Главная | Обратная связь

Держава і право Спарти

Утворення і розвиток Спартанської держави

Спарта є другою державою, на якій переважно зосереджується істо­рія класичної Греції, представлена в традиціях, легендах і міфах, тво­рах істориків та археологічних розкопках. Це була своєрідна країна — у розумінні як соціального ладу і побуту, так і державно-політичного устрою та права. Значною мірою ці особливості пояснюються природ­ними умовами. Спарта лежала у південній частині Балканського піво­строва — в Пелопонесі. Південь Пелопонесу, де була стародавня Спар­та, — це Лаконська долина, зрошувана рікою Евротом, близько ЗО км завдовжки і 10 км завширшки. З півночі вона була покрита високими горами, а з півдня болотами, які тяглися до самого моря. Для Лаконсь-кої долини характерні родючі землі, гарні пасовища, схили гір, покриті лісами, дикоростучими фруктовими деревами та виноградниками. Однак незначна площа цієї долини і відсутність зручних гаваней схи­ляли місцеве населення, з одного боку, до замкнутості, а з іншого — до загарбницьких походів на своїх сусідів, особливо на західну територію Мессенію.

Із найдавнішої історії Спарти, або Лакедемону, відомо, що її те­риторія була населена племенами ахеян. У Спарті, за переказами, пра­вив базилевс Менелай, чоловік прекрасної Єлени, через яку почалася Троянська війна. Близько XI ст. до н.е. усю Лаконіку завоювали дорійці, що просувалися з півночі. Переможені племена ахеян були частково перетворені на рабів — ілотів, а частково (у важкодоступ-них гірських районах) — поставлені в залежність від дорійців і об­кладені різними повинностями. Спарта стала економічним і адміні­стративно-політичним центром дорійців, їх столицею. Дорійці були настільки впевнені у міцності свого панування над Лаконікою, що навіть не збудували навколо міста укріплення. Це було єдине неукрі-плене місто в Греції.

Підкорення Лаконіки, необхідність тримати в покорі завойовані племена та керувати завойованими територіями прискорювали роз­клад первіснообщинного ладу у дорійців, стимулювали процес утво­рення держави. Сприяли цьому й часті сутички з сусідами, внутріш­ня боротьба, ріст продуктивних сил, поглиблення майнової та соці­альної нерівності. Таким чином, після завоювання Лаконіки у дорійців досить швидко — приблизно в Х-ІХ ст. до н.е. — розкладаються родо­племінні відносини й утворюється рабовласницька держава.

Крім того що вона виникла, як для Греції, дуже рано, держава мала тут ще й інші характерні особливості. Суспільно-економічний та дер­жавно-правовий розвиток країни відбувався повільно, носив застій­ний характер. Довгий час зберігалися численні елементи общинного ладу; міста, міське життя, торгівля й ремесло розвивалися слабо. Роз­ташована на сприятливих для землеробства й скотарства землях Спар­та стала країною аграрною, землеробство було основним заняттям пе­реважної більшості населення. Господарство мало натуральний харак­тер, майже не будучи пов'язане з ринковими відносинами.

З іншого боку, необхідність підтримувати своє панування над ма­сами поневоленого населення, кількість якого значно перевищувала число спартанців-дорійців, вимагала існування міцної держави, цен­тралізованого апарату примусу. Держава у спартанців набувала харак­теру військового табору зі збереженням аграрних рис.

Міцна, централізована влада у поєднанні з численними елемента­ми первіснообщинного ладу, з домінуючим в економіці землероб­ством складають особливість всього спартанського (і взагалі дорійсь­кого) ладу.

Багато суспільно-політичних та державно-правових інститутів Спарти пов'язують з іменем легендарного мудреця і законодавця Лікур­га, в образі якого злилися, згідно з легендою, риси людини і бога (VIII ст. до н.е.). Лікург, що був дядьком і вихователем спартанського царя, за повелінням дельфійського оракула склав збірник законів — ретру (бук­вально — "угоду"), оскільки в суспільстві на той час значно поглибила­ся майнова диференціація, загострилися соціальні відносини, росло незадоволення бідноти, почалися заворушення. Закони ці мали на меті згладити гострі суперечності, стабілізувати основи суспільного ладу й державного устрою країни.

Лікург, окрім того, провів велику земельну реформу, яка покінчила з існуючим доти засиллям аристократії, накопиченням в її руках зе­мельних володінь. За переказами, Лікург поділив усю територію Спар­ти на дев'ять чи десять тисяч рівних ділянок (клерів) за кількістю спар-танців-чоловіків, котрі становили ополчення. Кожен за жеребкуван­ням отримав ділянку, якою користувався, але не міг розпоряджатися (купувати, продавати, дарувати тощо). Вважаючи свою місію вико­наною, він покинув країну, взявши з громадян присягу не порушува­ти встановлених законів і порядків. Після смерті Лікурга йому у Спарті збудовано храм, а сам він оголошений героєм і богом. Згодом ім'я Лікурга для спартанців стало символом справедливого та ідеального вождя, патріота.

В наступні століття відбувається значне розширення території Спарти, оскільки загарбання сусідніх земель стало рушійною силою зовнішньої політики країни. Однією із перших загарбано Мессе-нію, поневолено її населення. Далі захоплено ще декілька територій і міст — "полісів" Пелопонесу, інші примушено вступити у ство­рений Спартою т. зв. Пелопонеський союз (Корінф, Мегари, Міке-ни, Мантінею та ін.). В результаті Спарта стала однією з найвпливові-ших і наймогутніших держав Стародавньої Греції.

 

Суспільний лад

Як зазначалося вище, суспільний розвиток Спарти носив застійний характер. У правових відносинах, побуті, сімейному житті зберігалися численні пережитки родо-племінного устрою, діяли старі звичаї, обря­ди, традиції.

Усе населення Спарти поділялось на три групи: спартанців, періе-ків та ілотів. Пануючою верствою були, звісно, спартанці. Вони були наділені всією повнотою особистих, економічних і політичних прав та привілеїв. Всі здатні носити зброю і озброюватись власним кош­том спартанці, тобто воїни, становили "общину рівних". Община довгий час поділялася на три дорійські філи (племена), ті — на фратрії. Кожен спартанець належав до якої-небудь філи. Але все більше родовий лад витіснявся державним, і родові філи змінювали­ся територіальними. Щодо самих спартанців, то їхня держава, полі­тичний режим, право були демократичними, а щодо маси залежного населення — аристократичною формою правління, тиранічною за методами і суттю.

Рівноправних спартанців у IX-VIII ст. до н.е. налічувалося близько 9-10 тис. чол., а у V ст. до н.е. їх вже було не більше 6 тис. Рівноправним спартанцем вважався тільки той, обоє батьків якого були громадяна­ми Спарти.

Після досягнення повноліття — 20 років — спартанець ставав повноправним громадянином і воїном. Одне було невіддільне від іншо­го. Спартанець не воїн не був повноправним громадянином. :

"Община рівних" була військовою общиною з колективною влас­ністю і колективною робочою силою. Всі її члени вважалися рівно­правними. Матеріальну основу общини становила земля, оброблюва­на підкореним населенням, — ілотами. З колективної землі кожен спар­танець за жеребкуванням одержував ділянку (кіегоз) разом з ілотами, плодами праці яких і користувався. Ця земля передавалася у спадок, але не підлягала відчуженню: продажу, даруванню і т.п. Земельні наді­ли спочатку були однаковими, проте згодом з'явилася нерівність у май­новому становищі різних громадян, хоч і надалі вони йменувалися потоіоі — "рівні". Нерівність виникала насамперед внаслідок поділу землі між спадкоємцями після смерті батьків: кожен із спадкоємців мав меншу ділянку, ніж інший громадянин, який свою землю не ділив. Крім того, якщо землю успадковували дочки, то при одруженні з ними хтось, звичайно, збільшував своє землеволодіння.

Сам спартанець не міг займатися господарством, працювати. Він повинен був мешкати у столиці, яка була, по суті, військовим табором.

Весь лад і все життя в Спарті мали військовий характер. Побут мирно­го часу спартанців мало чим різнився від умов воєнного часу. Більшу частину часу спартанці-воїни проводили разом в укріпленому таборі: займалися військовими вправами, гімнастикою, фехтуванням, бороть­бою, бігом тощо. Кожен спартанець щомісяця вносив певну кількість продуктів для спільних трапез — так званий сиситій, участь в яких була обов'язковою. Нікому не дозволялось харчуватися вдома. Обов'язко­вою стравою на цих трапезах була юшка з бичачої крові, яка нібито додавала сили й мужності.

Ті громадяни, які через бідність не могли робити внески, виключа­лися з числа "рівних" і переходили в категорію "гіпомейонів" — збіднілих, опущених. Нових учасників спільних обідів приймали шля­хом голосування (хлібними кульками). Якщо хоч один голос був проти (хлібна кулька роздушена) — кандидата відхиляли. У побуті довгий час домінували звичаї колективізму, суворої простоти, невибагливості. Житло спартанця повинно було бути збудованим за допомогою соки­ри й пилки, як і всі меблі. В обігу були тільки важкі й громіздкі гроші (монети), найбільші з яких доводилось перевозити возами (щоб не з'я­вилося бажання до їх накопичення).

Виховання дітей у Спарті було справою держави. Новонародже­ну дитину батько повинен був принести геронтам (див. далі), які вирішували: жити їй чи ні. Якщо дитина була слаба, мала фізичні вади, то її вбивали (вкидали у скелясте урвище). Залишали тільки міцних і здорових дітей, з яких виростали добрі воїни і матері. З семирічного віку хлопчиків забирали у батьків і віддавали у спе­ціальні табори, де вони під керівництвом особливих вихователів (пе-дономів) проходили спеціальну виучку, їх виховували фізично за­гартованими, нечутливими до болю, голоду, втоми. Виховували почуття глибокого патріотизму, дисциплінованості, безумовного підпорядкування наказам властей і командирів. Дітей привчали спо­живати грубу, абияку їжу, одягатися в грубий, невибагливий одяг, спати на твердій постелі або й без неї, у простих житлах (без вікон і дверей) чи під голим небом.

Діти постійно перебували разом: разом вчилися грамоти, грали­ся, їли, спали. Голови стригли їм наголо, ходили увесь час босі. Го­лодним дозволялося самим здобувати собі додаткову їжу, навіть шля­хом крадіжки. Але спійманих на цьому жорстоко били. Хлопці ку­пались і мились тільки в холодній воді, нічим не змащували свого тіла. У старшому віці починалася військова виучка, яка тривала до 20-річного віку. Хлопців вчили скромності, невибагливості, мало-мовності. Спартанець повинен був висловлюватись просто, коротко.

Для перевірки фізичної витривалості у храмі Артеміди часто влаш­товували справжні бичування підлітків. За екзекуцією стежили жерці. Підлітків призначали на важкі фізичні роботи, які вони мусили ви­конувати без будь-якого ремстування. За поведінкою молоді стежи­ли не тільки вихователі, а й усі громадяни під загрозою штрафу і безчестя за недбалість. В основу всього виховання був покладений принцип: перемагати в бою і підкорятися вождям. Це робилось, як вважали, з благородною метою: процвітання держави і добробуту її населення.

У віці з 20 до 60 років кожен спартанець повинен був відбувати військову службу. З 20 років наставала й громадянська рівноправність (не з 30, як вважалося раніше). Правда, деякі права спартанець набував тільки з 30-річного віку — одружуватись, бути обраним на посаду ефо-ра (див. нижче). Одруження було обов'язковим. Небажання одружува­тись, затягування з цим або одруження чи відмова від нього з корисли­вих міркувань — підлягали покаранню.

Немалу увагу в Спарті приділяли й вихованню жінок, які зай­мали в суспільстві дуже своєрідне становище. Молоді спартанки до заміжжя вчилися грамоти, ведення домашнього господарства, займалися тими ж фізичними вправами, що й юнаки: гімнасти­кою, бігом, боротьбою, киданням диска та списа й ін. Виховання жінок розглядалось як важлива державна справа, бо на їх обов'язку лежало народження здорових дітей, майбутніх захисників батьків­щини. Вийшовши заміж, спартанка цілком віддавалася сімейним обов'язкам. Формою шлюбу була моногамна сім'я, хоч зберігалося чимало пережитків групового шлюбу. Бездітні шлюби розривалися або чоловік міг брати ще одну жінку. З іншого боку, кілька братів могли мати спільну жінку; мужчина, якому сподобалася жінка його друга, за згодою останнього міг ділити її з ним. Не вважалося га­небним запропонувати свою жінку гостеві, подорожньому, від яко­го, до того ж, можна було сподіватися гарного потомства. Але тає­мне порушення подружньої вірності жорстоко каралось, аж до смертної кари включно. Жінки користувались у Спарті більшою повагою, самостійністю й авторитетом, ніж в інших грецьких дер­жавах.

Повертаючись до чоловіків-спартанців, зазначимо, що військові заняття, тренування, фізичні вправи були їх основним заняттям. Якщо спартанець порушив військову дисципліну, проявив на полі бою боя­гузтво, не допоміг товаришеві або втратив зброю — його позбавляли честі (накладали атімію), громадянських політичних і особистих прав. Тоді ніхто з ним не розмовляв, не подав руки, не бажав знаходитись поруч. Земельна ділянка забиралась. Він потрапляв в категорію ніби прокажених.

На протилежній сходинці суспільної драбини знаходились ілоти (гелети). Як зазначалось, у процесі утворення Спартанської держави велику роль відіграли завоювання, внаслідок яких маси поневоленого населення перетворено в рабів — ілотів. У їх положенні теж було не­мало своєрідного. ІДе не були приватні, домашні раби, а колективні, державні, котрі не мали ні політичних, ні цивільних прав. Вони були розписані за клерами (ділянками) спартанців — по 10-15 осіб. Могли мати сім'ю.

Спартанець міг ілотів карати, в тому числі вбити, міг з дозволу властей відпустити на волю чи передати іншому громадянину. Але не міг продавати. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла і сільськогосподарський реманент. Ілоти були зобов'язані щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк — 70 медимнів (мір) зерна та 12 мір його дружині. Крім того, давати ще певну кількість масла, вина, винограду, м'яса та ін. Зменшувати розмір об­року не можна було. Помимо стягування оброку господар міг вико­ристовувати ілотів у своєму домашньому господарстві. Там викорис­товувались і військовополонені — раби, яких держава продавала на публічних торгах.

Ілоти були зобов'язані при потребі відбувати військову службу в легкоозброєній піхоті, яка починала бій, маючи на меті розладнувати ряди і тил противника. Після бою зброю в ілотів відбирали.

Як зазначалось, ілоти могли мати свої сім'ї, залишали собі частину вирощеного врожаю та інших продуктів.

Ілотів у кількісному відношенні було значно більше, ніж спартанців, вони неодноразово, як засвідчують грецькі історики, піднімали по­встання. Ці повстання нещадно придушувались. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами залякування і терору, тому й жили вони, по суті, у постійній бойовій готовності, в умовах військо­вого табору. Не вдовольняючись окремими актами терору стосовно ілотів, спартанці щорічно оголошували беззбройним ілотам "священ­ну війну" (так звані криптії), під час якої вбивали сотні й тисячі най-міцніших, найрозумніших, найвідважніших ілотів. Недарма в центрі своєї столиці спартанці побудували храм Страху, а в Афінах стояв храм Милосердя.

При кожній нагоді і без неї ілотів нещадно били, щоб "вони ніколи не відівчились почувати себе рабами". Господарі-спартанці повинні були під страхом покарання вбивати тих ілотів, які виділялись силою, добрим здоров'ям, розумом.

Отже, не дивно, що ілоти при будь-якій нагоді піднімали бунти і повстання, іноді дуже загрозливі. Так, під час землетрусу 464 р. до н.е. ілоти масово повстали, боролись майже 10 років, а Спарті навіть дове­лось просити військову допомогу в Афін. Історик Ксенофонт, харак­теризуючи настрої ілотів, пише, що вони "готові були негайно з'їсти своїх панів зі шкірою і волоссям".

Іноді ілоти відпускались державою на волю, передусім за здійснені військові подвиги. Це мало місце, зокрема, під час Пелопонеської війни, коли відразу 2 тис. ілотів надали волю. Щоправда, як розповідає Фукідід, вони тут же зникли невідомо куди. Очевидно, спартанці їх знищили. Відпущені на волю ілоти йменувалися неодамоди. Про їх правове ста­новище певних відомостей немає.

Періеки (грец. регіо]'ко$, дослівно проживаючі довкола). Це жителі сусідніх зі Спартою територій, на які Спарта поширила вплив, підпо­рядкувала собі (але не шляхом завоювання, бо тоді підкорене насе­лення перетворювали в ілотів). Порівняно з абсолютно безправними ілотами правове становище періеків було значно кращим. Вони були особисто вільні, мали сім'ї, майно, у тому числі землю, яку могли про­давати й купувати. Займалися переважно ремеслом і торгівлею, ско­тарством, менше — сільським господарством, оскільки проживали здебільшого на неродючих землях, у гірських районах тощо. Могли укладати різноманітні торговельні угоди, вільно розпоряджалися своїм майном. Проте політично вони залишалися безправними, оскільки не були громадянами Спарти. На них не поширювались пра­вила виховання, побуту спартанців, їх права і привілеї. Виконували на користь держави різні повинності (фізичні роботи, сплата оброку на­турою і грішми), служили у війську в якості важкоозброєної піхоти (гоплітів).

У сфері управління користувались певною автономією, обираючи свою адміністрацію, різних службових осіб. Проте над ними був вста­новлений нагляд і контроль Спартанської держави в особі спеціальних урядовців-гармостів. Вказівки гармостів були обов'язковими до вико­нання. Для утримання періеків (а їх було значно більше, ніж вільних громадян) у покорі спартанці теж застосовували до них режим страху і терору. Зокрема, ефори без суду й слідства могли карати смертю будь-кого з періеків чи будь-яку їх кількість.

Ось таким був суспільний устрій Спарти. Наголосимо, що спар­танці робили все для того, придумували всякі засоби і заходи, щоб ут­римати в рівновазі суспільний порядок, який історично склався.

Звідси походив їх консерватизм у поглядах, звичаях і традиціях, нормах поведінки, побуті, їх побоювання всього нового, невідомого і що виходило за межі звичайного способу життя, підозріле став­лення до чужоземців та ін. Однак спартанський лад при всій його зовнішній стабільності і непохитності поволі руйнувався як ззовні, так і зсередини.

Державний устрій

Основи державного ладу Спарти були, як вважають, закладені ре­формами Лікурга. Тоді ж, у VII ст. до н.е., при царях Полідорі та Фео-помпі пройшли реформи державного устрою. Були розширені права ради старійшин, якій надано право анулювати рішення Народних зборів, створено новий орган державної влади — ефорат.

Отже, в конечному вигляді структура органів державної влади й управління Спарти виглядала так: два царі; рада старійшин — герусія; Народні збори — апелла; колегія ефорів.

Царська влада. Очолювали державу два царі, влада яких, поза вся­ким сумнівом, походила з влади племінних вождів гомерівської доби. Подвійна царська влада пояснюється об'єднанням, згідно з легенда­ми, у давнину двох дорійських племен, очолюваних двома відгалу­женнями знатного роду Гераклідів (потомків Геракла) — Агіадами (одне плем'я) і Еврофонтидами (інше плем'я). Царська влада була спадковою. Після смерті батька царем ставав його старший син. У випадку передчасної смерті сина спадкував трон його син. Якщо цар не мав синів, то трон переходив до його найближчого кровного ро­дича.

Владу здійснювали царі колегіально. Кожне їхнє рішення мало бути узгодженим. Це часто зумовлювало спори між ними, конфлікти, які паслаблювали царську владу, зміцнювали вплив інших органів, зокре­ма, ради старійшин і ефорів, які розглядали і вирішували ці спори. Існу­вала постійна ворожнеча і між двома царськими родами .

Посідаючи трон, царі перед ефорами і жерцями складали присягу, що будуть дотримуватись законів і звичаїв країни. Далі присягали ефо-ри, що будуть шанувати владу царів, якщо останні дотримуватимуться присяги.

Спочатку царі мали дуже широкі повноваження: скликали Народні збори і раду старійшин, головували на їх засіданнях, оголошували війну й укладали мир, розглядали і вирішували будь-які спори і конфлікти громадян, здійснювали культові (жрецькі) функції, командували військом та ін. Згодом в їх компетенції залишились тільки військові, культові й деякі судові функції. Цареві у військовому поході належала вся повнота влади. Тільки він віддавав накази, йому доповідали про всі військові і невійськові справи. Рішення, наказ царя були обов'яз­ковими.

За непослух, недисциплінованість, боягузтво цар міг карати воїнів на місці на свій розсуд — аж до смертної кари. Царі були зобов'язані очолювати військо у поході. Звільнялись вони від цього тільки у ви­падку фізичної неможливості йти в похід (наприклад, хвороба), а та­кож при досягненні 60-річного віку.

З V ст. до н.е. у поході (чи на війні) кожного царя супроводжували два ефори, які контролювали його дії, але вмішуватись у командуван­ня військом не мали права. Потім вони складали звіт про дії царя і мог­ли висувати питання про притягнення його до відповідальності. У та­кому випадку суд над обвинуваченим царем чинили ефори, герусія і другий цар. Найлегшою карою, яка могла спіткати винного, був штраф, найтяжчою — смертна кара. Могло бути ще позбавлення царського сану, вигнання, конфіскація майна.

Крім того, кожні дев'ять років ефори ворожили за зірками стосов­но діяльності царів. Якщо на небі появилась літаюча зірка (яка рухається по небосхилу), то це означало негативну оцінку царської діяльності бо­гами. Тоді здійснення влади царями призупинялося аж до отримання вияснення від так званого Дельфійського оракула або з Олімпії. Коли це вияснення було негативним для царів ( чи так його інтерпретували ефори), то царів судили і позбавляли влади.

Царі, як зазначалось, здійснювали культові функції. Вони вважа­лись представниками народу і держави перед богами, приносили бо­гам жертви, власкавлювали їх, просили допомоги й підтримки. Щодо судових функцій, то за царями збережено право розглядати й вирі­шувати справи про спадкування майна померлого батька його доч­ками і їх видання заміж, усиновлення й удочеріння, будівництво і стан доріг.

Царям віддавали почесті, вони були оточені увагою й повагою, їм відводились спеціальні місця на зборах, іграх, видовищах, при їх появі усі вставали (крім ефорів). На користь царів встановлено з громадян різноманітні збори ( переважно натуральні), вони отримували значну частину військової здобичі. Царів пишно хоронили, в країні оголошу­валась десятиденна жалоба.

Герусія. Другим важливим органом державної влади у Спарті була рада старійшин — герусія. Вона бере початки, очевидно, з колишньої родоплемінної організації — ради племінних старійшин. Проте з утво­ренням держави до її складу входили вже не просто люди досвідчені, заслужені, а представники знаті, верхівки суспільства. До складу герусії входило ЗО осіб — два царі та 28 членів — геронтів. Обиралися геронти на Народних зборах, пожиттєво, з представників знатних родів, які до­сягли 60-річного віку, тобто не служили вже у війську. Вибори відбува­лись примітивно: голосом, криком (за кого кричали голосніше, той і обраний).

Це відкривало можливості до зловживань з боку тих, хто керував виборами. Геронти не несли жодної відповідальності за свою діяль­ність. Герусію скликали спочатку лише царі, бо у ранню епоху вона вважалась дорадчим органом при царях. Вони й головували на засі­даннях. Потім мали право скликати її й головувати на засіданнях та­кож ефори.

Компетенція герусії, спочатку невелика, з бігом часу зростала (в міру того, як звужувались повноваження царів). Уже з VI-V ст. до н.е. геру-сія стала, по суті, найважливішим органом влади й управління Спарти.

Отже, герусія розглядала й вирішувала усі важливі державні справи стосовно внутрішньої та зовнішньої політики, приймала чужоземні посольства і відправляла свої, попередньо обговорювала питання, які вважала за доцільне винести на обговорення Народних зборів, готува­ла проекти рішень зборів, які від імені герусії доповідав на зборах хтось з геронтів. На обговорення зборів герусія виносила й ті державні спра­ви, з яких серед її членів не було одноголосності, тобто панували роз­біжності. Герусія мала право (з VIII ст. до н.е.) накладати заборону, при­зупиняти будь-яке рішення Народних зборів. Для цього достатньо було геронтам і царям встати й піти зі зборів.

Герусія мала й судові функції. Вона розглядала кримінальні спра­ви, з яких обвинуваченому загрожувала смертна кара, вигнання або позбавлення честі. До таких злочинів належали передусім державна зрада, скоєння вбивства, зловживання владою, хабарництво й ін. Ге­русія розглядала й справи зі звинувачення царів.

З IV ст. до н.е., особливо під час Пелопонеської війни, значення ге­русії почало зменшуватися у зв'язку зі зростанням у державному житті ролі ефорів.

Народні збори — ареііа. У Спарті їх поза всяким сумнівом можна вважати чи не найхарактернішим пережитком первіснообщинного ладу. Однак на відміну від демократичних Афін тут вони не відіграва­ли домінуючої ролі, не мали такого ж великого, як у Афінах, значення. Участь у Народних зборах мали право приймати лише повноправні громадяни чоловічої статі, котрі досягли 20-річного віку, мали земельні наділи та тісно пов'язані з їх володінням політичні права. Отже, спар­танські жінки, молодь до 20 років, чужинці, періеки, ілоти в Народних зборах участі не брали.

Стосовно регулярності їх скликання, то одні дослідники вважають, що скликались Народні збори при потребі, інші — що регулярно, у певні строки, але не частіше одного разу на місяць. Заздалегідь вивішувався порядок денний. Скликали збори за розпорядженням царів, у пізніші часи — ефорів. Вони ж і головували на зборах — спочатку обидва царі, а приблизно з V ст. до н.е. — ефори.

Виступати на зборах мали право не всі, як у Афінах, а тільки царі, геронти, ефори, інші службові особи, чужоземні посли, іноді (з дозво­лу властей) деякі інші особи. Згодом цей порядок дещо демократизу­вався і виступати дістали змогу й рядові громадяни. При необхідності могли скликатись позачергові, надзвичайні збори, в яких брали участь наявні на даний момент у місті громадяни. Ці збори називали малими (тікга ареііа).

_; Народні збори обговорювали і приймали закони, розв'язували пи­тання війни чи миру, обирали геронтів, ефорів та інших службових осіб, командувачів військами, яких доводилось посилати на різні фрон­ти, вирішували, хто з царів здійснюватиме верховне командування. Вони виносили рішення у випадку виникнення спорів з приводу спад­кування престолу, укладення чи розірвання союзу з іншими держава­ми, вибирали послів. Тут обговорювались справи "Пелопонеського союзу", заслуховувались посланці його членів. Збори надавали або поз­бавляли громадянства.

Питання на засідання зборів і проекти рішень готували герусія та ефори. Народні збори могли їх прийняти або відхилити, але дискуту­вати з цього приводу, вносити поправки не могли. Голосування про­водилось криком (у зачиненому будиночку спеціальна комісія слухала і вирішувала: кричать голосніше "за" чи "проти"). Якщо були сумніви, то учасники зборів розходились у різні сторони: в одну — ті, хто "за", в іншу — хто "проти".

Народні збори іноді виступали в якості судового органу. Це було тоді, коли порушувалось питання про усунення з посади за скоєний злочин будь-кого із службових осіб. Обвинувачем тоді виступав хтось з герусії або ефорів, а Народні збори лише голосували — усува­ти або ні.

Ефори. Вони посідали у Спарті виняткове становище. Коли виник інститут ефорату — не встановлено. Не було єдиної думки з цього при­воду навіть у стародавніх істориків. Одні дослідники вважають, що ефорат виник ще до Лікурга, інші — що його створив Лікург, ще ін­ші — що цар Феопомп у 755-754 рр. до н.е., бо саме з цього часу збе­реглись листи й рішення ефорів та роки стали називати іменами ефорів — епонімів (тобто тих ефорів, які у даний рік очолювали колегію). Немає також єдиної думки стосовно компетенції ефорів у ті давні часи. Так чи інакше, при Лікургові вони вже існували. Та обставина, що у своїх реформах, рішеннях, законодавчих актах Лікург про них не зга­дує — засвідчує, ймовірніше, про те, що він не вважав за потрібне зміню­вати їх правове становище чи компетенцію.

Вважається, що спочатку компетенція ефорів була обмеженою: вони здійснювали нагляд за способом життя і поведінкою громадян, над належним вихованням молоді, над періеками та ілотами. Під час першої так званої Мессенської війни (середина VIII ст. до н.е.) царі Феопомп та Полідор, перебуваючи тривалий час у походах, доручили ефорам здійснювати судочинство. Так пише Плутарх.

Надалі влада ефорів почала все більше й більше зростати. Вони ніби­то виступали в якості представників й захисників інтересів народу, а насправді — знаті, яка побоювалась царів, не була певна в їх відданості знаті, оскільки влада царів була спадкова, отже, мало залежала від знаті. Власне тому вона зробила свою ставку на ефорів, обрання яких уза-лежнила від себе. З цією метою встановлено, що ефори призначати­муться не царем, а їх обиратимуть Народні збори (кандидатури про­понувала герусія, котра, як відомо, керувала тоді роботою Народних зборів). Час проведення цієї реформи невідомий.

Ефорів (п'ять осіб) обирали на рік. Вони створювали єдиний коле­гіальний орган — колегію ефорів, під головуванням ефора — епоніма, іменем якого називався рік. Рішення у колегії приймалися за більшістю голосів. Засідала колегія при потребі.

Отже, влада ефорів, як зазначалось, при підтримці знаті зростала і у другій половині V ст. до н.е. досягла свого апогею.

Ефори скликали Народні збори та герусію і головували на їх засі­даннях, очолювали їх діяльність. Причому скликали ці органи неза­лежно від волі царів, а іноді і всупереч 'їхньому бажанню. Відали зовні­шніми зносинами — вели переговори з іноземними послами, висува­ли перед Народними зборами питання про війну чи мир з різними краї­нами. У випадку війни оголошували і керували мобілізацією війська, видавали наказ про виступ у похід. Двоє ефорів супроводжували кож­ного царя у поході та на війні, контролювали його дії, доповідаючи про все це усій колегії ефорів. Фактично у їхніх руках перебувало все внутрішнє управління країною. Ефорам і далі належали функції нагля­ду за способом життя і поведінкою громадян, періеків та ілотів, а та­кож вихованням молоді. їм належали обширні поліцейські функції, зокрема, нагляд за дотриманням законів і звичаїв країни, збереженням правопорядку. Обіймаючи посаду, вони зверталися до всього населен­ня з вимогою голити вуса й шанувати закони, тобто неухильно підпорядковуватись суворій дисципліні військового табору, за якою жила уся Спарта. Хоча самі ефори не так неухильно її притримувались. Так, вони не вставали при появі царів, харчувались не на спільних трапезах, а ок­ремо.

Ефори контролювали всіх службових осіб, перевіряли їх звіти, у тому числі військових командирів, будь-яку службову особу за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків могли усунути з посади і відда­ти до суду: справу розглядала герусія або Народні збори. До відпові­дальності ефори могли притягнути й царів, котрих теж судила герусія чи Народні збори. Приватних осіб могли судити самі ефори, виносити й вирок — аж до смертної кари включно. Вони мали право видалити за межі держави (прогнати) й будь-якого чужоземця.

Ефорам належали судові функції зі цивільних справ громадян. У таких випадках вони розглядали справи одноосібно.

Після закінчення однорічного терміну урядування ефори звітува-лись про діяльність перед новообраною колегією ефорів. Остання могла при необхідності притягнути попередніх до відповідальності.

Судові органи. Окремих судових органів у Спарті, наскільки науці відомо, не існувало. Судовими повноваженнями були наділені царі, ефори, герусія і Народні збори. Царі розглядали дрібні кримінальні справи, справи про спадкування, видання заміж дочок-спадкоємиць, спори про стан і користування дорогами, справи воїнів під час військо­вих походів. Ефори розглядали кримінальні справи приватних осіб, у тому числі чужоземців, цивільні справи громадян, періеків і чужоземців. Герусія і Народні збори розглядали важливіші кримінальні справи, спра­ви про службові злочини і проступки службових осіб, у тому числі царів.

Збройні сили. Всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці від 20 до 60 років були зобов'язані нести військову службу в якості важ-коозброєних воїнів (гоплітів). Це ж стосувалося і періеків. При необ­хідності в якості легкоозброєної піхоти залучали ілотів. Періеки, ілоти, частково спартанці служили й на флоті, який, однак, не був великим. Гопліти поділялися на 12 лохів — по 500 воїнів у кожному. Очолював лоху лохаг. Лохи (згодом мори)поділялися на дрібніші військові заго­ни — еномоти (по 40-50 осіб) на чолі з еномархами. Командував ар­мією (чи окремими арміями) цар, котрого визначили Народні збори чи герусія. Якщо одночасно з однією армією йшли обидва царі — то один визначався старшим, головнішим. Помічниками царів у війську були полемархи. Кількість спартанців — гоплітів у різні часи колива­лась від 7 до 9 тис. У часи Пелопонеської війни їх було близько 6 тис. Тисячу воїнів — найбільш молодих і старих — виділяли для охорони міста і держави.

У складі війська була й кіннота — невеликий загін у 300 осіб, де слу­жили найбагатші громадяни, що могли мати й утримувати коней. У мирний час цей загін охороняв і супроводжував царів, забезпечував безпеку держави.

У війську панувала залізна дисципліна, безумовне підпорядкуван­ня наказам командирів. Утеча з поля бою, боягузтво, невиручення то­вариша вважались негідними спартанця. За це воїна позбавляли гро­мадянства, земельного наділу, політичних прав, а іноді й карали смер­тю (залежно від тяжкості проступку). Хоробрість і стійкість воїнів у Спарті цінувались вище, ніж будь-які інші людські якості та цінності. Смерть на полі бою вважалась вартіснішою, ніж ганебне, непомітне життя.

 

 

Утворення Римської держави

 

Виникнення Риму. Римське суспільство у переддержавний період (VIII-VI ст. до н.е.)

Історія виникнення Римської дер­жави характеризується надзвичайною складністю за браком епіграфі­чних пам'яток, сучасних ранній епосі. Історична наука не має достатніх достовірних відомостей про найдавніший період римської історії. Дані переплітаються з легендами, переказами, факти — з припущеннями. У загальних рисах вимальовується така картина. На відміну від інших областей Італії район на півдні від нижньої течії ріки Тибру — Лацій почав заселятися порівняно пізно. Найдавніші археологічні пам'ятки стосуються початку І тис. або навіть X ст. до н.е. Згодом тут поселили­ся племена латинів. Як і умбросабельські племена, вони довго жили в умовах первіснообщинного ладу, спочатку родовими, потім сусідсь­кими, територіальними общинами. Сусідами латинів були екви, герні-ки і вольски. Легенда про заснування Риму пов'язує цей факт зі Стародавньою Грецією, з однією з популярних грецьких легенд про Троянську війну. Згідно з легендою, після цієї війни до Італії зі соратниками приплив троянець Еней, який заснував тут поселення і поріднився!» місцевим правителем Латином та його племенем. Саме нащадки Енея — Ромул і Рем, котрих, за легендою, вигодувала вовчиця, заснували у 753 р. до н.е. місто Рим (Кота). Рем під час будови міста загинув, а Ромул завер­шив будівництво, давши йому своє ім'я.

Цю історичну легенду певною мірою підтверджує наука. Стратиг­рафічними розкопками встановлено, що у VIII ст. до н.е. на лівому бе­резі Тибру приблизно за 25 км від його гирла на пагорбах Палатині, Есквілині, Целії і Квіриналі з'явилися перші поселення. Згодом заселя­ються пагорби Авентинський, Капітолійський та Вімінальський (всього сім). Ось на них і розмістився стародавній Рим. На Капітолії збудовано цитадель, яка стає фортецею і осередком святинь молодого міста. Цен­тром його економічного і політичного життя був Форум, виникнення якого відносять до першої чверті VI ст. до н.е.

Ромулу приписується організація римської общини: населення роз­діляли на три тріби — общини (Тіціїв,.Рамнів, Луцерів). Кожна тріба складалася з 10 курій, кожна курія — з 10 родів, у кожному роді було 10 сімей. Отже, римський народ налічував 3 тріби, ЗО курій, 300 родів і 3000 сімей. Така чітка організація суспільства, очевидно, не була при­родною чи випадковою. Вона має сліди продуманої, створеної керів­никами суспільства організації у вигляді воєнної демократії, бо війна стає однією з регулярних функцій суспільного життя.

Суспільний устрій Давнього Риму. Сукупність римських грома­дян — народ римський — називалася у старовину квіритами — рориіиз готапш §иігіге5 (дітьми бога Квірина). Основною суспільною одини­цею був батьківський екзогамний рід, члени роду були пов'язані спільним правом успадкування, мали спільні релігійні свята, спільне кладовище. В ранню епоху рід мав і спільні земельні володіння. Родичі повинні були захищати один одного. Риси родового ладу довго збері­гались у римських іменах. Імена складалися з двох частин: перша — особове ім'я (скажімо, Публій); друга — родове ім'я (Корнелій). Потім ще почало додаватись третє — прізвисько, що стосувалося частини роду або окремої сім'ї — Сціпіон, чи почесне прізвисько(Африкансь-кий). Окремі сім'ї могли приймати до свого складу чужинців, котрі ставали й членами роду.

Роди перетворились у своєрідні замкнуті корпорації, які свято збе­рігали родові традиції, обряди, пам'ять предків, мали святилища, опі-кунів-богів тощо. Хоч згодом первіснообщинний лад став розкладати ся, проте деякі його елементи ще довго зберігалися (у вигляді тих же тра­дицій, обрядів та ін.). Разом з послабленням родових зв'язків посилюва­лась римська сім'я (гатіїіа). Вона впродовж століть залишалася ос­новною суспільною і господарською одиницею суспільства. Римська сім'я — це не тільки подружжя та їхні діти, а організм значно ширший. Сюди входили й усиновлені діти, і клієнти (див. далі), інші близькі й залежні від сім'ї люди, раби. Очолював сім'ю її глава (батько — раїег гаптіїіаз). Влада його над дружиною, дітьми та іншими членами сім'ї була необмеженою. Він мав над ними право життя і смерті. Всі особи, котрі перебували під владою батька, називалися агнатами. До них належали не тільки його дружина і власні діти, а й усиновлені, дружини синів, ону­ки, якщо вони жили в його сім'ї. Поряд з поняттям агнатства існувало ще поняття когнатів. Це кровні родичі, які вийшли з-під влади батька (наприклад, заміжня дочка, котра пішла в іншу сім'ю, де стала агнатом).

У цю ранню епоху з'являється рабство, переважно за рахунок військовополонених, оскільки з часу виникнення Рим майже постійно вів війни з сусідами. Даних про кількість рабів і їхнє становище в ті часи не виявлено. Можна лише сказати, що рабів було порівняно не­багато і рабство мало патріархальний характер — раби вважалися "ниж­чими" членами сім'ї (гатиіш). Голосу раби, як і жінки, діти та чужинці, у вирішенні справ сім'ї, роду, общини не мали.

Отже, найпершою основною ланкою суспільства був рід (§еп$). Справи роду вирішувалися на зборах роду, до складу яких входили всі члени роду (чоловічої статі). Очолював рід виборний старійшина (ргіпсерз §епгІ5). Разом з майновою і соціальною диференціацією вла­ду в родах захоплюють найбагатші впливові люди, з середовища яких і обираються старійшини. Так формувалась спадкова аристократія з її привілейованим становищем. За нею закріплюється назва патриції. Згодом патриціями стали називати всіх повноправних римлян — членів 300 родів. Кількість членів роду не була однаковою. У складі роду Фабіїв у VI ст. до н.е., наприклад, налічувалось понад 300 воїнів. Рід Клавдіїв разом з жінками і клієнтами становив майже 5 тис. осіб.

Крім повноправних громадян-патриціїв у складі римського насе­лення були ще клієнти та плебеї.

Клієнти (лат. сііепгіз — вірний, слухняний). Вірогідно, ця соціальна верства утворилася, зокрема, з чужинців, відпущених на волю рабів, незаконнонароджених дітей. Клієнти перебували в особистій і спадковій залежності від повноправних римлян — так званих патронів (раггопез). Клієнтів у патрона могла бути необмежена кількість — від декількох до кількох десятків чи сотень. Клієнт діставав від патрона землю, ху­добу, інвентар, входив у сім'ю патрона на правах молодшого члена, брав участь у релігійгих, сімейних і родових обрядах, святах, йшов разом з патроном на війну (проте у війську не служив), був зобов'яза­ний надавати патрону всіляку моральну і матеріальну підтримку. Клієнти — це вільні люди, котрі могли розпоряджатися своїм майном, торгувати на ринку тощо. Однак не мали права набувати нерухомос-тей. На одруження клієнт повинен був отримати дозвіл патрона. У свою чергу патрон опікував клієнта, захищав його інтереси, честь і гідність, майно та ін.

Відносини між клієнтами, а також між патронами та клієнтами ґрунтувалися на взаємному довір'ї, вірності (Гісіез), закріплювалися звичаями, релігією і законами. У законах XII таблиць (див. далі) пору­шення патроном вірності розглядалося як релігійний злочин. Зокрема, у таблиці VIII наголошувалося: "Буде відданий підземним богам" (тобто проклятий) той патрон, який (навмисне) завдасть шкоду клієнтові.

Іншу велику групу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеї (лат. рІеЬз — простий народ, простолюди-ни).~Це населення Риму, яке складалося з жителів сусідніх, підкорених і приєднаних до Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян за мовою, релігією, звичаями, способом життя (на відміну від клієнтів, котрі вважалися "віддаленими" чужинцями, здалеку). Вони стояли поза сімейною і родовою організацією римської общини пат­риціїв, не брали участі в зборах общини, не мали жодних політичних прав. Плебеї не мали доступу до общинної землі, проте володіли неве­ликими ділянками навколо Риму на праві власності. Вони повинні були сплачувати податки, виконувати різні громадські функції, служили у римському війську, могли самостійно набувати будь-яке майно, укла­дати угоди, захищати в суді свої інтереси, тобто мали цивільну (але не політичну) громадянську правоздатність (}ш сотпіегсіі). Отож, вони не потребували патронів. Однак їм не дозволялось брати шлюб з пат­риціями, їх не обирали на жодні громадські посади; вони не одержува­ли частки під час поділу державних чи захоплених у сусідів земель. Це викликало обурення серед плебеїв: адже вони нарівні з патриціями ви­конували суспільні обов'язки, платили податки, служили у римському війську, захищали вітчизну. Через усю давню історію Риму простежуєть­ся невпинна боротьба плебеїв і патриціїв. Будь-якою ціною плебеї на­магаються зрівнятися у всіх своїх правах з патриціями, які завзято обері­гають свою знатність, привілейованість, замкнутість.

Органи управління суспільством. Держави у Римі в той час ще не

існувало. Але певні органи управління суспільством сформовані дос­татньо чітко. Розглянемо їх будову.

а) Народні збори. Ранній Рим продовжував ще зберігати риси військової демократії — для розв'язання найважливіших питань, що стосувалися всього населення, скликалися Народні збори. У них брали участь усі дорослі повноправні громадяни, чоловіки. Жінки, діти, клієнти, плебеї, чужинці, раби участі в них не брали. Народ збирався по куріях, тому збори називалися куріатними коміціями (сотіїіа сигіаїа). На зборах вирішували питання війни і миру, прийняття нових общин до складу римського народу, обирали службових осіб та вождя, заслуховува­ли звіти попередніх. Тут же розглядали справи культу, про спорудження нових храмів і громадських будівель. Коміції могли судити громадян, винних у скоєнні тяжких злочинів, розглядали скарги громадян, при­суджених до смертної кари, затверджували усиновлення та заповіти.

Рішення приймалося за більшістю голосів. Але голосування відбу­валося не так, як у Греції (скажімо, в Афінах, де кожен голосував осо­бисто, сам за себе). Тут голосування проводили у куріях, яких налічува­лося ЗО. Кожна курія мала один голос. Для цього кожна курія збиралася окремо і за більшістю голосів приймала рішення, яке потім на зборах від імені курії висловлював її старійшина.

б) Ц а р (вождь) — рекс (гех). Очолював римський народ цар. По­сада була не спадкова, а виборна. Обирали царя на Народних зборах, очевидно, пожиттєво. В урочистій обстановці у супроводі певних об­рядів його "вводили у посаду", надаючи від імені народу вищу владу (ітрегіит). Народні збори в будь-який момент могли зняти царя з посади, притягнути до відповідальності. Зовнішні відмітні знаки ца­ря — пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло зі сло­нової кістки — так зване курульне крісло. Попереду царя завжди йшли ліктори (охоронці) зі зв'язаними пучками пруття на плечі, куди була встромлена сокира. Майже всі ці ісигнії, тобто відзнаки верховної вла­ди, запозичені в етрусків.

Рекс найперше вважався воєначальником, верховним жерцем, суд­дею. Він здійснював поточне управління суспільством, розв'язував різні суперечки, конфлікти тощо. Межі його влади визначали звичаї. Він не був самодержцем, не мав необмеженої влади. Над ним стояли Народні збори, а нарівні з ним — сенат. Отже, рекс не міг бути визнаний абсо­лютним монархом, ймовірніше, він був племінним вождем.

Після смерті (або зміщення) рекса тимчасове виконання його функцій покладали на спеціальних службовців — interreges, призначе­них із сенаторів. Кожен interrex здійснював владу впродовж п'яти днів. Основне завдання interreges — підготовка обрання нового рекса. Близь­ко 509 р. до н.е. посада рекса була скасована. Замість нього стали оби­рати (з середовища патриціїв) двох консулів.

Римська традиція і легенди засвідчують правління у Римі сімох царів (рексів). Серед них були не тільки власне римляни-латини (до них на­лежали, наприклад, Ромул, Тул Гостілій), а й сабіняни (Нума Помпилій), етруски (вся династія Тарквініїв) — (Тарквіній Древній, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий). Вигнання царів і ліквідація царської влади, було, як засвідчує традиція, визволенням Риму від етруського панування.

в) С є н а т (зепашз). За римською традицією вважається, що сенат створив Ромул у кількості 100 осіб, взявши за взірець стародавню раду вождів родів, яку при потребі скликали для розв'язання спільних справ. Потім кількість його членів була збільшена до 300 — за кількістю родів. Це сталося, ймовірно, після об'єднання римської та сусідньої сабінсь-кої общин. Слово $епатш походить від хепех — старий, старійшина. Членів сенату ще називали батьками (раіге$). Очевидно, у ранню епо­ху сенат складався зі старійшин родів — людей врівноважених, стар­ших за віком, з певним життєвим досвідом, життєвою мудрістю.

Сенат вважався дорадчим органом при рексі, який повинен був узгоджувати з ним усі важливі ухвали. Насправді сенат відігравав значно більшу роль у суспільстві. В сенаті попередньо обговорювались усі ос­новні питання, що розглядали Народні збори, і вносились свої пропо­зиції стосовно їх розв'язання. Всі рішення куріатних коміцій повинні були дістати схвалення сенату (аисгогііаз раггит). Великий вплив він мав на обрання рекса, яке повинен був затверджувати. Сенат оберігав батьківські традиції, брав безпосередню участь у справах управління, мав право укладати мир, договори з іншими народами та ін.

г) Жрецькі колегії.НаступникуРомуларексуНуміПомпилію, котрий був сабіном, приписують релігійний устрій Стародавнього Риму. В тогочасному суспільстві жерці мали величезний вплив. Як вважалось, боги керують кожним кроком людини у земному житті, тому їм треба поклонятися, виконувати їхню волю, приносити щедрі дари. Жерці ж вважалися виразниками волі богів. Отже, при цьому рексі створено три основні колегії жерців, котрі відігравали велику роль у житті суспіль­ства. Це були колегії авгурів, понтифіків і феціалів.

Авгури на основі релігійних ворожінь (за зорями, нутрощами жер­товних тварин і птахів та за іншими прикметами) визначали волю богів стосовно тих чи інших дій і вчинків (так звані ауспіції). Вони не перед­бачали майбутнє, а визначали, чи сприятимуть боги задуманим діям.

Понтифіки оберігали і тлумачили звичаї, а в подальшому — зви­чаєве право. Вони наглядали за усіма громадськими і приватними бо гослужіннями, дотриманням обрядів, відали складанням календаря, веденням літописів; розглядали спірні справи і суперечки громадян, зокрема на релігійному тлі. Вони мали право засуджувати людей за релігійні злочини навіть до страти. Наприклад, жриць богині Вести, яка вважалась хранителькою загальногромадянського і домашнього вогнища — весталок, що відповідали за горіння цього вогнища у свя­тилищі Вести і мусили зберігати чистоту та непорочність. За втрату непорочності або загашення вогню їх засуджували до смерті — зако­пували у землю або замуровували живцем у стіну.

Феціали відали "міжнародними" відносинами: виконували посоль­ські функції, вели переговори з іншими общинами і народами, укла­дали з ними договори, які затверджувалися потім Народними збора­ми чи сенатом. Феціали відали й ритуалом оголошення війни: вмо­чували спис у кров жертовної тварини, йшли на територію ворога й встромлювали у неї спис.

Норм права в цей період ще не було. Різні суперечки і конфлікти розв'язувалися рексом і понтифіками на основі звичаїв, священних книг, традицій. Іноді конфлікти вирішували через самоуправство й кровну по­мсту. Зрештою, це самоуправство згодом було навіть легалізовано в зако­нах XII таблиць (див. далі). Будь-які провини, злочини тлумачили не тільки як порушення встановлених звичаїв, допустимої поведінки, бать­ківських традицій, ай розцінювали як виступ проти релігії, богів. Наприк­лад, за порушення межевих знаків, знищення чи викрадення посівів, пло­дів, тварин, за чаклування винного не тільки карали люди, а ще й піддава­ли прокляттю — тобто йому загрожувала й помста богів.

 

Реформи Сервія Туллія. Виникнення Римської держави

Розвиток приватної власності, поглиблення майнової нерівності та со­ціальної диференціації дедалі більше розхитували родоплемінний устрій. Успішні війни з сусідніми общинами давали змогу збільшити кількість рабів, захопити нові землі, трофеї.

Проте стару родову римську общину найбільш розхитувала безпе­рервна і все гостріша боротьба плебеїв з патриціями. Плебеї, які на той час становили основну масу трудового населення, завдяки військовій виучці, озброєнню становили серйозну силу. До того ж серед них було немало заможних людей, впливових сімей, не менш давніх, з родинни­ми традиціями і бойовими заслугами, ніж патриціанські. У плебеїв зо середжувалась майже вся римська торгівля, ремесла. Постійні конфлі­кти з приводу політичного безправ'я плебеїв, неможливість користу­ватися привілеями воєнної демократії (хоча й вони несли тягар повин-ностей і військової служби) нерідко призводили майже до громадянсь­кої війни. Були випадки, коли плебеї відмовлялися вступати у бій з во­рогом і на знак протесту проти несправедливості щодо них покидали межі Риму разом зі своїми сім'ями. Назрівав соціальний вибух.

Вирішальний удар родовій організації і привілейованості патриціїв завдав шостий рекс Риму Сервій Туллій (578-534 р. до н.е.). Реформи Сервія Туллія за змістом і значенням можна прирівняти до реформ Солона і Клісфе-на в Афінах. Отже (і це найголовніше в його реформах), усе чоловіче вільне населення Риму — патриціїв і плебеїв — він розділив за майновим цензом на п'ять розрядів. При цьому до уваги бралося не будь-яке майно, а земля.

Відповідно до цієї класифікації поділяли обов'язки військової служби, рід військ і вид озброєння, а також (що дуже важливо) полі­тичні права. Плебеї фактично були прирівняні до патриціїв, за ними визнавали майже повні політичні права: право брати участь у Народних зборах, голосувати, займати виборні посади (щоправда, не всі), брати участь у розподілі державних і захоплених земель, рабів та ін. Отже, пра­вове становище людини в суспільстві стало визначатися не за походжен­ням чи знатністю, а за майновими ознаками (землею).

Римська армія також будується залежно від класифікації на розря­ди. Кожен з п'яти розрядів повинен виставляти певну кількість військо­вих одиниць — сотень (центурій) і мати певний вид озброєння. У ті часи воїни озброювались за власний кошт. Перший розряд, наприк­лад, повинен був мати повне озброєння: шолом, круглий щит, поножі, панцир (усе з бронзи), меч і спис, Другий розряд — все те ж, окрім панцира; третій — те, що перший, окрім панцира і поножей. Четвер­тий мав на озброєнні лише списи і дротики; п'ятий — луки і пращі. Воїнів у кожної центурії поділяли на дві частини — молодшу (від 17 до 45 років) — ]ипіоге5, яка призначалась для бойових походів, і старшу — seniores (від 46 до 60 років), котрі виконували гарнізонну службу.

Центуріатна організація мала такий вигляд:

 

Розряди Кількість Майновий ценз

центурій югерах грошова вартість землі, аси

 

І 80 понад 20 100000

II 20 15-20 75000

III 20 10-15 50000

IV 20 5-10 25000

V 30 менше 5 11000

Найбагатші громадяни, земля яких оцінювалася понад 100 тис. асів, виставляли 18 центурій вершників, які повинні були служити у війську на конях (кіннота). Коней їм давали за громадський кошт, але утриму­вали вони їх за свій рахунок.

Окрім того, було утворено ще дві центурії ремісників та дві музи­кантів. Найбідніші громадяни, які не мали свого майна, не входили до жодного із розрядів і дістали назву пролетарії (лат. ргоіез — потом-ство, оскільки крім дітей, у них нічого не було).

Отже, всього налічувалось 193 центурії. Центурії були не тільки військовими, а й політичними одиницями. Сходячись на збори, гро­мадяни відтепер шикувалися за центуріями. Кожна центурія мала один голос, який подавав командир центурії — центуріон. Першими голо­сували вершники, потім громадяни І розряду тощо. Вони разом мали 98 центурій, тобто забезпечену більшість голосів у Народних зборах. У випадку одностайності голосування цих центурій інших уже не було потреби запрошувати до голосування. Якщо ж траплялися розбіжності голосів вершників і І розряду, то запрошували до голосування II роз­ряд, і т.д. Як пише римський історик Тіт Лівій, до участі в голосуванні останніх розрядів справа майже ніколи не доходила. Центуріатні збо­ри незабаром стали основними в суспільстві.

Сервій Туллій розпорядився також провести, не відкладаючи, пе­репис населення, розподіливши його за розрядами. За свідченням Тіта Лівія, було переписано 80 тис. громадян. Тим, хто ухилявся від пере­пису, згідно зі законом, загрожували рабство або смерть.

Друга частина реформи Сервія Туллія полягала у тому, що він чітко визначив межі поселення римського народу, поділивши їх на терито­ріальні одиниці — триби (не плутати їх з попередніми трибами-пле-менами). Цих триб спочатку було створено 20 або 21, з них 4 міські та 16 (або 17) сільських. У територіальну трибу зачисляли всіх римських громадян, які мешкали в даному окрузі. Триби проводили свої Народні збори. У трибах проводили набір війська і стягували податок на військові цілі — ігіЬиШт.

Кінець царського періоду. Реформи Сервія Туллія були справжньою політичною революцією, яка завдала вирішального удару пережиткам первіснообщинного ладу в Римі, родоплемінній організації суспільства і завершила перехід до держави. Ці реформи заклали основи нового поділу суспільства — не за родовою ознакою, знатністю, походжен­ням, а за майновим і територіальним принципами. Зміцнення Риму внаслідок проведення реформ, консолідація населення, послаблення боротьби патриціїв і плебеїв забезпечило йому провідну роль у латинсь­кому союзі міст, а незабаром — в усій центральній Італії.

Важливо, однак, мати на увазі, що залишки родового ладу не могли бути ліквідовані відразу повністю й беззастережно. Тому ці реформи, які приписують Сервію Туллію, на думку істориків, не можна вважати одиничним актом, який водночас призвів до зміни соціально-політич­ного устрою римського суспільства. Ці зміни є результатом тривалих процесів, що відбувалися впродовж кількох століть. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами державної влади; царська влада занепадає, і в Римі встановлюється республіка. Отже, організація влади, заснована на родовому ладі, продовжувала ще дея­кий час існувати поряд з організацією, заснованою на територіально­му і майновому принципах. Ще майже понад 200 років тривала боротьба з первіснообщинними пережитками, а плебеї не припиняли домагати­ся рівних з патриціями прав. Але було очевидним, що військова демок­ратія як форма організації влади в період існування і розкладу родо­племінного устрою зжила себе безповоротно. Свідченням завзятої бо­ротьби між старою і новою владою, старими і новими відносинами є збереження ще деякий час після реформ С.Туллія царської влади (рек-са). Останнім римським царем вважають Тарквінія Гордого, який пра­вив Римом після смерті Сервія Туллія ще близько 25 років*. Історична традиція змальовує його дуже самовпевненим і жорстоким, що викли­кало загальну неприязнь до нього. Безчинства і свавілля Тарквінія ста­ли приводом до загального повстання (приблизно в 510—507 рр. до н.е.). Тарквіній і вся його родина були вигнані з Риму і повернулися до Етрусії, звідки й походили родом. Так закінчується у Римі царський період.

Замість царя вища світська влада у сфері управління була вручена двом магістратам —консулам, котрих щорічно обирали на Народних зборах тільки із середовища патриціїв. До них перейшли основні функції царів, за винятком жрецьких обов'язків. Свою владу вони ще тривалий час використовували в інтересах родової аристократії.

Ранньореспубліканський період. Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести напружену боротьбу з сусі­дами, які з усіх боків натискали на неї, але сміливими діями і вдалою зовнішньою політикою вона переможно виходила зі складних ситу­ацій, розширюючи свою територію, примножуючи населення за раху­нок приєднання сусідніх общин. Зокрема, на півночі Рим довго вою­вав з етрусками, на сході та півдні — з іншими латинськими племена­ми (сабінянами, еквами, вольсками, герніками та ін.). Ніхто з цих пле мен не мав наміру добровільно поступатися своєю владою Риму. Мо­лода Римська республіка тільки почала зміцнюватись, як несподівано на початку IV ст. до н.е. Рим (і вся Італія загалом) зазнає жорстокого нашестя галлів (кельтів), котрі прийшли із-за Альп. Римське військо потерпіло жорстоку поразку. Рим спустошено, спалено. Але галли не змогли взяти Капітолій, який облягали впродовж семи місяців і який було врятовано, за легендою, під час нічного штурму криком священ­них гусей. Врешті з'явилося римське військо із Вей, розбило галлів і вигнало їх з Риму*.

Нові загострення відбуваються і всередині держави. Час від часу вибухають конфлікти між плебеями і патриціями. Плебеї продовжу­ють домагатися рівноправ'я. Вони і далі не могли обіймати посади консулів, не могли бути сенаторами, їм не дозволяли брати шлюб з патриціями, закони встановлювали боргове рабство і навіть смертну кару за несплачені борги, патриції володіли кращими землями та ін. Плебеї чинили тиск на патриціїв, вимагаючи нових, справедливих законів і порядків. У 494 р. до н.е., наприклад, на знак протесту поки­нули Рим, маючи намір заснувати окреме плебейське місто. Оскільки саме плебеї становили більшість римського війська, контролювали торгівлю і інше, то це надто сполошило римський сенат і патриціїв. Патриціям, щоб повернути плебеїв, довелося піти на поступки. Отже, плебеї здобули право обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських трибунів) ■— своїх уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси плебеїв, забороняли рішення державних органів і урядовців (крім Народних зборів), якщо ці рішення були несправедливі стосовно плебеїв. У подальшому трибуни домоглися права брати активну участь в управлінні справами всього римського суспільства.

Другою великою перемогою плебеїв було прийняття в 450 р. до н.е. збірки перших писаних законів — Законів XII таблиць (див. далі). Пле­беї домоглися ще інших успіхів. У 445 р. до н.е. на пропозицію трибуна Канулея прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і плебеями. У 367 р. до н.е. трибуни Гай Ліциній і Луцій Секстій провели ще три дуже важливі закони, а саме: 1) відсотки за позику залічувалися у рахунок сплати боргу, причому сплата боргу дозволялася рівними частками впродовж трьох років; 2) кожному громадянинові дозволе­но володіти ділянками землі з громадського (державного) поля не більше 500 югерів (югер=0,25 га); 3) відновлено владу консулів, яка булла під час воєн ліквідована і замінена владою військових трибунів, і вста­новлено, що один з консулів має бути плебеєм. Плебеїв допущено і в сенат.

У 326 р. до н.е. законом Петелія ліквідовано боргове рабство, чого давно і наполегливо домагалися плебеї. Близько 300 р. до н.е. плебеї були допущені в жрецькі колегії понтифіків, авгурів і феціалів. І, на­решті, 287 р. до н.е. за диктатора — плебея Квінта Гортензія прийнято закон про те, що рішення плебейських трибутних зборів набувають силу закону для всіх громадян і не потребують схвалення сенату.

Так у загальних рисах закінчилась боротьба плебеїв за зрівняння у всіх правах з патриціями. Саме ця боротьба і призвела до швидкого розкладу родоплемінного ладу, прискорила процес утворення держа­ви в Римі.

 

 

Суспільний устрій Риму в період республіки: громадяни і негромадяни

Поділ римського населення. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни — на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користува­лися тільки патриції. Патриціат не втратив політичного значення навіть після реформ Сервія Туллія. Його вплив ґрунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній під­тримці членів одного і того ж роду. Деякі роди дотримувались певної політичної лінії, зокрема Фабії виступали як непримиренні супротив­ники вузькокласової аристократичної політики; для Еміліїв характер­ною була політика компромісу з плебеями. Видатні діячі знатних родів домагались обрання на вищі посади своїх родичів та осіб, котрі пере­бували з ними у клієнтських зв'язках.

В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'явля­ються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів. У ІУ-ІП ст. до н.е. значний вплив мають роди-династії Ліцініїв, Лівіїв, Генуціїв. Інколи дуже високі пости (консулів, диктаторів) обіймали інші видатні люди, не пов'язані з патриціансь­кою чи плебейською знаттю (наприклад, Маній Курій Дентат), але це, швидше, було винятком, аніж правилом.

Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів. У ранню епоху сабінські та деякі латинські роди увійшли до складу римського патриціату. Але рід Клавдіїв був, очевидно, останнім, що удостоївся цієї честі. З середи­ни V ст. до н.е. і далі латинські, а потім інші італійські роди залічували тільки до римського плебсу. Однак і тут траплялися винятки. До складу римської аристократії увійшли Огульни і Перперни з Етрусії, Фульвії та Мамілії з Тускула, Атілії з Кампанії. З деякими іншими римська знать перебувала у родинних чи ділових зв'язках. Окремі роди були пов'язані договорами "гостинності".

Як уже зазначалося, вільне населення Риму і завойованих ним те­риторій поділялося на декілька груп, які розрізнялися за ступенем пра­воздатності. Правоздатність називалася сариї (буквально — голова), суб'єкт права — регзопа (особа). Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповіда­ти трьом статусам: статусу волі (зіашз ГіЬегтапз), статусу громадянства (зіашз сіуігаїіз) і статусу сімейному (зіагш гатіїіае). Статус волі вважа­ли чи не найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами. Дуже важливим був і статус громадянства. Воно набува-лося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від ма-тері-римлянки (щодо цього у різні періоди Римської держави різним було й правове становище дитини); б) звільненням римським грома­дяни