Главная | Обратная связь

Становлення вітчизняної вищої фізкультурної освіти

Становлення та розвиток вітчизняної системи професійної підготовки фахівців фізичного виховання та спорту в Україні у ХХ столітті мала декілька періодів:

- перший період. Виникнення окремих інституцій, у яких здійснювалася професійна підготовка фахівців фізичного виховання та спорту (1900-1920 роки). У цей час відбувалося створення Педагогічних фребелівських курсів у Харкові та Фребелівського педагогічного інституту в Києві для підготовки вчителів і інструкторів фізичного виховання, полкових військових шкіл та курсів для підготовки викладачів гімнастики для військових підрозділів. Після 1917 року в Україні, як і в усій Росії, скасовано вже існуючі структури, відкриваються нові навчальні заклади й різного рівня вчительські курси;

- другий період. Формування української системи фізкультурної освіти (1920-1929 роки). До структури професійної підготовки фахівців фізичної культури та спорту входили: окружні організаційно-інструкторські курси з підготовки інструкторів спорту, Вищі курси фізичного розвитку та допризовної підготовки молоді, Інститут фізичної культури при Всеукраїнській академії наук, відділи фізичної культури при інститутах народної освіти, технікуми фізичної культури;

- третій період. Створення Державного інституту фізичної культури України, відкриття Вищої школи тренерів (1929-1940 роки). Структуру професійної підготовки фахівців фізичної культури та спорту становили: Державний інститут фізичної культури України, Вища школа тренерів, технікуми фізичної культури;

- четвертий період. Організація факультетів фізичного виховання при педагогічних інститутах, створення Київського і Львівського інститутів фізичної культури (1940-1959 роки). За цей час структуру професійної підготовки фахівців фізичної культури та спорту складали: Київський і Львівський державні інститути фізичної культури, факультети фізичного виховання педагогічних інститутів, вищі школи тренерів, технікуми фізичної культури, педагогічні училища;

- п’ятий період. Створення Дніпропетровського і Харківського державних інститутів фізичної культури (1959-1991 роки). До структури професійної підготовки фахівців фізичного виховання та спорту входили: вищі і середні фізкультурні навчальні заклади, факультети фізичного виховання педагогічних інститутів та університетів, вищі школи тренерів, спеціальні училища олімпійського резерву;

- шостий період. Модернізація фізкультурної освіти в умовах незалежної України (розпочався з 1991 року). Структуру професійної підготовки фахівців фізичного виховання та спорту становили: вищі навчальні заклади, підпорядковані Державному комітету з питань фізичної культури та спорту України; спеціальні факультети і відділення педагогічних інститутів, університетів, коледжі, технікуми фізичної культури, училища олімпійського резерву та непрофільні вищі навчальні заклади, підпорядковані Міністерству освіти і науки України. Прийнято Закон України ―Про фізичну культуру та спорт‖, цільову комплексну програму ―Фізичне виховання – здоров’я нації‖, розраховану на період із 1999 до 2005 року [1].

Головними чинниками, які впливали на зміст і структуру професійної підготовки фахівців фізичного виховання та спорту на кожному із визначених етапів, були зміни в соціально-економічному розвитку держави.

 

3.1.4. Сучасний стан та тенденції розвитку системи вищої освіти УкраїниПісля здобуття в 1991 році незалежності Україна почала формувати власну політику й систему вищої освіти. У спадок країна отримала дуже специфічну багаторівневу систему освіти СРСР. Головні її недоліки були пов’язані як з поєднанням надмірної централізації з екстремісткою ідеологією, так і ―залишковим‖ фінансуванням освіти та неуваги до підтримки викладачів усіх рівнів. Освітні політика сучасної України базується на принципах демократизації та гуманізму, орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, докорінне покращення змісту, форм і методів навчання, збільшення інтелектуального потенціалу країни. Протягом років незалежності в Україні продовжувала спостерігатися тенденція реорганізації великих педагогічних інститутів країни в університети, переборено державну монополію в галузі вищої освіти, відкрито вищі навчальні заклади з різними формами власності: комерційні приватні, спільні, міжнародні, котрі надають можливість здобувати вищу освіту великій кількості випускників шкіл.

В умовах ринкових відносин зросла конкуренція серед працездатного населення, що змінило вимоги до професійної підготовки фахівців фізичного виховання та спорту. Однією із ключових проблем розбудови національної системи фізкультурно-спортивного руху стала підготовка фахівців нової генерації. Тривалий час спеціалізовані вищі навчальні заклади України були зорієнтовані, переважно, на підготовку висококваліфікованих тренерських кадрів, що призвело до своєрідної прогалини в підготовці майбутніх фахівців для сфери фізкультурно-оздоровчої, рекреаційної, туристичної діяльності. Структура вищої освіти України формується відповідно до структури освіти розвинених країн світу, визначеної ООН, ЮНЕСКО та іншими міжнародними організаціями. Вища освіта є складовою системи освіти України, що регулюється Законами України «Про освіту» та «Про вищу освіту». Вона забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку студентів.

Професійна підготовка майбутніх фахівців фізичного виховання та спорту здійснюється вищими навчальними закладами, підпорядкованими Державному комітету з питань фізичної культури і спорту України; спеціальними факультетами та відділеннями педагогічних інститутів, університетів, коледжами, технікумами фізичної культури, училищами олімпійського резерву та непрофільними вищими навчальними закладами, підпорядкованими Міністерству освіти і науки України. Так, у системі Державного комітету з питань фізичної культури і спорту України професійна підготовка здійснюється на базі Національного університету фізичного виховання та спорту України; Дніпропетровського державного інституту фізичної культури та спорту; Донецького державного інституту здоров'я, фізичного виховання і спорту; Львівського державного інституту фізичної культури; Харківської державної академії фізичної культури. У системі Міністерства освіти і науки України професійну підготовку фахівців фізичного виховання та спорту здійснюють факультети фізичного виховання вищих навчальних закладів; а також 5 непрофільних вищих навчальних закладів: Національний технічний університет України (Київський політехнічний інститут), Вінницький технічний університет, Рівненський державний економічний інститут, Таврійський інститут підприємництва і права, Національний технічний університет (Харківський політехнічний інститут). Характерною особливістю сучасного періоду є поява приватних навчальних закладів в Україні. Так, гуманітарний університет ―Запорізький інститут державного і муніципального управління‖, Інститут ім. гетьмана Петра Сагайдачного Міжрегіональної академії управління персоналом здійснюють професійну підготовку майбутніх фахівців фізичного виховання та спорту за різними спеціальностями, забезпечуючи ними регіональні потреби. Відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації: - перший рівень – технікум, училище, інші прирівняні до них, вищі навчальні заклади; - другий рівень – коледж, інші, прирівняні до нього вищі навчальні заклади; - третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації) – університет, інститут, академія, консерваторія. В Україні запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців. Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти. Виходячи зі структури вищої школи, її перший ступінь передбачає здобуття кваліфікаційного рівня ―молодший спеціаліст‖; другий - ―бакалавр‖ (базова вища освіта); третій - ―спеціаліст‖, ―магістр‖ (повна вища освіта). Ступеневість вищої освіти може бути реалізована як через неперервну програму підготовки, так і диференційовано, відповідно до структури ступеневості [1].

Але важливим моментом на сьогодні є стримування прагнень повністю зруйнувати і побудувати наново систему освіти за взірцями західних країн, спираючись на їх реформи. Будь-яка країна робить це, зважаючи передусім на власну специфіку, національні особливості, демографічний склад, територіальні умови, готовність населення прийняти ці реформи тощо [5]. Отже, нова політична, економічна та соціальна ситуація, що склалася останніми роками в Україні, впливає на суть змін у системі профільної освіти з урахуванням історичних та сучасних тенденцій розвитку [3].

І тенденція. Формування ступеневої системи підготовки фахівців з фізичної культури. Передбачається перегляд існуючої системи організації і змісту навчального процесу, його спрямування на формування у студентів умінь та навичок практичного розв’язання професійних завдань, внесення широкий переліку напіввибіркових дисциплін і спецкурсів, що дозволить динамічно змінювати зміст навчального процесу відповідно до існуючих вимог.

ІІ тенденція. Поліпшення підготовки фахівців з фізичної культури із фундаментальних галузей знань. Тільки на основі вивчення загальної психології, фізіології, теорії фізичної культури майбутній спеціаліст може застосовувати спеціальні знання з психології, фізіології, біохімії стосовно обраного виду спорту.

ІІІ тенденція. Гуманізація та демократизація системи підготовки фахівців. Система гуманітарної освіти майбутніх фахівців має два взаємопов’язаних рівні ієрархії. Перший рівень забезпечує загальну гуманітарну підготовку, тобто формування у студентів історичної, філософської, політичної, педагогічної, економічної, екологічної, естетичної, правової, мовної культури, культури міжособового спілкування, другий - спеціальну гуманітарну підготовку. Остання забезпечує формування таких знань та навичок, що, маючи гуманітарний характер, в той же час виступають невід’ємними компонентами майбутньої професійної діяльності студентів.

ІV тенденція. Інтеграція наук у системі вищої освіти. У першу чергу потрібне проникнення природничих наук у гуманітарні і навпаки. Це вимагає від сучасного педагога у системі вивчення дисциплін навчального плану використовувати математичні методи обробки та аналізу матеріалу, між-предметні зв’язки.

V тенденція. Удосконалення навчальних планів підготовки фахівців. Сучасні навчальні плани ґрунтуються на таких принципах: розвиток демократичних основ у плануванні та організації навчально-виховного процесу у педагогічних ВНЗ із урахуванням набутого досвіду та особливостей кожного регіону; єдність соціально-морального, загальнокультурного і професійного розвитку особистості майбутнього педагога в умовах широкої гуманітаризації педагогічної освіти; взаємозв'язок фундаментальної та практичної підготовки педагогічних кадрів; орієнтація на творчу навчальну діяльність студентів, забезпечення диференційованого та індивідуально-творчого підходу до підготовки майбутнього фахівця.

VІ тенденція. Розробка психолого-педагогічних основ професійної підготовки. Сучасна система підготовки фахівців фізичної культури в умовах ВНЗ передбачає вивчення комплексу психолого-педагогічних дисциплін: педагогіки, загальної психології, вікової та педагогічної психології, психології фізичного виховання та спорту, етики і психології сімейного життя тощо.

VІІ тенденція. Розробка методики біологічного забезпечення фахової підготовки. В сучасних умовах широко використовують інтеграцію медико-біологічних дисциплін, що дозволяє краще застосовувати набуті знання у спортивній і професійній роботі.

VІІІ тенденція. Удосконалення спортивно-педагогічної підготовки. Мета курсу спортивно-педагогічних дисциплін - вирішити два пов’язані між собою завдання: перше - особисте спортивне вдосконалення студентів та досягнення високих спортивних результатів; друге - підвищення якості професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів.

ІХ тенденція. Перехід від інформативних до проблемних, дослідницьких методів навчання. Діяльнісна концепція професійної підготовки вчителя дозволяє розглянути навчання студентів під кутом розв’язання ними практичних завдань, що постають перед учителем кожного дня.

Х тенденція. Удосконалення системи самостійної роботи студентів. Самостійна пізнавальна діяльність студентів передбачає пошук нових знань за допомогою самостійно вибраних засобів. Процес активного засвоєння знань відбувається успішно в тому випадку, якщо студенти чітко уявляють структуру пізнавальної діяльності, тобто склад та взаємозв’язок її окремих елементів.

ХІ тенденція. Формування професійних здібностей. Підвищення ефективності професійної підготовки залежить від умов формування у майбутніх учителів спеціальних педагогічних здібностей, зумовлених наявністю системи дидактичних знань, умінь і навичок.

ХІІ тенденція. Індивідуалізація та диференціація фахової підготовки. Зміст освіти та методів його реалізації, повинні максимально відповідати індивідуальним можливостям, нахилам та інтересам студентів. На цій основі забезпечується індивідуальний і диференційований підхід до навчання, що надає кожному студентові широкі можливості максимально розвивати свої здібності й успішно опановувати обрану професією.

ХІІІ тенденція. Поліпшення системи професійної орієнтації та відбору майбутніх фахівців. Розробка науково обґрунтованих змісту, методів і форм орієнтації на фах фізичної культури і втілення їх у практику фізичного виховання учнів шкіл. Важливо створити умови для виявлення початкових педагогічних умінь і надалі розвивати їх у практичній роботі, використовуючи методи педагогіки та психології.

ХІV тенденція. Формування особистості майбутнього фахівця. Проведення комплексних дисертаційних досліджень, де розглядаються умови, засоби, принципи і шляхи формування професійно-педагогічної спрямованості особистості майбутнього фахівця.

ХV тенденція. Використання національних традицій у процесі підготовки. Зміст навчального процесу має обов’язково враховувати національні традиції та звичаї. Впровадження етнокультурних компонентів у зміст освіти проводиться двома шляхами. Перший шлях полягає в тому, що у ВНЗ вводяться нові навчальні дисципліни, спецкурси і семінари, де висвітлюються окремі елементи фізичного виховання. Другий підхід пропонує введення національних традицій фізичного виховання у зміст основних навчальних курсів (історія фізичної культури, теорія і методика фізичного виховання, валеологія, педагогіка тощо).

ХVІ тенденція. Розробка технології неперервної педагогічної освіти. У галузі підготовки вчителів фізичної культури дуже важливо розробити концепцію неперервної педагогічної освіти на трьох рівнях - допрофесійного, базового професійного та професійного вдосконалення.

ХVІІ тенденція. Впровадження технічних засобів навчання і комп’ютерної техніки у навчальний процес підготовки фахівців. Підготовка майбутніх фахівців передбачає оволодіння сучасними інформаційними технологіями, практичними навичками роботи на персональних комп’ютерах та вміннями використовувати цей інструмент у своїй майбутній професії.

ХVІІІ тенденція. Удосконалення системи контролю навчального процесу підготовки фахівців. Педагогічний контроль у ВНЗ є складовою частиною навчального процесу, засобом налагодження прямого і зворотного зв’язку викладача і студента [3]. Тому у сучасних умовах простежується тенденція до комплексних наукових досліджень підготовки фахівців фізичної культури. Особливо актуальними є дослідження готовності студентів до професійної діяльності як комплексного, інтегративного стану, що тісно поєднує їх теоретичну і практичну підготовку.

 

Список використаної літератури:

1. Войнар Ю. Розвиток та сучасні тенденції системи підготовки фахівців з фізичної культури в умовах Євроінтеграції: Монографія / Ю. Войнар, Д. Наварецький, І. Д. Глазирін – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2005. – 184 с.

2. Выдрин В. М. Введение в специальность: Учебное пособие. / В. М. Выдрин – М.: Физкультура и спорт, 1980. – 119 с.

3. Данилко М. Тенденції розвитку вищої освіти у галузі фізичного виховання і спорту / М. Данилко // Теорія і методика фізичного виховання і спорту. – 2002. – № 2-3. – С. 49-55.

4. Сірополко С. Історія освіти в Україні. / С. Сірополко – К.: Наукова думка, 2001. – 912 с.

5. Семиченко В. А. Психологія педагогічної діяльності: Навч. пос. / В. А. Семиченко – К.: Вища школа, 2004. – 335 с.

4.1.3. Адаптація студентівПраця студента - це, перш за все, оволодіння комплексом учбово-наукових дисциплін, учбово-виробнича практика, наукова творчість, участь в суспільному житті, заняття спортом [1, С. 24-26].

З перших днів навчання йде процес пристосування вчорашнього школяра до специфіки вузівської діяльності. Вже на першому курсі студенти повинні оволодіти навиками самостійної роботи. В цей період у них формуються організованість, відповідальність за навчання, розвивається пізнавальний інтерес на рівні вимог вищої школи. Навчання студента має деякі специфічні особливості. Так, у вузі їх ніхто не примушує готуватися до кожного заняття, вони мають більше самостійності в діях, поведінці, в оцінках, але не завжди можуть розумно і доцільно розпорядитися своєю самостійністю [1, С. 24-26]. На I курсі не кожний студент усвідомлює, що з найпершого дня навчання у вузі починається процес формування майбутнього фахівця, інтелігента, громадянина, озброєного знаннями і уміннями для практичної роботи. Не кожний розуміє, що він повинен навчитися працювати з людьми, виховувати в собі організаторські навики, необхідні для роботи в колективі. Для багатьох студентів педагогічних вузів трудність полягає в тому, що вони не уміють побачити педагогічну спрямованість самого процесу навчання [1, С. 24-26]. Деякі студенти тривалий час недостатньо працюють над розвитком своїх власних задатків, творчих даних, не прагнуть виконання складних учбових завдань, не займаються активною суспільною та науковою діяльністю, тим самим прирікають себе на роль ―непримітних‖ людей, фахівців без широкого кругозору. У інших, навпаки, яскраво виражена і розвинена потреба безперервного підвищення професійно-наукового рівня своєї підготовки. Вона проявляють себе не тільки в спорті, але і в науці, навчанні, суспільному житті [1, С. 24-26]. Труднощі навчання у вузі пов’язані не тільки з необхідністю засвоїти великий об’єм знань. Це явні, загальновідомі труднощі, і їх, як правило, завжди абітурієнти мають на увазі. Існують, проте, ще і приховані труднощі, які не видні, але які також впливають на навчання студентів. Їх можна об’єднати на основі схожих ознак в три групи: дидактичну, соціально-психологічну і професійну [1, С. 24-26].

Дидактичні труднощі пов’язані з подоланням новизни в процесі навчання, з новими методами і організацією навчання, з відсутністю навичок самостійної роботи, з великим об’ємом самостійної роботи і т.п. [1, С. 24-26].

Соціально-психологічні труднощі пов’язані з входженням індивіда в нове середовище (умови життя, оточення людей, норми поведінки в студентському колективі, незвиклий режим діяльності, відсутність спочатку добре налагоджених міжособових відносин в групі, на курсі, факультеті, новизна великого міста і особливості самостійного життя у відриві від сім’ї для приїжджих, необхідність самостійного ведення бюджету і подолання можливих матеріальних труднощів, самообслуговування, невміння раціонально використовувати і розподіляти час і ін.) [1, С. 24-26].

Професійні труднощі пов’язані з набуттям професії і спеціальності. Це невміння побачити педагогічну спрямованість самого процесу навчання, нерозуміння, що потрібно вчитися працювати з людьми, виховувати в собі організаторські навички, що необхідно суміщати учбову, спортивну, науково-дослідну і суспільно-корисну діяльність, що процес формування майбутнього фахівця починається з найпершого дня навчання у вузі [1, С. 24-26]. Ці труднощі долаються студентами не за день і не за два, а за тижні, місяці і більше. Проте поступово студент пристосовується до нових умов і може всі свої сили витрачати тільки на отримання знань [1, С. 24-26]. Отже, адаптація в соціологічному розумінні - це залучення особистості до певних видів соціальної діяльності, до нових умов в конкретному соціальному середовищі. Цей процес має особливе значення в розвитку і становленні особистості студента, тому що в ході адаптації важливо мати правильну орієнтацію в системі поведінки і уміти швидко і безболісно пристосуватися до нового середовища, вимог і соціальних функцій, до культури, норм і форм поведінки [1, С. 24-26]. В процесі адаптації студенти творчо залучаються до майбутньої спеціальності, встановлюють усвідомлені зв’язки, будують життєві плани в тій області діяльності, яку вони вибрали для себе як професію [1, С. 24-26]. Основними формами процесу адаптації студентів є наступні:

◐ формальна адаптація - пристосування до структури вищої школи, до змісту навчання в ній, її вимог;

◐ соціально-психологічна адаптація - пристосування до сукупності соціальних відносин, до конкретного середовища групи, курсу, факультету і до нового культурного середовища;

◐ дидактична адаптація - пристосування до нових форм, методів і організації учбової роботи у вищій школі;

◐ професійна адаптація - пристосування до майбутньої спеціальності і пов’язаних з нею функцій [1, С. 24-26].

Соціальна адаптація. Соціум і зовнішнє середовище постійно змінюються, пред’являючи все зростаючі вимоги до адаптаційних можливостей людини. Особливо загострилася ситуація сьогодні, коли постійними виявилися лише невизначеність, нестабільність і невпевненість у завтрашньому дні, де старі соціальні й моральні норми сприймаються як віджилі та чужі, а нових, об'єктивно цінних і загально визнаних досі немає. Це призводить до затягування на невизначений час періоду реформування в соціумі старого і становлення нового. Об’єктивні вимоги до адаптаційних можливостей людини зростають непропорційно швидко, порівняно з можливістю їх задоволення, що може призвести до негативних наслідків для особистості та соціуму в цілому [3]. Соціальна адаптація визначається як ―постійний процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища, результат цього процесу‖ є одним з основних соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості. Виділяють два види адаптаційного процесу активний - вплив особистості на соціальне середовище з метою пристосування його до своїх потреб, і пасивний, що визначається конформним прийняттям цілей і ціннісних орієнтацій групи [3].

Обидва види соціальної адаптації активні, бо у другому випадку «мова йде про активне - пристосування особистості, про активну самозміну, самокорекцію відповідно до вимог середовища». Різниця – лише у спрямуванні адаптаційних зусиль індивіда назовні чи всередину себе [3]. Третім, найбільш розповсюдженим і ефективним типом адаптаційного процесу, ймовірнісно-комбінований. Виділення цього типу адаптації не є доцільним, адже він не відрізняється суттєво від інших, крім того, індивідуальна адаптація завжди є комбінацією двох протилежних типів адаптації, лише у різній пропорції (―чисті‖ види адаптації практично не спостерігаються). Вчені вважають третій тип соціальної адаптації індивіда конформним [3]. «Конформне прийняття вимог, норм, установок і цінностей соціального середовища без включення активного процесу самозміни, самокорекції - це завжди не адаптація, а дезадаптація». Однак справжній конформіст пристосовується без будь-яких енерговитрат, не змінюючи ні себе, ні оточення, а приймаючи усе таким, як є, і комфортно себе почуваючи, тобто адаптація майже «ідеальна», він хоче бути «як усі». Таку особистість з відчуттям дискомфорту чи внутрішньої неповноцінності чи незадоволеності (що є симптомом дезадаптованості) і не уявити. Однак, мова йде саме про некритичне сприйняття та щире прийняття й дотримання особистістю норм соціуму, а не про випадок зовнішнього конформізму при внутрішній незгоді з позицією більшості. Отож, конформна поведінка не завжди є свідченням дезадаптації [3]. Адаптація може об’єктивно протікати як процес розвитку особистості. З позиції, що адаптація - найважливіший механізм соціалізації особистості, це завжди процес розвитку людини. Але є випадки неприйнятності для особистості за певних причин названих типів адаптації, коли адаптаційний процес протікає за типом активного пошуку в соціальному просторі нового середовища, з високим адаптивним потенціалом для даної особистості [3]. При виборі способу адаптації особистістю оцінюються:

а) вимоги соціального середовища - їх сила, ступінь ворожості, ступінь обмеження потреб особистості, ступінь дестабілізуючого впливу тощо;

б) потенціал особистості в плані зміни, пристосування середовища до себе, в) ціна зусиль (фізичні та психологічні витрати) при виборі стратегії зміни середовища чи себе [3]. Оцінка цих параметрів часто (а може й у більшості випадків) відбувається в згорнутому вигляді чи на неусвідомлюваному, інтуїтивному рівні. Повна оцінка ситуації здійснюється лише на початкових етапах соціалізації особистості чи в окремих, особливо значущих для неї випадках. В основному тип соціалізації не ситуативний, а типовий для особистості, тобто його вибір здійснюється в основному автоматично, і він виявляється відносно спокійним для конкретної особистості Тут співставляються дві ―ціни‖: енергетичні витрати при виборі зміни соціуму та виборі особистістю власної зміни з метою пристосування [3]. Соціалізація та соціальна адаптація - необхідні умови самоактуалізації. Варто також розмежувати соціальну адаптацію як необхідну ланку в адекватному розвитку особистості та пристосування до вимог суспільства, що є не необхідним, а саморуйнівним для особистості. Отже, якщо початкова соціальна адаптація є потребою, то подальша адаптація, за межею необхідної, перетворюється на суттєву перешкоду буттю особистості [3]. Тобто, адаптуючись, людина не позбавляється потреб, а активізує власні прагнення до нового. Соціалізована людина є особистістю, самоактуалізована – індивідуальністю [3]. Особистість - свого роду компроміс між власними імпульсами індивіда та вимогами й інтересами інших людей і представляє типовий процес соціалізації як підкорення індивіда груповим нормам, а нетиповий - як внесення людиною змін у культурні відносини. Тому, соціалізація має і негативні риси, оскільки в її процесі людина втрачає природність, спонтанність і біологічну енергію, що є важливим для самоактуалізації людини [3].

Отже, соціалізація – це процес формування особистості у певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду, в ході якого вона перетворює соціальний досвід у власні цінності та орієнтації, вибірково вводить у свою систему поведінки ті норми та шаблони поведінки, які прийняті в суспільстві чи групі. Це можливість пристосування, адаптації до зовнішнього тиску середовища шляхом різних механізмів - наслідування, ідентифікації, засвоєння «стандартів» поведінки, групових норм тощо [3]. Властивості індивіда приймаються групою дуже рідко і тільки тоді, коли він соціально адаптований. Перша стадія інтеграції полягає не лише в прийнятті індивіда групою, а й у зворотному процесі - прийнятті індивідом групи, и норм і ціннісних орієнтацій - це двосторонній процес і не варто ігнорувати другий бік [3]. Соціалізація є динамічним процесом, пов’язаним з організацією суспільства, її головний механізм - пристосування. Це безперервна адаптація організму до оточення [3]. Таким чином, пристосування є важливим елементом соціалізації, бо входження людини до будь-якої спільності обов’язково пов’язане з певною соціально-психологічною адаптацією. Однак сама адаптація не вільна від активності, вибіркового творчого ставлення індивіда до середовища [3]. Соціальна адаптація студентів-спортсменів. Соціальна адаптація - не лише цілісне, але й комплексне явище, і рівень соціальної адаптованості особистості залежить від ступеня ―задоволення‖ окремих її складових показників. Студенти-спортсмени досить адаптовані до соціуму значною мірою саме через можливість випробувати себе в особистісно та суспільно значущій діяльності, досягти певних (досить високих) результатів, і врешті-решт через усвідомлення ним того, що вони знайшли своє місце в житті [3].

Згідно даних досліджень [3] із 35 студентів-спортсменів соціально адаптованими, в цілому, є всі опитані, однак різною мірою, що визначається відсотком адаптованості. Студенти з рівнем адаптації, нижчим за 60%, є недостатньо адаптованими - їх дев’ять - 25,71%, причому в трьох з них (8,57%) особливо низький рівень соціальної адаптованості - до 50% 14,29% опитаних є оптимально адаптованими - більше, ніж на 75%. У трьох студентів процес соціальної адаптації погіршений через неприйняття себе, у 13 (37,14%) – через неприйняття інших людей, у 48,57% - через нестійкість емоційного стану та глибокі негативні переживання, що призводить до відчуття дискомфорту, однак найсильніше стимулює дезадаптованість особистості її невпевненість, що проявляється у 23 студентів (65,71%) [3]. Високий рівень домагань діагностовано у 7 студентів (20%), ще у чотирьох - 11,43% - вищий за середній, у більшості - 21 опитаного (60%) - середній рівень домагань, лише у двох студентів він низький, причому головним у мотиваційному ядрі особистості є мотив самоповаги, сильно розвинутий у 28 опитаних (80%), ступінь прояву змагального мотиву досить значний - лише у трьох досліджуваних він на низькому рівні, натомість рівень прояву мотиву зміни діяльності виражений слабко - лише у двох студентів (5,71%), отже, спортсмени задоволені обраною спеціальністю, очікуваний рівень результатів при цьому досить високий у 25 опитаних (71,43%) - високий, у 10 - середній, тоді як цілком закономірними такі результати визнають 10 (28,57%) та частково - 21 особа (60%), четверо ж зізнаються у необ’єктивності своїх домагань [3]. Таким чином, дослідження [3] вказують на те, що наявність у студентів-спортсменів внутрішньої, пізнавальної та змагальної мотивації досягнень, високих прогностичних оцінок діяльності є адекватними до високого рівня досягнень і оцінки свого потенціалу та негативно співвідносяться з мотивами зміни діяльності й визначення значущості результатів - тобто, соціальна адаптація пов’язана не стільки з мотивацією досягнень, скільки є пропорційною до реальних досягнень і обернено залежною від рівня домагань.

Соціальна дезадаптованість особистості студента-спортсмена пов’язана з її підвищеною тривожністю та фрустрованістю. Така складова дезадаптації, як ескапізм (прагнення втекти від дійсності, загальноприйнятих норм і стандартів громадського життя) залежить від тривожності, агресивності та складності завдання і не залежить від закономірності спортивних результатів [3]. Отже, студенти-спортсмени не мають значних емоційних відхилень і переживань, що узгоджується з твердженням про їх досить адекватну соціальну адаптацію.

 

4.1.4. Типологія студентівЗа характером діяльності і поведінки студенти поділяються на три типи. Перший тип характеризується широким підходом до цілей і завдань навчання у вузі. Інтереси таких студентів зачіпають більш широке коло знань, чим це передбачено програмою (вивчення суміжних областей знань, активна участь в науковій роботі і т. д.). Соціальна активність студентів цієї групи виявляється у всьому різноманітті форм колективної діяльності. Другий тип відрізняється чіткою орієнтацією на вузьку спеціалізацію. Пізнавальна діяльність цих студентів також виходить за рамки учбової програми, проте не у об’ємі загальної інформації, як в першій групі, а глибокому вивченні конкретних дисциплін, що стосуються майбутньої професії. Культурні інтереси і запити цієї групи обмежені рамками професійних завдань. Третій тип пасивно відноситься до отримання знань в рамках учбової програми. Культурні інтереси цієї групи не реалізуються в активній творчій діяльності. Це - якнайменше творчий і різносторонній тип студентів [1, С. 26-27].

Типи студентів тісно пов’язані із мотивацією отримання вищої освіти молодою людиною. Багатьом сучасним представникам підростаючого покоління характерна невизначеність життєвих планів і професійної орієнтації, відсутність в попередньому досвіді прийомів і навичок систематичної розумової праці, що і викликає у студентів пасивне відношення до учбового процесу, невміння оволодіти учбовим матеріалом і режимом праці [1, С. 26-27]. Студентів поділяються на групи і за орієнтацією в самому процесі навчання, а також у відношенню їх до занять. Перші група – студенти сприймають навчання у вузі як єдино можливий і тому абсолютно необхідний шлях до професії. Вони серйозно прагнуть оволодіти не тільки знаннями, наукою, культурою, але і методами самостійної роботи, щоб зуміти якнайповніші реалізувати себе в житті. Такі студенти готові до самовідданої інтенсивної праці, завжди знаходяться в стані творчої незадоволеності результатами своєї праці, шукають нові способи раціоналізації навчання, прагнуть ствердити себе через активну діяльність в науковій, учбовій, спортивній, суспільній роботі. Друга група – студенти цікавляться тільки своєю майбутньою професією. Коло їх інтересів у вузі обмежується вузькопрофесійними рамками. Вони часто скептично відносяться до суспільної роботи, вважають, що культура, мистецтво, література в даний час, в умовах всесвітнього технічного буму, втрачають своє значення. Третя група – студенти вбачають у навчанні приємне проведення часу. Вони іноді непогано вчаться, але з учбової програми вибирають переважно те, що їм більше подобається. Вони не люблять займатися суспільною роботою, але охоче займаються спортом на середньому рівні. Четверта група – студенти активно занурюються у суспільну роботу, із задоволенням виконують суспільні доручення. Як правило, це добре підготовлені студенти, проте деколи вони приділяють так багато часу і енергії суспільній роботі, що непомітно для себе поступово запускають навчання. Бувають випадки, коли з числа відмінників вони переходять в розряд посередніх і навіть відстаючих студентів [1, С. 26-27].