Главная | Обратная связь

Психологічне визначення дитячої гри

Гра – форма діяльності в умовних ситуаціях, спрямована на відтворення і засвоєння соціального досвіду, зафіксованого в соціально закріплених способах здійснення предметних дій, у предметах науки і культури. У грі як особливому виді суспільної практики, відтворюються норми людського життя і діяльності, підпорядкуванням яким забезпечує пізнання і засвоєння предметної і соціальної дійсності, а також інтелектуальний, емоційний і моральний розвиток особистості [27, c.79].

Сюжетно-рольова гра — образна гра за певним задумом дітей, який розкривається через відповідні події (сюжет, фабула) і розігрування ролей. Такі ігри пов’язані зі сферою людської діяльності й людських стосунків, оскільки своїм змістом вони відтворюють саме цей аспект дійсності. Вдаючись до них, діти намагаються по-своєму відтворити дії, взаємини дорослих, створюючи спеціальні ігрові ситуації.

Аналізуючи гру як вид діяльності, слід, насамперед, з'ясувати її природу. Відразу необхідно зазначити, що з даного питання у вітчизняній та зарубіжній психології є різні точки зору.

Одним з основоположників теорії гри був німецький філософ, психолог, автор відомих праць «Ігри тварин» та «Ігри людей» Карл Грос (1861 —1946). На основі порівнянь особливостей ігрової діяльності дітей та інстинктивної діяльності дитинчат тварин він доводив, що гра має біологічну природу, є одним зі способів підготовки до майбутньої серйозної діяльності, головним змістом життя дитини. Однак К. Грос переоцінював інстинктивну природу гри, ототожнював гру дитини і тварини [19; с. 71]. Він розглядав гру як важливий засіб формування і тренування навичок, необхідних для психофізичного та особистісного розвитку, як первинну форму залучення людини до соціуму.

Основна перевага теорії К. Гросса, на думку С. Рубінштейна, полягає в тому, що "вона пов'язує гру з розвитком і шукає значення її в тій ролі, яку вона в розвитку виконує"; основним же недоліком цієї теорії є те, що вона вказує лише на "сенс" гри, а не на її джерело, не розкриває причин, що викликають гру та мотивів, які спонукають грати ".

У теорії гри Г. Спенсора джерелом гри є надлишок сил: надлишкові сили, не витрачені в житті, в трудовій діяльності, знаходять собі вихід у грі. З позиції даної теорії успішно пояснюється величезний інтерес до гри дітей дошкільного віку, які виходячи з вікових особливостей, ще не залучені ані до трудової, ані до навчальної діяльності. Але як справедливо зазначає С. Рубінштейн, "наявність запасу невитрачених сил не може пояснити напрямок, в якому вони витрачаються, того, чому вони виливаються саме в гру, а не в будь-яку іншу діяльність; до того ж грає і стомлена людина, переходячи до гри як до відпочинку ".

Великою популярністю досі користується теорія гри як самовираження (Ж. Піаже та ін.). В. Штерн визнавав соціальну обумовленість сюжетів ігор, однак, разом з тим вважав гру явищем біологічним за своєю природою. В.Штерн писав з приводу гри: "Тут внутрішні закони розвитку діють з такою силою, що у дітей самих різних країн і епох, незважаючи на всі протилежності в навколишніх умовах, завжди пробуджується на певних етапах розвитку однакові інстинкти гри. Так, ігри, пов'язані з киданням, ігри в ляльки, ігри у війну, безумовно, виходять за межі часу і простору, соціального класу, етнічної спільноти, прогресу культури. Специфічний матеріал, в якому виявляються інстинкти руху, піклування, боротьби, може змінюватися разом із середовищем; але загальні ігри залишаються незмінними" (Штерн, 1922) [19, с.300].

Представники фрейдизму бачать в грі вираження глибинних інстинктів або потягів, витіснених з життя бажань, оскільки в грі часто переживається те, що людині з певних причин не вдається реалізувати в житті.

На думку А. Адлера, розуміння гри виходить з того, що в грі проявляється неповноцінність суб'єкта, що біжить від життєвих обставин, з якими він не в силах впоратися.

Узгальнюючи, можемо зазначити, що європейські дослідники виходять, як правило, з розуміння біологічної (інстинктивної, вродженої) природи гри . У вітчизняній психології теорію гри, що виходить із визнання її соціальної природи, розробляли Е. Аркін , Л. Виготський , А. Леонтьєв та інші.

Сучасні психолого-педагогічні дослідження гри характеризуються зближенням поглядів на неї як на провідну діяльність дітей дошкільного віку, аналізом її виховних можливостей і засобів їх актуалізації. На цих проблемах зосереджувався Л. Виготський і вчені, які репрезентують його школу (О. Запорожець, Д. Ельконін, О. Усова та ін.). Вони переконували, що виховний потенціал гри може бути реалізованим тільки за умов спрямування її дорослими. Цю точку зору розвинуто в працях французького психолога А.Валлона, її підтримували такі представники педагогічної науки як Р. Пфютце, І. Хоппе, Л. Шройтер (Німеччина), Д. Ковач, О. Ваг, П. Баконі (Угорщина), Л. Бєлінова (Чехія), Е. Петрова, С. Аврамова (Болгарія) та ін.

Останнім часом дослідники (Н. Михайленко, Н. Короткова) виявляють зацікавленість не так феноменом гри, як сутністю, структурою, динамікою стосунків, що в ній складаються. Цей напрям наближений до сучасних концепцій дошкільного виховання, що розглядають гру як джерело формування особистості.

Сучасні українські науковці (Л. Артемова, Г. Григоренко, Н. Кудикіна, Н. Короткова, К. Щербакова, Н. Гавриш та ін.) досліджують формування суспільної спрямованості дитини дошкільного віку у грі, розвиток моральних стосунків у творчих іграх тощо. За їхніми твердженнями, гра містить більші можливості для формування особистості дошкільників, ніж будь-яка інша діяльність, оскільки мотиви її мають велику спонукальну силу і дітям зрозуміле співвідношення мотиву і мети гри [19; с. 307].

Отже, у зарубіжній та вітчизняній психології склалися різні погляди на сутність, призначення і природу (біологічну або соціальну) гри. Проте практично всі дослідники, незалежно від того, яку психологічну школу вони представляють, погоджуються з думкою, що гра - це найважливіший засіб розвитку мотиваційно-потребностної сфери, засіб пізнання, розвитку розумових можливостей, моральних якостей особистості.

Дитяча гра - вид діяльності, що полягає у відтворенні дітьми дій дорослих і відносин між ними в особливій умовній формі. Гра, за визначенням О. М. Леонтьєва, є провідною діяльністю дитини-дошкільника, тобто такою діяльністю, завдяки якій відбуваються найголовніші зміни в психіці дитини і всередині якої розвиваються психічні процеси, що готують перехід дитини до нового, вищого етапу її розвитку [5; с. 165].

Дитяча гра – це діяльність, спрямована на орієнтування у предметній і соціальній дійсності, в якій дитина відображає враження від їх пізнання [19; с. 303].

Гра є такою діяльністю, у якій діти виконують ролі дорослих і в ігрових умовах відтворюють їх життя, працю та стосунки між ними. Завдяки грі дошкільник задовольняє свою потребу у спілкуванні з дорослими, у спільному з ними житті.

Сенс гри за Л. Виготським полягає в розвитку і тренуванні всіх здібностей дитини. Гра вчить, формує, змінює, виховує. Гра створює зону найближчого розвитку дитини (Л. Виготський, 1983). Аналіз ігрової діяльності дитини може виступати важливим діагностичним засобом для визначення рівня розвитку дитини. Як писав К. Ушинський, «дитя в своїх іграх виявляє без облуди все своє душевне життя».

Важливе значення гра має для повноцінного виховання та розвитку дитини. На це ще в 19 столітті вказував російський педагог А. Сікорський: «Найголовнішим посібником або знаряддям розумового розвитку в ранньому дитинстві служить невтомна розумова діяльність, яку зазвичай називають іграми та забавлянками».

Ігровий сюжет, пред’явлення навчальних чи будь-яких інших завдань в ігровій формі, насамперед, служать для залучення дитини до діяльності, створення у неї позитивної мотивації, зняття страхів, в тому числі страхів перед навчальними заняттями, новою обстановкою і людьми, полегшують прийняття дитиною навчальної (корекційно-розвивальної діяльності) і забезпечують оптимальні умови її реалізації. «Дитина, бажаючи, виконує, думаючи, діє» . Навчання в умовах уявної ситуації змушує дитини відчувати себе «джерелом» навчання. Занурення малюка з ще несформованою ігровою діяльністю в уявну ситуацію, в середу більш старших граючих дітей впливає на його зону найближчого розвитку, сприяє переходу дитини до наступного вікового етапу. У підлітковому віці уявна ситуація стає засобом осмислення власних відносин та емоцій, але також і способом ідеалізації образу «Я».

Гра стимулює дослідницьку поведінку, спрямовану на пошук і придбання нової інформації. Стимулюється розвиток пізнавальних здібностей, спостережливості, кмітливості і допитливості. Створюючи уявні ситуації, дитина має можливість «рухатися у просторі і часі» - отже, розвиваються просторово-часові функції .

Таким чином, гра займає важливе місце в житті дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, тому що є провідним видом їх діяльності. Через гру дитина пізнає оточуючий світ, гра формує та розвиває не тільки інтелектуальні, емоційні, вольові, мовленневі якості особистості, в процесі гри виникають необхідні передумови для розвитку навчальної діяльності.