ДИФЕРЕНЦІЙНИЙ ДІАГНОЗ
Під час проведення диференційної діагностики враховують основні патологічні ознаки, встановлені в процесі розпитування, фізичного обстеження хворого, та результати додаткових методів дослідження. Диференційний діагноз проводять із захворюваннями, клінічна картина яких має спільні (загальні) ознаки із захворюванням у конкретного хворого. Спочатку послідовно (скарги, анамнез, дані фізичного обстеження і додаткових методів дослідження) виділяють спільні ознаки для кожного можливого (передбачуваного) захворювання, з яким проводять диференційний діагноз, що спостерігаються у обстежуваного хворого. Шляхом порівняння у такій же самій послідовності вказують на відмінності між спільними ознаками, характерними для захворювання, з яким проводять диференційний діагноз, і виявленими саме у цього хворого. Після детальної характеристики спільних ознак описують симптоми, що суттєво відрізняють клінічну картину можливого (передбачуваного) захворювання від аналогічної картини у даного хворого, а також вказують на наявні у хворого патологічні ознаки, котрі не є характерними для захворювання, з яким проводять диференційний діагноз. Під час проведення диференційного діагнозу слід дотримувати трьох основних принципів: —суттєвої відмінності — відсутність при даному захворюванні симптому, який є постійною ознакою захворювання, з яким проводиться порівняння; або присутність у хворого симптому, який ніколи не зустрічається в групі захворювань, з якими проводиться диференційний діагноз; —виключення через протилежність — недуга, що спостерігається, не є захворюванням, з яким ми його порівнюємо, оскільки у разі останнього зустрічається симптом, що є прямо протилежним виявленому у хворого; —відсутність збігу ознак — під час порівняння якості, інтенсивності та особливостей симптому, що спостерігається у хворого, з подібними симптомами при захворюваннях, з якими проводиться диференційний діагноз, можна впевнитися в їх незбігові, різному характері й походженні, що змушує сумніватися і відкинути припущення про малоймовірну хворобу. Таким чином, шляхом виключення ряду захворювань зупиняються на найбільш імовірному діагнозі. Обгрунтований діагноз, встановлений на основі проведення диференційної діагностики, у процесі подальшого спостереження за хворим, після отримання нових даних фізичного та додаткових досліджень підтверджують, уточнюють його деталі. Але в окремих випадках цей діагноз ставлять під сумнів чи навіть відхиляють. У цьому разі діагностичний пошук продовжують. КЛІНІЧНИЙ ДІАГНОЗ Відхиливши шляхом диферєнційної діагностики припущення про захворювання, які мають спільні симптоми із захворюванням у хворого, за яким ведеться спостереження, формулюють клінічний (обгрунтований) діагноз: основний, супутній, ускладнення. Обгрунтований клінічний діагноз — динамічна категорія. Він може деталізуватися в процесі спостереження та лікування. Остаточний клінічний діагноз — це діагноз після завершення обстеження і спостереження в динаміці під час лікування. Виставляють його найчастіше після виписування хворого із стаціонару або смерті. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|