Главная | Обратная связь

Історичні та сучасні теорії місцевого самоврядування.

 

Формування науки про місцеве самоврядування – складний діалектичний процес. Досягненню мети найбільш повного охоплення історико-філософських та політико-юридичних аспектів феномена локальної демократії сприяє розгляд відповідних соціальних ідей та наукових теорій (концепцій) походження місцевого самоврядування. Його ідея виконує особливі пізнавальні функції. Вона дає первинні відомості про місцеве самоврядування, відображає те істотне, що притаманне цьому інституту в різні конкретно-історичні періоди, є характерним та особливим для країн, які його визнають. Тобто в ідеях віддзеркалюються загальні та особливі елементи будь-якої моделі місцевого самоврядування в їх динаміці.

Науковий потенціал самоврядної ідеї розкривається в сукупності теоретичних конструкцій, базових юридичних понять та категорій, які і сприяють оформленню відповідних теорій походження місцевого самоврядування.

Безпосередньо теорія місцевого самоврядування концентрувалася навколо формування правових відносин територіальної громади і держави. Вся наука про самоврядування бере свій початок від спроби розв'язати проблему, чи має громада окрему, відмінну від держави владу; є вона незалежною від держави публічно-правовою корпорацією, або міцно включена в державний організм і виконує тільки функції органу держави.

В процесі становлення та розвитку муніципальної науки сформувалося декілька наукових теорій (концепцій) походження місцевого самоврядування, які по-різному тлумачать сутність цього інституту, особливості його взаємовідносин з державою.

В XIX ст. сформувалося декілька наукових теорій (концепцій) місцевого самоврядування, які по-різному тлумачили сутність цього інституту, особливості його взаємовідносин з державою. На становлення теорій місцевого самоврядування вплинули праці представників утопічного соціалізму та комунізму (Т. Мора, Т. Кампанелли, Ш. Фур’є, Р. Оуена, А. Сен-Сімона тощо). Широке розповсюдження отримали погляди Т. Джеферсона на самоврядування невеликих громад як на ідеальну форму державності, які він називав «республіками в мініатюрі».

Одним із перших, хто привернув увагу до цих проблем, був А. Токвіль, ідеалом якого було суспільство, що функціонує як сукупність багатьох вільних та самоврядних асоціацій та громад. А. Токвіль писав, що "громада є тим єдиним об’єднанням, яке так добре відповідає самій природі людини, тому що де б не збиралися разом люди, громада виникає сама собою". Далі він продовжує, що "не маючи громадських інститутів, нація зможе сформувати вільний уряд, однак справжнього духу свободи вона так і не здобуде". Ідеалом А. Токвіля було суспільство, яке функціонує як сукупність багатьох вільних та самоврядних асоціацій та громад. В системах врядування, заснованих на принципах децентралізації та самоврядування, він бачив реальну альтернативу державній автократії.

Ним та його послідовниками була сформульована теорія природних прав вільної громади. Представники цієї теорії вважали, що поряд з трьома загальновизнаними конституційними гілками влади (законодавчою, виконавчою та судовою), необхідно виділяти й четверту – громадівську (муніципальну) гілку влади. Громада, за їх думкою, має право на самостійне та незалежне від центральної влади існування за своєю природою, причому держава не утворює, а лише визнає її. На думку прихильників цієї теорії, соціальна основа муніципальної влади (місцевого самоврядування) – громада з її звичаєвим правом як територіальний колектив людей, що проживають спільно, сформувалася раніше за державу, яка у свою чергу є «федерацією» громад. Отже, громада є інституцією, рівною державі. Громада має самостійне, природне право на існування. Тому право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, регулювати свої власні справи без втручання держави має природний та невідчужуваний характер (за певною аналогією з природними правами людини). Права громади на самоврядування апріорним шляхом виводилися прихильниками даної теорії з самої природи громади (вони належать громаді внаслідок її природи або даруються Творцем). Основоположними висновками цієї теорії є такі: 1) коло громадських справ є відмінним від справ державних; 2) громада є суб'єктом прав, які спеціально належать їй, а тому державне втручання в її справи неприпустиме; 3) органи місцевого самоврядування обираються лише членами громади; 4) посадові особи самоврядування належать до громадських, а не державних агентів та представляють не державу, а громаду. Таким чином, в особі комунальних структур утворюється нібито «держава в державі».

Теорія вільної громади мала суттєвий вплив на розвиток законодавства першої половини XIX ст., знайшовши своє відображення в положеннях Конституції Бельгії 1831 р. про особливу "громадівську" владу, а також в розробленій франкфуртськими Національними зборами Конституції 1849 р., яка містила статті про особливі основні права громад. Основні начала теорії природних прав вільної громади залучені з бельгійського та французького права. Представниками цієї теорії були Генрих Аренс, Отто фон Гірке, Алексис де Токвіль, Пауль Лабанд, тощо.

Різновидом даної теорії є господарська (громадсько-господарська) теорія місцевого самоврядування, яка зробила спробу не тільки обґрунтувати статус самоврядної громади як відмінний від держави суб'єкт права, а й зробила акцент на змісті комунальної діяльності.

Її фундаторами були Роберт фон Моль. Ця теорія організації місцевої влади виникла в результаті поступового розвитку положень теорії прав вільної громади у пристосуванні їх до умов, коли у процесі історичного розвитку ускладнюються правові стосунки між суб’єктами суспільного життя і підвищується роль держави як регулятора цих стосунків.

В основі громадсько-господарської теорії місцевого самоврядування – позичене з теорії природних прав вільної громади положення про те, що територіальний колектив – це елемент насамперед громадянського суспільства. Місцеве самоврядування – недержавне за своєю природою, має власну компетенцію у сфері неполітичних відносин, до яких держава байдужа, а саме – у місцевих громадських і господарських справах. В ці місцеві справи держава не повинна втручатися і вони вирішуються самими територіальними громадами. питання ж політичні належать до компетенції державної влади.

Обидві теорії були об’єднані у громадській (громадівській) теорії місцевого самоврядування. Найвідомішими представниками цієї теорії були Александр Васильчиков, Василий Лешков. Громадська теорія вбачала сутність самоврядування в наданні місцевій спільноті можливості самій реалізовувати свої громадські інтереси та зберігала за урядовими органами відання тільки державними справами. Тобто вона виходила з протиставлення територіальної громади державі, громадських інтересів – політичним, вимагаючи, щоб суспільство та держава дбали про свої власні інтереси. В протиставленні громадських та державних інтересів ніби вбачалась основа для повної самостійності органів самоврядування. Оскільки органи самоврядування займаються не державними, а лише громадськими справами, державі байдуже як вони здійснюються. За цією теорією, органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення мають діяти за принципом «дозволено все, що не заборонено законом».

Громадівська теорія, незважаючи на її велику популярність у середині XIX ст., як зазначали її критики, змішувала самоврядні територіальні одиниці із всілякими приватноправовими об'єднаннями (промисловими компаніями, благодійними фондами, об'єднаннями вчених, клубами тощо). Критики цієї теорії звертали увагу на те, що існування таких об'єднань завжди має факультативний характер, а існування місцевих спільнот (територіальних громад) – обов'язковий, тому вони вбачали в «діяльності самоврядних місцевих громад не доповнення, а саме часткову заміну діяльності державної». Будучи привабливою як теоретична конструкція, ця теорія, на думку її опонентів, є дуже вразливою в науковому та практичному відношенні. По-перше, самоврядування не завжди є тотожним громадському управлінню, по-друге, її положення є досить абстрактними й не відповідають реальним фактам. Насправді в більшості держав місцеве самоврядування не лише визнане, а й дароване державою, а повного невтручання суверенної державної влади у справи комун ніде немає. По-третє, прихильники громадської теорії певним чином виправдовують ті прояви місцевого (мікротериторіального) егоїзму, які мають місце в житті кожної країни і нашої зокрема, особливо в періоди політичної та економічної нестабільності. Адже наявність так званих «природних і невід’ємних прав» свідчить не стільки про автономію, скільки про певний «суверенітет» територіальної громади та її органів. А це вже небезпечно для цілісності держави.

У другій половині XIX ст. громадська теорія поступилася місцем за популярністю державній (державницькій) теорії місцевого самоврядування. На відміну від громадської теорії означена теорія місцевого самоврядування вбачає в ньому частину держави. Згідно з цією теорією самоврядування – одна з форм організації місцевого державного управління.

Основні положення державної теорії місцевого самоврядування розроблені німецькими вченими Лоренцом фон Штейном і Рудольфом Гнейстом та детальніше розвинуті їх послідовниками, зокрема, в Росії В.Безобразовим, А.Градовським, М.Лазаревським, М.Коркуновим, А.Михайловським, І.Бєляєвим, І.Євтіхієвим, Б.Нольде тощо.

Так, А. Михайловський розглядав самоврядування як частку загального державного управління, як особливу організацію державної влади на місцях, яка заснована на виборних началах. За цією теорією вибір предметів діяльності не залежить від самоврядних органів, а визначається державою. Всі повноваження в галузі місцевого самоврядування своїм джерелом мають державну владу. Все базується на тому, що держава визнає за необхідне передачу справ на місця, і, по суті, діяльність самоврядування та держави залишається однорідною. Однак на відміну від центрального державного управління місцеве самоврядування здійснюється не урядовими чиновниками, а за допомогою місцевих спільнот, місцевих жителів, які зацікавлені в результатах місцевого управління. Органи місцевого самоврядування при цьому діють за принципом «дозволено лише те, що передбачено законом».

Згідно з державною теорією функції органів самоврядування «за своєю природою, по суті не відрізняються від функцій державного (місцевого) управління, і тому розподіл справ між місцевими органами коронного управління та органами самоврядування має своїми підставами не відмінність природи цих справ, а лише міркування доцільності: є справи, відносно яких можна передбачити, що з ними краще впораються органи коронного управління, які керуються центральними установленнями (зокрема, справи політичної поліції); навпаки, є справи, які отримають більш повне вирішення, якщо вони будуть надані органам місцевим, зацікавленим не тим, щоб догодити вищому начальству, а тим, щоб задовольнити безпосередньо ним відомі нестатки місцевого населення (зокрема справи дорожні, санітарні)». Виступаючи проти роздержавлення місцевих органів влади в особі земств, прихильник державної теорії Б. Нольде зазначав, що самоврядування – така ж сама частина державного управління, як і управління коронне, а суперечку про «власні», «особливі» справи громади та справи, покладені на неї державою, називав «повністю безплідною схоластикою позбавлених життєвого значення формул».

При розгляді характерних ознак місцевого самоврядування сформувалися два основних напрями в рамках загальної державної теорії місцевого самоврядування - політичний (Р. Гнейст) та юридичний (Л. Штейн).

В рамках загальної державної теорії місцевого самоврядування сформувалися два основних напрями — політичний (Р. Гнейст) та юридичний (Л. Штейн). Прихильники Р. Гнейста бачили підстави самостійності органів самоврядування в особливостях порядку їх формування, заміщення окремих місцевих по­сад. Особливості особистого статусу органів самоврядування, на їх думку, полягають або в тому, що ці особи працюють безплатно, або в тому, що ці особи займають свої посади по вибору, а не за призначенням. Р. Гнейст бачив істотну відмінну ознаку самоврядування в тому, що посади самоврядування є почесними посадами: вони заміщуються за призначенням від уряду, але є безоплатними; в безоплатності він бачив гарантію незалежності від центральної адміністрації, тому що, на його думку, особа, яка отримує за посаду гроші, завжди буде залежною і від посади, і від начальства. Подібна система, за Р. Гнейстом, забезпечує перебування місцевого управління в руках тих, хто займає керівні посади в суспільстві, і таким чином буде досягнуто гармонії держави і суспільства.

Однією з форм теорії Р. Гнейста є вчення О. Майєра, за яким сутність самоврядування полягає у виконанні в ньому посадових функцій лише в порядку побічних, а не основних занять. Якщо посадові особи коронної адміністрації є чиновниками-професіоналами, у яких служба є головним джерелом існування, то посадові особи органів самоврядування по суті залишаються обивателями, які заробляють кошти для життя з тієї чи іншої професії, а діяльність по самоврядуванню є для них побічним заняттям. Хоча ця теорія виділила одну з можливих форм, в які виливається незалежне положення органів самоврядування на відміну від залежного органів коронної адміністрації, її суттєвим недоліком було те, що іноді важко визначити, яка саме професія для люди­ни є головною.

Інший прихильник концепцій Р. Гнейста — німецький вче­ний Нейкомп — на основі аналізу прусського законодавства дійшов висновку, що самоврядування не залежить від міністерського управління, підпорядковується лише законам країни, не отримує інструкцій від будь-якої вищої влади управління справами місцевості. Самоврядування він розглядав як протилежність міністерському управлінню.

Дещо на інших позиціях перебував Л.Штейн. Він вбачав підстави самостійності органів місцевого самоврядування в тому, що вони є не безпосередньо органами держави, а органами місцевої спільноти, на яку держава покладає вирішення певних завдань державного управління. Він розглядали громаду як територіальну корпорацію, яка виступає щодо держави як особлива юридична особа публічного права. Самостійність місцевих спільнот полягає в тому, що вони можуть мати свої особливі громадянські права: бути власниками, вступати в різноманітні зобов'язальні відносини. Така майнова правоздатність місцевих спільнот надає їм самостійності стосовно держави, але ще не встановлює самоврядування. Суб'єктами самоврядування вони є лише настільки, наскільки держава покладає на них здійснення своїх функцій, функцій державного управління.

Відносно самостійними концепціями місцевого самоврядування в межах державницької теорії є система ідей, розроблених в рамках юридичної школи конституційного права, зокрема теорія самоврядних одиниць як юридичних осіб, представники якої вбачали у місцевому самоврядуванні не самостійний вид діяльності, а лише часткову заміну державної діяльності. З цього погляду, органи самоврядування виконують функції державного управління, але органами не держави як особливої юридичної особи, а міської та не міської громади, провінції, територіальних та інших союзів (Ю. Панейко, А. Градовський, Г. Єллінек, О. Лабанд, X. Прейс тощо).

Так, Георг Єллінек вважав, що місцеве самоврядування – явище політичне та є продуктом самообмеження держави. На його думку, самоврядування — це «будь-яке публічне управління, яке здійснюється або виключно особами, які не знаходяться на публічній службі, або при сприянні таких осіб». Він виділяв різні правові форми самоврядування: пасивне самоврядування, яке здійснюється державними органами, та активне, яке здійснюється союзами, що виступають не як органи держави, а від власного імені. А. Градовський зазначав, що органи громадського управління є «установленнями додатковими, які доповнюють діяльність органів держави, або відають такими предметами, які держава виділила з кола своїх піклувань.... Мета самоврядування полягає в тому, щоб притягнути громадські сили до участі в державній адміністрації, а це не можна зробити іншим чином, як ввести громадські установи в коло урядових установлень». Причому органи місцевого самоврядування повинні «діяти на правах державних влад».

На рубежі століть значну активність проявляли різного роду анархо-синдикалістські теоретики і практики, які розглядали самоврядування як заперечення держави. Теоретики кінця XIX – початку XX ст. схильні були бачити в самоврядуванні насамперед антидержавну сутність. Зокрема, Людвиг Гумплович писав, що «протилежністю до «державної діяльності» в більш вузькому її сенсі є поняття «самоврядування»... Якщо «самоврядування» слід розуміти як діючий у державі політичний устрій, то на нього можна дивитись, безумовно, лише як на доповнення до необхідної діяльності держави, і слід уявляти собі його тільки в обмеженому розмірі».

Подальший розвиток теорії місцевого самоврядування привів до створення теорії муніципального дуалізму (концепція дуалізму повноважень місцевого самоврядування, громадсько-державна теорія). Її суттю є подвійний характер муніципальної діяльності (самостійність в суто місцевих справах та здійснення певних державні функцій на місцевому рівні). За цією теорією муніципальні органи, здійснюючи відповідні управлінські функції, виходять за межі місцевих інтересів і відповідно повинні діяти як інструмент державної адміністрації. Органи місцевого самоврядування є незалежними від держави лише в суто громадських справах, до яких держава байдужа, у сфері політичній розглядаються як органи держави, що виконують її функції і повноваження. Відповідно до цього справи, які покликані вирішувати органи місцевого самоврядування, повинні поділятися на так звані «власні» і «делеговані». Якщо вирішенні власних справ, на думку прихильників цієї теорії, органи місцевого самоврядування мають діяти незалежно й самостійно від державних органів, дотримуючись лише закону, при вирішенні делегованих – під контролем та адміністративне опікою відповідних державних органів.

Певним різновидом цієї теорії є органічна теорія самоврядування, щоприрівнює всю державу до живого організму. Держава – це складна особа. Низова її організація – це громада. Як низовий соціальний організм, вона має ряд публічно правових повноважень, не делегованих державою, а які належать їй самостійно, за власним правом, як соціальному організму.

Серед представників соціологічних концепцій місцевого самоврядування важлива роль належить Леону Дюгі, який розглядав це поняття крізь призму соціальної солідарності людей. На його думку, люди солідарні один з одним тому, що: 1) в них є спільні нестатки, задовольнити які вони можуть лише спільним життям; 2) в них є різні нестатки і різні здібності, тому вони забезпечують задоволення своїх нестатків шляхом обміну взаємними послугами, які утворюються в процесі розвитку та застосування їх різних здібностей. Перспективи розвитку суспільства та держави він пов’язував з часом, коли «людська солідарність охопить місцеву, обласну та національну солідарність».

Наприкінці XIX — початку XX ст. набули розповсюдження соціал-реформістські муніципальні концепції, зокрема теорія муніципального соціалізму. Муніципальний соціалізм являв собою сукупність програмних положень та установок, спрямованих на забезпечення якомога повнішої демократизації місцевого життя. Першою вимогою, яка містилася в муніципальних програмах політичних партій, було наділення міської та сільської громади правами більш широкої автономії. Ще одна вимога полягала у збільшенні представництва населення в органах місцевого самоврядування. Прихильники ідеї муніципального соціалізму сподівалися шляхом послідовних реформ, зміни державного та громадського життя без різких стрибків та потрясінь перебудувати сучасне життя на нових підставах. Тобто її ідеологи виходили з можливості соціалістичної еволюції буржуазного місцевого самоврядування як одного з шляхів безреволюційної трансформації сучасного суспільства у соціалістичне. Створення на місцях оплотів демократії, здатних протистояти центральним органам, розширення прав місцевого самоврядування в політичній сфері трактувалося прихильниками муніципального соціалізму як корінна зміна влади у суспільстві.

Всі вище наведені теорії, враховуючи їх позакласовий підхід до питання організації місцевої влади, безумовно не могли бути сприйняті послідовниками К. Маркса, В. Леніна тощо. З точки зору ортодоксального марксизму, місцеве самоврядування являє собою державне управління будь-яким колом справ на місцях, яке утворюється шляхом обрання уповноважених на це осіб від пануючого класу місцевого населення, тобто це один з публічних інститутів держави, завдяки якому пануючий клас забезпечує на місцях дотримання своїх класових інтересів. Спробу сформулювати так звану соціально-класову теорію місцевого самоврядуван­ня зробили Л. Рейснер, Л. Веліхов тощо. Останній, обгрунтовуючи наявність місцевого самоврядування в Радянській Росії, зокрема, писав: якщо дотримуватися тих теорій, які висувають самоврядування на противагу державному началу, то слід заперечувати існування місцевого самоврядування в СРСР. Навпаки, якщо бачити сутність справи, виходячи з державницької теорії місцевого самоврядування з відповідними важливими класовими поправками, тобто марксистського визначення останнього, дійдемо висновку, що особливий вид пролетарського самоврядування прийняв форму і зміст пролетарсько-класового самоврядування.

Досліджуючи місцеве самоврядування з точки зору його самостійності та взаємовідносин органів місцевого самоврядування з центральними органами, О. Єлістратов в 1922 р. писав: «... щодо адміністративного апарату держави самоврядування означає побудову адміністративних установ на началах відомої їх самостійності, в межах закону, та щільному їх зв’язку з сформованими територіальними, господарськими та іншими групуваннями населення, але при цьому самостійність самоврядування не слід ототожнювати з будь-якою незалежністю органів самоврядування від державної влади».

В роботах вчених цього періоду підкреслювалося, що відносна самостійність органів самоврядної одиниці відрізняється лише ступенем своєї залежності від інших циклів адміністративних установ.

В другій половині 20-х рр. з’являються роботи, в яких висловлювалася думка, що термін «радянське самоврядування» зберігся через недослідженість проблеми. Поступово з’явилися ідеї, які відкидали це поняття. Розвиток науки, як і рух держави, пішов по такому шляху, який не залишав місця для самостійності територій.

Однак, якщо ідея місцевого самоврядування в нашій країні затрималася в своєму існуванні, на Заході теорія і практика демократичного управління йшли пліч-о-пліч, розвиваючись та вдосконалюючись. Кардинальні зміни в соціально-економічній сфері викликали появу муніципальних концепцій, пов’язаних з теорією держави соціального добробуту. Муніципалітети проголошувалися інструментом соціального обслуговування, який забезпечує та охороняє в рівній мірі інтереси усіх класів та прошарків суспільства. Пануюча на Заході, зокрема в США, теорія соціального обслуговування, трактує функції муніципалітетів як один з проявів надкласової природи держави загального добробуту. Одним з основних завдань муніципалітетів має стати пропонування послуг своїм мешканцям, організація обслуговування населення. Становлення і розвиток держави загального добробуту, розширення комплексу послуг, які надаються громадянам, мало подвійний вплив на функціонування місцевого самоврядування сучасного світу. З одного боку, зросла роль місцевих органів в наданні послуг населенню, в реалізації урядової політики на місцях, що в свою чергу стимулювало зацікавленість держави в ефективності місцевого управління. З іншого боку, посилилася централізація податкової системи, контроль центру за діяльністю місцевого управління. Різка активізація ролі держави в галузі місцевих фінансів призвела до трансформації традиційного балансу між державним контролем за місцевою автономією в економічній сфері, поставивши місцеві органи в залежне становище від центральних влад. Еволюція місцевого управління, таким чином, «значно посилила державну природу муніципальних інститутів, зростивши місцеві справи з загальнодержавними та поставивши виборні муніципальні установи в сильну адміністративну та фінансову залежність від уряду і міністерств».

Сучасна правова доктрина місцевого самоврядування в основному підтверджує, що самоврядування поєднує у собі елементи державного та громадського начал. Поступово відбувається переоцінка традиційних цінностей місцевої автономії і муніципальних свобод. Головний акцент зміщується з питань свободи та невтручання з боку центральних влад в бік таких цінностей, як раціональність, ефективність, економія. Місцеве самоврядування розглядається вже не стільки як загальнодемократична мета, скільки як засіб для вирішення локальних проблем, реалізації інтересів територіальних громад, здійснення на місцях загальнодержавного політичного курсу. Сучасні зарубіжні вчені, як правило, трактують муніципальне управління як відносно децентралізовану форму державного управління на місцях. Так, на думку датських вчених, муніципалітети не є регульованою «державою в державі», але виступають у якості місцевих політичних одиниць з відносно великою незалежністю, яка вписується в загальну систему держави. Аналогічних позицій дотримуються М. А. Мутталіб і М. А. Алі Хан, які стверджують, що «положення про місцеве самоврядування як невід’ємне право населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць більш не є актуальним», оскільки місцеві органи «діють в якості агентів держави, а місцеве управління в цілому є інтегральною частиною загального політичного механізму управління країною». Фінські вчені підкреслюючи зв’язок місцевого самоврядування з державною організацією, разом з цим зазначають, що «традиції місцевого самоврядування старіше традицій держави. Тому недоцільно підкреслювати положення держави як органу, який дав права на самоврядування, та презентувати його як первиннии суб єкт сус­пільного врядування».

Завершуючи розгляд питання треба зазначити, що розглянуті теорії місцевого самоврядування мали суттєвий вплив на муніципальне будівництво нашої країни. Вони істотно вплинули і на зміст відповідних положень Конституції України 1996 р. Так, за ст. 7 Основного Закону визнається місцеве самоврядування, що підносить його до рангу природного права територіальної громади. А якщо взяти за основу ст. 140 Конституції України, в якій ідеться про територіальну громаду як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, то можна дійти висновку, що вибір у нашій країні зроблено на користь громадської теорії. Про це ж свідчить і той факт, що місцеве самоврядування здебільшого самостійно вирішує питання місцевого значення та зосереджується лише в селах, селищах та містах як «природних» населених пунктах, а населення районів та областей не визнається самостійним суб'єктом місцевого самоврядування.

Водночас чимало важливих положень Конституції написано в дусі державницької теорії. В них послідовно проведено ідеї що корені місцевого самоврядування – в тій владі, джерело якої є весь народ, а не його частина (громада), а обсяг його повноважень - у законі, тобто за принципом «дозволено лише те, що передбачено законом». На користь державницької теорії «працює» і збереження місцевого самоврядування на регіональної рівні. Державницький підхід проводиться також і в профільної законі про місцеве самоврядування. Якщо в Конституції територіальна громада фіксується як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, то в Законі закріплюється фактична конкуренція суб'єктів локальної демократії – територіальної громади та органів і посадових осі місцевого самоврядування.

Нарешті за законом виконавчі органи рад наділені не тільки самоврядними повноваженнями, а й делегованими повноваженнями державної виконавчої влади, що свідчить про вплив теорії муніципального дуалізму.

Наприкінці розгляду питання повинні зробити висновок про те, що упродовж тривалого історичного відтинку часу реальна дійсність та наука змінювали акценти й ціннісні орієнтації в підходах до проблем місцевого самоврядування територіальних громад, прямої та представницької демократії. Однак, незважаючи на всі політичні, соціальні та економічні перетворення, домінуючим є розуміння того, що люди, які живуть в одному місці та потребують певних послуг, повинні мати демократичні інституції, за допомогою яких вони мали б можливість вдовольняти свої інтереси.