Деякі історичні умови виникнення запорізького козацтва

Важливе питання при розгляді обставин виникнення козацтва полягає в часі його появи. Цей хронологічний відрізок можна окреслити кінцем XV — першою половиною XVI ст., проте необхідно з’ясувати чому саме на цей час припала ця подія. Цьому важливому питанню, зважаючи на його складність і брак джерел відводится порівняно мало місця в дослідженням етногенезу козаків. Протягом доби середньовіччя відоме існування в південних степах кількох суспільних груп, які дослідники відносять до передісторії козацтва. Різке збільшення кількості населення степової території України в час змін кінця середньовіччя та поступового переходу до нового суспільства безпосередньо вплинуло на формування запорізького козацтва. Можна стверджувати, що в певній мірі до появи запорізького козацтва причетні зміни, що відбулися в передових країнах Європи,які призвели до трансформації суспільної ситуації в Україні. Зміни ці пов’язані з початком переходу від середньовічного до ранньобуржуазного суспільства. XV — XVI століття були часом кардинальних змін в європейському регіоні, відображених в появі нових технологій, географічних відкриттях, бурхливих суспільних потрясіннях. В цей час зв’язки українських земель з заходом значно посилюються¹. В цей час на території України відбувається зростання міської мережі, але головні зміни відбувалися в сільському середовищі, коли на межі XV — XVI ст. під впливом розвитку початкових форм буржуазних відносин в Західній Європі і значному зростанню цін на продовольчі товари у східній її частині відбувається процес другого видання кріпацтва. Розповсюдження примусової залежності серед сільських виробників в західних районах призводить до переселення частини їх мешканців до малозаселених східних території, де були відносно вільні умови життя. В степовому регіоні, як засвідчують археологічні матеріали, протягом XIV — XV відбувалися процеси контактування та змішування представників осілої та кочової культур і які, згодом, безперечно, вплинули на формування матеріального та суспільного ладу запорізького козацтва². Степовий фактор почав відігравати дуже важливу роль в цей час, коли відбувалися рішучі зміни в структурі суспільства. Великі масиви степової території з малої плотністю населення давали можливість сільським виробникам з західних земель, де вже розпочалися процеси покріпачення, знову отримати вільний статус. Перші українські козаки,найраніші письмові згадки про яких відносяться до 80 — 90 років XV століття, найімовірніше були вихідцями з місцевого населення Подніпров’я,але розвиток і кількісне зростання як українського в цілому так і запорізького козацтва зокрема, був головним чином підштовхнуте суспільними процесами другого видання кріпацтва на українських землях³. Оригінальна суспільно—політична організація козаків з помітними східними впливами безсумнівно склалася внаслідок етнічного змішування та інших різноманітні контактів. Наявні джерела не дають змоги ясно уявити хід цього процесу але деякі археологічні матеріали засвідчують факти запозичення деяких побутових та поховальних обрядів представниками осілої та кочової цивілізації протягом XIII — XIV ст.⁴. На початку XV ст. ситуація дещо змінилася внаслідок формування Кримського ханства, яке спрямувало вістря своєї агресії на ці території.

Але разом із тим воно справило певний вплив на формування козацької організації та їхнього згуртування навколо зовнішньої загрози. Підсумовуючи, можна зазначити, що одним з важливих факторів складання оригінальної організації запорізького козацтва було багатовікове спілкування на порубіжних територіях Подніпров’я представників кочового та землеробського світів, які згодом зазнали натиску кримських татар. Натиск Кримського ханства, яке здійснило в кінці XV століття кілька спустошливих походів на територію Подніпров’я був в певній мірі викликом для населення останнього, яке відтепер почало згуртовуватися для відсічі зовнішньої загрози⁵. В цей час розпочався зовнішній тиск на українське суспільство із заходу, запровадження нових додаткових феодальних повинностей викликало певний відтік населення на степові території, які поповнювали ряди, створюваної в цей час козацької організації. Пізніше, в XVI столітті на територію Подніпров’я почали просуватися польські феодальні землевласники, що ставили під свій контроль тамтешніх селян. Під цим тиском і оформилося остаточно на недоступних для поляків крайніх південних землях організація запорізьких козаків. Таким чином, можна стверджувати, що виникнення, як запорізького так і українського козацтва в цілому саме в хронологічний відрізок кінця XV –XVIст. відбулося внаслідок різкої зміни суспільно-політичного клімату на українських землях в окреслений час. Твердження, що в результаті агресії кримського ханства, з одного боку і натиску польсько-литовських феодалів з заходу українське суспільство опинилося під загрозою знищення, видається цілком справедливим⁶. Як було зазначено вище, протягом середньовічної історії України в той чи іншій мірі відбувалися контакти кочової та осілої цивілізації, які утворювали певні соціальні групи, в яких можна бачити попередників козаків, проте вирішальну роль синтез сходу та заходу зіграв саме в кінці XV — XVI століть в час вирішальних змін. Тиск феодального західного світу, що переходив від середньовіччя до “Нового часу” й поширював на українське порубіжжя кріпацтво і тиск агресивного кочового сходу були своєрідним викликом для України, сильною зовнішньою загрозою, яка викликала відповідну реакцію. Такою реакцією українського суспільства на зовнішні чинники і стало формування структури запорізького козацтва. Мешканці порубіжної території, які проводили давні контакти та змішувалися з кочовиками почали згуртовуватися під зовнішнім тиском, просування ж польсько—литовських феодалів із заходу призвело до остаточного оформлення структури запорізького козацтва. І, зважаючи на наведені міркування, якщо однією з головних причин оформлення козацької організації були процеси пов’язані з другим виданням кріпацтва, явища в свою чергу викликаного переходом від середньовіччя до ранньобуржуазного суспільства і репрезентуючого трансформований феодалізм, то й на створення козацької організації — результат цих процесів — можна дивитися, як на явище, властиве трансформованому середньовіччю, ознаку змін в українському суспільстві⁷.

Таким чином, як ми бачимо, головним негативним фактором в історії середньовічної України було її географічне розташування між сильними сусідами, які своїм тиском не дали сформуватися українській державі. Але прикордонний характер України з іншого боку давав можливість згуртуватися і, згодом, продовжити боротьбу за здобуття власної державності. Степовий, порубіжний характер розташування України, яка піддавалася періодичному тиску, як зі згоду так із заходу, з одного боку серйозно утруднював її розвиток, як державної структури, а з іншого, степи стали тією територією на якій була створена нова суспільна організація у вигляді запорізького та українського в цілому козацтва, яке встало на захист прав українського суспільства. Створення козацтва розпочалося саме в кінці XV—XVI ст., коли зовнішній тиск особливо посилився — це був виклик українському суспільству в відповідь на який й було створено козацтво, як дійова сила, здатна протистояти цьому тискові. Можна припустити, що спочатку на створена козацької організації впливав східний фактор Кримського ханства, що розпочало свою агресію, згодом почав діяти й західний фактор у вигляді запровадження кріпацької залежності і просування на порубіжні території польсько-литовських феодалів. Останні зустріли на цих територіях осіле населення, що намагалося протидіяти створення тут фільваркової системи. Місцеве населення Подніпров’я й ті, що переселилися сюди, невипадково почали протидіяти політиці, проводи мій тут польсько-литовськими феодалами, справедливо вважаючи ці землі своєю власністю,а їх ново проголошених хазяїв іноземними загарбниками. Тому можна припустити, що в цьому первісному протиріччі знаходиться основа майбутніх збройних конфліктів на Подніпров’ї, що вилилися, згодом в серію козацько-селянських повстань.

Виникнення запорізького козацтва було в певні мірі поворотним моментом в вітчизняній історії, започаткувавши в її структурі нову добу. Її виникнення було викликана всіма тими змінами, що відбулися, як у західно так і у східноєвропейському регіонах, потягом XV — XVIст. і призвели до змін у співвідношенні сил як на західних так і на східних кордонах українського суспільства, примушуючи його до протидіючого рух

4)“УСТÁВА НА ВОЛÓКИ” 1557 - правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні - у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.

За “У.на в.” всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки - волоки (дорівнювали прибл. від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. “Волочна поміра” проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір - дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система) кожна по 11 морґів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному морґу землі під городи, які не обкладалися податком.

“У. на в.” збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялись на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий - пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та ін. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

За “У. на в.” безпосереднє управління фільварком здійснював “двірник”, котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Вищою посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала громада села і затверджував великокнязівський ревізор. В обов'язки війта входило: здійснювати контроль за виконанням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати вози з вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснювати контроль за користуванням землею, вирішувати господарські спори. Особи, обрані на війтівство, складали присягу. Місцями збору податків були визначені будинки у селах та двори великого князя. “У. на в.” визначала терміни сплати податків підданими - від 21.11. (св. Михайла)до 6.12. (св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та ін. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім'ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув'язнювали до повної їх сплати.

Контроль за проведенням “волочної поміри” здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм “У. на в.” Ревізорами могли бути осілі, компетентні у веденні сільського господарства особи християнського віросповідання. Артикул 43 “У. на в,” забороняв застосовувати до осіб, які вчинили злочин, покарання у вигляді конфіскації майна і землі.

“Волочна поміра” зруйнувала, хоча і не повністю, сільську громаду і пов'язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці.

У 2-й пол. 16 ст. реформу провадили в магнатських, шляхетських і церковних володіннях з метою посилення кріпосницького гніту і загарбання кращих селянських земель під фільварки. За “У. на В.” було значно збільшено державні податки, надано широких прав землевласникам, старостам, війтам і лавникам щодо селян, зобов’язано селян 2-3 дні на тиждень працювати на землі феодалів. Спочатку реформу було проведено в Литві й Білорусі, частково на Русі-Україні: у великокнязівських володіннях Кременецького повіту на Волині. Згодом волочний спосіб господарства охопив усю Правобережну Україну і був однією з причин селянсько-козацьких повстань у кінці 16 – 1-й пол. 17 ст.

КОЗАЦЬКЕ ПРАВО - сукупність звичаєвих норм (приписів), переважна більшість яких виникла в Запорізькій Січі. Запорізька Січ, як військово-політичне утворення, розвивалася на підставі своєрідних традицій і звичаїв, що склалися серед козаків протягом десятиліть. Вона мала свій військовий та адміністративно-територіальний поділ: 38 військових куренів і 5-8 територіальних паланок, а також оригінальну систему органів управління їх трьох ступенів: військові начальники, військові чиновники, похідні та поланкові начальники. Вся військова старшина обиралася Генеральною Військовою Радою на один рік кожного 1-го січня. На підставі тих же звичаїв і традицій чітко регламентувалися права і обов'язки старшин. У Запорізькій Січі склалася своя правова система, в основі якої лежало звичаєве Козацьке право. Норми Козацького права стверджували ті суспільні відносини, що склалися серед козацтва, закріплювали військово-адміністративну організацію Січі, встановлювали правила військових дій, діяльність судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначали види злочинів і покарань. Козацьке право визнавалося іноземними державами, а козаки всіляко захищали його, побоюючись, що писане право може обмежити козацькі вольності. Із Запорізької Січі звичаєві норми в 16-17 ст. поширювались по всій Україні. Великого значення Козацьке право набуло після укладення Березневих статей 1654, за якими царський уряд офіційно визнав силу «попередніх прав». Гетьман і старшина, виносячи ті чи інші рішення або даючи вказівки судам, посилалися на практику, що склалася. Суди ж, ухвалюючи вироки, нерідко посилалися на давні права і звичаї козацького війська. Норми звичаєвого права є в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743), «Екстракті малоросійських прав» (1767) та ін. законодавчих збірниках. Архівні матеріали 18 - першої пол. 19 ст. свідчать, що протягом цього часу в Лівобережній Україні ще діяли окремі норми звичаєвого права, в тому числі Козацьке право. Звичаєве право Запорізької Січі, доповнене правовими актами місцевої військово-адміністративної влади, вважалося народним правом, користувалося великим авторитетом, охоронялося державою та народними традиціями і навіть одержало своєрідну назву – Козацьке право. Норми Козацького права складали основу правової системи Гетьманщини, що проіснувала до 1840-42 рр.

Top of Form 1

Литовський Статут, кодекс права Великого Князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), виданий у 16 в. в трьох основних ред., один з найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Л. С. джерелами права Лит.-Руської держави були — Руська Правда, а також литовське, білоруське і українське звичаєве право. Перший або Старий Литовський Статут, схвалений у 1529 р. на соймі у Вільні, складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, карного, цивільного й госп. права, поруч з постановами держ. права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і шляхти, а особливо маґнатів. Другий Литовський Статут, іноді з уваги на особливу ролю Волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, схвалений у 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політ. реформу держави (поділ на повіти), а зокрема поширив привілеї рядової шляхти. До сойму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти — повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т. зв. маґдебурзьке право). Третій Литовський Статут (488 артикулів в 14 розділах), складений після приєднання В. Князівства Лит. до Польщі (Люблінська унія 1569 p.), був затверджений Жигмонтом III Вазою, великим кн. лит. (і поль. королем) у 1588 р. Він позначався засвоєнням багатьох поль. юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві -Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян.

Всі три редакції Л. С. були написані тодішньою «руською» канцелярською мовою, що була сумішшю церк.-слов’янської, укр. і білор. мов. Дві перші редакції появилися в рукописній формі, а третя — надрукована у Вільні. У 1614 р. появився перший переклад — редакція Л. С. поль. мовою у Вільні; 1811 р. Л. С. перекладено на рос. мову (з поль. тексту). Л. С. був одним з джерел, що були використані при укладенні кодексу моск. царя Олексія Михайловича («Соборное Уложение») в 1649 р.

На протязі кількох століть Литовський Статут був основним зб. права на Україні, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Він був гол. джерелом укр. права на Гетьманській Україні і становив основне джерело кодексу «Права, по которым, судится Малороссийский народ». На Правобережній Україні Литовський Статут діяв аж до скасування указом царя Миколи І з 25 червня 1840 р. Деякі законоположення Л. С. були внесені до зб. законів Російської Імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р. Див. також ЕУ І, стор. 635 — 36.