Главная | Обратная связь

Шляхи та основні етапи формування козацького стану

Головною передумовою виник­нення козацтва було зіткнення української людності з татар­ськими кочівниками на терені степового прикордоння в другій половині XV ст. Козацьким промислом, окрім уходників, займалися старостинські служебники, військові слуги, мішани, бояри та зем’яни, які несли сторожову службу на південному прикордонні. Та й самі представники місцевої адміністрації часто вдавалися до козакування: Бернат Претвич, Остафій Дашкович, Семен Полозович. Водночас участь у козацьких походах не афішувалася, а їх учасники не називали себе козаками. В офіційній документації урядовців Великого князівства Литовського козаки тривалий час також не фігурували. Ця назва міститься лише у скаргах турецького та кримського правителів до литов­ського уряду як реакція на дії козакуючої української людності На середину XVI ст. люстратори південних староств вперше зафіксували козаків на Подніпров’ї — в Черкасах і Каневі, як тих, що не мали власної осідлості, ходили в степ на промисли або ж служили у заможних міщан ⁴⁷. Про наявність козаків як "людей неоселих" на Поділлі урядові ревізори доповідали в 60-х роках ⁴⁸. Ймовірно, що аналогічні випадки свідчень траплялись і раніше, але не відбилися в джерелах. Проте цілком очевидно, що в литовський період на південному прикордонні сформува­лася окрема група населення з певним видом занять і способом життя, хоча і без будь-яких суспільних прав.

Формуванню козацьких прав поклали початок заходи уряду Речі Посполитої на початку 70-х років XVI ст. по створенню додаткових воєнних сил для захисту південних кордонів краї­ни. Головним критерієм, за яким козаки відрізнялися від ін­ших соціальних груп і станів українського населення була військова служба, оплачувана з державної казни. Крім того, козацтво отримало власне судочинство та особливе адміністра­тивне підпорядкування. Незважаючи на обмежений характер цих привілеїв, адресованих реєстровцям, вони стали важливим кроком до початку юридичного оформлення станових прав ко­зацтва. Через брак коштів у казні уряд не мав змоги регулярно надавати козакам платню і задовольняти свої зростаючі військо­ві потреби невеликим загоном реєстрових. Водночас з метою зміцнення дисципліни і здійснення контролю над українським козацтвом важливо було підпорядкувати його єдиному судо­чинству й адміністрації.

Нез’ясованим залишається питання поєднання військової служби козаків із землеволодінням для означеного часу. Вище вже згадувалося проісторичні аналоги серед українського боярства, коли земля виступала винагородою за службу у стосунках великого князя й інших землевласників з підданими. Ймовірно дана обставина стала основою для тези про перехід станових привілеїв бояр, зокрема, їх нижчого і середнього про­шарку до козацької верстви. Але документальних свідчень про надання землі урядом Речі Посполитої козакам, перебуваючим державній службі в перші десятиріччя існування реєстру, не збереглося. Лише конституція вального сейму 1590 р. дає під­стави твердити про отримання земельних угідь козацькими стар­шинами. Процес винагороди за службу через надання землі реально розгорнувся в роки Національно-визвольної війни 1648—1657 рр.

Розвиток козацького імунітету з самого початку наштовху­вався на опір властей. Тому не доводиться говорити лише про його поступ. Представники місцевої адміністрації часто-густо втручалися у вирішення справ, насамперед, пов’язаних з коза­цькою старшиною. Використовуючи козаків для реалізації своїх зовнішньополітичних планів, уряд, як правило, набирав реєстр на час війни і не завжди знаходив кошти для його оплати. Неодноразово це явище спостерігалося за часів правління Сте­фана Баторія. З іншого боку, король видавав універсали, в яких наказував місцевим властям не поширювати своєї влади над козаками. Зрештою, можна констатувати, що на кінець XVI ст. українське козацтво стало вагомою військовою силою і зуміло добитися відповідного ставлення до себе з боку властей. Надан­ня і підтвердження "козацьких вольностей" перебуваючим на королівській службі мало забезпечувати їм особливе становище в тогочасному суспільстві. Проте на шляху розвитку козацького імунітету й утвердження станових прав постала сила з великим соціальним потенціалом.

Інтереси козацтва, насамперед у справі землеволодіння, зі­штовхувалися зі шляхетськими, адже конституція 1590 р. від­крила перед шляхтою широкі можливості для матеріального збагачення. Повстання під проводом Криштофа Косинського (1591 —1593) стало початком боротьби за відстоювання "воль­ностей". Однак, після розправи з козаками на Солониці польські власті ліквідували реєстр. Хоча Військо Запорозьке продовжувало існувати й виступати від королівського імені у стосунках із сусідніми державами та під час походів проти татар. Незважаючи на їх негативний ефект для Речі Посполитої, король не наважувався вжити суворих заходів, адже без козаків охорона південних рубежів країни була неможливою. Відповідно козаки, які несли прикордонну службу, вважали себе причеткими до користування такими привілеями як звільнення від усіляких поборів та феодальних повинностей.

На початку XVII ст. українське козацтво порушило питання перед урядом Речі Посполитої про відновлення своїх прав. Так у листі гетьмана Самійла Кішки до Сигізмунда III від 1 липня 1600 р. зазначалося, що козаки підтримають коронне військо в Лівонському поході за умови повернення вольностей, наданих їм королем Стефаном Баторієм ⁴⁹. Проте сейм 1601 р. лише частково задовольнив прохання козаків, прийнявши постанову про зняття баніції з учасників походу до Прибалтики, звільнен­ня від "відумерщини", проголосив гарантії їхнім сім’ям від ути­сків з боку властей ⁵⁰. Питання про плату навіть не розглядало­ся, а козаки, які мали садиби в королівських чи приватних маєтностях, підлягали місцевій адміністрації. Коронний канц­лер Ян Замойський неодноразово застерігав їх утримуватися від непослуху властям ⁵¹.

До Варшави майже щорічно прибували козацькі посольст­ва, але результатів не мали. У сеймовій конституції 1607 р. "Про козаків запорозьких" підтверджувались основні положення постанови 1601 р. Крім того, в ній містилося застереження про суворе покарання "свавільних" козаків як бунтівників ⁵². В аналогічній постанові сейму 1609 р. особливо підкреслювала­ся необхідність для козаків, які проживали "на волостях , ви­знавати владу місцевої адміністрації, оскільки в дійсності спо­стерігалися протилежні явища. "Всупереч тій конституції і дав­нім звичаям,— зазначалося в документі,— козаки чинять вели­кі безправ’я і свавілля, не лише не визнають влади старост І хвоїх панів, але й мають іншу форму своєї справедливості (влас­ну адміністрацію і судочинство. — В. Щ.), чим вони утискують міста і міщанство, перешкоджають владі наших урядників і уряду українного" ⁵³. Таке ставлення козаків до польських вла­стей зумовлювалося їх воєнною силою, впевненістю у своїх можливостях. У цей період вони брали участь у походах Лжедмитріїв до Московської держави ⁵⁴, а також відгукувалися на заклики кримських ханів боротися з буджацькими ординцями ⁵⁵. Отже, козацька адміністрація і присуд, хоча й не мали юридичного оформлення, фактично існували не лише на Заподорожжі. Це сприяло чисельному зростанню козацьких мас в Україні» а також усвідомленню своєї сили і значимості в тогочас­ному суспільстві.

Певною мірою становище козацтва визначалося статтями Житомирської комісії 1614 р. Згідно із запропонованим коро­лівськими комісарами проектом угоди перебування козаків обмежувалося Запорожжям, а старшого реєстру призначав ко­ронний гетьман. Встановлювалася річна платня Війську Запо­розькому в розмірі 10 тис. злотих і 700 поставів сукна. Заборо­нялося приймати у козацтво збіглих селян та городян, а також існування на волостях козацької юрисдикції, "щоб козацькі сі­м’ї і ті козаки, які проживають у державних, духовних чи світ­ських маєтностях, не претендували на свою власну юрисдик­цію — ніколи не бувалу і скасовану багатьма сеймовими поста­новами, а будуть підпорядковуватися своїм панам і їхнім слу­гам, як владі, даній від Бога" ^5б. У петиції до короля запорожці просили відмінити угоду. Однак черговий сейм підтвердив ко­місарську ухвалу.

Аналогічний зміст мали і проекти Вільшанської (1617) та Роставицької (1619) комісій ⁵⁷. Серед особливостей останньої було збільшення реєстру до 3 тис. чол. Щорічна плата за служ­бу досягла 40 тис. злотих. Козаки зобов’язувалися не здійснюва­ти морських походів і карати тих, хто наважувався їх організу­вати. Важливим пунктом для утвердження станових прав був дозвіл проживання в королівщинах ⁵⁸. Перебування реєстров­ців, які користувалися привілеями, на волостях сприяло фор­муванню свідомості серед інших верств населення, посилювало їхнє прагнення здобути "козацькі вольності". Старший реєстру обирався із середовища козаків. Він присягав на вірність коро­лю Речі Посполитої й підпорядковувався безпосередньо корон­ному гетьману. На старшого покладалися обов’язки стежити за порядком серед реєстрових і контролювати їхні взаємовідно­сини з місцевими властями.

Новий етап формування козацької верстви, який характеризувався збройною боротьбою за відстоювання "вольностей", починається з середини 20-х років XVII ст. Його знаменувало козацьке повстання під проводом гетьмана Марка Жмайла. Проте, і в наступні роки козаки не полишали дипломатичних заходів для збереження прав і привілеїв. До Варшави неодноразово прибували посольства із скаргами на утиски з боку місцевих властей. Поряд з вимогами про збільшення платні й на­дання коштів на утримання артилерії посли просили дозволу на свободу зносин з Московською державою для відсічі турецькотатарської агресії. Під виглядом традиційного пункту про під­твердження "давніх привілеїв" козаки фактично прагнули до­могтися низки нових прав і вольностей, зокрема у судових спра­вах із шляхтою, справах козацьких вдів, проживання в шляхет­ських маєтностях тощо.

У 30-х роках козаки також неодноразово ставили вимогу перед урядом Речі Посполитої про визнання "лицарських" прав. Разом з тим намагалися здобути їх і силою зброї під час пов­стань 1630, 1637—1638 рр. Проте "Ординація Війська За­порозького" 1638 р. ліквідувала більшість привілеїв козацтва.

Утвердження українського козацтва як стану остаточно від­булося в ході Національно-визвольної війни, коли до його рук перейшла суспільна влада. До речі, незавершеність станової ор­ганізації, на думку О. Л. Станіславського, була однією з важли­вих причин, які не дозволили російському козацтву захопити владу в Московській державі на початку XVII ст.⁵⁹. Права й привілеї козаків були підтверджені вже в Зборівському договорі від 8 серпня 1649 р. Створена у час військового протистояння форма угоди і, очевидно, віра козацької старшини в її непоруш­ність, зумовили й появу традиційного формулювання положен­ня без деталізації: "При вшеляких давных вольностях его коро­левской милости Войско свое Запорожское заховує (против давных жалованных грамот свою жалованную грамоту тотчас выдает)" ⁶⁰. Перебуваючі на державній службі не лише звільня­лися від податків та феодальних повинностей, а й поширювали свою козацьку адміністрацію на досить значну територію України, на якій вони могли проживати незалежно від підпорядкування маєтностей (державних чи приватних). Відповідно козак підлягав юрисдикції виключно станового суду. Через козацькі уряди мало реалізовуватися право на землеволодіння, передусім рангове, а також спадкове. Втіленню в життя козацьких привілеїв повинна була сприяти заборона розташування в Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах коронного війська і надання урядів обивателям "веры православной", тобто українцям. Матеріальні статки козаків, окрім державної плати, мали ґрунтуватися на власному господарстві. Крім того, у договорі підкреслювалося, що селяни чи міщани, які прожи­вали поза окресленими межами і хотіли стати козаками, одер­жували право "без гамовання панского выйти зо всею маетно­стью на Украину" для запису в реєстр.

З тексту договору важко судити про закріплення в ньому політичних прав козацтва, зокрема, щодо обрання депутатів до вальних сеймів чи судових трибуналів Речі Посполитої. Однак, створення полково-сотенної системи управління відкривало пе­ред козаками широкі можливості обирати й бути обраними на земські уряди і, відповідно, впливати на ситуацію в регіоні. Тим більше, що центром політичної діяльності козацтва фактично став Чигирин, який узаконювався як гетьманська резиденція "при булаве Войска Запорожского".

Розгортання Національно-визвольної війни суттєво вплину­ло на реалізацію козацьких прав і привілеїв. В атмосфері соці­альної напруги і ведення бойових дій проти коронного війська інакше й не могло бути. Після Переяславської ради 1654 р. змінилася і політична ситуація. Значну частину українських зе­мель було включено до Російської держави. Настала реальна потреба поновити юридичні норми козацького статусу.

Конкретизація окремих аспектів станових вольностей знайшла відбиток у "Статтях Богдана Хмельницького", пода­них козацькими послами до Москви царським воєводам як проект міждержавної угоди. Так, у першому пункті, зокрема, зазначалося: "как из веков бывало в Войске Запорожском, что своими правами суживалися и вольности свои имели в добрах и в судах, чтоб ни воевода, ни боярин, ни стольник в суды войсковые не вступались, но от старшин своих чтоб товари­щество сужены были: где три человека Козаков, тогда два третяго должны судити" ⁶¹. Цілком очевидно, що, спираючись на попередній досвід, коли шляхтичі втручалися в козацькі справи, Військо Запорозьке прагнуло в майбутньому не допускати подібного з боку тепер уже російських урядовців. Не менш важливим було й положення сьомого артикулу: "Имений козацких, чтоб никто не отнимал; которые землю имеют, и все пожитки с тех земель, чтобы при тех имениях добровольно имели; вдов после Козаков осталных чтобы и дети такие же вольности имели, как предки и отцы их" ⁶². Тобто фактично становий статус мав залишатися і за нащадками, якщо навіть козак і гинув під час проходження державної служби. Цим ще раз підкреслювалися майнові права козацтва.

В процесі узгодження козацький проект зазнав певних змін Через відсутність оригіналу "Березневих статей" доводиться посилатися на наближений зразок, опублікований у докумен­тальних збірниках "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси" та "Воссоединение Украины с Россией". В 11 пунктах "Статей" досить рельєфно відбивалося становище ко­зацтва в тогочасному суспільстві. Деяку конкретизацію догово­ру вносить жалувана грамота московського царя Олексія Ми­хайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому від 27 березня 1654 р. Зокрема, в одному з пун­ктів зазначалося: "именей казатцких и земель, которые они имеют для пожитку, отнимати у них и вдов после казаков осталых у детей не велели, а быти им за ними попрежнему" ⁶³. Водночас чисельність козацтва обмежувалася 60 тисячами при тому, що в ході Національно-визвольної війни у війську Богдана Хмельницького протягом десяти років перебувало декілька со­тень тисяч людей, які вважали себе козаками і не мали наміру повертатися у феодальну залежність.

Зборівський договір 1649 р. та "Березневі статті" 1654р. були юридичними актами, які визначали становище України в складі Речі Посполитої та Російської держави. Як слушно заува­жив А. П. Ткач: "У них встановлювалися найбільш істотні нор­ми, що визначали права гетьмана, судову організацію і джерела права, а також права і привілеї класів та окремих соціальних груп"⁶⁴. Тобто, у згаданих угодах українське козацтво остаточно домоглося законодавчого підтвердження станових прав. Пріоритет на зайняття урядово-виконавчих посад в управлінні державою, забезпечили йому привілейоване становище серед інших соціальних верств. Економічна основа станових прав гарантувалася платнею за державну службу та господарюванням у власних спадкових чи рангових маєтностях. Козак підлягав юрисдикцїі виключно станового суду, мав право вільного вибору місця проживання і свободи зайняття промислами. Широке залучення до державного життя сприяло активній політичній діяльності козацтва.

Отже, вже за литовської доби українське козацтво сформу­валось в окрему групу населення південного прикордоння. Права і привілеї, зафіксовані в постановах уряду Речі Посполитої 70— 80-х років XVI ст. поклали початок утвердженню козацтва як соціальної верстви. Козаки доклали немало зусиль для збере­ження "вольностей", прагнули уникати контролю місцевої вла­ди, домагалися розширення чисельності реєстрового війська, створювали власні органи самоврядування. З середини 20-х років XVII ст. у відстоюванні прав вони вдавалися до найрадикальніших заходів, очолюючи масові народні повстання. Правові умови функціонування козацького стану мав забезпечити Зборівський договір, однак повною мірою вони реалізувалися лише з підписанням "Березневих статей".