Здавалка
Главная | Обратная связь

Досудове врегулювання господарських спорів



За загальним правилом, встановленим ч. 1 ст. 5 ГПК України, сторони застосовують заходи досудового врегулювання госпо­дарського спору у випадках, передбачених ГПК, а також за до­мовленістю між собою, якщо це обумовлено договором.

Досудове врегулювання господарських спорів — це сукуп­ність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та ор­ганізаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішен­ня спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду.

Виходячи зі змісту чинного ГПК, можна виділити: загальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (він рег­ламентований нормами розділу II ГПК України — статті 5—11); спеціальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (визначається нормами інших нормативно-правових ак­тів), який застосовується щодо пред'явлення і розгляду претензій до органів транспорту та підприємств зв'язку.

Досудове врегулювання спору, що виник внаслідок порушен­ня прав і законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред'явлення підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника.

Досудове дотримання претензійного порядку нині передбаче­не лише щодо спорів, що виникають з договору перевезення, до­говору про надання послуг зв'язку та договору, заснованого на Державному замовленні, які можуть бути передані на вирішення

-373-

господарського суду за умови додержання сторонами встановле­ного для цієї категорії спорів порядку їх досудового врегулюван­ня (ч. 2 ст. 5 ГПК).

Слід зазначити, що законодавством України такий порядок встановлений щодо перевезень всіма видами транспорту (ст. 365 ЦК УРСР; статті 383—387 Кодексу торговельного мореплавства України; статті 130—135 Статуту залізниць України; статті 159— 166 Статуту автомобільного транспорту УРСР; статті 218—226 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР), а також щодо надання окремих видів послуг зв'язку (пункти 110, 116, 120, 121 Правил надання послуг поштового зв'язку, п. 128 Правил корис­тування телеграфним зв'язком). Доречно зауважити, що правила користування проводовим мовленням, місцевим, міжміським та міжнародним телефонним зв'язком не визначають особливостей пред'явлення і розгляду претензій до підприємств зв'язку, а від­силають до "порядку, встановленого чинним законодавством".

Таким чином, якщо стосовно спорів, що виникають з догово­рів перевезення, встановлено обов'язкове пред'явлення претензії до перевізника, порядок якого визначається нормами транспорт­ного законодавства (спеціальний порядок), то стосовно договорів про надання послуг зв'язку діє змішаний (в окремих випадках спеціальний, в інших — загальний) порядок, а порядок пред'яв­лення і розгляду претензій у спорах, що виникають з договору, заснованого на державному замовленні, регулюється статтями 6—9 ГПК (загальний порядок). Так само загальний порядок, встановлений статтями 6—9 ГПК України, має застосовуватися і тоді, коли сторони застосовують заходи досудового врегулюван­ня за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором. Відповідно до ст. 7 ГПК претензія підлягає розгляду в місяч­ний строк з дня її одержання. Про результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій формі (так звана відпо­відь на претензію). Відповідь є обов'язковою незалежно від того, задовольняються чи ні вимоги заявника. За порушення строків розгляду претензії встановлена майнова відповідальність, яку може застосувати господарський суд при прийнятті рішення — стягнення в доход державного бюджету з підприємства, організа­ції, що припустилися такого порушення, штрафу у розмірі 2% від суми претензії, але не менш як 5 розмірів неоподатковуваних мі­німумів доходів громадян і не більше як 100 розмірів неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян. Разом з тим, слід мати на увазі таке:

— справи за заявою прокурора чи його заступника, Рахунко­вої палати, Антимонопольного комітету України та його терито­ріальних відділень порушуються господарським судом незалеж-

- 374 -

но від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання спо­рів (ч. 4 ст. 5 ГПК);

— порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюються на спори про визнання договорів недійсними, спо­ри про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій (далі — акти), спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансове кре­дитних установ, а також на спори про звернення стягнення на за­ставлене майно;

— порядок досудового врегулювання спорів не застосовується щодо провадження у справах про банкрутство, оскільки воно рег­ламентує умови і процедуру визнання юридичних осіб банкрута­ми, а не процес вирішення спорів.

Зміни, що внесені до ст. 10 ГПК, по суті, скасували процедуру досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укла­денні господарських договорів, самими сторонами майбутнього

І договору, процедуру, яка завжди кваліфікувалася як характерна особливість, як специфічна (проміжна між офертою і акцептом) стадія укладення господарських договорів, що відрізняла їх від цивільно-правових договорів споживчого (побутового) характе­ру. Відтепер відносини між підприємствами і організаціями (в

1 тому числі і за участю громадян-підприємців) у разі виникнення розбіжностей щодо змісту господарського договору при його ук-

І ладенні лише частково підпадають під нормативно-правове регу­лювання, оскільки нова редакція ст. 10 ГПК, включаючи її назву, лише надає право передавати спори, що виникають під час укла­дення певної категорії господарських договорів (якої саме, ГПК не визначає), на вирішення господарського суду. Без відповіді за-

1 лишилися питання щодо необхідності складання і строків надси­лання та розгляду протоколу розбіжностей, врегулювання роз­біжностей самими підприємствами і організаціями. Не містить на це відповіді і чинний Цивільний кодекс, який лише згадує су­дову процедуру розв'язання переддоговірних спорів (ст. 159 ЦК).

» Важливим питанням, що потребує законодавчого вирішення,

є питання щодо обов'язковості передачі на вирішення господар­ського суду розбіжностей, неврегульованих при укладенні госпо­дарських договорів, а також спорів про спонукання укласти дого­вір. Це стосується і тих випадків, коли окремими актами транс­портного законодавства визначено процедуру досудового вре­гулювання господарських спорів (наприклад, п. 3.5 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні).

- 375 -

З назви і змісту ч. 1 ст. 11 ГПК вбачається, що обов'язкове до-судове врегулювання спорів, що виникають при зміні та розір­ванні договорів, залишене лише стосовно договорів перевезень, договорів про надання послуг зв'язку та договорів, заснованих на

державному замовленні.

З одного боку, суб'єкти господарювання, які вважають за не­обхідне змінити чи розірвати договір, можуть безпосередньо звертатися до господарського суду. Але слід враховувати, що гос­подарський суд розглядає справи у спорах(виділено нами — В. Щ.), що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконан­ні господарських договорів (п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК). Докази щодо вжиття заходів досудового врегулювання господарських спорів якраз і є свідченням існування спору, який виник внаслідок не-досягнення згоди, і який сторони передають на вирішення госпо­дарського суду.

З іншого боку, далеко не всі договори перевезення та надання послуг зв'язку в силу своїх особливостей можуть бути змінені чи розірвані в порядку, встановленому ч. 2 ст. 11 ГПК. Так, відпо­відно до ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства (КТМ) до­кументами, що підтверджують наявність і зміст договору мор­ського перевезення вантажу, є: 1) рейсовий чартер — якщо дого­вір передбачає умову надання для перевезення всього судна, його частини або окремих суднових приміщень; 2) коносамент — як­що договір не передбачає зазначеної вище умови; 3) інші письмо­ві докази.

Зміст (реквізити) рейсового чартеру (ст. 136 КТМ) та коно­самента (ст. 138 КТМ), а також спеціальний порядок внесення змін та відмови від договору морського перевезення (статті 141, 156, 157 КТМ), на нашу думку, не лише виключають можливість застосування встановленого статтею 11 ГПК порядку досудового врегулювання спорів, що виникають при зміні та розірванні до­говорів перевезень, але і взагалі свідчать про його недоцільність для зазначених договорів. Цей висновок стосується і разових до­говорів перевезення (перевезення поза планом) автомобільним та залізничним транспортом.

Не менш проблематичним уявляється застосування положень ст. 11 ГПК щодо окремих договорів про надання послуг зв'язку, які також носять разовий характер (послуги поштового та теле­графного зв'язку).

З урахуванням викладеного було б доцільно зберегти обов'яз­кове досудове врегулювання спорів, що виникають при зміні та розірванні господарських договорів, стосовно всіх господарських договорів за винятком тих, укладення і виконання яких співпа­дають у часі.

-376-

В процесі кодифікації господарського і господарського проце­суального законодавства важливо визначитися з місцем інститу­ту досудового врегулювання господарських спорів в системі за­конодавства. Вважаємо, що норми, які регулюють порядок досу­дового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладен­ні, зміні та розірванні господарських договорів, хоча і носять процедурний характер, є нормами матеріального законодавства що визначають дії сторін на проміжній між оферто» і акцептом стадії, а тому мають бути закріплені в Господарському (комер­ційному) кодексі. Норми, якими врегульовано загальний поря­док пред'явлення претензій, могли б бути включені до Господар­ського процесуального кодексу як такі, що регулюють одну із стадій господарського процесу. Норми, що регулюють спеціаль­ний порядок пред'явлення претензій, доцільно вилучити з актів транспортного законодавства та законодавства про зв'язок (як нормативних актів матеріального права) і в удосконаленому, уні­фікованому за строками (щодо договорів перевезення) вигляді також помістити в Господарському процесуальному кодексі.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.