Здавалка
Главная | Обратная связь

СУТНІСТЬ НАУКИ ТА ОСНОВИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ. СТУДЕНТ ЯК ПОЧАТКІВЕЦЬ-ДОСЛІДНИК



«Дайте мені точку опори і я переверну Всесвіт» (Архімед прибл. 287 - 212 до н.е.)

4.3.1. Наука як системаНаука є найвищим щаблем розумового розвитку людини, вершинним і найспецифічнішим досягненням людської культури. Це - сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і систематизація об’єктивних знань про дійсність [4]. У процесі історичного розвитку наука перетворилася на продуктивну силу і важливий соціальний інститут. Вона впливає на державне, соціальне і громадське життя. Поняття «наука» охоплює як діяльність, спрямовану на отримання нового знання, так і результат цієї діяльності - суму здобутих на певний час знань, сукупність яких створює наукову картину світу [5]. Наука як діяльність є процедурою узагальнення реальності, а наука як система знань - це сума узагальнених суджень. У першій своїй іпостасі вона завжди дорівнює собі, у другій - постійно перебуває в розвитку [5]. Конкретні історичні умови, зумовлені історичним розвитком суспільства, стають рушієм розвитку науки. Спочатку властиві йому засоби виробництва і технології ставлять перед наукою конкретні завдання, а потім створюють можливості реалізації її досягнень. Але суспільні відносини можуть гальмувати розвиток науки, перешкоджати використанню її відкриттів [5]. Результатом процесу отримання нового знання є система об’єктивних знань, що адекватно відображає реальність. А наука наділена ознаками передбачення цих процесів, що принципово відрізняють її від інших можливостей пізнання світу [5].

На відміну від міфології та релігії наука є об’єктивною, має апарат дослідження та певні схеми доведень, здатна відрізняти істинне знання від помилкового або суб’єктивного. Наука прагне до пізнання внутрішньої сутності явищ і до побудови системи знань, на противагу об’єктивному емпіричному знанню, отриманому на основі практичного досвіду, яке описує лише зовнішні аспекти явища [5]. Безпосереднім завданням науки є опис, пояснення і прогнозування процесів та явищ дійсності на основі законів, що нею відкриваються. Предметом науки є пов’язані між собою форми руху матерії або особливості відображення їх у свідомості [4]. Матеріальні об’єкти природи визначають існування багатьох галузей знань, які, у свою чергу, адекватно відображають, відтворюють структуру об’єктів у системі наукових знань про них. Знання – це продукт науки і водночас її матеріал. Знання можуть бути буденними і науковими. Різниця між ними полягає у послідовності і систематизованості характеру певних знань [4]. Отже, наука – це знання, зведені в систему [4]. Кожна наука включає в себе такі важливі компоненти: теорію, методологію, методику і техніку досліджень, результати досліджень, що надходять у практику, вчених з їх знаннями і здібностями, науково-дослідні заклади [4]. Сучасна система наукових знань представлена основними групами наук: природничими, технічними, суспільними. Вони між собою тісно взаємопов’язані. Складний, комплексний характер сучасних проблем вимагає поглиблення інтеграції суспільних, природничих і технічних наук. У свою чергу, міждисциплінарні дослідження потребують відповідних форм організації – мобільних, гнучких, ефективних [4].

Вважається, що головна функція науки полягає у пізнанні об’єктивного світу. Протягом багатьох століть єдиною функцією науки було знання – накопичення фактів і розкриття закономірностей навколишнього світу. Промислова революція розставила нові акценти – зародилася і почала розвиватися нова функція науки, пов’язана з її участю у розвитку та вдосконаленні матеріального виробництва – функції управління [4]. Систему наукових знань утворюють виявлені факти, їх понятійний, якісний і кількісний опис, а також емпіричні закономірності, що були встановлені шляхом їх аналізу. Проте для цілісного наукового уявлення про дійсність необхідно визначити те загальне або спільне, яке стосується всього світоутворення чи окремих його частин - закон або групу законів [5]. Закон - необхідне, суттєве, стале співвідношення, що повторюється між окремими явищами [5]. Серед багатьох сформованих наукою законів виокремлюють: спільні (фундаментальні), які виявляються в усіх сферах і є законами і принципами самоорганізації та еволюції; загальні, які стосуються деякою мірою суміжних наукових галузей; часткові, які вузькопрофільні [5]. Знання, понятійний і якісний опис фактів, що ґрунтуються на емпіричних закономірностях, є передумовою формулювання вихідних, основоположних ідей, теорії або групи теорій. Завдяки ним уможливлюється адекватне відображення в мисленні стану природи та людського буття, наукове бачення картини світу як загального об’єктивного образу реальності [5].

 

4.3.2. Науково-дослідна діяльність та кадровий науковий потенціал УкраїниВ Україні до початку 90-х років XX ст. було створено потужний науково-технічний потенціал, тобто сукупність кадрових, матеріально-технічних, фінансових, інформаційних ресурсів науки, об’єднаних певними організаційними принципами і структурою управління [4, С. 15]. В Україні діє розгалужена мережа наукових організацій різних типів, діяльність яких спрямована на забезпечення належного науково-технічного рівня практично всіх сфер національної економіки [4, С.16]. У 2002 р. наукові дослідження і розробки виконували 1477 організацій, у яких працювало 107,4 тис. спеціалістів. Традиційно найбільша кількість наукових організацій (майже 70% від їх загальної кількості) зосереджено у промислово розвинених регіонах. Так, у м. Києві знаходяться 25,6% наукових організацій, у Харківській області - 15,3%, Дніпропетровській – 7%, Донецькій - 6,2%, Львівській - 6,4%, Одеській - 4,8%, Запорізькій області - 2,8% [2, С. 8]. Криза в економіці призвела до значного зниження показників інноваційної діяльності. Разом з ним відбулося зниження кількісного та якісного кадрового складу науки. У1990 р. в науці та науковому обслуговуванні було зайнято 313,1 тис. осіб, 2000р. - 120,8 тис, з яких науковий ступінь мали лише 18% - 4,3 тис. докторів і 17,9 тис. кандидатів наук. Проте ці показники могли б бути значно кращими: слід зважити на те, що протягом останніх років з України виїжджає кожен десятий з числа тих, хто захистив кандидатську дисертацію, та кожен шостий доктор наук [3, С. 29]. Частка фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) у ВВП у 2001 р. становила 1,2%, у тому числі за рахунок держбюджету - 0,37% . У розвинених країнах світу частка державних витрат на НДДКР у ВВП становить: у Фінляндії - 0,95%, в Японії - 0,87%, у Швеції - 0,86%, в США - 0,56% [2, С. 62]. Тим часом у Чехії, Угорщині та Польщі протягом 90-х років XX ст. вдалося зберегти нормальне співвідношення витрат на науку та освіту до ВВП, а з урахуванням зростання обсягів валового продукту - суттєво підвищити рівень фінансування галузей, що мають вирішальне значення для інноваційного розвитку економіки [4, С. 19].

Аналіз науково-технічного та інноваційного розвитку багатьох країн світу свідчить, що за умов наукоємності ВВП на рівні 0,9% наука стає витратною галуззю, а економічну віддачу від інвестування в науку можна отримати лише у разі перевищення цього критичного рівня. Для країн зі значною «тіньовою» економікою цей показник зростає. Так, для України критичне значення наукоємності ВВП має становити 1,7%, що встановлено Законом «Про наукову і науково-технічну діяльність». Можливо, це – одна з причин того, що Україні зараз невигідне фінансування науки як в економічному, так і в соціальному плані [4, С. 19]. Країни, що підтримують лише соціокультурну та пізнавальну функцію своєї науки, зазвичай стають донорами інтелектуального потенціалу для інших країн. Попит на фахівців із таких спеціальностей, як біотехнологія, програмування, телекомунікації, теоретична фізика, постійно зростає в першу чергу у високорозвинених країнах світу, зокрема США, Німеччині, Франції, Японії. У результаті відбувається процес ―відпливу умів‖ до країн з більш привабливими для науково-дослідної роботи фінансовими та соціальними умовами [4, С. 19-20]. Фінансування науки в України здійснюється з різних джерел, основним із яких є державний бюджет. Крім того, кошти надходять від прямих договорів із замовниками (у тому числі - зарубіжними), від спеціальних позабюджетних фондів. Використовуються власні кошти організацій [4, С. 20]. Наукова галузь в Україні має розвинену мережу організацій. Вона об'єднує наукові заклади, проектно-конструкторські організації, дослідно-експериментальні лабораторії та підрозділи. До наукових і науково-педагогічних працівників належать:

1) академіки і члени-кореспонденти всіх академій (Національної академії наук України, Української академії аграрних наук, Академії медичних наук України, Академії педагогічних наук України, Академії правових наук України, Академії інженерних наук України) [2, С. 55,67];

2) всі особи, що мають науковий ступінь і вчене звання, незалежно від характеру і місця роботи;

3) особи, які ведуть науково-дослідну роботу в наукових закладах, а також науково-педагогічну роботу у вищих навчальних закладах;

4) спеціалісти, зайняті науковою роботою на промислових підприємствах та у проектних організаціях [4, С. 21].

 

Провідною ланкою системи наукових кадрів є наукові працівники вищої кваліфікації, тобто особи, що мають науковий ступінь і вчене звання. У нашій країні будується трирівнева система наукових ступенів: магістра, кандидата наук, доктора наук. Присуджуються вчені звання академіка і члена-кореспондента Національної академії наук, професора, доцента, старшого наукового співробітника. Ці звання надають особам за результатами науково-дослідної та науково-педагогічної діяльності. Крім того, в наукових закладах є посади провідного, старшого і молодшого наукових співробітників [4, С. 22]. Найбільша частина наукових кадрів країни (50%) зайнята у галузевому секторі. Галузевий сектор науки виконує переважно прикладні дослідження, які забезпечують зв’язок науки з виробництвом. На другому місці перебуває сектор вищої освіти (1/3), де основним завданням науковців є передача знань та підготовка профільних висококваліфікованих спеціалістів. Основним функціонально-структурним підрозділом навчального закладу, що здійснює освітню і наукову роботу, є кафедра. Також при вищих навчальних закладах можуть бути організовані науково-дослідні заклади: інститути, проблемні або галузеві лабораторії, центри, навчальні, дослідні, експериментальні господарства тощо [4, С. 22]. Решта науковців (близько 20%) припадає на академічний сектор, де проводяться фундаментальні дослідження. Науково-дослідні інститути академічного сектору здійснюють фундаментальні наукові дослідження, координують свою роботу з іншими дослідними закладами, готують наукові кадри, організовують конференції, пропагують наукові знання [4, С. 23].

Важливе значення для інноваційного розвитку країни мають регіональні наукові комплекси (великі об’єднання наукових закладів, створені у Києві та Харкові з метою прискорення фундаментальних досліджень і розробки стратегічних проблем, та галузеві наукові центри, націлені на розробку комплексу проблем переважно в рамках однієї науки або галузі народного господарства) [4, С. 23]. На 2001 р. в Україні за типами наукових закладів за чисельністю фахівців, які виконували наукові та науково-технічні роботи, склалась така структура: 67,54% науково-дослідних інститутів; 1,79% - конструкторських організацій; 8,99% - вищих навчальних закладів; 7,46 - науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах; 1,79% - проектних та проектно-пошукових організацій; 0,31 - дослідних заводів; 3,47% інших організацій [2, С. 43]. Причому, більше половини організацій виконували наукові дослідження у сфері технічних наук. За ними у порядку зменшення частки слідують сільськогосподарські, медичні та будівельні [4, С. 24]. Зростає кількість науково-дослідних організацій та вищих навчальних закладів і, навпаки, зменшується кількість конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних та проектно-наукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Безперечно, це негативно позначається на можливостях матеріалізації наукових розробок, свідчить про погіршення готовності наукового сектору до супроводу інновацій протягом усього їх життєвого циклу [4, С. 24]. На думку експертів, збільшення загальної кількості наукових організацій в Україні значною мірою пояснюється їх подрібненням. Про це, зокрема, свідчить постійне зниження середньої кількості працівників наукових організацій. У 2000 р. вона становила 128 осіб проти 334 у 1991 р. та 202 осіб у 1995 р. Разом із тим, чисельність працівників основної діяльності наукових організацій з 1991 по 2000 р. скоротилась у 2,2 раза [3, С. 28-29].

Заслуговує на увагу те, що при зменшенні кількості працівників найвищої кваліфікації в наукових організаціях зростає їх загальна чисельність у країні. Отже, дедалі більше людей зі вченими ступенями працюють за межами сфери наукових досліджень. Незважаючи на значне 230

скорочення кількості працівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою [4, С. 25]. У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у тому числі дослідників - 3,9. Ці показники відповідають рівню таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, але більш як удвічі поступаються промислово розвиненим країнам, наприклад Японії та Німеччині [4, С. 25]. Україна традиційно вважається державою з вагомим науковим потенціалом, визнаними у світі науковими школами, розвиненою системою підготовки кадрів. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура і докторантура. Підготовка кандидатів і докторантів наук здійснюється вищими навчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації та науково-дослідними установами [4, 25]. Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, підпорядкована шести міністерствам та академіям наук: Національній академії наук - 29%, Міністерству освіти і науки – 26%, Українській академії наук – 9%, Академії медичних наук – 6%, Міністерству охорони здоров’я та Міністерству аграрної політики - по 5%. Схожа ситуація спостерігається і з підпорядкованістю докторантур: Міністерству освіти і науки - 41%, Національній академії наук – 31%, Українській академії аграрних наук – 5%, Міністерству охорони здоров’я – 4%, Академії медичних наук - 3% [4, С. 26]. Аспірантури та докторантури досить рівномірно розподіляються за типами закладів, при яких вони створені. Так, при вищих навчальних закладах працює 46% (200) аспірантур та 56% (120) докторантур, а при науково-дослідних інститутах відповідно 54% (234) та 44% (95) [степ, С. 26]. Стабільне зростання мережі закладів з підготовки наукових кадрів привело до відповідного збільшення їх контингентів. Так, за період 1991-2001 pp. чисельність аспірантів збільшилась у 1,8 раза (з 13,6 до 24,3 тис), докторантів - у 2,2 раза (з 0,5 до 1,1 тис) [4, С. 26].

Переважна більшість аспірантів і докторантів навчаються у галузі технічних, економічних та фізико-математичних наук (що в сукупності становить відповідно 48% та 45%). Привертає увагу кількісне зростання наукових кадрів, що готуються у галузі державного управління: у 2001 р. навчалось 177 аспірантів та 37 докторантів, що відповідно у 5 та 6 разів більше, ніж чотири роки тому [4, С. 27]. Розвиток мережі закладів, які надають можливість підвищувати рівень освіти, призвів до відповідного збільшення прийому до аспірантури та докторантури. Так, за 90-ті роки зазначений показник зріс у 1,9 раза. Природним наслідком збільшення контингенту майбутніх наукових кадрів стало зростання кількості осіб, які закінчили аспірантуру та докторантуру. Проте, як і десять років тому, лише один із шести аспірантів залишає заклад із захищеною дисертацією. Ситуація з докторантами ще гірша - там співвідношення один до одинадцяти [4, С. 28]. Розподіл аспірантур та докторантур за регіонами нерівномірний. Більшість із них зосереджена у м. Києві - відповідно 169 і 89, Харківській області - 58 і 27, Дніпропетровській - 26 і 14, Львівській - 29 і 8, Одеській - 23 і 13, Донецькій області - 24 і 10. В інших регіонах їх кількість обчислюється одиницями, хоча немає жодного регіону, де не було б аспірантури чи докторантури [4, С. 28]. На 1 жовтня 2001 р. в економіці України працювало 71,3 тис. докторів і кандидатів наук. Кожен третій з них брав участь у виконанні науково-дослідних робіт. Більше половини загальної кількості дослідників вищої кваліфікації, що займаються науково-технічною діяльністю, працює у вищих навчальних закладах, третина - в установах академічного профілю, понад 15 % - у галузевих і наукових організаціях і лише 7 докторів і 121 кандидат наук (0,3 % від загальної кількості) зайняті у заводському секторі науки [4, С. 28].

Має місце відплив спеціалістів з науково-технічної сфери. Лише в 2001 р. з організацій, які займалися виконанням наукових робіт, вибуло 28 тис. працівників, у тому числі 15,3 тис. безпосередніх виконавців наукових досліджень. У числі тих, хто вибув, понад 1,9 тис. докторів та кандидатів наук. Близько З тис. працівників звільнено за скороченням штату, 134 особи - у зв’язку з виїздом за кордон. Водночас було прийнято на роботу 22,6 тис. працівників, з яких близько 1,7 тис. спеціалістів вищої кваліфікації. Останніми роками зростає число фахівців, які виконують наукові дослідження та розробки за сумісництвом: близько половини спеціалістів-сумісників мають науковий ступінь доктора або кандидата наук [4, С. 29]. Національні інтереси України вимагають ефективних заходів, спрямованих на збереження її науково-технічного потенціалу, забезпечення ефективного його використання для подолання кризових явищ у соціально-економічному розвитку. З метою організаційно-функціональної трансформації цього потенціалу передбачається реалізувати цілу систему заходів, а саме:

◐ побудувати організаційну структуру науки на основі поєднання галузевого підходу, зорієнтованого на забезпечення загального прогресу наукових знань, і проблемно орієнтованого, що найбільше відповідає ринковим відносинам. Галузевий підхід має домінувати у сфері розвитку фундаментальних досліджень і базуватися на використанні достатньо сталих організаційних структур, а проблемно орієнтований - у галузі прикладних досліджень і розробок, для виконання яких можуть бути залучені як постійні, так і тимчасові організаційні структури;

◐ здійснити чітке структурне розмежування наукового потенціалу на комерційну і неприбуткову частини: неприбуткова охоплюватиме науку, пов’язану з безприбутковим приростом наукових знань, а комерційна - прикладні дослідження і розробки нових технологій та продуктів;

◐ створити мережу головних галузевих інститутів, які разом із проведенням наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт повинні виконувати функції координаторів розробок, моніторингу інноваційної діяльності у відповідній галузі, експертів технічного та технологічного рівнів виробництва, розповсюджувачів науково-технічної інформації;

◐ визначити мережу державних науково-дослідних організацій, що складається з вищих навчальних закладів, науково-дослідних інститутів і наукових підрозділів у складі державних підприємств і організацій та науково-дослідних інститутів, які виконуватимуть функції головних організаторів або координаторів національних, галузевих, регіональних соціально-економічних, наукових, науково-технічних програм, з наданням їм статусу національного, галузевого чи регіонального центру;

◐ сформувати національні наукові центри на базі науково-дослідних інститутів, які проводять фундаментальні дослідження, забезпечувати їх переважне фінансування за рахунок державного бюджету (не менш як на 3/4 від потреби) [4].

Для комплексного вирішення найважливіших науково-технічних проблем соціального призначення доцільно створювати національні та державні галузеві науково-технічні центри. Назріла необхідність розвитку недержавного сектору у сфері науково-технологічної та науково-інформаційної діяльності. Подальшого розвитку мають набути організаційно-правові засади діяльності структур, що поєднують науково-дослідний процес з виробництвом, реалізацією нової продукції та послуг. Це можуть бути, зокрема, технополіси і технопарки, які вже формуються на базі територіальних науково-технічних центрів [4, С. 31]. Глобальним завданням науково-технічної діяльності у перспективі є створення стійкого, здатного до саморозвитку організаційно-економічного механізму виробництва інтелектуальної продукції, втілення її у матеріальних формах. Такі форми мають сприяти сталому розвитку продуктивних сил суспільства і зростанню його життєвого рівня. Реалізація цього завдання має здійснюватися поетапно, включаючи:

r структурну перебудову науки і науково-технічної діяльності;

r часткове роздержавлення і приватизацію наукової сфери;

r регіоналізацію науки та науково-технічної діяльності (деяке зміщення повноважень з центру в регіони з урахуванням як державних, так і регіональних інтересів та пріоритетів);

r посилення відтворювальної функції науково-технічної діяльності;

r оптимізацію матеріально-речової та інтелектуальної складової науки в цілому [4, С. 32].

 

Завдання регіоналізації, у свою чергу, вимагає:

Ú формування системи місцевих джерел фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт та інноваційної діяльності (у тому числі спеціальних фондів підтримки регіональних програм), забезпечення правового механізму їх утворення і використання;

Ú створення територіальних науково-виробничих, інформаційних, сертифікаційних та інших центрів;

Ú завершення формування регіональних організаційних структур управління науково-технічним розвитком;

Ú заснування експериментальних зон науково-технічного розвитку, діяльність яких базуватиметься на активному використанні переваг ―горизонтального‖ методу управління інноваційним процесом [4, С. 32].

 

Світова практика засвідчує, що інтеграція науки та середнього і малого бізнесу має здійснюватись через спеціальні структури - бізнес-інноваційні центри і науково-технологічні парки, які виступають засобами стимулювання розвитку регіональної економіки. Проведення ефективної науково-технічної та інноваційно-інвестиційної політики на сучасному етапі не можливе без створення дієвого механізму взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади. Головним завданням такого механізму є гармонійне поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів при вирішенні проблем соціально-економічного та екологічного розвитку України, що потребує ефективної системи підготовки та перепідготовки кадрів для всіх галузей і сфер економіки, а також надійного інформаційного забезпечення [4, С. 32-33].

Одним із пріоритетних напрямів державної науково-технологічної політики для України, яка має вагомий науково-технічний потенціал, є міжнародна науково-практична співпраця [4, С. 33]. У сучасному світі міжнародне співробітництво стало невід’ємною складовою наукового життя. Жодна, навіть найбагатша країна у вирішенні актуальних проблем фундаментальних досліджень і визначенні пріоритетів науково-технологічного розвитку не покладається лише на можливості власного наукового потенціалу [4, С. 33]. Україні вдалося зберегти у діючому стані ряд наукових шкіл лише завдяки співпраці із вченими інших країн та участі у виконанні міжнародних проектів: підписано десятки міждержавних угод про співпрацю у сфері науки і технологій, розвивається науково-технічна співпраця між Україною та Європейським Союзом - реалізуються такі ініціативи:

— TACIS - програма технічного сприяння країнам, що виникли на теренах СРСР (за винятком країн Балтії). Надається допомога економічним, соціальним реформам і демократичним перетворенням;

— NCO COPERNICUS - програма комісії Європейської спільноти з науково-технічного співробітництва з країнами Центральної та Східної Європи вартістю 350 тис. євро. Орієнтована на підтримку прикладних досліджень і дослідно-конструкторських робіт [4, С. 34].

 

Крім того, активізується співробітництво з INTAS, спеціальною науковою структурою при Євросоюзі, яка займається фінансуванням спільних наукових проектів з країнами СНД. А також, досить вагомою є співпраця через американські міжнародні фонди. Зокрема, особливу роль у розвитку наукових відносин між Україною та США відіграє Фонд цивільних досліджень і розвитку: за його програмами вітчизняні вчені беруть участь у виконанні спільних наукових проектів [4, С. 34].

Одним із перспективних видів діяльності у науково-технічній сфері є співпраця України з НАТО. У рамках програм Ради євроатлантичного партнерства українськими науковцями отримано понад 480 грантів, причому за їх кількістю Україна посідає друге місце серед країн Ради євроатлантичного партнерства, поступаючись лише Росії. Україною підтверджено її членство у такій міжурядовій міжнародній організації, як Об’єднаний інститут ядерних досліджень. Це надає українським науковцям можливість брати участь у проведенні фундаментальних досліджень у галузі високих енергій [4, С. 35]. Активізується науково-технологічна співпраця з країнами Південної Європи - Іспанією, Італією, Португалією та Грецією. Як стратегічно важливе слід розглядати партнерство у сфері науки і технологій з науковцями країн Азії, Африки, Латинської Америки, оскільки ці економічні регіони оцінюються як перспективні ринки для вітчизняних наукових розробок і технологій [4, С. 35]. Традиційно значне місце у міжнародній кооперації науки України посідає Росія та інші країни СНД. Особливого значення набувають формування і виконання спільних українсько-російських науково-технічних проектів у сфері новітніх технологій [4, С. 35]. Україна робить лише перші кроки на шляху до цивілізованої інтеграції у світовий та європейський науково-технологічний простір. Вона ще не досягла визнаного статусу рівноправного суб’єкта науково-технічної співпраці і тому залишається країною, що переважно постачає кваліфіковані кадри промислово розвинутим державам [4, С. 35].

 

4.3.3. Теоретична основа наукових дослідженьНайадекватнішою формою наукового пізнання є теорія. Вона охоплює сукупність абстрактних пізнавальних уявлень, ідей, понять, концепцій, які обслуговують практичну діяльність людей [5]. Теорія (грец. theoria - розгляд, міркування, вчення) - система достовірних знань про дійсність, яка описує, пояснює, передбачає явища конкретної предметної галузі [5]. елементів і зв’язків, вони реалізуються у нерозривній єдності з ними. Вони не лежать на поверхні, а сховані за явищем, виокремлюються з явищ, що розвиваються, у процесі пізнання, звільняються від усього випадкового, несуттєвого [5]. Отже, основним елементом у структурі теорії, який визначає її зміст, є принцип. Він утворює верхній рівень теорії. На цьому рівні функціонують й основні поняття, судження і закони. Вони незалежні, не зумовлені одне одним. Проте вони пов’язані з основним принципом теорії і не можуть як логічно, так і за змістом суперечити йому. Разом із ним вони утворюють єдине ціле. Головний принцип теорії об’єднує основні поняття, судження і закони у цілісність, ядро якої, як і всієї теорії, складають фундаментальні закони [5].

 

4.3.4. Функції наукової теоріїТеорії як найвищій формі вираження наукових знань властиві багато важливих функцій, основними з яких є пояснювальна, передбачувальна, синтезуюча, методологічна, практична [5]. Пояснювальна функція. Наукове пояснення полягає в розкритті зв’язків між ще не з’ясованими фактами, явищами, подіями, процесами, закономірностями дійсності (об’єктами наукового пояснення) і вже відомими й поясненими, а також із явищами (процесами, закономірностями), які зумовили їх. Усе це дає змогу усвідомити місце об’єктів пояснення у системі природних, суспільних взаємозв’язків і законів [5].

Поясненням називають складний, тривалий дослідницький процес, що знаменує найважливіше завдання наукового пізнання й відбувається задля всебічного характеризування певної сукупності явищ. Мети пояснення досягають за допомогою багатьох методів: дедукції (метод дослідження, який полягає у переході від загального до окремого), аналогії (умовивід, у якому через схожість предметів, явищ, процесів за одними ознаками роблять висновок про можливу схожість цих предметів за іншими ознаками), опису, порівняння, впорядкування моделі, пояснення через закон або систему законів науки, генетичного (за походженням), функціонального, структурного пояснення тощо. Пояснення завжди постає у формі висновку або системи логічних висновків, утворених сукупністю пояснювальних прийомів [5]. Пояснювальна функція теорії є однією з найважливіших. Реалізується вона завдяки використанню таких прийомів: 1) розгляд, що пояснює охоплені теорією явища у контексті суміжних і пов’язаних із ними фактів, а також дослідження їх виникнення і розвитку; 2) вивчення структури об’єкта, визначення місця кожного з елементів цієї структури в об’єкті як цілісності; 3) виявлення місця, що пояснює явище як частину в іншому явищі; 4) встановлення належності пояснюваного об’єкта до певного класу та ін. [5]. Пояснювальна функція розкриває закономірності розвитку об’єктів теорії, науково обґрунтовує ці закономірності. Через явища вона виявляє багатосторонню і різноманітну сутність об’єктів. У різних теоріях це здійснюється за допомогою різноманітних форм і прийомів пояснення [5]. Пояснення – з’ясування особливостей ситуації, розкриття мотивів, причин певних процесів, явищ, подій [5]. Здійснюється пояснення за допомогою тих висловлювань (розповідних речень природної чи штучної мови), суджень, які містяться в структурі теорії. Це стосується як вихідних (початкових), так і похідних (виведених з інших) висловлювань, поданих як закони науки і поняттєво-категорійний апарат теорії. Цим і відрізняється пояснення на рівні теорії від пояснення, вживаного в повсякденному житті, яке може здійснюватися на основі практичного досвіду, емпіричних (заснованих на суттєвому досвіді) спостережень, законів і правил [5].

Пояснення тісно пов’язане з описом - словесним передаванням чого-небудь. Опис є первинним, не зовсім точним словесним відображенням явища, сукупності явищ, процесів і подій. Під час опису об’єкта, як правило, перераховують ознаки, що більш-менш повно розкривають його і можуть бути як істотними, так і несуттєвими. До опису явища вдаються тоді, коли важко або неможливо сформулювати наукове визначення його поняття. В інших випадках опис супроводжує визначення задля повнішої характеристики [5]. Опис є важливим початковим етапом формування наукової теорії, хоча відтворює, як правило, дуже недосконалий образ об’єкта [5]. Теорія поруч з поясненням може містити і опис, який реалізують на емпіричному (повідомлення про те, що спостерігається емпірично) і на теоретичному рівні. Опис на теоретичному рівні здійснюють, вдаючись до наукової теорії [5]. Розкриття у процесі реалізації пояснювальної функції теорії сутності охоплених нею предметів і явищ, взаємозв'язків і відношень між ними і з іншими предметами і явищами, а також висвітлення процесу виникнення і розвитку пояснюваних об’єктів зумовлює появу можливостей наукового передбачення їх розвитку [5]. Передбачувальна функція. Сутність передбачувальної функції теорії полягає в тому, що наукова теорія дає змогу окреслити на основі наукових знань тенденції подальшого розвитку пояснюваних явищ, передбачити майбутні події, виникнення нових, невідомих явищ, що має велике значення і для діяльності людей, і для наукового пізнання [5]. Передбачувальна функція теорії не тільки характеризує наукову зрілість, глибину теорії, яка виявляє властивості, зв’язки і відношення предметів, явищ досліджуваної нею сфери дійсності, а й передбачає планування майбутньої діяльності [5].

Найбільші передбачувальні можливості властиві теоріям, які широко охоплюють певну сферу дійсності. Вони не потребують для своїх прогнозів значної кількості інформації. Наприклад, за допомогою теорії, що розкриває механіку руху небесних тіл, вчені порівняно точно прогнозують сонячне і місячне затемнення, визначають параметри, пов’язані з рухом природних і штучних небесних тіл, відкривають нові, невидимі з Землі планети [5]. Трапляється, що точна і відносно досконала теорія виявляє незначні передбачувальні функції, оскільки для визначення розвитку сфери дійсності, на яку теорія зорієнтована, потрібно чимало додаткової інформації, а її не завжди можна здобути. Тому передбачувальні можливості теорії не варто переоцінювати, оскільки її прогностичний потенціал не завжди вдається реалізувати і не в кожної теорії він достатньо потужний [5]. Передбачувальна функція теорії є продовженням і розвитком пояснювальної, вони тісно пов’язані між собою, оскільки кожне пояснення тією чи іншою мірою містить і передбачення, а передбачення неможливе без пояснення і вибудовується на його основі. Чим повніше реалізована пояснювальна функція теорії, тим ширші її прогностичні можливості, а отже, досконаліша її передбачувальна функція. Рівень досконалості, глибина пояснювальної та передбачувальної функцій визначають істинність теорії [5]. Синтезуюча функція. Кожна теорія впорядковує нагромаджений наукою у конкретній сфері знань обсяговий емпіричний матеріал, узагальнює його, постає як синтез інформації за єдиним принципом. Функція синтезуючої теорії полягає й у розкритті нею закономірних зв’язків між частинами й елементами теоретичної системи, що дає змогу визначити принципово нові відношення й інтеграційні якості, які властиві теорії як цілісній системі на противагу окремим частинам й елементам теорії або простій їх сукупності. Крім того, систематизація знань у теорії забезпечує принципове їх спрощення, усуває розрізненість. Синтезуюча функція теорії особливо яскраво виявляється, коли йдеться про сукупність або систему теорій (теорія міжнародної торгівлі, філософія світового господарства) [5].

Методологічна функція. Наукова теорія спроможна не тільки синтезувати, організовувати, інтегрувати в єдину логічно струнку систему знання людей про навколишню дійсність, а й розвивати, удосконалювати їх, поповнювати теоретичний арсенал науки новими відомостями, що досконаліше і глибше розкривають матеріальні й духовні явища, їх найважливіші закономірності. Ці особливості наукової теорії реалізуються в методологічній функції [5]. Між науковими теоріями, закономірностями буття і методами, в яких розкриваються ці закономірності, існує органічний взаємозв’язок, взаємопроникнення, взаємотрансформація (перехід один в одного) у процесі пізнання: теорія за певних умов після відповідної зміни перетворюється на метод пізнання, а методи наукового дослідження набувають якостей теорії, теоретичного значення [5]. Практична функція. Як стверджував американський промисловець Генрі Форд (1863-1947), «немає нічого більш практичного, ніж добра теорія». Наукова теорія своїми функціями зорієнтована не тільки на свої внутрішні потреби, а й на важливу зовнішню функцію - практичну, оскільки створення наукової теорії не є самоціллю науки. Сама по собі теорія не мала б настільки великого значення, якби вона не була потужним засобом розвитку наукових знань, а також науковою, методологічною основою практичної діяльності людей [5]. У науці формуються дослідження, які обслуговують не лише існуючу практику, а й такі, результати яких можуть бути застосовані в практиці майбутнього. Ці дослідницькі програми зумовлені пізнавальними інтересами, через які виявляються потреби суспільства в прогнозуванні способів і форм практичного освоєння світу [5].

 

4.3.5. Науково-дослідна робота студентівУ вищих навчальних закладах велика увага надається науково-навчальній діяльності студентів, розвитку у них навиків дослідницької роботи. У вузах студенти займаються науково-дослідною роботою під керівництвом професорів і доцентів [1].

Здібність до наукової роботи формується у студентів в процесі навчальної діяльності. Тому кожний студент, що проявив бажання, наполегливість, організованість і цілеспрямованість, має нагоду одержати у вузі навики самостійного рішення наукових задач, набути елементарного досвіду в проведенні досліджень зі своєї спеціальності [1]. Науково-дослідна робота студентів не тільки стимулює розвиток їх творчих здібностей, але і допомагає опановувати більш повно і глибоко основами своєї спеціальності [1]. Наукова робота студентів включається в загальний план наукової роботи кафедри, факультету, вузу. Існують різні форми її організації, головними з яких є: - робота в студентських наукових гуртках при кафедрах; - участь студентів в розробці кафедрами, лабораторіями науково-дослідних тем; - виконання студентами завдань науково-дослідного характеру в період практики; - виконання лабораторних, курсових, дипломних робіт у загальному, дослідницькому плані або із спеціальної тематики [1]. Загальне керівництво студентською науковою роботою у вузі здійснює ректор. Безпосереднє керівництво науково-дослідною роботою студентів - завідувач кафедри. У наукових кружках студенти: - складають реферати і анотації вітчизняної та іноземної літератури за фахом; - проводять дослідницьку роботу з питань, пов’язаних з тематикою наукової роботи кафедри, опановують навички експериментування; - виступають з науковими повідомленнями на засіданнях кафедри, на загальноінститутських, міжвузівських і всесоюзних конференціях [1].

Студенти починають знайомитися з основами наукової роботи уже з першого курсу, адже студентська наукова діяльність не тільки спрямована на формування майбутніх вчених, але й на підвищення рівня виконання його майбутніх професійних обов’язків: для сучасного тренера, педагога характерне постійне вивчення і узагальнення нового матеріалу, проникнення в глибінь явищ, дослідження питань суміжних наук. В праці сучасного вчителя, педагога, тренера немало елементів науково-дослідного характеру, і досвід ведення наукової роботи в студентські роки допомагає ефективно вирішувати ці задачі [1]. В процесі наукової роботи студенти освоюють педагогічні, медико-біологічні, спортивно-технічні методи дослідження, вчаться застосовувати математичні і інші способи обробки матеріалу, опановують мистецтвом правильного вибору теми дослідження. Багато учених небезпідставно стверджують, що знайти проблему буває деколи важче, ніж її вирішити. Тема дослідження повинна бути актуальною, зрозумілою і близькою студенту, її слід шукати в тій області наукових знань, в якій студент особливо сильний, яку він любить. Крім того, рішення проблеми не повинне вимагати дуже складних методик, унікальних приладів (хоча їх використовування не виключається), великого числа випробовуваних, дуже складної організації експерименту і інше [1]. Предметом наукового дослідження студентів можуть бути питання навчання і виховання, організації і планування учбово-виховної роботи, формування особи спортсмена, основи спортивного тренування, її суть, планування, задачі, зміст [1]. В підвищенні рівня професійної підготовки значну роль відіграє науково-дослідна робота студента, яка має на меті розширити межі знань студента з обраного напрямку діяльності та виявлення у них наукової творчості та наукових здібностей. Форми науково-дослідної роботи:

- аналіз та узагальнення теоретичного та практичного досвіду з обраного виду спорту,

- проведення дослідження анатомо-морфологічного, фізіологічного та психологічного стану спортсменів,

- проведення педагогічних досліджень,

- народження нових ідей по вдосконаленню спортивної підготовки,

- проведення експериментів.

 

Результатом науково-дослідної роботи студента можуть бути кваліфікаційна (дипломна робота, магістерська) робота, реферати, наукові статті, методичні статті, монографії, підручники та навчальні посібники. Участь студента у наукових конференціях є своєрідною школою професіоналізму, оскільки вчить відстоювати думку, вчить ораторському мистецтву, вчить мислити та творити.

 

4.3.6. Виховання творчих здібностейГоловною формою виховання творчих здібностей є самостійне проведення наукової роботи, яка має розпочинатись на етапі підготовки студента [4]. У процесі роботи проявляються особливості психології людей, які набули відповідних навичок - наукове покликання. Воно є не вродженою якістю, а результатом кропіткої праці, та може бути предметом цілеспрямованого виховання. Творчі здібності притаманні всім нормально розвиненим людям, але вченим притаманні основні психологічні риси їх діяльності:

1 працелюбність: обов’язковою передумовою наукових успіхів є безперервна напружена праця, нескінченний пошук і спроба вирішення наукової проблеми, оскільки лише незначна частина творчості пов’язана зі станом ―натхнення‖ [4].

Академік В. А. Амбарцумян вважає, що коли молодий вчений обмежується лише семигодинним робочим днем і не працює більше 10 годин на день, то він прирікає себе на невдачу в обраній галузі знань, оскільки не встигає читати необхідну наукову літературу, слухати лекції, доповіді, постійно відстає від вимог свого наукового рівня [4].

1 багатознання: у результаті наполегливої праці над об’єктом дослідження і над науковою літературою вчений отримує багато всебічних знань. Вони абсолютно необхідні для того, щоб знати, що вже зроблено іншими дослідниками. Разом із тим, немає прямої залежності між багажем знань та розвитком творчих здібностей людини. Можна бути ерудитом у будь-якій з галузей знань і водночас - творчо безплідним. Тому багатознання хоч і є важливою умовою творчості, ще не показник самої творчості [4]. Традиційно вважають, що вченому необхідно мати гарну пам’ять. Це справедливо лише на перших етапах діяльності, коли відбувається накопичення інформації. У подальшому пам’ять може стати навіть перешкодою, оскільки заважатиме продукуванню нових наукових ідей через появу скептицизму [4]. За даними французьких наукознавців, наявність у вчених таких якостей, як творчі здібності та працьовитість, найбільшою мірою сприяє дослідницькій роботі, ніж навіть їх поєднання з ерудицією. Більшість відкриттів належать саме таким вченим, хоч у загальній кількості вони становлять лише 3 %.

1 особиста ініціатива: велике значення у досягненні наукових результатів належить особистій ініціативі, ―внутрішньому творчому горінню‖, постійній активності у постановці та аналізі певних питань. Особиста ініціатива, як правило, викликана почуттям новизни. Якщо початківець-дослідник не може подолати рамки наукових ідей, які на першому етапі були ―підказані‖ науковим керівником або запозичені при глибокому вивченні літератури, не бачить нових аспектів проблеми, то немає підстав чекати від нього нових наукових результатів. Тому розвиток особистої ініціативи молодого науковця є важливим завданням його становлення як вченого [4].

1 критичне осмислення досягнень науки: критичний аналіз наукових досягнень, зроблених попередниками і сучасниками, є важливою якістю вченого. Цей аналіз випливає не із суб’єктивних якостей особистості, що страждає почуттям переваги над іншими, а з діалектичного розуміння набутих раніше знань про природу і суспільство [4].

1 уявлення: це розумове перетворення вражень і формування на їх основі мислительних образів, реалізація яких приводить до утворення нових матеріальних і духовних цінностей. Специфічним проявом уявлення є фантазія та науково-фантастичні образи - ―стрибок‖ думки з дійсності у майбутнє [4].

1 інтуїції: вона починається там, де обривається логічний шлях наукового аналізу, виступає як почуття перспективи і нового у розв’язанні проблем. Інтуїція передбачає значний запас знань, досвід. Вона ґрунтується, як правило, на основі значної кількості знань, накопичених з певної проблеми [4]. Усі багатогранні особисті якості вчених у принципі можна звести до трьох основних видів:

Ç творчі здібності;

Ç ерудиція;

Ç ділові якості [4].

 

Досить мала вірогідність того, що людина повною мірою володіє всіма цими якостями. Тому виникає питання, яке саме поєднання найбільш сприятливе і позитивно впливає на продуктивність праці вченого. За даними французьких наукознавців:

ñ володіють усіма трьома якостями лише 12 %;

ñ здібні та ерудовані, але мало активні - 7 %;

ñ здібні та активні, але мало ерудовані - 3 %;

ñ ерудовані та активні, але творчо мало здатні - 16 % ;

ñ здатні, але мало ерудовані та неактивні - 3 % ;

ñ виключно ерудовані - 9 %;

 

ñ не мають творчих здібностей, ерудиції, а лише добросовісні і старанні - 50 % [4].

Як бачимо, понад 50 % наукових працівників не володіють особливими здібностями і високою ерудицією, але відрізняються працелюбством. Отже, працелюбство - важлива якість наукового працівника [4]. До вже названих властивостей науковця необхідно додати загальну культуру. Як відомо, будь-яке наукове дослідження завершується написанням звіту або статті. Тому вчений повинен уміти правильно і грамотно подати отримані результати, користуючись науковою термінологією та літературною мовою. Необхідною рисою науковця є вміння ясно і чітко викладати свої думки, говорити по суті питання, не вдаватись до надмірних подробиць, логічно та послідовно знайомити аудиторію з важливими етапами свого дослідження, з яких робити обґрунтовані висновки. Для цього потрібно скрупульозно готувати свої повідомлення, практикуватись у виступах перед аудиторією [4].

 

Список використаної літератури:

1. Выдрин В. М. Введение в специальность: Учебное пособие. / В. М. Выдрин – М.: Физкультура и спорт, 1980. – 119 с.

2. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. / Відп. за випуск Л. Г. Луценко. – К., 2002. – 316 с.

3. Перспективи інноваційного розвитку України: Зб. наук. ст. / За ред. Я. А. Жаліла. – К.: Альтерпрес, 2002. – 160 с.

4. Степченко Д. М. Методологія наукових досліджень: Підручник. / Д. М. Степченко, О. С. Чмир – К.: Знання, 2005. – 309 с.

5. Філіпченко А. С. Основи наукових досліджень. Конспект лекцій: Навчальний посібник. / А. С. Філіпченко – К.: Академвидав, 2005. – 208 с.








©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.