 |
|
Становище українських земель після монголо-татарських навал та їх завоювання Литвою - Історія, теорія держави і права
Питання про татарську навалу й долю української людності на території якої татари простягли своє «іго», належить до одного з найбільш спірних в історії України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувала версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло — переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювана “приємність” — наступність Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська династія, а навіть людність прийшла з України.
Першу підставу для цього подали літописи, які в сильних виразах описували
спустошення України («учиниша землю пусту»; «в місті не зосталося живої душі»; «держава Київська ні во що обратиша»). Не зважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадується і міста, і людність України, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. У середині XIX ст. польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.
В історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції людности на північ. В. Ключевський наприкінці XIX ст. писав, що «Подніпров'я на довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людности», бо, мовляв, основна її маса емігрувала на захід — до Галичини та на північ — до Суздальщини.
З'являються теорії, автори яких намагаються довести, що Україна за
великокнязівської доби була залюднені великоросами, які по татарській навалі
перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з
Галичини. Цю теорію на початку XX ст. відновив академік О. Соболевський.
М. Грушевський не припускав можливосте повного спустошення України. Він
гадав, що людність південної України ще під час половецьких нападів
призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли
минала небезпека, верталася додому й відкопувала закоиане добро. Жадних підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину — нема. Інша справа — еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в XII ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою та даірського життя.
Могли емігрувати — духовенство, яромисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав. Тож нема сумніву, що дотатарська ліодність задержалася в лісовій смузі — в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було жадної небезпеки і там в народів збереглися діяяектологічні прикмети дотатарських часів.
В південігій частині України, яка найбільше потерпіла від татур, залишились топографічні і хореографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було.
Татари, провадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу, доручаючи їй «сіяти пшеницю та просо».
Таким чином постали так звані «татарські села» і «татарські люди».
На ґрунті порівняльної забезпечности «татарських людей» та «татарських сіл» в
Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців,
деякі села цілком задовольнялися своїм становищем — залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення між рр. Богом та Случчю.
Питання про болоховців належить до не зовсім з'ясованих, хоч викликало воно значну літературу. М. Грушевський вважав болоховців за промисловців, які відірвалися від осель і займалися «уходництвом»: рибальством, ловецтвом. Мали вони свої міста: Деревич, Губин, Кобядь, Кудин, Городець, Дожський. То була стара українська людність, можливо з домішкою чорноклобуків. Мали своїх князів, але з Володимирової династії. З приходом татар вони добровільно перейшли під зверхність їх. «Татарські люди» творили автономні громади, які нагадували громади до-князівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх постійних урядовців.
Пріле було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія IV де Пляно-Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари «визначних і старших ніколи не милують».
Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Пляно-Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького. Звичайно, місто зазвало багато руйнації, але навіть церкви не всі були знищеві.
Той же Пляно-Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду, Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич — залишились столицями князівств. Не знищений був дорешти й Переяслав, бо згадується його в літопису 1245 року.
Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки люду загинуло від татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це число. У 1286 р.
Галицький князь Лев наказав иеревести обчислення жертв татарської навали в
Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловіка. Проте, року 1093 у Києві на різні хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14 листопада) до м'ясопусту продано понад сім тисяч корст (трун). А скільки поховано без трун?
Татари зайняли степи й відрізали південні українські поселення. Відрізано Тьмуторокань, міста Шарувань та Сугров. У зв'язку з татарською навалою 1223 року згадується «вродників». Так, очевидно, називали українське населення, відірване від України половецькими ордами. Вони не мали постійної оселі, на що вказує сама назва Їх, але зберігали християнство. В 1223 році вони брали участь в битві над Калкою. Спочатку їх отаман, Пласконя, цілував хрест князям, що буде допомагати їм, а потім зрадив і видав князів татарам. У низці західньоевропейських джерел — в листах папи Григорія 1227 року і Угорського короля Бели IV 1264 року — згадується країну «Бродинію» на схід від Київської Руси.
Доля Київського князівства після татарської навали неясна. Перед навалою Київ дістав був Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замість себе воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володів Михайло з Чернігівської династії, що був Київським князем раніше. В 1246 році князем Київським став, з ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже не приваблював, і Ярослав призначив туди свого намісника. Того ж 1246 року Ярослав помер, як казали, від отрути, вертаючись з Монголії, від великого хана Гаюка. «Ярлик» на Київ та «Руську землю» дістав Ярославів син, Олександер, але до Києва не поїхав, а залишився в Новгороді і здобув «ярлик» на Володимир. «Київ вийшов з-ігід впасти князів старої династії, — писав М. Грушевський. — Його історія як політичного центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської держави та вогнища князівсько-дружинного устрою закінчилася вповні.» М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала вона безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах «старці градські» під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на Переяславщині. Київщина та Переяславщина розклалися на дрібні міські громади, які жили без князів.
Після татарської навали на Чернігівщині залишилися князі старої династії. Рід їх розростався, князівства дрібнішали і втрачали політичне значення.
Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського
митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києві, який утратив
значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил,
галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в 1251 р. — в Новгород, а в 1252 р. — знов у Володимир, потім у Київ і знов — у Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита Київського.
Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до
Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок
Суздальщини. В офіційних патріярших актах, які легалізували перенесення
митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це так: «з огляду на те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого натиску сусідніх аляманів (!?), так що прийшов до нужденного упадку, зверхні пастирі Руси, не маючи такої єпархії, яка б іи належала, а далеко незначнішу, ніж давніше, аж їм не ставало способів удержання» . . . 3 цього видно, що головна причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріяльного характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того й митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові, був москвич з роду.
Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, патриціянської верхівки та вищої церковної ієрархії до Суздальщини тяжко відбилися на культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину, яка лягала на них важким тягарем.
Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі. Ярослав Всеволодович, великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату негайно після повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року. Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо, незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по «ярлики». Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерти спадщину поділено за ханськими грамотами: Олександер (згодом Невсьвзій) дістав Київ і «землю руську», себто Київщину; Андрей—Володимир. Олександер не поїхав до Києва і повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у Андрея Володимир.
Київ — взагалі Україна — на довгий час — до XVI ст. — виходить з поля інтересів північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями.
На півночі творилися зовсім інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста закликали князя, укладали з ним «ряд». На Суздальщині князь, починаючи з Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був «власником свого уділу». Татарське «іго» уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від них повну, необмежену владу над своїми підданими.
У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі.Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситисяїї сусіди — Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися,і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. СтародавнійКиїв залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Крім православногомитрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих центрів північного сходу Босіїта зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя га-лицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провід-
ника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрі-лий плід, чекала наступного завойовника.
У польсько-литовську добу українці називали себе русинами — слово, утворене від «Русь». Таксамо називалися й білоруси. Росіян у ті часи головним чином називали московитами.
Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські землі.
До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене воно було менш ніж за 150 років. Не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цього цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою.
На жаль, брак джерел про той період не дозволяє історикам відтворити подробиці литовської експансії. Проте існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів.
Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців.
Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».
Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників — Рюрикойичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.
Велике князівство Литовське певною мірою нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд напівнезалежних князівств, якими правили члени династії Гедимінасів. Князівства ці прилягали до міста Віль-
нюса — столиці князівства та резиденції великих князів. Проте існувала велика
відмінність, особливо помітна за князювання Вітаутаса, що дозволила Литві уникнути тієї роздробленості, якої зазнала Київська Русь: великі князі литовські були цілком однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рівних у династії. У 1390-х роках, щоб закріпити такий стан речей, Вітаутас проводить ряд реформ. Його непокоїло те, що багато князів із Династії Гедимінасів, котрі українізувалися, пустили настільки глибоке коріння у своїх землях, що стали пройматися місцевими інтересами більше, ніж справами Великого князівства в цілому. Деякі навіть підозрювалися у сепаратистських настроях.
Щоб виправити ситуацію, Вітаутас постійно переводив князів з одних володінь до інших, позбавляючи їх місцевої підтримки. Так, Федір Любартович
маєток за маєтком був позбавлений своїх багатих волинських земель. Натомість
йому запропонували куди менш привабливе Новгород-Сіверське князівство (яке він і не подумав прийняти), забране у Володимира Альгердовича, а той у свою чергу дістав менші володіння. Якщо ж князь опирався, як, наприклад, Федір Коріатович Подільський, Вітаутас звинувачував його в непокорі, нападав на нього зі своїм військом і змушував тікати у вигнання. На місце напівнезалежних князів Вітаутас призначав власних урядників, часто із числа нетитулованих бояр, які володіли землями «з ласки великого князя». Зміни торкалися навіть дрібних бояр. Щоб зберегти свої землі, вони були зобов'язані відбувати військову службу у великого князя. Так українська знать стала об'єктом сильної централізованої влади, раніше їй невідомої.
Така політика викликала серед українців повсюдне невдоволення, і подальші події були ще загрозливішими. У 1413 р. у Городні Ягайло домовився з Вітаутасом дарувати литовським боярам-католикам такі ж широкі права, які незадовго до того здобула собі польська шляхта. Щоб прискорити втілення цього, 47 польських шляхетних родин запропонували такому ж числу литовських боярських родів запозичити їхні герби. Проте із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків. Невдоволення цим становищем у православному середовищі вирвалося на поверхню у 1430 р. після смерті Вітаутаса.
У тому ж році, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, що не схвалювали тісних зв'язків із Польщею, українці обрали великим князем молодшого брата короля Ягайла — Свидригайла, сіверського князя зі Східної України.
Попри своє католицьке віровизнання цей авантюристичний і досить бездарний у політиці князь завжди підтримував тісні зв'язки з українським православ'ям і незабаром після свого обрання дав ясно зрозуміти, що має намір обмежити чи навіть порвати узи з Польщею. Побоюючись утратити доступ до величезних східних земель, поляки вдалися до сили, окупувавши Поділля та Волинь. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, вони організували серед литовців пропольську партію, яка
оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала натомість
Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітаутаса. Внаслідок цього у 1432 р. Велике князівство розкололося на два ворожих табори: населені литовцями землі стали на бік Сигізмунда, тоді як українці підтримали Свидригайла.
Питання, що розділяли ці два табори, мали вирішальне значення. Чи продовжуватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свидригайла на престолі, українці домінуватимуть у Великому князівстві? Чи отримають поляки доступ до величезних українських земель Великого князівства? Після кількох безладних сутичок були розпочаті переговори, в яких узяли гору Сигізмунд і пропольська партія. Надавши православній знаті однакові з католиками права, Сигізмунд привернув на свій бік багатьох українських прихильників Свидригайла. Застосувавши тактику терору, наприклад, спаливши живцем митрополита смоленського Герасима, він іще більше заохотив відступництво. Внаслідок цього конфлікту під Польщу
потрапила ще одна українська земля — Поділля. Проте Волинь, населення якої
чинило запеклий опір польським загарбникам, лишилася у складі Великого князівства. Так чи інакше, польський вплив і тиск негативно позначилися на мирних раніше взаєминах між литовцями та українцями.
У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися, особливо після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на цетралізацію влади. У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію під управлінням урядника великого князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із при- леглими територіями. Марно домагалися українці того, щоб таке престижне місто, як Київ, мало самоуправління чи принаймні щоб ним правив князь, а не урядник без титулу,— рештки державності Київської Русі та українського самоуправління швидко й незворотно зникали.
3)Історія України (частина перша) - Рибалко:4. Виникнення козацтва.
Велику роль у визвольній боротьбі українського народу відіграло козацтво, що сформувалося в Південній Україні, яка в XV ст. являла собою окраїну вели; кого князівства Литовського. Наприкінці XV ст територія від Чорною моря аж по р. Рось була спустошена крітськими татарами й турками: Адміністративно Південна Україна поділялась на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський. Литовський уряд мало дбав про захист південних українських земель від татар і турків. Єдиною, ненадійною і хиткою охороною населення були окраїнні замки — в Каневі, Черкасах, Вінниці, Брацлаві, Барі, Хмільні.
Багатою і розкішною була природа Подніпров'я, Брацлавщини, дніпровського Низу. Родючі ґрунти, безкраї степи, де випасалися табуни диких коней, стада диких кіз та ін., численні ріки, які кишіли різноманітною рибою (білуга, осетер, севрюга, сом, сазан, судак, щука, лящ, тараня та ін.), дніпровські плавні, де водились бобри, видри, куниці, дикі свині та інші звірі і водяні птахи — гуси, лебеді, качки та ін. У балках та байраках водилися лисиці, зайці, вовки, ведмеді.
У цих благодатних краях, під постійною загрозою смерті або турецького полону, під прикриттям, хоч і ненадійним, нечисленних замків продовжувало жити місцеве населення. За даними люстрацій (описів), на середину XVI ст. в названих вище чотирьох повітах, а також Київському і Житомирському існувало 208 поселень, в яких було 3399 «димів» і налічувалося приблизно 17 тис. чол. населення. Ці дані далеко не повні, але й вони рішуче спростовують твердження деяких польських істориків про нібито повне «запустіння» Південної України. До речі, вони й назвали цю територію «диким полем». Оскільки існувала постійна загроза нападу татар і турків, більшість населення зосереджувалася в «острогах» при замках і навколо та поблизу замків. Селяни й міщани, а також прийшлі з північних районів люди займалися переважно рибальством, мисливством, бортництвом і хліборобством. Міщани також займалися ремеслами й торгівлею.
У містах жили й урядовці та служилі люди — старости й підстарости із своїм штатом, бояри і слуги, зем'яни, що відбували військову службу. Землевласники — князі, бояри, зем'яни — одержували землі від уряду або місцевих старост і воєвод чи захоплювали пустища шляхом займанщини.
Місцеві селяни, які займалися хліборобством і городництвом, до середини XVI ст. були вільними, не закріпаченими, могли переходити з одного місця на інше. Податки і повинності, що їх селяни відбували на користь господарського, великокнязівського замку (подимне, пушкарівщина, стації) та на користь власника — держави чи приватних осіб (натуральний податок — пшеницею, вівсом та ін., або чинш),— були порівняно легкі. Фільварків, панщини на цій території тоді ще не існувало. Через часті набіги татар усе населення жило по-військовому, готове у першу-ліпшу годину відбити ворожий напад. Навіть наприкінці XVI ст., як про це писав у своєму щоденнику Еріх Лясота, посол австрійського імператора до Запорізької Січі, «кожен селянин, виходячи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі і шаблю або тесак біля пояса...». Територія Південної України, особливо Подніпров'я і Побужжя, й стала місцем, де в XV ст. виникло козацтво, якому судилося посісти важливе місце в історії українського народу! Джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України і Середнього Подніпров'я, незважаючи на постійну загрозу з боку татар, і втікачі, переважно селяни, із Західної і Північної України, які, рятуючись від покріпачення, масами тікали в ці малозаселені вільні місця, де не було ще панського гніту.
Слово «козак» — східного походження, очевидно, тюркське. Воно означало вільний воїн, вільна людина, їздець. У розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду» це слово закріпилося в Україні.
Перші вірогідні згадки про козацтво відомі з кінця XV ст. Тоді українські козаки згадуються в дипломатичному листуванні між Росією, Польщею, Кримом, Туреччиною, Молдовою і Валахією (1489, 1492, 1494, 1499 pp. та ін.).
Так, у 1489 р. у дипломатичному листуванні між московським і литовським князями говориться, що того року загони козаків під проводом отаманів Богдана, Голубця і Василя Жили з'явилися на низов’ях Дніпра, на лівому березі на Таванській переправі, розігнали татарську охорону, захопили в купців частину товарів, а деяких потопили.
1492 p. козаки напали на татарське судно під Тягиною на Дніпрі, розбили його, полонили кілька чоловік, захопили майно, гроші, стада волів, коней та ін. На скаргу про це хана великий князь литовський Олександр наказав місцевим старостам розшукати пограбоване і повернути татарам. У 1494 р. козаки напали на посла московського князя боярина І. Суботу, який ішов від валаського господаря Стефана разом з його послом у Крим до Менглі-Гірея. їх на шляху «козаки потоптали, все поймали, пеша оставили...» Про це сповіщав Менглі-Гірей Івана III. У 1499 р. про козаків говорилося в уставній грамоті м. Києва: козаки ходять з Києва по Дніпру вниз і з усього, що здобудуть там, платять воєводі десяту частину.
На основі цих та інших перших документальних звісток кінця XV — початку XVI ст. можна дійти висновків про те, що, по-перше, козаки — це місцеві, а не прийшлі звідкись люди «черкаси», і, по-друге, оскільки уже наприкінці XV ст. про козаків говориться в дипломатичному листуванні між урядами держав, то, очевидно, козацтво набуло на той період певної .сили, для досягнення якої йому потрібен був певний час. Отже, козацтво, мабуть, виникло не наприкінці XV ст., а десь в середині цього століття або принаймні у другій його половині?
Козацтво до середини XVI ст.
У перший час свого існування, десь до середини XVI ст., козацтво не становило окремої організованої суспільної групи населення. Серед нього були вихідці з різних класів і прошарків населення. Основну масу становили селяни місцеві і селяни — втікачі із Західної і Північної України, але «козакували» й міщани і навіть дрібні бояри. «Козакували» групами — «ватагами» на чолі з отаманами. Ці ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населені місця, вони розпадалися.
У походах проти татар і турків разом з козаками часто брали участь і великі феодали, зокрема старости окраїнних староств, повітів. Та вони не були ні організаторами, ні фундаторами козацтва, як про це твердили деякі історики.
Окраїнні старости (староста канівський і черкаський Євстафій Дашкевич, староста хмільницький Предслав Лянцкоронський та ін.) використовували сили і вміння козаків для охорони своїх повітів від татар і турків і «козакували разом з козаками», наживалися на походах, забираючи із здобичі «што лепшее». Щоправда, деякі літописи називають першим козацьким гетьманом Предслава Лянцкоронського, що начебто був обраний гетьманом у 1506 p., а після нього, як гетьмани, фігурують Євстафій Дашкевич і Венжик Хмельницький.
Протягом першої половини XVI ст. козацтво в Україні кількісно зростало, набирало сил, про що свідчать численні скарги татар і турків на напади козаків і їхні вимоги приборкати «свавільців».
Козацтво було .явищем, притаманним не тільки Україні. Приблизно в один час з українським козацтвом сформувалося (також передусім із селян, що втікали від кріпосного гніту) російське козацтво на Дону.
Українські і російські козаки відіграли велику роль у захисті від турецько-татарської агресії не тільки півдня нашої країни, а й усієї Європи. Велика також заслуга козаків у освоєнні південних районів і розвиткові їхніх продуктивних сил. Нарешті, козацтво тривалий час стояло в центрі визвольної боротьби українського народу, було осередком притягання всіх незадоволених соціальним і національно-релігійним гнітом.
1. Причини і джерела виникнення козацтва
Козацтво на Україні — явище самобутнє, національне. суто
народне. Воно виникло і сформувалося в другій половині XV — XVI
ст. як форма протесту українського народу проти зростаючого
соціального та національно-релігійного гноблення, посилення
кріпацтва і розвитку кріпосного права. Соціальний склад козацтва
був неоднорідний. Переважну його масу становили збіглі селяни,
представники міських низів, а також декласовані елементи селян і
шляхти. Воно поповнювалося вихідцями не лише з українських земель,
а й з Білорусії, Росії, Молдавії.
Проблема появи та формування козацької верстви й досі є
дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на
початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести
козацький родовід із самоназви, тобто зі слова "козак". Зокрема,
польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки
походять від стародавнього ватажка "Козака", який вдало боровся з
татарами. З часом вирішення цієї проблеми стало більш науковим.
Поступово викристалізувалася низка версій. що пояснюють походження
козацтва:
1. "Хозарська" — ототожнює козаків з давніми народами степу
"козарами", або хозарами.
2. "Чорно-клобуцька" — вбачає в них нащадків "чорних
клобуків" — тюркського-племені, яке у давньоруські часи жило в
пограничному зі Степом Пороссі.
3. "Черкаська" — вважає виникнення козацтва одним з
наслідків процесу міграції у Подніпров'я черкесів (черкасів), які
до того проживали у Тмутаракані.
4. "Татарська" — виводить козацький родовід з татарських
поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича
та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим
населенням утворилася якісно нова верства — козацтво.
5. "Автохтонна" — доводить, що козацтво як спільнота є
oplhl спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської
Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися,
зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування,
підпорядковані великому литовському князю.
6. "Болохівська" — пов'язує козаччину з існуванням в
давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після
встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат
Орди і вийшли з-під влади місцевих князів.
7. "Бродницька" — витлумачує генетичний зв'язок козацтва зі
слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі —
"бродниками", які жили у пониззі Дунаю.
8. "Уходницька" — пов'язує виникнення козацтва з утворенням
на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі
прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми
та іншою здобиччю.
9. "Захисна" — пояснює появу козацтва на південних рубежах
необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській
загрозі.
10. "Соціальна" — факт виникнення козацтва пояснює як
наслідок посилення економічного, політичного, національного та
релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на
вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання.
Жодна з цих теорій не може самостійно пояснити всю
складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них
базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної,
воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість з них містить
раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до
правильної відповіді.
Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило,
сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить
умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих,
які зумовлюють його
необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування
козацтва, були:
1. Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими
для життєдіяльності умовами у порубіжжі між хліборобською та
кочовою цивілізаціями.
2. Досвід освоєння південних територій уходниками,
добичниками, бродниками та ін.
3. Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого, до
самозбереження, самоствердження і самореалізації.
Необхідність виникнення козацтва зумовлена:
1. Зростанням великого феодального землеволодіння, що
розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння
та колонізації нових земель.
2. Посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим
закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту.
3. Зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту
від нападів турків і татар.
Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової
цивілізацій, між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між
християнством та магометанством. Показово, що турки називали
запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут
органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук,
барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля),
одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін
"протистояння", поширений в історичній літературі, не зовсім точно
подає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва.
Цей маргінальний прошарок населення зростав на грунті взаємодії,
взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською
цивілізаціями.
2. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі, її значення в
історії українського народу
Початковий етап виникнення козацтва малодосліджений.
Meg`oepewmhl є факт, що його бурхливе зростання, формування
відбувалося тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства
вогнем і мечем нищили міста й села України, а польсько-литовські
загарбники посилили на нашій землі національний і соціальний гніт.
Відомо, що перший розбійницький напад на Україну кримчаки
здійснили в 1482 p. Вирішувалася доля народу — бути йому чи не
бути? Тільки власні збройні сили могли врятувати Україну.
Козаки освоювали незаселені українські степи за Дніпровськими
порогами. На ці простори не поширювалася влада ні польсько-
литовських, ні татаро-турецьких загарбників. На цих землях, а
згодом на всій території України утворився новий стан вільних
людей — запорозьке козацтво. У такому середовищі, де свободу
цінували понад усе, вироблялися демократичні принципи співжиття,
що з часом заклали основи козацької республіки, до речі, однієї з
перших республік в Європі. Отже, козаччина розвивалась органічно,
як результат особливих умов українського життя XV — XVI ст. на
степовому порубіжжі з агресивним татарським Кримом, султанською
Туреччиною та польсько-литовською Річчю Посполитою.
Як пише М. Грушевський, нижче порогів Дніпровських, де ріка
ділиться та утворює острови, козаки ставили собі фортеці —
«острожки». Далі на місці дрібних побудували одну головну, яку
назвали Запорозька Січ. Першу з них заснували на острові Мала
Хортиця в 50-х pp. XVI ст. Виникнення Січі пов'язане з іменем
Дмитра Вишневенького (Байди) з містечка Вишнівця нинішньої
Тернопільської області. Д. Вишневецький належав до неспольщених
українських магнатів, був канівським старостою. Своє свідоме життя
присвятив боротьбі з Кримським ханством і турецькими загарбниками,
просив підтримки у литовського, польського, московського урядів,
але допомоги не отримав. Усю надію поклав на українське козацтво,
з яким не раз громив татар і турків. У Молдавії Байда потрапив у
полон, і турки замордували його. Народ у піснях і думах увіковічив
відважного отамана.
Запорозька Січ поступово перетворювалась на своєрідну
державу, контролюючи значні території, утримуючи багатотисячну
армію, адміністративний апарат. Січовики мали символіку: прапори,
c3lm, герб. Столицею Запорозької Січі була могутня фортеця,
оточена частоколом, в заборолах якого виставлено гармати. На
центральній площі стояли церква, скарбниця, військовий арсенал,
майстерні. Навколо них — курені-казарми, в яких жили запорожці.
Козаки вибирали свою старшину — гетьмана, кошового отамана,
курінних отаманів — вільним, демократичним голосуванням. Збройні
сили складалися з таких родів військ: піхоти, кінноти, артилерії
та морського флоту. Завдаючи відчутних ударів туркам і татарам на
суші й на морі, запорожці стали відомими в Європі, їх запрошували
на військову службу правителі Австрії, Англії, Франції, Іспанії.
Так за порогами Дніпра проходив процес відродження української
держави.
На Запорозькій Січі існувала постійна школа лицарського,
військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї
України і навіть інших країн. При січовій церкві діяла
загальноосвітня школа. Командний склад низового війська, як
правило, був високоосвічений. Полковники, сотники, чимало рядових
козаків закінчували Києво-Могилянську академію або інші вищі чи
середні навчальні заклади.
На Запорожжі існувало суворе законодавство, що не допускало
будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство,
розбій, конокрадство. Не було місця в цьому товаристві зраді,
боягузтву, підлості, шахрайству. Найтяжчою карою для запорожця
було вигнання його з ганьбою із коша. Все тут відбувалося на
добровільних засадах — прийняття в січове братство і виключення
з нього порушників усталених норм правопорядку.
Найвизначніший дослідник життя славних лицарів України Д.
Яворницький у тритомній «Історії запорозьких козаків» зазначав, що
правові норми співжиття вони приносили на Січ із курних селянських
хат і ремісничих міських цехів. Тисячолітнє звичаєве право
українського народу стало основою їх високоетичного співіснування.
Доповнений рядом законів «Руської правди», литовських статутів,
сформувався своєрідний, ніде у світі не бачений кодекс безстрашних
вояків, які з презирством ставилися до смерті, не знали страху в
битвах з ворогом, героїчно захищали рідну землю. Вірність закону,
rnb`phqrbs запорожці цінували понад усе. Вбивство козака за
вживання алкоголю під час походу або якщо він приводив на Січ
жінку — вважалося тут нормою.
Польські королі, не маючи сили підпорядкувати собі запорозьке
козацтво, намагалися залучити його до власних військових
формувань. Першим це здійснив у 1572 p. Сигізмунд Август. 300
козаків за певну платню і привілеї стали охоронцями королівських
міст на пограниччі України. Король Стефан Баторій в 1578 p.
збільшив кількість цього козацтва до 600. У 1590 p. міські або
реєстрові козаки на Україні досягли однієї тисячі, за Б.
Хмельницького — 40 — 60 тис. Поза реєстром перебувало значно
більше запорожців. І ті й інші ігнорували урядову владу й не раз,
об'єднавшись, спільно виступали проти польської шляхти.
Перше велике козацько-селянське повстання відбулося в 1591 —
1593 pp. на чолі з Христофором Косинським. Козаків підтримало
селянство Київщини, Брацлавщини та Волині. Лише в 1593 p., не
маючи артилерії, сильної кінноти, X. Косинський капітулював у м.
П'ятці (нині Чуднівського р-ну Житомирської обл.) перед
переважаючими силами ворога.
Великого розмаху набуло повстання під проводом Северина
Наливайка (1594 — 1596). Козацький полководець, родом з Гусятина
(нині Тернопільської обл.), він брав участь у морських і
сухопутних походах запор................................
Запорізька козацька республіка - як приклад народного самоврядування в екстримальних умовах.
КОЗАЦЬКА РАДА (січова рада, військова рада) - орган козацького управління, що існував на Запорізькій Січі, в реєстровому козацькому війську та у Гетьманщині у 16-18 ст. Козацька рада була вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Запорізької Січі. Рішення ради вважалося думкою всього війська і було обов'язковим до виконання кожним членом козацького товариства. На Козацькій раді розглядалися питання внутрішньої і зовнішньої політики, проводились вибори військової старшини, поділ земель і угідь, покарання злочинців, що вчинили найтяжчі злочини та ін. Козацька рада збиралася у встановлені дні року. У 18 ст., у часи Нової Січі, це були: 1 січня - Новий рік, 2 або З день Великодня та 1 жовтня - св. Покрови - храмове свято Запорізької Січі. Крім того, це робилося в будь-який день на вимогу козацького товариства чи «сіроми». На Козацькій раді могли бути присутніми всі козаки. Скликалася рада кошовим отаманом і відбувалась згідно з давніми звичаями, її учасники утворювали широке коло, всередині якого розміщувалась козацька старшина: кошовий отаман, обозний, писар, осавули та ін. Особливу роль відігравали осавули, які були посередниками між радою і старшиною. Формального голосування не проводилось. Свою волю козаки виявляли голосними окликами та підкиданням шапок. Крім Козацької ради всього Запорізького Коша, існували також курінні та паланкові ради. Перші з них відбувалися у випадках, коли козацька старшина не вважала за потрібне скликати загальну Козацьку раду (таємні та термінові справи, що вимагали негайного вирішення, прикордонні суперечки, організація незначних військових походів тощо). Інколи перед загальними Козацькими радами відбувалися старшинські ради. В компетенції паланкових Козацьких рад був розгляд дрібних справ, головним чином межових суперечок. У реєстровому козацькому війську також скликалися загальні, полкові та сотенні Козацькі ради, компетенція яких була дуже обмеженою. Прийняті ними рішення затверджувались польським урядом, що викликало незадоволення козаків.
Козацьки ради відбувалися в різних місцях. З поч. 17 ст. ними найчастіше були урочище Маслів Став на Київщині, міста Корсунь, Канів, Переяслав. Під час воєнних походів та народних повстань Козацька рада відбувалися у військових таборах. В останньому випадку, крім козаків, участь у їх проведенні брали представники міщанства, селянства та православне духовенство. Інколи скликалися ради городових козаків окремих міст (зокрема, рада козаків м. Канева під час Жмайла повстання 1625). Козацькі ради скликані без згоди кошового отамана чи гетьмана, вважалися незаконними. Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 Козацька рада вважалася вищим законодавчим органом Української гетьманської держави (див. Генеральна Військова Рада). На одній з них у 1648 було обрано гетьманом Б. Хмельницького і вирішено розпочати повстання проти Польщі. Однак, внаслідок зміцнення влади гетьмана, значення Козацької ради постійно зменшувалось, скликали їх дедалі рідше, а найважливіші питання розглядались на старшинських радах. Спробу реформування Козацької ради і перетворення її у представницький орган всієї України здійснив гетьман І. Виговський. Він запропонував надати всім полкам рівне представництво, на раду стали з'являтися тільки старшина і по 10 козаків від кожного полку. Однак у зв'язку з зміною політичної обстановки в Україні дана реформа не була проведена. Найбільш відомими загальними радами цього часу були Переяславська рада 1654 та Чорна рада 1663 в Ніжині. Після цього компетенції Козацької ради були суттєво обмежені. У них брали участь лише представники старшини, які обирали гетьмана і затверджували т. зв. «статті» -умови міждержавних договорів України та Московської держави. У зв'язку з подальшими обмеженнями царським урядом прав і вольностей Гетьманщини, в Козацькій раді стали брати участь представники царського уряду, які санкціонували їхні ухвали, а часто і диктували раді свою волю. У 18 ст. в Гетьманщині Козацька рада набула лише характеру урочистої церемонії обрання гетьманом кандидата, призначеного царським урядом.
У Правобережній Україні, що внаслідок укладення Андрусівського перемир'я 1667 перейшло під владу Польщі, рішенням польського сейму козацтво було ліквідоване, і тільки після його відновлення у 1680-Х рр. Козацькі ради знову стали скликатися. Найчастіше це відбувалося у Фастові, Корсуні чи Каневі. Значення цих рад було незначним і носило локальний характер.
КОЗАЦЬКА СТАРШИНА - військовий та адміністративний керівний склад Запорізької Січі, реєстрового козацтва, Гетьманщини, а також Слобідської України. Зародження Козацької старшини розпочалося разом з виникненням українського козацтва в кінці 15 ст. Спочатку до її складу входили отамани-ватаги, що були керівниками перших козацьких загонів. Повного організаційного оформлення Козацька старшина набула в період створення Запорізької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб. До складу Козацької старшини входили: військова старшина - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі - підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач, військовий шафарі, підшафар, кантаржій та канцеляристи; похідні та паланкові начальники - полковник, писар, осавул, підписар та підосавул. В період ведення воєнних дій обирався також обозний, що був помічником осавула і входив до складу військової старшини. До Козацької старшини на Запоріжжі належали т. зв. батьки, сивоусі діди - колишні військові старшини, які залишили свої посади по хворобі або за давністю літ. На Запорізькій Січі старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу і судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ у зносинах з іноземними державами. Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва.
Козацька старшина. існувала у реєстровому козацькому війську, що було створене у 1572. На чолі реєстрових козаків стояв гетьман, якого обирали за погодженням з королівським урядом на загальній військовій раді. Першим гетьманом реєстрового війська вважається шляхтич Я. Бадовський. До реєстрової Козацької старшини належали: 2, а згодом 4 осавули, обозний, військовий суддя, військовий писар, полковники та сотники. В різні часи кількість полковників та сотників була різною, що залежало від кількості реєстру (у 1625-1630 було б полковників і 60 сотників). Всі представники Козацької старшини складали присягу на вірність королеві і зобов'язувалися нести військову повинність, за що реєстровим козакам надавались значні права та привілеї. Однак уряд Речі Посполитої постійно проводив політику, спрямовану на їх обмеження. В 1625 було введено посаду регіментаря, що був заступником коронного гетьмана і відав реєстровим козацьким військом. Після придушення національно-визвольних повстань 1637-1638 сейм Речі Посполитої ухвалив «Ординацію Війська Запорізького, що перебуває на службі у Речі Посполитій» (див. «Ординація 1638»). згідно з якою було ліквідовано посаду гетьмана, а його функції передавалися урядовому комісарові. Посади Козацької старшини, вищі від сотника, надалі могли займати тільки представники польської та полонізованої шляхти.
Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, в процесі формування національної державності, Козацька старшина стала виконувати функції апарату державної влади. З введенням нового адміністративно-територіального поділу України на полки та сотні відбулася ієрархічна диференціація старшини на генеральну, полкову та сотенну старшину. Найвищий рівень державної адміністрації посідала генеральна старшина, що складалася з найближчого оточення гетьмана і виконувала роль уряду Української держави (див. Гетьманщина). До її складу входили: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, 2 генеральні осавули, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний. Генеральна старшина вирішувала найважливіші питання військової та цивільної адміністрації, відала фінансами та судочинством. У зв'язку з проведенням царським урядом політики, спрямованої на ліквідацію державних прав України, права Козацької старшини систематично обмежувалися. Так, згідно з указом Петра І від 1721 право призначати генеральну старшину було передано Колегії іноземних справ у Петербурзі, яка затверджувала одного з двох запропонованих гетьманським урядом кандидатів. Таким же чином відбувалося призначення полковників та сотників, що привело до фактичного скасування принципу виборності старшини.
Військовою та цивільною адміністрацією полків в Україні у другій пол. 17-18 ст. була полкова Козацька старшина Очолював її полковник. Крім нього до цієї категорії належали полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий хорунжий. Формально представники полкової Козацької старшини повинні були обиратися на полкових військових радах, але часто їх призначали гетьмани за погодженням з царськими комісарами. З 1722до 1727 старшина фактично призначала Малоросійська колегія. До сотенної Козацької старшини належали: сотник, сотенний отаман, писар, осавул та хорунжий. Найнижчою ланкою були міські й сільські (курінні) отамани. Представники старшини, виконуючи свої функції, користувалися т. зв. ранговими маетностями, прибутки з яких були платнею за старшинські посади. Одночасно окремі представники старшини одержували платню і від царського уряду, що передбачалося Березневими статтями 1В54, Переяславськими статтями 1659, Московськими статтями 1665 та ін. міждержавними актами, укладеними між урядами Гетьманщини і Московської держави. Після остаточної ліквідації державних прав України царський уряду 1785 скасував Козацьку старшину у Гетьманщині як окремий суспільний стан (ще раніше це було зроблено у Слобідській Україні - у 1765 та на Запоріжжі - в 1775). Деяка частина старшини була зрівняна у правах з російським дворянством.