Досудове врегулювання господарських спорів
За загальним правилом, встановленим ч. 1 ст. 5 ГПК України, сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених ГПК, а також за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором. Досудове врегулювання господарських спорів — це сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду. Виходячи зі змісту чинного ГПК, можна виділити: загальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (він регламентований нормами розділу II ГПК України — статті 5—11); спеціальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (визначається нормами інших нормативно-правових актів), який застосовується щодо пред'явлення і розгляду претензій до органів транспорту та підприємств зв'язку. Досудове врегулювання спору, що виник внаслідок порушення прав і законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред'явлення підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника. Досудове дотримання претензійного порядку нині передбачене лише щодо спорів, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, заснованого на Державному замовленні, які можуть бути передані на вирішення -373- господарського суду за умови додержання сторонами встановленого для цієї категорії спорів порядку їх досудового врегулювання (ч. 2 ст. 5 ГПК). Слід зазначити, що законодавством України такий порядок встановлений щодо перевезень всіма видами транспорту (ст. 365 ЦК УРСР; статті 383—387 Кодексу торговельного мореплавства України; статті 130—135 Статуту залізниць України; статті 159— 166 Статуту автомобільного транспорту УРСР; статті 218—226 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР), а також щодо надання окремих видів послуг зв'язку (пункти 110, 116, 120, 121 Правил надання послуг поштового зв'язку, п. 128 Правил користування телеграфним зв'язком). Доречно зауважити, що правила користування проводовим мовленням, місцевим, міжміським та міжнародним телефонним зв'язком не визначають особливостей пред'явлення і розгляду претензій до підприємств зв'язку, а відсилають до "порядку, встановленого чинним законодавством". Таким чином, якщо стосовно спорів, що виникають з договорів перевезення, встановлено обов'язкове пред'явлення претензії до перевізника, порядок якого визначається нормами транспортного законодавства (спеціальний порядок), то стосовно договорів про надання послуг зв'язку діє змішаний (в окремих випадках спеціальний, в інших — загальний) порядок, а порядок пред'явлення і розгляду претензій у спорах, що виникають з договору, заснованого на державному замовленні, регулюється статтями 6—9 ГПК (загальний порядок). Так само загальний порядок, встановлений статтями 6—9 ГПК України, має застосовуватися і тоді, коли сторони застосовують заходи досудового врегулювання за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором. Відповідно до ст. 7 ГПК претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Про результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій формі (так звана відповідь на претензію). Відповідь є обов'язковою незалежно від того, задовольняються чи ні вимоги заявника. За порушення строків розгляду претензії встановлена майнова відповідальність, яку може застосувати господарський суд при прийнятті рішення — стягнення в доход державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штрафу у розмірі 2% від суми претензії, але не менш як 5 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше як 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Разом з тим, слід мати на увазі таке: — справи за заявою прокурора чи його заступника, Рахункової палати, Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень порушуються господарським судом незалеж- - 374 - но від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання спорів (ч. 4 ст. 5 ГПК); — порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюються на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій (далі — акти), спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансове кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно; — порядок досудового врегулювання спорів не застосовується щодо провадження у справах про банкрутство, оскільки воно регламентує умови і процедуру визнання юридичних осіб банкрутами, а не процес вирішення спорів. Зміни, що внесені до ст. 10 ГПК, по суті, скасували процедуру досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладенні господарських договорів, самими сторонами майбутнього І договору, процедуру, яка завжди кваліфікувалася як характерна особливість, як специфічна (проміжна між офертою і акцептом) стадія укладення господарських договорів, що відрізняла їх від цивільно-правових договорів споживчого (побутового) характеру. Відтепер відносини між підприємствами і організаціями (в 1 тому числі і за участю громадян-підприємців) у разі виникнення розбіжностей щодо змісту господарського договору при його ук- І ладенні лише частково підпадають під нормативно-правове регулювання, оскільки нова редакція ст. 10 ГПК, включаючи її назву, лише надає право передавати спори, що виникають під час укладення певної категорії господарських договорів (якої саме, ГПК не визначає), на вирішення господарського суду. Без відповіді за- 1 лишилися питання щодо необхідності складання і строків надсилання та розгляду протоколу розбіжностей, врегулювання розбіжностей самими підприємствами і організаціями. Не містить на це відповіді і чинний Цивільний кодекс, який лише згадує судову процедуру розв'язання переддоговірних спорів (ст. 159 ЦК). » Важливим питанням, що потребує законодавчого вирішення, є питання щодо обов'язковості передачі на вирішення господарського суду розбіжностей, неврегульованих при укладенні господарських договорів, а також спорів про спонукання укласти договір. Це стосується і тих випадків, коли окремими актами транспортного законодавства визначено процедуру досудового врегулювання господарських спорів (наприклад, п. 3.5 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні). - 375 - З назви і змісту ч. 1 ст. 11 ГПК вбачається, що обов'язкове до-судове врегулювання спорів, що виникають при зміні та розірванні договорів, залишене лише стосовно договорів перевезень, договорів про надання послуг зв'язку та договорів, заснованих на державному замовленні. З одного боку, суб'єкти господарювання, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, можуть безпосередньо звертатися до господарського суду. Але слід враховувати, що господарський суд розглядає справи у спорах(виділено нами — В. Щ.), що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів (п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК). Докази щодо вжиття заходів досудового врегулювання господарських спорів якраз і є свідченням існування спору, який виник внаслідок не-досягнення згоди, і який сторони передають на вирішення господарського суду. З іншого боку, далеко не всі договори перевезення та надання послуг зв'язку в силу своїх особливостей можуть бути змінені чи розірвані в порядку, встановленому ч. 2 ст. 11 ГПК. Так, відповідно до ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства (КТМ) документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є: 1) рейсовий чартер — якщо договір передбачає умову надання для перевезення всього судна, його частини або окремих суднових приміщень; 2) коносамент — якщо договір не передбачає зазначеної вище умови; 3) інші письмові докази. Зміст (реквізити) рейсового чартеру (ст. 136 КТМ) та коносамента (ст. 138 КТМ), а також спеціальний порядок внесення змін та відмови від договору морського перевезення (статті 141, 156, 157 КТМ), на нашу думку, не лише виключають можливість застосування встановленого статтею 11 ГПК порядку досудового врегулювання спорів, що виникають при зміні та розірванні договорів перевезень, але і взагалі свідчать про його недоцільність для зазначених договорів. Цей висновок стосується і разових договорів перевезення (перевезення поза планом) автомобільним та залізничним транспортом. Не менш проблематичним уявляється застосування положень ст. 11 ГПК щодо окремих договорів про надання послуг зв'язку, які також носять разовий характер (послуги поштового та телеграфного зв'язку). З урахуванням викладеного було б доцільно зберегти обов'язкове досудове врегулювання спорів, що виникають при зміні та розірванні господарських договорів, стосовно всіх господарських договорів за винятком тих, укладення і виконання яких співпадають у часі. -376- В процесі кодифікації господарського і господарського процесуального законодавства важливо визначитися з місцем інституту досудового врегулювання господарських спорів в системі законодавства. Вважаємо, що норми, які регулюють порядок досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів, хоча і носять процедурний характер, є нормами матеріального законодавства що визначають дії сторін на проміжній між оферто» і акцептом стадії, а тому мають бути закріплені в Господарському (комерційному) кодексі. Норми, якими врегульовано загальний порядок пред'явлення претензій, могли б бути включені до Господарського процесуального кодексу як такі, що регулюють одну із стадій господарського процесу. Норми, що регулюють спеціальний порядок пред'явлення претензій, доцільно вилучити з актів транспортного законодавства та законодавства про зв'язок (як нормативних актів матеріального права) і в удосконаленому, уніфікованому за строками (щодо договорів перевезення) вигляді також помістити в Господарському процесуальному кодексі. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|