 |
|
Давньоруська народність: проблема існування в історії та історіографії крізь призму основних визначень поняття етнічності
Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) ще не є підставою для тверджень про її етнічну монолітність. За суттю Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських князів були об'єднані 14 слов'янських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним народом. Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільноту, необхідні були потужні засоби впливу та час. До того ж Давньоруська держава була не тільки слов'янською. До неї входило багато неслов'янських племен: балтські етнічні утворення, угро-фіни, тюркські народності.
Сучасні історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Л. Залізняк, І. Рибалка як альтернативу концепції східнослов'янської етнокультурної спільності обстоюють тезу про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На їх думку, поява окремих східнослов'янських народностей була результатом не поділу так званої давньоруської народності на три частини, а консолідацією кількох суміжних і близькоспоріднених груп, які поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Цей процес, розпочавшись V—VII ст., не був породжений феодальною роздрібненістю, а лише стимульований нею. На базі балто-слов'янських племен у VIII ст. виникли племена кривичів і радимичів — предків білорусів. Північно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші), ставши основою російської народності. На основі південно-західних племінних союзів (полян, деревлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів та білих хорватів) формувалася українська народність.
Після розпаду Київської Русі на території величезної імперії з'являється понад півтора десятка суверенних князівств, серед них шість на території сучасної України — Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро-Волинське та Галицьке. Але й тоді етнічні процеси в цих геополітичних регіонах не припинялися. Наприкінці XII ст. тут сформувалося щонайменше три діалектно-етнографічні зони: південно-західна (галицько-волинська), карпатська, поліська. Південно-східної говірки тоді не існувало взагалі, а київсько-переяславські говірки мали виразну поліську діалектну основу. Навіть за мовними ознаками до завершення формування української народності було далеко.
Сумнівною є теза й про домінуючу роль Києва в процесі утворення етнічного осердя українського етносу, оскільки нібито за Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва "Україна", якою пізніше, з XVII ст., стали позначати етнічну територію українського народу. Насправді назва "Україна", яка вперше зафіксована у Київському літописі від 1187 p., стосувалася всієї Південної Русі. Для літописців Україна — це і Середнє Подніпров'я, і Галичина, і землі над Західним Бугом та ін. З'явившись у давньоруських літописах XII—XIII ст. на означення окремих південно-західних руських земель — Переяславщини, Побужжя, Пониззя, назва "Україна" в наступні століття вживалася переважно щодо території Середнього Подніпров'я. Згодом вона поширилася на всі землі, в тому числі Північну Буковину, Закарпаття, на яких формувався український народ.
Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівсько-Сіверське та Переяславське — через нескінченні усобиці, активізацію кочівників, міграцію населення з південних районів, а пізніше — монгольську навалу економічно та політично занепадають і втрачають своє колишнє значення.
Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, майже впродовж півтора сторіччя відігравало вирішальну роль у формуванні українського етносу.