?!» — розлючено перепитав Він і, жбурнувши милицю під ноги старій, метнувся до стійки. «Пані, — крізь зуби звернувся Він до буфетниці, свердлячи її всю вовчими очима, — цей пан щойно замовив страву. Подайте її!». Буфетниця не похитнулася: «А платити хто буде? Спочатку заплатіть». «Що-о-о?! — вибухнув Він. — Платити?! Я буду платити, ясно?! Але після того, як вони з'їдять!». «У нас так не буває, — ще твердіше заявила буфетниця. — У нас гроші сплачуються наперед!». «Та що це за у нас! — знову вибухнув Він. — Що це за правила? Ви знущаєтеся? Я не можу платити за кота в мішку! А якщо ваше їдло геть неїстівне?!». «Вас ніхто не просить його замовляти», — не здавала ані дюйма своїх територій буфетниця.
Ситуація переходила з передконфліктної у відверто конфліктну стадію. Побутова сварка переростала у двобій деміургів. Найгірша халепа трапилася бомжам, які вже навіть хотіли було під весь цей шумок обережно чухнути з негостинного «Лас-Веґаса» (чи, може, «Дісней-ленду»?). Але Він зауважив їхні капітулянтські переминання і загорлав, ніби штурмбанфюрер: «Стояти на місці! Я нікому не дозволяв іти геть!». А тоді знову визвірився на буфетницю: «Пані, якщо ви жартуєте, то з мене досить! Бо я не жартую, пані!». «Я не жартую також», — почув Він у відповідь.
Я не сумнівався, що в нього був як мінімум ніж. Буфетниця ніби між іншим потяглася до молотка для відбивання котлет.
Саме в цю мить я, здається, допив до гущі на дні свою безконечну каву і оминаючи скривлену стару, що вже знову спиралася на улюблену милицю, попрямував на вихід із того зачарованого «Коні Айленду» (згадав назву, yes!). Я не виключав можливості того, що якісь телепні (теле-пні?) саме тут вирішили познімати свій недолугий сюжет для якого-небудь «Посміхніться, вас щойно зняли прихованою камерою!». Проте я не хотів нікому посміхатися.
Напевно, я й донині сподівався б, що саме так воно й було — прихована камера, зйомки — якби десь хвилин через вісім, переходячи з почекальні до головної зали, щоб укотре подивитися на табло, я не побачив, як переді мною зненацька розступається пасажиропотік. Насправді він розступався не переді мною. Назустріч мені двоє дебелих охоронців у чорному вели попід руки Його. Третій крокував за ними з Його наплечником у руці. Я щойно написав «вели попід руки»? Ні, не так. Вони скрутили Йому руки за спину, від чого Він сильно нахилявся вперед. На Його великому й кістлявому лобі надувалася жила, і Він дірявив усіх зустрічних своїм сірим поглядом. Я озирнувся. На виході з вокзальних дверей Він викрутив голову й озирнувся також. Я знаю, що Він дивився на мене, запам'ятовуючи.
Слідів крові на його болотяній куртці я не зауважив.
«Це дивне, анахронічне свято, — пише Анджей Стасюк у «Поминальних днях». — Воно зовсім не пасує до наших часів. Відвертає увагу від прагматичного повсякдення. Гаємо час, пересуваючись тисячами, десятками й сотнями тисяч, бо ж країна широка й довга, щоб відвідати закопані в землю останки тих, хто колись був із нами».
ЮТЕРБОҐ, 2003
Містечко Ютербоґ здавалося мені аж нічим не прикметним: тисяч тринадцять мешканців, депресивний німецький схід, сором'язливо приховувана за чистотою фіранок бідність, передвиборні плакати із непристойно комуністичними старими фізіями. Щоправда, якось мені трапився інший плакат — реклама п'ятничної танцювальної вечірки «JÜTER-BOOGIEEE!!!!!!». Від цього зробилося ще сумніше. «Уяви собі, ніби з якоїсь причини мусиш тут провести цілий день», — казала художниця Ніна і внутрішньо здригалася. «А життя?» — запитував я. Ніна здригалася вдруге, тепер уже не тільки внутрішньо.
Навряд чи нині я мав би що про той Ютербоґ написати, якби не певен знайомий англієць. Де він тепер, до речі?
Його ім'я, Angus (ледь не Agnus!), по-нашому слід, мабуть, передавати як Енґас. Це він розповів мені про покинуті гарнізони і певного дня наприкінці квітня витягнув мене на прогулянку їхніми руїнами. Це йому я завдячую своїм віршем «Werwolf Sutra», що написався мені невдовзі після згаданої виправи. Третьою була Ліна, бразилокореянка і ще одна художниця. Вона також фотографувала в тих місцях. Саме її знімки з жахливо метафізичною порожнечею казармених коридорів вона згодом дозволила використати на обкладинці «Дванадцяти обручів».
Я пишу про неї «також фотографувала», бо передусім там фотографував Енґас. Це був його проект — він методично прочісував лісисті терени колишньої НДР на предмет військових баз червоної армії, знімаючи все, що там позалишалося. На той час минуло вже десять років, відколи останні з них пішли геть, але по них залишалося ще багато всього — і воно поволі руйнувалося, розвалювалося і ставало пусткою. Дивно, але я так і не спитав у нього, чому він обрав саме це. Але навіть якби я спитав, то навряд чи отримав би хоч якусь осмислену відповідь. Що тягне блудного лондонця до старого бранденбурзького лісу з його брустверами і шанцями? На біса йому ці червоні зірки, учбові стрільбища, гімнастичні зали з прогнилою підлогою? Навіщо йому ці ідіотські написи на стінах їдалень, умивалень і сралень?
Нічого іншого, крім як «загадкова британська душа», тут і не скажеш. Зате я знаю, навіщо йому потрібен був я: читати і перекладати всю ту настінну ахінею. Ще першого вечора, щойно я заїхав до старезного палацика в родинному гнізді Ахіма й Беттіни фон Арнімів, в якому мав прожити наступні півтора місяця, Енґас дуже втішився моїй появі. Я спершу навіть легковажно повірив, що він уже звідкілясь мене знає — так неприховано і відверто він зрадів тому, що я Ukrainian, ні, не Russian — Ukrainian, of course, of course[122].
Ще за кілька днів Енґас утішився значно відвертіше — коли почув мою відповідь на запитання, чи служив я в червоній армії. Я навіть отепер, коли пишу ці рядки, бачу, як він задоволено скидає своєю видовженою англосаксонською головою і як його великі, так само видовжені вуха радісно нашорошуються і від того ще видовжуються й більшають, і в одному з них починає нетерпляче розгойдуватися велика дзвінка сережка.
Тож одного дня ми таки вибрались утрьох — Енґас, Ліна і я — до тих покинутих військових територій. Енґас командував, а ми підкорялися. Спершу ми добігали до автобуса (єдиного на день, тому запізнюватися ми не сміли), потім, на залізничному вокзалі в Ютербоґу — до приміського потяга. З нього ми зістрибнули на другій (чи таки на першій?) зупинці і, пройшовши пару сотень метрів уздовж залізничного полотна, збочили ліворуч і заглибились у заборонену зону військового містечка Альтес Ляґер. Насправді місцева влада про всяк випадок забороняє тут усякі стихійні відвідини. Якщо час від часу не роззиратися навкруги, можеш нарватися на патруль поліції. Одного разу нам довелося терміново заскакувати крізь розбиті вікна всередину якогось чи то полкового клубу, чи то спортзалу, де на стінах ще досі летіли в атаку вперед фрагменти сильно поїдженої грибком і розмитої ржавими патьоками кінноти. Так ніби Німеччину вони брали саме кіннотою!
Поліція, не зауваживши ні нас, ні навіть кінноти, проїхала повз дротяну огорожу забороненої території. Пізніше, на зворотному шляху до Ютербоґа, вона ще вирине з-за наших спин на польовій дорозі (той самий патруль) і змусить Енґаса повернутися на десять кроків назад, щоб розшукати у придорожньому рівчаку щойно викинутого недопалка. Після довгих десятихвилинних пошуків Енґас його знайде, і вони переконаються, що то не канабіс.
Тобто поліція того дня вривалась у наше життя двічі. Ліна сфотографувала їх на прощання своєю мильницею. Вони довго ламалися, соромились, посміхалися і пітніли — чоловік і жінка, але не стільки подружня пара, як брат і сестра: обоє руді, в ластовинні, і, схоже, місцеві. Проте не беруся стверджувати, що встигли послужити ще в лавах ендеерівської фольксполіцай.
Ліна мала мильницю і клацала все, що бачить, а Енґас волік за собою камеру зі штативом. Того дня він зробив цілих два знімки — стадіону з порослими свіжою травою біговими доріжками і катепе зі стоянками для вантажівок. Саме там я прочитав на табличках з номерами всі три прізвища їхніх водіїв — ФЕДОТОВ МУХАМЕДЯРОВ ПЕРЕВЕРТЕНЬ. Це було цілком дивне відчуття: вантажівок немає, навіть бебехів не лишилося, навіть і тіней, а прізвища водіїв чомусь полишалися — трохи як на цвинтарі.
Перекладання прізвищ — зовсім дурнувата ідея, проте мені дуже хотілося, щоб Енґас і Ліна зрозуміли значення останнього. Ніхто з них не говорив німецькою. Ні, перепрошую — Енґас усе-таки ледь-ледь говорив, але не настільки, щоб утовкмачити йому всі значення слова «перевертень». Згідно зі словником української мови, «перевертень» означає 1) людину, що чаклуванням обернута на тварину або предмет; вовкулаку; нечисту силу, що прибрала вигляду кого-, чого-небудь; 2) людину, що зрадила свої переконання; 3) непородисту, нечистокровну тварину. Як мені було пояснити їм усі ці значення і відтінки?! Я спромігся перекласти лише «вовкулаку». Werwolf, казав я, his last name was Werwolf[123]. Їм обом дуже сподобалося, що існують культури, в яких можливі такі прізвища. Вони сміялися. Я не сміявся.
Але все це нуль у порівнянні з тим, що чекало на мене у ще одному гарнізоні, цього разу в самому Ютербоґу. Зненацька виявилося, що на захід від залізничного вокзалу є ще одне покинуте місто — і хтозна чи не більше від першого, основного Ютербоґа. Це було таке досить органічне поєднання відразу трьох епох і трьох військових інфраструктур — старої пруської, вермахтівської і повоєнної радянської. Отож ми добру годину пролазили ще й там, поміж зарослими верболозом пруськими і руськими, однаково напіврозваленими будівлями. Попіл імперій, казав я — і відразу трьох, суміш трьох попелів.
Не пам'ятаю майже нічого. Пам'ятаю тільки, що дивізія називалася Полтавською. Про Полтаву, її щире українське серце, я вже писав у цій книжці. Енґасові і Ліні я пояснив, де вона розташована, тицьнувши пальцем у розкриту долоню, ліву. Долоня була мапою України. Полтава лежала в нижній фаланзі великого пальця.
Ще пам'ятаю гори розпотрошених пообісцюваних матраців у каптьорках.
Де 32-й окремий розвідувальний батальйон, кричав я. Де 211-й окремий батальйон зв'язку?! Де, мать його вйоб, 343-й гвардійський Львівский Червонопрапорний орденів Суворова, Кутузова, Хмельницького та Александра Македонського танковий полк?! Я вже мовчу про 288-й гвардійський танковий Вісленський полк. Але де вони?!
* * *
Ніколи і ніде в житті не було мені так зле, як у війську. Мені ще й досі сниться, що я знову там — і всього мене уві сні аж роздирає від образи й несправедливості: за що вдруге? І коли вже цьому настане кінець? Коли нарешті дембель, хто мені скаже? Господи, скільки ж зайвого доводиться на собі вічно тягнути людині (амуніція, шинель, портянки, гранатомет, протигаз, боєприпаси), щоб одного разу таки звільнитися і піти назавжди, зникнути дезертиром у цих цупких непролазних верболозах!
Коли схожий на Агнця Енґас пустив по колу другу самокрутку, я зрозумів, що недавно плакав.
ЯЛТА, 1966
Уперше я побачив море, коли мені було шість років.
Мій батько вперше побачив його шість років по тому. Йому було сорок два.
Ніколи більше в житті він до моря не їздив.
За своє життя він побував лише в кількох містах — Львові, Празі та Ялті.
Крім того, в Чернівцях, але це тому, що там він провідував мене у війську.
Ага. Позаяк він свого часу також служив, то слід додати місто Борисів у Білорусії.
Його в цій книжці не було, ви знаєте.
Коли я вперше повернувся з моря, то розповідав батькові всілякі нісенітниці.
Ніби море щодня виносить на пляж потопельників.
Іноді зайдеш у воду, закриєш очі, пірнеш, а як випірнеш, то поруч уже гойдається чиєсь посиніле тіло.
Я був певен, що батько мені вірить, бо він же не бачив ні моря, ні пляжів.
Одного разу батько сказав: «Усі батьки знають, що сниться їхнім дітям».
Я напружено мовчав.
«Наприклад, я знаю, що сниться тобі», — вів далі батько.
Я й далі мовчав.
«Розкажи який-небудь зі своїх снів», — чіплявся далі батько.
Я почав розповідати: «Море. Великий порт. Ніби в Ялті. Я стою на самому краєчку. Внизу вода, море».
«Правильно, — сказав батько. — Я дуже добре знаю цей твій сон».
При цьому він проколовся, бо там було продовження. Батько не дослухав.
Я справді стою на самому краєчку якогось пірса. Морська вода внизу піді мною саме того кольору, що називають «морською хвилею». Я відчуваю, що вона страшенно глибока. У ній немає нічого — вона сповнена самої себе, вона є товщею. Втім, її поверхня гладесенька і майже нерухома. Раптом вона, вода, збурюється, починає вирувати, рости і здійматися. Ще мить — і я опиняюся в ній. Вода накриває мене з головою і забирає в себе — вглиб і далі вглиб.
Мене розпирає від її підводних течій і захвату. Це значно краще, ніж літати. Це значно краще, ніж будь-що інше. Я не зможу знайти слів для тієї радості.
І найголовніше: я починаю дихати.
.
Примечания
Мілош Чеслав. Абетка. — Харків: Треант, 2010.
До речі, польською мовою «Elementarz» є відповідником «Азбуки» чи «Букваря».
Nachschlagewerk (нім.).
Чи знаєте якийсь м'якший прикметник від слова «манія»?
Цит. з есею «Атлас. Медитації» (2005).
Зрештою, число колишніх тернополян у теперішньому Торонто таки зростає й облікові вже не піддається.
От уже ці американізми! Звичайно ж, Якоб, а не Джейкоб.
Ви часом не знаєте, де посольство Америки? (англ.).
Ми лише шукаємо посольство Америки, (англ.).
Хоч і тут мало би бути «Швайцарських», а не «Швейцарських», зберігаю другий варіант як виняток. Мусять же бути винятки!
Ні, не від водяри — від водянки. А міг би й від водяри.
Це за словником початку 1980-х, а мова ж відтоді розвивалася! До того ж тут не враховано обсценної лексики.
Таки попередник. Здається, батько.
Згодом з'ясувалося, що Екваторіальна Ґвінея.
Турецька гулянка (серб.).
Я знаю, що українською має бути не «бомж», а «безхатько». Але «бомж» звучить якось вибуховіше. А безхатько — добріше.
«Абакумов, слышь! Ты давай вот так вот всех захвати, чтоб на фото мы всем классом получились!».
Тобі відоме німецьке слово Leichenhalle? (англ.). Leichenhalle (нім.) — морг, трупарня.
Rosinenbomber — родзинковий бомбардувальник (нім.). Від 24 червня 1948 року до 12 травня 1949-го тривала радянська блокада Західного Берліна, що відрізала місто від усіх наземних шляхів постачання. Західні союзники, передусім американці, рятували населення закритого міста від голоду й холоду, скидаючи їм їжу та паливні брикети з літаків (т. зв. Luftbrücke, Повітряний Міст). Для цього використовувалися парашути. За літаками-рятувальниками утвердилася назва Rosinenbomber.
Crap — лайно, мотлох (англ.).
Що за клуб зоветься «Арсеналом»?
Хто ці хлопці? Кожен — молодець.
Вони в червоно-білому,
За них би всіх побили ми,
А німцям скоро вже пиздець,
Так, їм пиздець,
Так, їм пиздець! (англ., переклад вільний).
Насправді там ще був Ярек, це він керував.
Чому? Що він там робив? Співав для Брежнєва?
Від латинського «curva», себто «крива».
На той час я ще називав його завтрашнім і вкладав у це слово всуціль позитивний зміст.
Позаминулого і минулого.
3 цього міг би виходити Львів, але він задалеко на сході.
Див. «Як риби у воді: 29 річкових пісень» із книжки «Диявол ховається в сирі».
Там-таки.
Хлопець, пацан (нім.).
Displaced persons — переміщені особи (англ.).
LongPlays — платівки довгої гри (англ.).
Проте не без Ігоря Петровського, якому я передусім завдячую цим розділом.
Порив на Південь (нім.).
Рукою зроблене — рукою і зруйнується (лат.). Цими словами Хмельницький начебто передбачив падіння Кодацької фортеці за десятиліття перед тим, як воно сталося.
Настільки, що я досі іноді помилково думаю, ніби вона Нагірна.
Порівняймо російське «безбашенный» — здається, той самий випадок.
Та й щастить же полякам з назвами вулиць — то їм клуб на вулиці Поліцейській, то їм костел на проспекті Маркса!
«Прозора тінь лежала над містом. Мовчання цієї третьої пополудневої години видобувало з будівель чисту біль крейди і безгучно рокладало її, ніби колоду карт, навкруг площі. Оточивши її першим колом, розпочинало нове, запаси білизни черпаючи з великого, барокового фасаду Св. Трійці, який, ніби скинута з неба гігантська сорочка Бога, весь у складках пілястрів, ризалітів та фрамуг, розбуялий патосом волют і архивольтів, квапливо поправляв на собі цю велику збурену шату». (Бруно Шульц. Геніальна епоха)
«Трактат про манекени. Завершення».
Цит. за перекладом Андрія Шкраб'юка.
Якщо це був саме Карл Гюнтер, а не хтось із його розпалених спонтанною стріляниною по випадкових євреях друзяк.
Обставина часу тут важлива з огляду на його насичено-помаранчевий драматичний колір.
Якби розділи цієї книжки мали назви, то от вам одна з них — «Анна і актори».
В оригіналі листа на цьому місці вжито слово «brennend» — палкий, палахкий (нім.).
Залишаю навмисне без перекладу, щоб і ви насолодилися всіма цими «подлыми русскими местоположениями». Гоголь, здається, жартує.
Мова Марселя Пруста не надто вам поможе, якщо ви десь у серці пітьми (англ.).
Неосяжний, незбагненний, такий, що не піддається зважуванню, оцінюванню, але в той же час має велике значення (лат.).
За словами Нашого Провідника, на даху одного з будинків Прип'яті було викладено величезними літерами: «Хай буде атом трударем, а не солдатом!».
А чому б не «в розстрочку»?
Шлях до Ікс лежить через колишні села Залісся і Копачі. Останнє справді закопане. Так назва перетнулася з долею.
Сутнісні (значеннєві) рівні (нім.).
Якщо доречно скаламбурити: патроном для всіх жарівок.
Ті роки, ті кляті (пом'якшено) роки (англ.).
Від англійського WASP — White, Anglo-Saxon, Protestant — білий англо-саксонський протестант.
Я ще не знав, що насправді не той. Успадковано лише назву, але не місце.
Наприклад, фірмова крамниця «Леві Страусс» (Бродвей, 1501). «Якщо купуватимеш джинси, то тільки тут», — казав Длинний. А де ж іще?
28 липня 1945 року в будівлю Емпайр Стейт і справді врізався військовий літак Б-25 Мітчелл. Я здогадувався.
Гарц — гірська система у Східній Німеччині.
Проте станом на сьогодні (14.05.2011) це виглядає вже знову не так оптимістично. Тепер уже Київ має всі шанси стати Донецьком майбутнього.
Головний бойовий танк (англ.).
Congregatio Bonae Mortis — релігійне товариство, члени якого, зокрема, навідують засуджених до смертної кари перед виконанням вироку.
Не так давно я почув від Тимона Тиманського, що католицизм належить до першої трійки найбільш людоненависницьких систем. Щоправда, тільки на третьому місці. На першому нацизм, на другому комунізм.
Інтакт — інтимний акт, аналогія до «теракт» (терористичний акт). Водночас і внутрішній контакт.
Від німецького Achtel, себто одна восьма — сто двадцять п'ять грамів.
Та яке там «приблизно»! Рівно за рік.
Включно з Дублянами.
Деякі знавці схильні пояснювати поняття Investor як InWestor — той, що на Заході.
У цьому випадку — Андрій Козицький і Степан Білостоцький, автори надзвичайно інформативної розвідки «Кримінальний світ старого Львова» (2001).
Авторства тих самих блискучих Андрія Козицького та Степана Білостоцького.
Її викрали Підковині прибічники. Його дружина згодом пришиє голову до тіла власним волоссям, і так він буде похований.
Ще одне значення слова «де-монстрація» — звільнення від монстра, роз-монстрення. При цьому малося на увазі метафоричне позбування чудовиська в душі злочинця, дійсного чи уявного.
Зрештою, «виконавець» — той самий «екзекутор», чи якщо англійською, то executioner, себто знов-таки «кат».
О. Кущій та В. Сагайдак. Назва публікації — «Смертник не знав дня страти» (2001).
Про Ялту в цій книжці ще буде, але про зовсім іншу.
Нічого дивного, що в цій книжці він зовсім поруч — відразу за Любліном.
І як тут не згадати Гайнріха Цшокке на постаменті в Аарау!
Я зачарований (нім.).
Звичайно, фантастично, точно (нім.).
Власною персоною (англ.).
Який усе-таки поетичний вислів — Душа Населення!
Слово «знищення» таки за Фройдом ужите аж тричі.
Машина часу (нім.).
Німецькі нацисти (у нас їх називають фашистами) величали Мюнхен Столицею Рушення (Hauptstadt der Bewegung). Про те, що «фашинґ» і «фашизм» — поняття не цілком споріднені, я дізнаюся згодом.
ВІЛЬНА ХОРВАТІЯ (хорв.), НИЩ НАЦИКІВ, ІНОЗЕМЦІ ГЕТЬ (англ., нім.).
Розпад (англ.).
Прошу не плутати з «Орфеєм Нелеґальським» — це інший спектакль, поставлений у Ляйпциґу.
Тут є одне «але»: проститутки старої школи просять не цілувати їх у губи, себто «французький поцілунок» унеможливлюється. На сьогодні цей професійний забобон, здається, подолано.
Малеча має рацію, коли зауважує, що від написання кирилицею французький лебідь (cygne) перетворюється на китайського (сінь).
З'їси скільки влізе (англ.).
Рухоме свято (англ.). А взагалі-то — «свято, яке завжди з тобою».
«Nie, kochanie, nie będę używał prezerwatywy» — Ні, кохана, не користуватимусь презервативом (пол.) — однорядковий вірш Яцека Подсядла.
«Охоронець миру» (фр.) — поліційне звання, зокрема в паризькій поліції.
Уперше його розстріляла Валері Соланас, художниця-феміністка (1968 p.).
Special thanks Маріушеві Щигелу за «Готтланд».
«Типово прокурена чеська пивнуха. Жінки не будуть у захваті, хоч місце загалом непогано надається для серйозної пиятики у робітничому товаристві. Пиво: Браніцьке 10 % (світле), Пражан Местан 11 % (темне), Браніцьке 12 % (світле). Їжі немає» (англ.).
Годинник (італ.).
Поглянь, яка гарна смертонька! (чес.).
Так, ніби відпочинок цілком виключає культуру. І навпаки.
Цитується за: «Цирк Ваґабундо», ч. 1.
3 довідників я згодом дізнався, що в межах історичної Праги Влтава перетворена фактично в озеро.
Divadlo — театр (чес.).
Цитується за перекладом з польської Богдани Матіяш.
При цьому викидання з вікна донині залишається улюбленим празьким самогубством.
До речі. Хтось може підказати, що то міг бути за фільм? Безумовно щось із чеської нової хвилі.
Котяча Мама (італ.).
Насправді це відома історична в'язниця. Але в ній, здається, ще встиг посидіти Лазаренко.
RCMP — Royal Canadian Mounted Police — Королівська Канадська кінна поліція.
Lost in Space, directed by Stephen Hopkins (1998).
Чемно і чарівно (англ.).
Beyond Reason — Paddington Press, 1978.
Малий гашиш (англ.).
Ronnie: The Autobiography — St. Martin's Press, 2007.
Щось (англ.).
Сніданок у ціні (італ., англ.).
Саме так в оригіналі — Mirwanna Anisowna. Що б воно насправді означало? Мария Ивановна Анисимова?
Душа (нім.).
В оригіналі це виглядало як Utjonotschka.
Не люблю смертних вироків. Та й мені вже пора (нім.) — Антуан де Сент-Екзюпері. Маленький Принц.
Та всіх (італ.).
Тут і далі цит. за перекладом Богдани Матіяш.
Він уже навчився розрізняти, бо в Лондоні свого часу працював листоношею. На його дільниці розташовувалось українське посольство. А може, узбецьке?
Вовкулака, його прізвище було Вовкулака (англ.).
