Главная | Обратная связь

ДИФЕРЕНЦІЙНИЙ ДІАГНОЗ

Під час проведення диференційної діагностики враховують основні патологічні ознаки, встановлені в процесі розпитуван­ня, фізичного обстеження хворого, та результати додаткових методів дослідження. Диференційний діагноз проводять із захворюваннями, клінічна картина яких має спільні (загальні) ознаки із захворюванням у конкретного хворого.

Спочатку послідовно (скарги, анамнез, дані фізичного обсте­ження і додаткових методів дослідження) виділяють спільні оз­наки для кожного можливого (передбачуваного) захворювання, з яким проводять диференційний діагноз, що спостерігаються у об­стежуваного хворого. Шляхом порівняння у такій же самій по­слідовності вказують на відмінності між спільними ознаками, ха­рактерними для захворювання, з яким проводять диференційний діагноз, і виявленими саме у цього хворого.

Після детальної характеристики спільних ознак описують симптоми, що суттєво відрізняють клінічну картину можливого (передбачуваного) захворювання від аналогічної картини у да­ного хворого, а також вказують на наявні у хворого патологічні ознаки, котрі не є характерними для захворювання, з яким про­водять диференційний діагноз.

Під час проведення диференційного діагнозу слід дотримувати трьох основних принципів:

—суттєвої відмінності — відсутність при даному захворюванні симптому, який є постійною ознакою захворювання, з яким проводиться порівняння; або присутність у хворого симптому, який ніколи не зустрічається в групі захворювань, з якими проводиться диференційний діагноз;

—виключення через протилежність — недуга, що спостерігається, не є захворюванням, з яким ми його порівнюємо, оскільки у разі останнього зустрічається симптом, що є прямо протилежним виявленому у хворого;

—відсутність збігу ознак — під час порівняння якості, інтенсивності та особливостей симптому, що спостерігається у хворого, з подібними симптомами при захворюваннях, з якими проводиться диференційний діагноз, можна впевнитися в їх незбігові, різному характері й походженні, що змушує сумніватися і відкинути припущення про малоймовірну хворобу.

Таким чином, шляхом виключення ряду захворювань зупи­няються на найбільш імовірному діагнозі.

Обгрунтований діагноз, встановлений на основі проведен­ня диференційної діагностики, у процесі подальшого спостере­ження за хворим, після отримання нових даних фізичного та до­даткових досліджень підтверджують, уточнюють його деталі. Але в окремих випадках цей діагноз ставлять під сумнів чи навіть відхиляють. У цьому разі діагностичний пошук продовжують.

КЛІНІЧНИЙ ДІАГНОЗ

Відхиливши шляхом диферєнційної діагностики припущен­ня про захворювання, які мають спільні симптоми із захворю­ванням у хворого, за яким ведеться спостереження, формулю­ють клінічний (обгрунтований) діагноз: основний, супутній, ускладнення.

Обгрунтований клінічний діагноз — динамічна категорія. Він може деталізуватися в процесі спостереження та лікування.

Остаточний клінічний діагноз — це діагноз після завершення об­стеження і спостереження в динаміці під час лікування. Виставляють його найчастіше після виписування хворого із стаціонару або смерті.