 |
|
Формальне і реальне підпорядкування праці капіталу.
1. Гроші є кінцевим пунктом розвитку товарного обігу і початковою формою, в якій з’являється капітал. Слід розрізняти рух грошей як грошей Т-Г-Т і рух грошей у вигляді капіталу Г-Т-Г′ .
В умовах простого товарного виробництва метою обміну є інша споживна вартість. Гроші в цьому випадку виконують роль посередника при обміні одного товару на інший, тобто Т-Г-Т.
Навпаки у випадку Г-Т-Г′, коли кінцевою метою є гроші. Гроші можуть відрізнятися лише кількістю, тому власник грошей придбатиме товари лише тоді, коли продавши їх отримує більшу суму грошей Г-Т-Г′ - загальна формула капіталу, де Г′= Г+∆Г.
Але ця формула має протиріччя.
По-перше з’являється уява, що порушується закон вартості, який передбачає обмін еквівалентів, по-друге, зростання вартості не може відбуватися у самої сфері обігу, а також і поза неї. Пояснимо це - протиріччя дії закону вартості полягає в тому, що обмін товарів і грошей повинен здійснюватись на основі їх вартостей, як обмін еквівалентів, на базі рівняння втіленої в них праці. Але якщо власник грошей буде купувати і продавати товари за їх вартістю, тоді він не зможу набути з процесу обігу ніякої додаткової суми грошей. В сфері обігу здійснюється лише зміна форми вартості, тому в цій сфері не може бути прирощування вартості. Нееквівалентний обмін може привести лише до випадкового збагачення окремих осіб. Вартість створених товарів може бути збільшена лише в сфері виробництва на величину знов прикладеної праці. Тому протиріччя загальної формули капіталу може бути вирішено, якщо власник грошей придбає на ринку такий товар, процес споживання якого буде процесом створення вартості. Таким товаром є робоча сила.
2. Робоча сила – сукупність фізичних і духовних властивостей людини, яка характеризує його здатність до праці.
Робоча сила стає товаром за певних умов:
1) власник робочої сили повинен бути особисто вільним;
2) він повинен бути відокремлений від засобів виробництва (тобто не продавати товари, в яких втілена його праця, а продавати свою робочу силу);
3) повинен існувати клас, який купував би робочу силу як товар. Як усякий інший товар, робоча сила має дві властивості: споживну вартість і вартість.
Споживна вартість робочої сили полягає в тому, що робочий створює вартість більшу, ніж вартість його робочої сили.
Саме за цією умовою і цією метою покупається робоча сила на ринку. Вартість товару робоча сила визначається, як і вартість будь-якого товару, витратами суспільно-необхідної праці на його виробництво.
Так як робоча сила не відокремлюється від життєдіяльності людини, виробництво робочої сили співпадає з процесом підтримки цієї життєдіяльності. Тому вартість товару «робоча сила» визначається вартістю засобів життя, необхідних для відтворення робітника і членів його родини.
Крім вартості цих засобів життя, на величину вартості робочої сили впливають наступні фактори: зростання рівня і зміна структури потреб найманих працівників, зріст інтенсивності праці, який викликає посилену витрату робочої сили, збільшення освітнього і кваліфікаційного рівня працівників; досвід і кількість років цієї праці. Також існують фактори, які сприяють зниженню вартості товару «робоча сила»: здешевлення засобів існування робітників та їх родин; застосування в виробництві жінок та дітей; збереження малокваліфікованої праці.
3. Процес споживання робочої сили є процесом створення додаткової вартості. Процес створення додаткової вартості – це, насамперед, процес праці. Процес праці має свої особливості:
1) робочий працює під контролем капіталіста;
2) продукт праці робітника належить капіталісту. Оскільки праця робочих носить двоїстий характер, то це знаходить своє вираження в двоїстому характері капіталістичного виробництва. Своєю конкретною працею робітник, споживаючи знаряддя і предмети праці, переносить їх вартість на вартість виготовленої продукції, тобто завдяки конкретній формі діяльності відбувається збереження старої вартості, втіленої в засобах виробництва. Своєю абстрактною працею робітник створює нову вартість.
W=c+(V+m), де
W – вартість товару;
с – стара вартість
V+ m – нова вартість.
Приріст понад авансованої вартості називається додатковою вартістю. Час, впродовж якого створюється еквівалент вартості робочої сили, називається необхідним робочим часом. А час, впродовж якого створюється додаткова вартість, називається додатковим робочим часом.
4. Капітал представляє собою певну систему виробничих відносин, яка характеризує форму економічного примушення до праці. В кожен певний момент часу ці відносини мають матеріально-речове вираження. Спочатку вони виступають в грошовій формі, потім (упредметнюються) втілюються в вартості засобів виробництва, потім в вартості капіталістично-виробленого товару, а потім знову в грошах. В процесі виробництва додаткової вартості різні частки капіталу відіграють неоднакову роль. Частка капіталу яка втілена в засобах виробництва і в процесі праці не змінює своєї величини, називається постійним капіталом. Та частка капіталу, яка авансується на придбання робочої сили і в процесі виробництва змінює свою величину на величину додаткової вартості, називається змінним капіталом. «С» - постійний капітал, «V» - змінний. Ділення капіталу на постійний і змінний обумовлено тією функціональною роллю, яку кожна частка капіталу відіграє в процесі створення додаткової вартості.
5. Оскільки додаткова вартість створюється не усім авансованим капіталом, а тільки змінний, оскільки додаткова вартість являється приростом саме цієї частки капіталу. Тому норма додаткової вартості визначається як відношення додаткової вартості до змінного капіталу.
m
m’ = ----- * 100%
V
Або
Згідно економічної теорії Маркса, норма додаткової вартості показує ступінь експлуатації найманого робітника капіталом.
Маса додаткової вартості – абсолютне вираження величини вартості додаткового продукту, створеного працею найманих працівників. Вона дорівнює добутку авансованого змінного капіталу і норми додаткової вартості, на 100%.
6. Робочий день – це час доби, впродовж якого робітник працює на підприємстві. Являється природною мірою праці, робочий день характеризується не тільки терміном, але й певною напруженістю праці. Робочий день поділяється на необхідний і додатковий час, та має фізичну і соціальну межу. Фізична межа визначається часом, необхідним для відпочинку і задоволення фізичних потреб робітника, з метою відтворити витрачену робочу силу. Соціальна межа визначається часом, необхідним для задоволення інтелектуальних, духовних, соціальних, культурних потреб, рівень і характер яких залежить від загального стану культури даної країни і від ступеню розвитку самого робітника.
Існують слідуючі способи виробництва додаткової вартості:
1)
|
 |
Абсолютна додаткова вартість отримується шляхом збільшення робочого дня за межі необхідного робочого часу.
 |
|
|
Але збільшення робочого дня наштовхується на фізичні і соціальні межі.
2)
 |
Відносна додаткова вартість – отримується шляхом збільшення додаткового робочого часу за рахунок скорочення необхідного, але в межах даного робочого дня.
|
 |
|
|
|
 |
Але постає питання, як скоротити необхідний робочий час? Необхідний робочий час – це час, впродовж якого робітник відтворює вартість своєї робочої сили, тоді для його скорочення потребується зниження вартості робочої сили.
Для здійснення останнього необхідне зниження вартості предметів споживання. А це, в свою чергу обумовлює підвищення продуктивності праці в відповідних галузях.
Підвищення продуктивності праці відбувається не в усьому суспільстві одночасно, а спочатку на окремому підприємстві. Зростання продуктивності праці на окремому підприємстві призводить до зниження індивідуальної вартості вироблених товарів, тоді як суспільна вартість залишається постійною. Різниця між суспільною і індивідуальною вартістю утворює надлишкову додаткову вартість, яка представляє собою різновид відносної вартості.
7. Історія розглядає три стадії виробництва відносної додаткової вартості: капіталістична проста кооперація, мануфактура, фабрика (крупне машинне виробництво).
Проста кооперація – форма організації праці, при якій багато осіб сумісно працюють у взаємодії один з одним в одному і тому ж процесі виробництва або в різних, але зв’язаних між собою процесах. Мала переваги в порівнянні з одиничною ремісницькою майстерній, але не було СРП всередині підприємства і панувала ручна праця.
Мануфактура – кооперація праці, заснована на ручній техніці, розподілі праці на підприємстві при створенні одного й того ж продукту. Завдяки СРП, спеціалізація робітників та інструментів підвищувалась продуктивність праці. Основні форми мануфактури: гетерогенна і органічна.
Гетерогенна мануфактура – об’єднання в одному підприємстві робітників різних спеціальностей, зв’язаних послідовним виконанням всіх операцій при виготовленні продукту, який створюється шляхом механічного з’єднання самостійних часткових продуктів (годинники, карети).
Органічна мануфактура – об’єднання в одному підприємстві робітників однієї спеціальностей з послідовним розподілом між ними однорідних робіт на більш детальні операції (булавки, голки).
Фабрика – кооперація праці, заснована на машинній техніці і розподілі праці.
Крупне машинне виробництво, засноване на застосуванні системи машин. Виникло в останній третині 18 ст. як результат промислової революції.
Застосування машинної техніки сприяло прогресивному розвитку продуктивних сил, різкому прискоренню економічного зростання.
8. Проста капіталістична кооперація і мануфактура відповідають формальному, а машине виробництво – реальному підпорядкуванню праці капіталу.
Формальне означає збереження ремісницької техніки, ручного виробництва, а ремісник, який раніше працював самостійно, перетворюється в найманого робітника і знаходиться під безпосереднім контролем капіталіста.
Реальне обумовлює революцію в технічному базисі праці. З виникненням системи крупного машинного виробництва капіталістичні виробничі відносини стають адекватними своїй матеріальній базі. Відбувається перетворення безпосереднього виробника в часткового робітника. Важна тенденція крупного машинного виробництва – усуспільнення виробництва і праці.
Усуспільнення виробництва – об’єктивний процес становлення і розвитку суспільного характеру продуктивних сил. Воно визначається в тому, що багато роздрібних процесів виробництва зливаються в єдиний суспільний процес, поглиблюється і розширюється СРП, кооперація і комбінування виробництва, посилюється взаємозв’язки господарюючих суб’єктів і структур. В результаті виробництво все більш набуває суспільний характер.