Главная | Обратная связь

Джерела римського права в період республіки

Звичаї та звичаєве право. У Стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом права був звичай — тогез таргит. Стародавні зви­чаї регулювали життя общини, порядок ведення господарства, вико нання суспільно корисних робіт, побут, шлюбні та сімейні стосунки, вшанування родинних і общинних богів та ін. Звичаї були родові, які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього племені. В обох випадках вони поширювались на весь колектив без будь-яких винятків для окремих осіб чи груп. Хоч звичаї і не були пов'язані з правовим примусом (бо й самого права в нинішньому ро­зуміння цього слова ще не існувало), однак вони регулювали поведінку людей у суспільстві, організовували їхнє суспільне життя і тому від на­селення вимагали обов'язкового їх виконання.

З виникненням держави частина старих звичаїв зберігається: їх бере до уваги і використовує держава, вони застосовуються під державним примусом, мають державний захист. З них формується ще одне джере­ло права — звичаєве право, тобто сукупність загальнообов'язкових пра­вил поведінки, які відповідали інтересам певної, домінуючої частини населення Риму — громадян-рабовласників. Звичаєве право складалося не тільки з санкціонованих державою старих звичаїв, а й з нових, які або створювалися самими державними органами, або внаслідок бага­торазового повторення громадянами типізувалися; виникало пра­вило, вироблялася норма поведінки, яка знову ж таки санкціонувалася державою.

Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не оголошувалися. Жерці були його зберігачами і тлумачами та водно­час першими суддями в Римі. Тим самим стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією. Його ще називали сакральним правом (засшш — священне, релігійне), оскільки вважалося, що вся поведінка людей, всі вчинки, у тому числі правові акти, визначаються і творяться з волі богів.

Зі становленням і розвитком римської державності основ­ним джерелом права став закон (Іех). Закони затверджувались тільки Народними зборами (куріатними, центуріатними, трибутними) і вре­гульовували щораз ширшу сферу суспільних відносин. Спочатку термін Іех означав норму поведінки, що регулювала, визначала діяльність гро­мадян. Воно могло бути встановлене жерцями, сенатом, магістратами чи самими громадянами (як певне зобов'язання). Тільки згодом, зі зміцненням державності, цей термін набув значення повеління народу (через прийняття відповідного рішення Народними зборами). За сло­вами відомого юриста Гая, "закон — це те, що народ наказує і встанов­лює".

Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були зазвичай магістрати, які часто саме з цією метою і скликали Народні збори. Тому й закон називали іменем того магістрата, який вніс його проект (на­приклад, закон Гортензія, закон Валерія). Іноді до імені магістрата до­давалась коротка вказівка щодо змісту закону. Наприклад: Іех Іісіпіа а§гагіа (367 р. до н.е.) — "аграрний закон Ліцинія".

Певного порядку опублікування законів у Римі не існувало. Однак іноді у центрі міста встановлювали дошки з текстом прийнятих важливих законів. Зберігались тексти законів у храмах і державній скарбниці.

Сенатус-консульти. У період ранньої республіки виникло ще одне джерело права — рішення сенату — сенатус консульти. Це не були за кони і законами вони не називалися. Нагадаємо: сенат певний час вва­жався дорадчим органом при вищих магістратах — консулах, прето­рах. Але оскільки його влада і компетенції швидко і неухильно зроста­ли, розширювалися, то й рішення сенату набули загальнообов'язково­го характеру, стали юридичними нормами. А в останні часи існування республіки і період ранньої імперії сенат навіть здобув право видавати закони нарівні з Народними зборами.

Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів).

Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату.

Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.

У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини.

Зазначені об’єкти належали до манципованих, їх відчуження супроводжувалось звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця, вагоутримувач та п’ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іно-земцям доступ до власності римських громадян. Усі інші речі вважались неманципованими і мали перебувати в майновому обороті без будь-яких обрядів.