Главная | Обратная связь

Період Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої

Після занепаду Галицько-Волинської держави, зумовленого васальною залежністю від Золотої Орди та внутрішніми боярськими заколотами, західні та південно-західні землі Русі опинились під загрозою прямого втручання в їхнє політичне та суспільне життя з боку сусідніх держав. Успішні походи польських правителів завершились підпорядкуванням в середині ХIV ст. Галичини і Холмщини польському впливу, а в 1387 р. їх остаточно було включено до складу коронних земель. У 50-х рр. ХIV ст. розпочалося просування литовців на Волинь та Подніпров’я, результатом чого стало приєднання цих територій разом із Чернігово-Сіверщиною до Литви. Згодом сюди ввійшло і Поділля. Оскільки 90 % населення Литовсько-Руського князівства складали українська та білоруська народності, реально це була середньовічна феодальна федерація, яка успадкувала від Київської Русі та Галицько-Волинської держави інститути державної влади, правову систему, судоустрій та судочинство, військову та адміністративну організацію. Українські князівства користувались широкою автономією а оскільки на той час Литва ще не сформувала ефективного державного апарату для здійснення управління приєднаними князівствами, руські землі у складі Литви деякий час зберігали свою автономію. Між Великим литовським князем і князями руської землі встановилися відносини васалітету-сюзеренітету. У рамках литовсько-руського об’єднання українські землі зберігали важливі елементи національної державності, територію, суспільно-політичну організацію, військо, фінансову та судову системи, систему оподаткування тощо.

Політична ситуація на руських землях зазнала кардинальних змін після укладення трьох польсько-литовських уній (угод про політичний союз, який тривав понад 180 р.).

Перша, Кревська унія 1385 р. передбачала коронацію правителем Польщі литовського князя Ягайла, після одруження останнього з Ядвігою, королевою Польщі. Ягайло зобов’язувався прийняти католицизм і утвердити його у статусі державної релігії у своїй батьківщині. Литовські, білоруські, українські землі приєднувались до Польського королівства. Кревська унія посилила позиції Польщі та Литви у протистоянні німецьким рицарям і Московській державі й разом із тим розпочала процес польської культурної асиміляції українського населення.

Городецька унія 1413 р., яка знаменувала завершення процесу покатоличення литовської аристократії, урівнювала в правах польську та литовську шляхти. Остання одержала від короля нові великі привілеї, землі, входила в родинні зв’язки з польською знаттю, а відтак, покатоличені українські феодали переходили до стану свого колишнього противника. Все ж обидві держави зберігали суверенітет.

З початку ХV ст. у Великому Князівстві Литовському, за підтримки Польщі, розпочалась активна ліквідація автономії українських земель. Спочатку її втратили найбільші удільні князівства – Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське. У цих землях управління почали здійснювати великокнязівські намісники. У 50-х рр. ХV ст. було остаточно скасовано поділ Русі на князівства: Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства, що безпосередньо підпорядковувались Великому князеві Литовському.

На початку ХVІ ст. Велике Князівство Литовське через внутрішні усобиці та загрозу ззовні перебувало у стані, близькому до занепаду. У цей час до зміцнілої Московської держави відходять Чернігівщина і Смоленщина. Обставини штовхали правлячу литовсько-руську феодальну верхівку до союзу з Польщею, яка, будучи також зацікавленою у посиленні двосторонніх зв’язків, ставила при цьому головну умову – об’єднання Польщі та Литви в єдину державу.

Уже з кінця ХIV ст. відбувається швидка колонізація українських земель, що завершилася Люблінською унією 1569 р., за якою Польська корона і Велике Князівство Литовське утворили єдину державу – Річ Посполиту. За польською традицією вона мала єдиного Короля (який обирався Сеймом) та спільний Сейм як станово-представницький орган. Під сферу загальнодержавної компетенції підпадали зовнішні відносини, податкова політика, фінансова та грошова системи. Литва ще деякий час зберігала ознаки автономії у вигляді власної системи судочинства, війська, місцевого самоврядування тощо. Згідно з Унією 1569 р., до Польщі відійшла переважна більшість українських земель – вся Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина. Укладення Люблінської унії знаменувало припинення литовсько-руської державності українського народу.

У кінці XIV і до половини XVII ст. правове і політичне становище України характеризувалося двома визначальними особливостями. Перша полягала в тому, що створення і реалізація норм права здійснювалися в цей період сусідніми державами-окупантами. Друга була похідна від першої: іноземна окупація і утримання українських земель виключали можливість виникнення української державності.

З кінця XIV ст. і впродовж наступних двохсот років долю українських земель визначав політичний курс Польщі і Литви на взаємне зближення. Агресія німецьких феодалів та Московського князівства наштовхувалась на аналогічні прагнення Литви і Польщі, змушуючи їх об’єднуватись в одну державу.

Оскільки у процесі укладання Кревської, Городецької і Люблінської уній, які юридично оформляли союз а потім злиття цих держав, польський король став також вищим володарем Литви, тодішній поділ етнічних українських територій між суміжними державами набув такого вигляду. Сім воєводств (Брацлавщина, Волинь, Галичина, Київщина, Підляшшя, Поділля, Холмщина) перейшли до Польщі на правах коронних. Три землі – Чернігівщину, Новгород-Сіверщину і Стародубщину – приєднало Велике князівство Московське. Закарпаттям оволоділа Угорщина (XI-XIII ст.). Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавського князівства, а згодом підпала під юрисдикцію Туреччини.

Приєднання етнічних українських територій до Корони Польської реально означало їх колонізацію вихідцями з Речі Посполитої, культурну асиміляцію та покатоличення українського населення, соціальну і національну експлуатацію усіх його верств, покріпачення селян і встановлення інституту панщини. Характерною особливістю утвердження польської присутності на українських землях було використання католицького віросповідання як одного з найголовніших політичних засобів забезпечення іноземного проникнення і владарювання.

Система права на українських землях у період польсько-литовського панування.У період польсько-литовського панування на українських землях система права характеризувалася певними особливостями. Спочатку Польща і Литва зберігали на українських землях нормативне регулювання, засноване на давньоруському праві. Протягом 180 років зближення двох держав кожна з них здійснювала законодавчі функції в підвладних регіонах Русі у відповідності зі своїми державно-правовими актами. Однак, навіть після об’єднання Польщі і Литви в одну державу – Річ Посполиту – чинність литовського права зберігалася, тому в українських землях, які раніше входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля, Київщина), було введено державний лад, але не право Польського королівства, зберігали чинність литовські привілеї та статути.

Як наслідок, в тодішній Україні склалася досить своєрідна система права. Початковою основою для неї стало давнє право Київської Русі, що істотно позначилося на змісті та формах правового регулювання в підвладних Литві і Польщі українських землях. Водночас, розвиток суспільного і державного ладу в попередників Речі Посполитої та її самої зумовлював необхідність адекватної модифікації старих норм і запровадження нових. Тому правова система в українських землях протягом XIV- першої половини XVII ст. сформувалась на основі місцевого звичаєвого права та нормативних актів Королівства Польського і Великого Князівства Литовського, а по їх об’єднані – Речі Посполитої.

Значну роль у поширенні впливів руського права на вказаних територіях відігравала “Руська Правда”, що майже до видання першого Литовського статуту 1529 р. була єдиним для всіх руських земель кодексом законодавства. Стародавні литовські пам’ятки містять значне число безпосередніх і опосередкованих посилань на “Руську Правду” як діюче законодавство держави. Вони, зокрема, зустрічаються в договорах, ухвалах, привілеях литовських князів, фіксуються в судовій практиці. В усіх випадках вони свідчать про помітне домінування над провінційним правом Великого Князівства Литовського і Королівства Польського права, успадкованого від Київської Русі.

Власне польське право, попри неодноразові спроби його кодифікації, не було оформлене в цілісну систему. Замість цього в Королівстві Польському створювались збірники, що включали раніше видані статути і конституції, а також норми звичаєвого права.

У Литві систематизація зводів законів здійснювалась більш успішно. Хоча союз із Польщею і сприяв поступовому зближенню права Великого Князівства Литовського із правом Королівства Польського, особливо в частині, що стосувалась статусу шляхти, в цілому польські правові норми на території князівства навіть після Люблінської унії не поширились. Навпаки, наслідком зусиль правознавців князівства стала поява у XV ст. Судебника, а в XVІ ст. – трьох Литовських статутів.

Судебник 1468 р. (Статут Казимира) був першим кодексом кримінального і кримінально-процесуального права Великого Князівства Литовського. Його основу склали положення “Руської Правди”, норми звичаєвого (руського та литовського) права, судово-адміністративна практика, ряд запозичень із польських та німецьких судебників, зокрема Саксонського Зерцала.

У Першому (“Старому”) Литовському статуті, виключно світському кодексі, який було прийнято на Вальному сеймі 29 вересня 1529 р., одержали юридичну фіксацію основи суспільного та державного ладу, що встановився на той час у Литві і підвладних їй українських землях. Статут містив норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального та інших галузей права. Статут встановлював принцип правової рівності.

Другий Литовський Статут, затверджений Сеймом у 1554 р., набув чинності лише в 1566 р.За рівнем кодифікаційної техніки Статут 1566 р. перевищував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулись у Великому князівстві Литовському з 1530 по 1565 рр., визначав статус Великого князя, захищав привілеї великих феодалів, фіксував права і вольності шляхти.

Після Люблінської унії 1569 р. з’явилась потреба у приведенні литовського законодавства у відповідність з польською системою права. Її наслідком була поява Третього Литовського статуту, затвердженого в 1588 р. Статут визначав права і привілеї шляхти, детально регламентував порядок здійснення судочинства, оформляв процес закріпачення основної частини сільського населення. Чинність Третього (“Нового”) Литовського статуту поширювалась не тільки на українські землі, а й на Корону (Польщу).

Значного поширення в Україні набуває магдебурзьке право, згідно з яким окремим містам України надавалося самоврядування і право судочинства. В Україні воно було відоме у вигляді збірників німецького права в польському перекладі. Найавторитетнішим серед них були “Статті Магдебурзького права”, видані у 1556 р. Магдебурзьке право встановлювало привілейоване положення окремих соціальних верств (шляхти, купецтва, верхівки ремісників) і навпаки, юридично дискримінувало нижчі верстви городян, які відсторонювались від участі в управлінні.