Главная | Обратная связь

Книга і друкарство в Україні в 60-х рр. ХІХ ст. і до Жовтневої революції

1. Українська книга в умовах визвольного руху в Росії 60-х рр. ХІХ ст.

2. Книгодрукування в умовах цензурного гніту 80-х рр. ХІХ ст..

3. Перші українські видавництва.

4. Демократична преса і книга в кінці ХІХ-поч. ХХ ст. у Галичині. Видавнича діяльність І.Франка та В.Гнатюка.

5. Пожвавлення видавничої діяльності на Східній Україні в часи революції 1905-1907 рр.

 

1. Розвиток книги і видавничої справи на українських землях в другій половині XIX ст. пов'язаний із суспільно-економічним життям народу. В обстановці інтенсивного розвитку капіталізму і загострення класових суперечностей українська книга активно проявляє себе не тільки як один з чинників національної культури, а й як зброя в ідеологічній боротьбі між ліберально-буржуазною і демократичною течіями, як дійова сила ідеологічного впливу на широкі верстви українського суспільства.

Виходячи з характеру визвольного руху в Росії, історію української дожовтневої книги, починаючи з 50-60-х років XIX ст., можна розділити на два періоди: 1860-1890 рр., коли йшов процес нагромадження і розвитку демократичних сил, що визначали напрям передової суспільної думки, літератури і книги України та Галичини цієї доби, і період з середини 90-х років і до Жовтневої революції, характерною особливістю якого був вплив марксизму на передову суспільну думку України, що знайшло своє відображення і в історії друку.

Своєрідність ідеологічної боротьби в кожному з зазначених періодів відбилась як в книжковій і газетно-журнальній продукції, так і взагалі в усіх видах українського друкованого слова, що розвивалося в дуже складних умовах розчленування українського народу між двома державами - Росією та Австро-Угорщиною, в тяжких умовах національного гніту, під загрозою безперервних цензурних заборон і постійних поліцейських переслідувань. Книга і друкарство доби капіталізму і наростання революційної боротьби українського народу пройшли винятково складну і своєрідну історію розвитку. На самому початку першого періоду українська книга зазнала короткочасного піднесення, зумовленого загальним суспільним становищем в Росії — вимушеним відступом самодержавства перед натиском революційних сил. Революційна ситуація 1859-1860 рр. не тільки викликала скасування кріпосного права, а й принесла деякі полегшення для передової суспільної думки і для розвитку національних культур, зокрема української. Вожді російської революційної демократії М.Г.Чернишевський, М.О.Некрасов, М.О.Добролюбов, розгорнувши широку революційну агітацію і просвітительську діяльність серед народу, активно підтримують на сторінках «Современника» діячів української культури і відстоюють її право на самостійний розвиток.

Слідом за Петербургом та Москвою незабаром як центр українського друкарства висувається Київ. Якщо в першій половині XIX ст. в межах дожовтневої Росії більшість українських книг видавалась у Петербурзі і Москві, то, починаючи з 60-х років, перше місце вже посідає Київ. З понад 3000 назв, що вийшли в Росії українською мовою протягом 1860-1916 рр., близько 85% надруковано на Україні, причому переважна більшість з них - у Києві. Друге місце по виданню національної книги на Україні займав Харків, третє - Одеса. Харків у другій половині XIX ст. видавав майже однакову з Москвою кількість українських книг. Петербург випереджав і Москву, і Харків, однак далеко поступався Києву.

В Києві в цей час засновується ряд друкарень: у 1863 р. друкарня Є.Федорова, яка видає «для народного читання» «Байки Леоніда Глібова». В 1864 р. почали працювати друкарня і палітурня С. В. Кульженка, які випустили багато українських книг. Постійно зростаючи, це підприємство на кінець століття вже налічувало 170 робітників.

В атмосфері пожвавлення суспільного руху в Росії кінця 50-х - початку 60-х років виникає в Петербурзі перша українська друкарня, заснована в 1857 р. II. Кулішем та Д. Каменецьким. Її видання, переслідуючи культурно-освітню мету, відображали значною мірою і тенденції загальнодемократичного руху на Україні. Тут з'явився двотомник творів Г. Квітки-Основ'яненка, «Записки о Южной Руси» та альманах «Хата», «Кобзар» Т. Г. Шевченка, виданий в 1860 р. на кошти П. Симиренка тиражем 6050 примірників, збірник українських пісень тощо.

Друкарня П. Куліша зробила фактично першу спробу видання популярної книги українською мовою - серії «Сільська бібліотека», де протягом 1860-1862 рр. вийшло 39 назв невеликих брошур, переважно белетристичних творів українських письменників того часу — Т. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Кузьменка, О. Стороженка і особливо багато самого П. Куліша та його дружини Ганни Барвінок. В кількісному відношенні ця продукція дорівнює взятим разом виданням української книги за 40 попередніх років. «Сільська бібліотека» була одним із своєрідних проявів апеляції української інтелігенції до народу в період пожвавлення національного руху.

Ще яскравішим показником зростання суспільно-політичної й національної свідомості на Україні став щомісячний літературно-науковий вісник «Основа» (1861-1862), що виходив у Петербурзі за редакцією В. Білозерського тиражем близько 2000 примірників і друкував статті російською та українською мовами. «Основа» об'єднала кращі сили української культури свого часу. Фактичним керівником журналу був П. Куліш.

Саме в 1860-1862 рр. вперше в історії української книги з'являються в значній кількості елементарні навчальні посібники рідною мовою для масового читача – дорослих і дітей. Ці твори педагогічної літератури для народу, видані переважно малим форматом і обсягом (в межах 20-25 сторінок), були загальнодоступні широким верствам населення. Більшість букварів, граматик і арифметик в ці роки з'явилась в Москві і Петербурзі і лише поодинокі - в Києві, Полтаві та Харкові.

Серед них слід відзначити видання: «Граматка» П. Куліша (Петербург, 1861), «Домашняя наука» Є. Шейковського (Київ, 1860), «Букварь южнорусский» Т. Шевченка (Петербург, 1861), «Українська граматка» І. Деркача (Москва, 1861), «Азбука по методу Золотова для южнорусского края» (Полтава, 1861), «Граматка задля українського люду» Л. Ященка (Москва, 1862), «Арихметика» Д. Мороза (Київ, 1862), «Арихметика» О. Кониського, видана М. Костомаровим у 1863 р. «на громадські гроші» та ін.

В рецензіях на підручники журнал «Основа» відстоював необхідність вироблення національної абетки і правопису, єдиних для всіх українських видань, орієнтував на полтавсько-чигиринську розмовну мову як основу загальнолітературної, вимагаючи якнайбільше вводити в перші підручники для народу народнопісенного та казкового матеріалу. На початку 60-х років усі ці тенденції стали провідними в українській книжковій і журнальній продукції. Окремо слід відзначити, що саме з виданнями друкарні П. Куліша і з «Основою», цією першою спробою українського періодичного органу, зв'язано створення і широке застосування в друкарні першого українського фонетичного правопису (так званий правопис «Основи»). Прагнення до загальнолітературної української мови в книзі і пресі цього періоду привело до визнання в Україні та на Галичині мови Т.Шевченка і Марка Вовчка як зразка й основи літературної національної мови.

За видання української книги на початку 60-х років беруться друкарні І. та А. Давиденків у Києві, чернігівська та харківська, що друкували «Губернские ведомости» та ін.

Згодом українську книгу випускає засноване в 1864 р. видавництво С.В.Кульженка, продукція якого відзначалась культурою друку й оформлення. Серед продукції названих друкарень важливішими були газета «Черниговский листок» (виходила двічі на тиждень під редакцією Л. Глібова російською та українською мовами), брошури загальнонаукового змісту, призначені для народу, як А.Саковича «Про тепло», «Правдиве слово для селян та хуторян» (вийшли в 1862 р. як додатки до «Харьковских губернских ведомостей»), «Дещо про світ божий» - брошура природничого змісту, видана в 1863 р. «коштом київського гурта». Вдало написана, ця брошура витримала кілька перевидань, а в 1872 р. була перекладена на російську мову і надрукована у видавництві Черкесова. Почесне місце серед українських книг, як і в попередній період, займають збірники українського фольклору.

Характерно, що видання української книги в ці і наступні роки провадилось за рахунок ентузіазму окремих осіб і груп, на зібрані серед аматорів кошти і пожертви. М.Костомаров, наприклад, у 1862 р. відкрив збирання коштів при петербурзьких і московських журналах, в цьому йому допомагали російські літератори і музиканти, які з цією метою влаштовували концерти. Невдовзі для українських видань він зібрав таким чином близько 5000 карбованців.

Як видання, так і розповсюдження серед читачів української книги в ці роки мало переважно випадковий, кустарний характер, було пов'язане із значними труднощами. Уряд негативно ставився до українського друкованого слова та книги і перешкоджав організації її збуту. Видані в Петербурзі й Києві книги не могли потрапити на полиці книжкових магазинів, їх доводилося продавати за допомогою студентів і семінаристів на базарах та ярмарках у різних містах України, пересилати приватним особам в Харків, Полтаву, Чернігів, Одесу. Окремі активні пропагандисти української популярної літератури (С.Нос, О.Гнилосиров та ін.) йшли на риск, нелегально поширюючи видання рідною мовою. Наприклад, С. Нос протягом 1862-1863 рр. разом зі своїми однодумцями продав у містах і селах Чернігівської губернії понад 7000 книг (83 назви), серед них «Кобзар» Т.Г.Шевченка, збірник народних пісень, твори Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка, Гребінки, журнал «Основа» та ін. У 1864 р. за цю діяльність його було арештовано.

В процесі розгортання революційної боротьби цього періоду в Росії й на Україні появляються зразки підпільної преси — революційні відозви-листівки. Однією з перших розповсюджувалась у 1862 р. в Полтавській губернії листівка «Усім добрим людям», яка, як зазначалося в донесенні, намагалася «взволновать умы крестьян ложными внушениями на счет их прав на землю» і закликала до виступів проти поміщиків. У 1863 р. у зв'язку з польським повстанням появилися листівки «Золота грамота» (українською і польською мовами), «Руський народе» і «Голос Шевченка з Сибіру», що кликали селян до участі в повстанні.

«Золота грамота» була надрукована таємно від світської й церковної влади робітниками лаврської друкарні. З метою надати їй урочистого вигляду над назвою «Грамота сельському народу», надрукованою церковнослов'янським шрифтом золотим кольором, вміщено ксилографічну гравюру Христа, вживану в масових релігійних граматках і молитовниках.

На початку 1863 р. таємно літографувались у Києві в тій же друкарні газети «Великорус» і «Одродження», що теж виражали ідеї польського повстання. На Україні поширювалось також чимало революційно-демократичних прокламацій, що довозились з Петербурга та інших міст Росії.

В доносах урядові ці революційні прокламації і взагалі сильні визвольні тенденції на Україні, що породили таку друковану продукцію та всю організаторську діяльність в галузі освіти простого народу, було розцінено як «шкідливий напрям». Внаслідок царат посилює боротьбу проти демократичного руху на Україні, спрямувавши головний удар проти національної культури. Цензуру, яка в 1859 р. перейшла з відання міністерства освіти до міністерства внутрішніх справ, міністр Валуєв перетворює в грізне знаряддя реакції.

В червні 1862 р. він закриває на 8 місяців журнали «Современник», якого тоді розходилось тільки на Україні понад 1200 примірників, і «Русское слово», а циркулярним розпорядженням № 394 від 18 липня 1863 р. забороняє друкувати українською мовою наукові, навчальні і взагалі всі книги, призначені для початкового читання народу. В 1866 р. забороняється передовий журнал для дітей «Детский мир» Ушинського, деякі дитячі книги російською мовою, в тому числі й видані Афанасьєвим казки.

Таким чином, крім суворих юридичних норм відносно преси, царський уряд застосовує особливі заходи щодо української мови та педагогічної книги. Починаючи з 1863 р. кількість українських видань в Росії різко впала. Якщо в 1862 р. їх було 40 назв, у 1863 – 15, то надалі з’являлися лише поодинокі книги.

 

2. Два останні десятиріччя XIX ст. - період особливо нестерпного гніту царської цензури - І. Франко назвав найдовшим і найтяжчим антрактом у розвитку української літератури і книги в умовах Росії.

З наступом реакції після вбивства Олександра II демократична преса і видання Росії опинилися у винятково тяжкому стані. Відомий ідеолог монархічної державності в Росії Б. П. Чичерін у записці «Задачи нового царствования» вимагав від уряду ще жорстокішого переслідування друкованого слова. «В Росії,— писав він,— періодична преса у величезній більшості своїх представників була розкладаючим елементом; вона принесла Добролюбових, Писарєвих і численних їх послідовників, яким ім'я тепер — легіон. І нині, коли друк далеко не користується повнотою свободи, всякий, хто вміє читати, бачить крізь ліберальну маску соціалістичні прагнення, які всюди прориваються. Свобода необхідна для наукових досліджень; без цього нема розумового розвитку; але періодична преса вимагає у нас отримання, а не простору. Вона становить найболючіше місце російського суспільства».

Царський уряд прислухався до рекомендацій свого вірного слуги. Цензура стала ще суворішою і нещаднішою. Активізувалися переслідування літератури. Рішуче відкидалися спроби заснування демократичних періодичних органів. Настійно впроваджувалися в життя драконівські заходи указу 1876 р. щодо української книжки, українського друкованого слова. Цензурній сваволі не було меж. На рукописи українських письменників та їх прохання цензори відповідали трафаретним «запретить к печати», «не подлежит удовлетворению», «не дозволить к печати», а відносно закордонних українських видань — «не допускать к обращению в России».

Особливо старанною була цензура в справі вишукування «сепаратичних і антидержавних тенденцій» українських авторів. Вона забороняла навіть ліричні твори, сповнені почуття любові до рідного краю.

Начальник головного управління в справах друку, наприклад, звертав увагу київського окремого цензора на те, що в № 269 газети «Заря» (Київ) за 1883 р. була вміщена стаття «Тургенев и Галичина», де «йдеться про велике майбутнє українофільства і про значення самостійної української літератури». Він вважав «зовсім небажаною появу подібних статей в підцензурних виданнях». Високопоставленому царському чиновникові були ворожі передові погляди видатного російського письменника І. Тургенєва і його захист прав української літератури на існування та розвиток.

Виконуючи подібні вказівки, цензори на місцях перестали допускати до друку навіть ті твори українських авторів, які раніше дозволялося друкувати. Наприклад, заборонено було видати окремою книжкою поему Т. Шевченка «Гайдамаки», хоч вона й була опублікована в «Кобзарі» (1884, Петербург), відхилено українські переклади творів Л. Толстого, незважаючи на те, що оригінали їх тільки-но з'явилися в підцензурному виданні.

Дозволяючи друкувати в альманахах окремі твори українських письменників (наприклад, вірші М. Старицького, роман «Повія» Панаса Мирного в «Раді»), цензори викреслювали твори і сторінки високого ідейного звучання. Так, цензор альманаху «Рада» не допустив до публікації два вірші М. Старицького, присвячені Т. Шевченкові.

Особливо пильно стежила цензура за рукописами популярних і дитячих книжок українською мовою і беззастережно їх забороняла. Як говорилося в одному з цензурних розпоряджень, «дозвіл друкувати подібні книги українською мовою може тільки сприяти відокремленості з дитинства українського населення і підтримувати в ньому українофільські тенденції».

З кожним роком в архівах цензури десятками осідали все нові і нові твори українських письменників; окремі з цих творів були справжніми перлинами української літератури. Не один з них попав на сторінки книжки чи журналу з великим запізненням, та й то або в Галичині, або в скороченому вигляді в Україні. Серед заборонених в 1885 р. творів були такі п'єси М. Кропивницького, як «По ревізії», «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде — роса очі виїсть», в 1886 р.— драма І. Карпенка-Карого «Бурлака», оповідання «Товариші» і п'єса «Лимерівна» Панаса Мирного, повісті «Микола Джеря», «Старосвітські батюшки та матушки» і «Запорожці» І. Нечуя-Левицького, переклад «Демона» М. Лєрмонтова, ряд історичних пісень, зібраних М. Лисенком і т. д.

Головне управління в справах друку заборонило видавати літературні альманахи, пропущені канцелярією київського окремого цензора,— «Десна» (Чернігів), «Розмова» (Одеса), «Хвиля» (Київ, 1886), «Вістка» (Київ, 1888), «Складка» (Харків). Воно не дозволило видавати навіть книгу «Опыт малорусской грамматики», написану російською мовою. Не була бездіяльною й іноземна цензура, яка постійно накладала арешти на закордонні українські видання.

Одна лише одеська цензура в 80-і роки заборонила 27 рукописів, в той час як за все це десятиріччя в Одесі видано 14 українських назв, в 90-х роках — 50. В Києві цензура була ще суворішою.

Однак не можна сказати, що царська цензура забороняла українську книгу взагалі. Вона переслідувала реалістичні твори демократичного напряму. Бездарну макулатуру українською мовою цензори охоче дозволяли друкувати.

Таким в загальних рисах був гніт цензури в 80-і роки XIX ст. в умовах Росії. Це був винятково тяжкий період для розгортання української книжкової справи. «80-і роки на Вкраїні,— справедливо відзначав І. Франко,— на літературнім полі можна назвати роками затиші, спричиненої нечуваним тиском цензури. Українських книжок появляється дуже мало, про періодичні видання нема ані мови, а одинока світла сторінка в тім десятиліттю — се наглий і надзвичайний розвій українського театру і української драматичної літератури».

В ці роки швидко розвивається драматургічна творчість: виступають із все новими й новими п'єсами І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький; звертаються до драматичних жанрів Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, навіть Л. Глібов; переробляються для сцени деякі твори М. Гоголя, Г. Квітки-Основ'яненка; перевидаються п'єси І. Котляревського, Т. Шевченка, М.Гоголя; масово пишуться різними провінційними авторами водевілі і жарти. Внаслідок зростає питома вага драматичних творів в книжковій продукції Східної України. Якщо в 1880 р. виходить одна оперета «Чорноморський побит» Я. Кухаренка в збірці його творів, у 1881-1882 рр. — жарт О. Пчілки «Сужена не огужена» і водевіль М. Старицького «Як ковбаса та чарка» в альманаху «Луна», то в наступні два роки з'являється вже по 5, у 1884 - 7, а далі по 10-12 щороку, а в 1890 р. було надруковано аж 14 п'єс.

В умовах переслідування українського друкованого слова важливу роль відіграє на Україні російська книга і преса, що виходить в різних містах. У 80-х роках значно збільшується число російських періодичних видань ліберально-буржуазного характеру, які значну увагу приділяють питанням життя краю, часом друкують статті й матеріали з історії, етнографії та літератури України. У 80-х роках ця преса поповнюється виданнями в Києві - «Труд» (1880-1882), «Заря» (1880-1886), «Киевское слово» (з 1887 р.), у Харкові «Южный край» (з 1880 р.), в Житомирі - «Волинь» (з 1879 р.), в Катеринославі - «Екатеринославский листок» (1883-1884) і особливо «Днепр» (1884-1885) і «Степь» (1885-1886), в Миколаєві «Южанин» (з 1883 р.), в Одесі - «Одесский листок» (з 1880 р.) та ін. Проте ці видання, як правило, були переповнені офіціальним матеріалом і хоч друкували іноді помітну кількість етнографічного матеріалу, все ж не могли задовольнити суспільно-наукових інтересів української інтелігенції. У 1882 р. в Києві був заснований щомісячний журнал «Киевская старина» (на зразок «Русской старины»), присвячений історичному й етнографічному вивченню України. Журнал виражав тенденції українських ліберально-буржуазних кіл. Він проіснував чверть століття - до 1907 р. і «опублікував за цей час велику масу матеріалів і праць, котрі стосуються головних основ нової української науки». Незабаром при журналі була заснована книгарня, яка активно популяризувала українську книжку.

Певне значення в розвитку суспільних наук на Україні відіграли й такі серійні київські видання, як «Чтения в обществе Нестора-летописца», «Университетские известия». Окремі наукові статті, за відсутністю світських органів, з'явилися навіть в «Трудах Киевской духовной академии» (наприклад, у 1883 р. - «Очерк истории украинской литературы XVII в.» В. Петрова).

Українська книжка в 80-х і 90-х роках, незважаючи на складні цензурні умови, продовжує розвиватись. Київські друкарні в 80-х роках випускають понад 150 назв українських книг і брошур, харківські — в межах 40, а одеські — 20. В 90-х роках активно зростає значення Одеси як осередку українського друку, де в цей час виходить понад 40 назв, до того ж авторів з усієї України.

Українська книга в ці роки друкується переважно в друкарнях і типолітографіях університету, С.Кульженка, Г.Корчака-Новицького, Є.Федорова, Б.Барського, Г.Францкевича, Є.Керр (Київ), В.Кірхнер, Є.Фесенка (Одеса), М. Аспера (Херсон), С.Яковлєва (Катеринослав), М.Гордона, газети «Южный край» і окружного штабу (Харків) тощо.

Окремі книги виходять в різних друкарнях Петербурга, Москви і навіть Лейпцига.

Варто підкреслити, що на цей період Україна вже мала значну друкарську і літографську базу. За даними М. Резніна, з 1823 по 1869 р. тут існувало 42 літографії, які мали лише літографські станки і друкували свою продукцію вручну. В 70-80-і роки на Україні вже з'являються і літографські машини. Першим встановив таку машину в Києві С. В. Кульженко, привізши її з Петербурга. Слідом за ним почали удосконалювати літографськими машинами свої заклади й інші друкарні України. В 1911 р. машинний спосіб випуску літографської продукції застосовувався вже на 222 підприємствах.

Книготорговців, як правило, менше цікавила наукова чи художня цінність книги; вони дивилися на неї з точки зору збуту, як на предмет комерції. Тому основну масу видань цього періоду становлять книжки, написані в дусі так званого «малоросійського гумору» — збірки віршів різних провінціальних поетів і драматургів, пісенники тощо. Щоб підірвати авторитет української культури, цензура спеціально пропускає всіляку римовану нісенітницю

Однак широко використати можливості для українських видань в умовах цензурного гніту і виняткової бідності переважної більшості діячів української культури не було змоги. Останні не мали права навіть відкрити періодичний орган або вести серійні видання. Тому письменники і вчені різних міст України групуються для видання збірників і альманахів, окремим з яких вдалося прорватися через рогатки цензури. В 80-х роках такими літературно-науковими виданнями типу альманахів стали: в Києві — «Луна» (1881), «Рада» в двох випусках (1881, 1884), в Одесі — «Нива» (1885), в Херсоні — «Степ» (цей збірник друкувався у 1886 р. в Петербурзі), в Харкові — «Складка» (1887, другий її випуск вдалося надрукувати лише в Петербурзі та й то через 10 років!).

Особливу активність у виданні української книжки виявляють в даний період письменники М. Старицький, І. Левицький, О. Пчілка, Б. Грінченко. Ряд книжок друкується на кошти окремих ініціативних гуртків.

Чимало українських брошур випускають письменники 0.Пчілка (в Києві), Б. Грінченко (в Харкові, а пізніше в Чернігові), М. Ф. Комаров (в Одесі, Києві) та інші, а також діяльні книгопродавці. В Києві в цей час багато друкує Л. В. Ільницький: у 1881 р. - збірку перекладів М. Старицького «З давнього зшитку», альманах «Луна», в 1882 р.— «Простака» В.Гоголя, в 1883 р. — «Граматку або першу читанку» 0.Кониського, в 1883 р. - кілька книжечок оповідань О.Стороженка, брошури географічного змісту К. Гамалії і окремі поеми Т. Шевченка, оповідання П. Куліша, І.Левицького тощо.

Книгарня Л. В. Ільницького належала до перших на Україні, що обрали головним предметом своєї торгівлі українські художні, етнографічні та історичні твори, а також популярні брошури. У 1885 р вона припинила свою торгову й видавничу діяльність, проіснувавши понад десять років. Її замінила крамниця С.І.Гомолинського, відкрита в Києві у 1886 р. Він не тільки торгував українськими виданнями, але незабаром перетворився в одного з провідних видавців української книжки. На складі С І. Гомолинського були майже всі нові видання і велика кількість антикварних українських або тих, що стосувалися України, книжок. Виданий ним у 1888 р. каталог показує, що в цей час крамниця мала понад 270 назв українських книжок за період від альманаху «Молодик» (1843) і до видань самого С.І.Гомолинського (твори Б. Грінченка, окремі поеми Т. Шевченка, водевілі і вірші другорядних авторів). Каталог книгарні С.І.Гомолинського рекомендував близько 80 видань російською мовою, присвячених історії, етнографії і фольклору України, серед них історичні праці М.Маркевича, М.Костомарова, О.Левицького, М.Сумцова, Д.Яворницького та ін. Поряд з цією фірмою в Києві видавали українську книжку книготорговці В.П.Наголкін, Б.Корейво. У 1886 р. київський видавець П. Панчешников робить спробу видати серію «Бібліотеки українських письменників», де з'являється перше ілюстроване невідомим художником зібрання творів І. Котляревського з недосконалим ксилографічним відтворенням малюнків.

Видання творів Т. Г. Шевченка до 80-х років ішло, як правило, без спеціального художнього оформлення (щонайбільше — кольорова орнаментальна рамка на обкладинці). В цьому відношенні кригу зламало петербурзьке пишне ілюстроване видання поеми Т.Г.Шевченка «Гайдамаки» в 1886 р. Воно з'явилося в формі альбому in folio з передмовою Д. Яворницького і 50 малюнками, у двох — українському та російському — текстах, на якісному папері.

 

 

3. Новий етап розвитку української книги починається із середини 90-х років. В Україні це період інтенсивного піднесення і невпинного зростання визвольного руху. Бурхливі події епохи — активний революційний рух робітників і селян, яскраво виявили себе і в галузі культури, а отже, відбилися й на розвитку української книги, яка відіграла важливу роль в гострих класових зіткненнях та боях цього періоду.

На грані двох століть особливо діяльно проявляють себе трудові маси, як головна історична сила, а це, у свою чергу, зумовлює те, що провідною стає популярна література, призначена для народу. Демократична українська інтелігенція ставить собі культурно-просвітительську мету, видаючи масову дешеву літературу белетристичного і наукового змісту. Націоналістичні діячі, що прагнули використати велетенські сили пробудженого народу в інтересах завоювання національних ключових позицій в Україні, підпорядковують книгу для народу пропаганді націоналістичної ідеології. Таким чином, загальна тенденція цього періоду розвитку української книги — переважання популярної, масової літератури — має різні ідейні течії. Книга стає надбанням широких верств суспільства, проте різні автори і видавці постачають ринок народною книгою, виходячи зі своїх класових інтересів.

Як характерну особливість книжкової справи на Україні цього періоду слід відзначити і прагнення до фундаментальних узагальнюючих видань, особливо в галузі художньої літератури. Незважаючи на тяжкі цензурні переслідування, сторічна епоха розвитку нової української літератури дала багаті досягнення в галузі поезії, прози, драматургії, нагромадився значний історико-літературний, історичний і філологічний матеріал. Це стало основою для створення узагальнюючих книжок, які б своєрідно підсумовували розвиток української літератури і окремих галузей науки,— літературних хрестоматій, бібліографій, словників, нарисів історії літератури, фундаментальних розробок окремих питань історії, етнографії, фольклористики, народного мистецтва. В цей же період значно розширився діапазон українського друкованого слова за рахунок появи після 1905 р. на Східній Україні газет і журналів українською мовою та шляхом все ширшого застосування української мови в спеціальній науковій літературі (раніше вона вживалась тільки в науково-популярних брошурах).

Починаючи з 90-х років на українських землях появляються нові організаційні форми видання книги: громадські видавництва і товариства видавничої справи, створені не підприємцями-комерсантами, а діячами української літератури — письменниками, публіцистами тощо. З винятковою інтенсивністю зростає поліграфічна база, створюються друкарні в малих провінційних містах, іде централізація друкарень у Києві, Харкові, Одесі, засновуються видавничі компанії.

Таким чином, активізація видавничої діяльності на Україні в 90-х роках проявила себе не тільки збільшенням кількості надрукованих підцензурних книжок, а передусім і організаційно. У 1892 р. на цю обставину звернула увагу навіть цензура, констатуючи, що «в центрах з українським населенням автори і видавці творів українською мовою значно посилили свою діяльність і... постачають книжковий ринок масою оригінальних творів». У відповідь царська цензура стала жорстокіше переслідувати українську книгу. Це чергування деяких поступок цензури з новими переслідуваннями відбивалось на характері книги в Україні. Так, у 1895 р. головне управління в справах друку дало вказівку не дозволяти українських книжок і збірок для дитячого читання.

І все ж в умовах цензурного гніту в Україні виникають окремі групові приватні видавництва в Чернігові, Харкові, Києві, Черкасах, які видають серії популярних брошур — твори українських письменників-реалістів і доступні народові виклади науково-медичних, агрономічних, географічних, історичних та інших питань.

Проте видання української книги в умовах Росії в 90-х роках, особливо в першій половині останнього десятиріччя XIX ст., і далі має випадковий характер, що зумовлювалось не тільки цензурою, а й відсутністю спеціальних українських видавництв та видавців. Книга виходила у світ переважно з рук комерсантів: у Києві її видавали книгарні С.Гомолинського, Ф.Йогансона, Б.Корейво, В. Наголкіна, в Москві - І.Ситіна, Т.Губанова, Є.Губанова, І.Юргенсона, «Русский книжннй магазин», в Петербурзі - О.Суворіна, А.Пожарової, в Одесі - О.Федорова, Є.Фесенка, в Катеринославі - В.Алексєєвої і т.п.

Через відсутність організованих видавничих осередків на книжковому ринку з'являлося дуже багато низькопробної продукції. Цензурні утиски сприяли прониканню таких творів і на сцену.

Важко було боротися з цензурою, яка не давала змоги піднести внутрішню якість української книги, але хаотичному виданню її можна було запобігти шляхом організації спеціальних видавництв, поява яких і є характерною рисою українського книгодрукування двох останніх переджовтневих десятиліть.

Одним із перших таких видавництв цього часу було видавництво Б.Грінченка, письменника-просвітителя ліберально-народницького напрямку. На початку 90-х років він випустив кілька українських брошур в Харкові (окремі під фірмою Харківського товариства поширення в народі грамотності); у 1894 р., переїхавши до Чернігова на посаду секретаря губернського земського управління, він організував серійне видавництво популярних наукових і белетристичних книжок для народу.

Деякі з своїх видань Марія та Борис Грінченки позначали псевдонімом «П. 3. Р-ої», що означало «переказано з російської». Чернігівські видання Б. Грінченка для народу виходили в тоненькій кольоровій обкладинці, часом з малюнком, малим форматом. Малюнки, виконані Г.Коваленком, не відзначаються технічною майстерністю. Той же Г. Коваленко і сам видавав окремі популярні брошури.

Майже одночасно з чернігівським видавництвом Б. Грінченка діяло Харківське групове видавництво, яке виступило під псевдонімом «Вс. И. Гуртом» («всі гуртом»). Душею його був Г.Хоткевич, письменник і актор. Воно видало 15 белетристичних книжечок тиражем понад 70 тис. примірників (окремі твори Т. Шевченка, І. Франка, Г. Хоткевича та ін.) і на початку 900-х років припинило своє існування.

Наприкінці 90-х років почало регулярний випуск підцензурної книги на Україні книговидавниче товариство «Вік». Діяльність його спрямовувалася ліберально-буржуазними українськими письменниками і публіцистами, що відбилося і на характері видань, хоч в цілому вони відіграли позитивну роль в розвитку української книги, в поширенні творів українських письменників-демократів і наукових знань серед народу. Поштовх до організації цього видавництва дав письменник О.Кониський, який вніс у 1894 р. перші 75 крб., на видання популярних брошур. Одним із найактивніших організаторів став В.Доманицький. Протягом 1895-1897 рр. з'явилося п'ять книжечок цього поки безіменного видавництва. Пізніше видавництво користувалося матеріальною допомогою великого українського землевласника і капіталіста Симиренка. Кілька книг воно надрукувало на кошти журналу «Киевская старина».

У 1897 р. в Києві ініціатори цього видавництва заснували легальну книгарню при редакції «Киевской старины» (з 1906 р. - «Українська книгарня»).

У 1898 р. в Україні відзначався 100-річний ювілей нової української літератури (з дня видання «Енеїди» І.П.Котляревського). У зв'язку з цим появляється кілька нових видань творів Котляревського, які користувалися поряд з «Кобзарем» Шевченка винятковою популярністю серед народу.

У 1897 р. «Енеїда» виходить у Москві, в 1898 р. її друкує «Киевская старина» і робить окремий відбиток, у 1899 р. в тій же друкарні М. П. Корчака-Новицького виходить новий тираж цього видання. Видавництво «Вік» відзначає ювілей альманахом на честь І.П.Котляревського і тритомною антологією української літератури за сто років під заголовком «Вік» (звідси назва перейшла і на видавництво).

«Українська антологія в трьох томах,— писав І. Франко,— на прегарнім папері, з портретами та коротенькими життєписами видатних письменників — се в усякім разі замітна поява, вдвоє замітна тим, що виходить у Києві, в Росії. Коли мати на увазі сам зверхній вигляд книги — папір, друк, малюнки, обложки, то можна сказати напевно, що у нас (тобто в Галичині) така книжка не могла появитися й за 10 літ. Наші друкарні виросли з наших злиднів і стоять на злиднях, і на таке розкішне видання не можуть позволити собі....».

Значне місце у виданнях «Віку» займають і товсті книги — збірки творів класиків української літератури, художні та ювілейні альманахи. Виділявся, зокрема, альманах «На вічну пам'ять Котляревському» (1904): тверда обкладинка, гарний папір, багато ілюстрований (кольоровим портретом письменника, 17 малюнками В. Корнієнка до «Енеїди», фотографіями пам'ятника І. Котляревському в Полтаві і фрагментів його горельєфа), з художньою титулкою.

В період найактивнішої діяльності (1900-1905) видавництво «Вік» надрукувало 91 книгу тиражем близько 325 тис. примірників. Головними серіями цього видавництва були: «Українська бібліотека» (розраховані на інтелігенцію твори українських письменників XIX - початку XX ст.) і «Селянська бібліотека» (науково-популярні і белетристичні брошури).

Таким чином, якщо на 1905 р. «Вік» надрукував 91 книгу, то за 1906-1909 рр. - тільки 9. Зменшення ролі «Віку» пов'язане з появою після революції 1905-1907 рр. української преси та інших видавництв. Брошурні видання художніх і науково-популярних творів «Віку» часто приваблювали своїм художнім оформленням, переважно кольоровим малюнком на обкладинці книги.

З 1898 р. аж до Жовтня активно видавало українську популярну книгу петербурзьке буржуазно-ліберальне «Благотворительное общество для издания общеполезных и дешевых книг». Головою цього товариства в перші роки після заснування був український письменник Д.Л.Мордовець. У 1901 р. до цього товариства приєдналося також видавництво Б.Грінченка. Це було перше легальне видавництво української книги, затверджене міністерством. У Петербурзі українським рукописам легше було пройти цензуру, ніж в Україні, і тому вже до 1905 р. товариство видало 36 брошур, з них 9 сільськогосподарського, 4 медичного, 11 белетристичного і 12 історичного та історико-літературного змісту (загальним тиражем 448 233 примірники).

Більшість видань товариства мала ілюстрації. Брошури виходили гарно оформленими, ціною 3-5 копійок, в обкладинках з виконаним художником А.Ждахою серійним малюнком.

З 1898 р. почала видавати українські книги, як відбитки зі свого журналу, редакція «Киевской старины», яка одержала дозвіл друкувати белетристику українською мовою. Однак тираж цих книжок був дуже малий (100-200 прим.), зате вони знайомили читача з новими творами відомих українських письменників - І.Франка, М.Старицького, І.Карпенка-Карого, М.Коцюбинського, О.Кобилянської та ін. Виняток становить «Кобзар» Т.Г.Шевченка, виданий редакцією «Киевской старины» в 1899 р. тиражем 50 тисяч дешевих і 10 тисяч дорожчих примірників.

На початку 900-х років у зв'язку з незначними цензурним полегшенням щорічно почали з'являтися в Україні літературні альманахи, які свідчили про назрівання потреби в українській пресі, журналістиці.

Крім згадуваних вже вище слід назвати такі альманахи: «Степові квіти» (Чернігів, 1899), «Хвиля за хвилею» (Чернігів, 1900), «Дубове листя» (К., 1903), «Перша ластівка» (Херсон, 1905). Все частіше стали виходити багатотомні видання творів українських авторів. У 1902 р. в Києві з'являються два томи «Народних оповідань» Марка Вовчка, в 1903-1905 рр. - вісім томів «Повістей і оповідань» І. Нечуя-Левицького. В Одесі у 1900-1903 рр. видано чотири томи творів О. Кониського. Виходить кілька збірок творів драматургів: «Повний збірник творів» в трьох томах М.Кропивницького (Харків, 1903), п'ятитомник І. Тобілевича «Драми і комедії» (К., 1903-1910) тощо.

Значну кількість українських книжок в межах Росії випустили в цей період приватні особи (письменники, які входили в спілкування з видавцями Наголкіним, Гомолинським та ін.), окремі книгопродавці і друкарні, товариства, що виникли наприкінці 90-х років (наприклад, «Южнорусское книгоиздательство Ф. Йогансона» в Києві, друкарня Є.Фесенка в Одесі, «Акционерное южнорусское общество печатного дела» тощо).

З'являються українські книги в ці роки і в інших містах України (Миколаєві, Черкасах, Конотопі, Херсоні, Полтаві тощо). Цьому сприяв дальший розвиток друкарських і типолітографських підприємств в Україні, застосування більш досконалої друкарської техніки. В 90-х роках і на початку 900-х років українська книга видавалася в друкарнях С.Кульженка, І.Чоколова, М.Корчака-Новицького, В.Завадського (Київ), у друкарні І.Варшавчика, в друкарнях В.Попова (Харків), С.Бродовича, А.Штерензона (Житомир) та ін. Розвиток мережі друкарень в Україні напередодні першої російської революції збільшував число поліграфічних робітників, передові представники яких відіграли важливу роль в здійсненні видань нелегальної революційної літератури цього періоду.

Як і в попередній період, в 90-і і на початку 900-х років царська цензура продовжує шаленіти, ведучи боротьбу не стільки проти української, як проти прогресивної книги та друку взагалі.

4. Однією з характерних рис українського книгодрукування в Галичині наприкінці ХІХ - на поч. XX ст. є інтенсивний розвиток демократичної книги і преси.

Протягом 1890-1905 рр. у Галичині і на Буковині виходить величезна кількість різноманітної літератури українською мовою - книжок, брошур, журналів, газет, серійних «бібліотек», одноденок, нот, листівок, образотворчої продукції тощо.

Кількість періодичних видань українською мовою, щороку збільшуючись, в 90-х роках уже сягає 35-36 назв. Помітно розширюється діапазон української книжки - від наукових видань, поява яких уже носить не спорадичний характер, а набуває строгої регулярності у формі «Записок Наукового товариства ім. Шевченка» та інших періодичних випусків цього товариства,— і до багатотиражної ілюстрованої дитячої книжки.

В кількісному відношенні видання Галичини, Буковини, Закарпаття, а також віденські видання, разом узяті, в кілька разів перевищують видання української книжки в Росії. Проте якісно (за змістом) дуже незначна кількість цієї продукції заслуговує на увагу історика української книжки. Насамперед, за висловом І.Франка, своєрідним наростом, грибом були москвофільські видання, які і досі друкувались макаронічним язичієм. Москвофільська преса («Галичанин», «Галицкая Русь», «Новий галичанин» у Львові, «Листок» в Ужгороді та ін.) орієнтується, як і раніше, на реакційні російські партії та самодержавство. Видання творів російських письменників-реалістів в оригіналі було винятком. В 90-і роки москвофіли збільшують випуск популярних брошур, зміст яких був далеким від живих запитів населення краю і зводився до культу російського царя, панросійських закликів та релігійної моралі.

Багато книжок, популярних брошур, збірників, газет і журналів видавали ліберально-буржуазні діячі і групи Галичини. Окремі з цих видань, зокрема журнал «Зоря» (Львів, 1880-1897), «Молода Україна» (Львів, 1900-1906), газети «Буковина» (Чернівці, 1885-1916), «Поступ» (Коломия, 1903- 1905) та ін., відіграли позитивну роль у розвитку українського літературного процесу. «Зоря» в 90-х роках під редакцією В.Левицького (Лукича) перетворилася у всеукраїнський літературно-науковий орган. Не маючи чіткого ідейного обличчя, цей журнал, за влучним висловом О.Маковея, став складом всієї української літератури. В умовах цензурних переслідувань українських творів у Росії це було його значною заслугою. Коломийська газета «Поступ», чернівецька - «Приятель» (1903), як популярно-освітні видання для широкого читача, друкували багато пізнавального матеріалу з різних галузей знань, а також художніх творів письменників-реалістів (зокрема, в перекладах творів Чехова, Горького, Толстого, Короленка та ін.). Для периферійних міст західноукраїнських земель в цей період взагалі стало характерним видання газет для селян: «Хлібороб» в Коломиї (1891-1893), «Хлібороб» у Чернівцях (1904-1913), «Хлопська правда» в Коломиї (1903-1909), «Селянин» у Чернівцях (1904-1906). У 1895-1896 рр. навіть селянин Григорій Савчук з села Нові Мамаївці на Буковині зробив спробу видати селянську газету. Це — перший випадок в історії преси на Україні, коли селянин став видавцем, редактором і головним кореспондентом свого органу. На жаль, він перебував під впливом церковщини і в полоні москвофільських ідей, через що його газета «Селянин» майже не відображала справжніх сподівань та інтересів селянства. Однак слід відмітити, що в усіх цих газетах вже почали брати участь як кореспонденти грамотні селяни з різних куточків Галичини та Буковини.

У зв'язку із загостренням класових суперечностей і боротьби в цей період реакційні сили також прагнуть розширити свій ідеологічний вплив на трудящих. Цій меті вони підпорядковують масову пресу і популярну брошуру. Поряд з газетою «Діло» буржуазно-націоналістичні елементи Галичини засновують літературно-політичний журнал «Правда» (Львів, 1888-1896), а потім - газети «Свобода» (Львів, 1897-1916), «Будучність» (Львів, 1899), «Гайдамаки» (Львів, 1902-1909), «Самостійна Україна» (Львів, 1905-1906) та ін.

Наприкінці XIX - на поч. XX ст. друкарні Перемишля, Жовкви, Ужгорода, Станіслава працювали переважно на церковно-релігійну періодику і духовну популярну книжку. Значна кількість їх виходила і у Львові та Чернівцях.

Багато популярної літератури видавало товариство «Просвіта». Протягом 1889-1908 рр. воно надрукувало 194 назви брошур белетристичного, історико-географічного, природознавчого, медичного і релігійного змісту тиражем понад 1,5 млн. примірників. «Руське товариство педагогічне» видало в 1885-1914 рр. багато книжок літературно-наукового характеру та підручників.

Незважаючи на цензурні переслідування, видання Галичини були головним показником розвитку суспільної думки Галичини. Видатна заслуга в цьому належить І.Франку, М.Павлику та їх однодумцям і помічникам (В.Гнатюкові, О.Маковею та ін.).

Головним періодичним виданням революційно-демократичного напряму в 90-х роках у Галичині був журнал радикальної партії «Народ» (1890-1895), що видавався у Львові і Коломиї за редакцією І. Франка та М. Павлика при активній участі М. Драгоманова, а також журнал «Житє і слово», який виходив за редакцією І.Франка (1894-1897).

Одним з найкращих українських журналів 90-х років був двотижневик «Народ», на сторінках якого поряд з публіцистами професіоналами виступали і селяни-кореспонденти.

До журналу «Народ» близько стояла газета «Хлібороб» (Коломия, 1891-1893). Це перша справжня українська газета для селян, що викривала соціальну несправедливість, експлуатацію і сприяла розвиткові соціальної свідомості народу. В 1895 р. була спроба видати чергову радикальну газету «Радикал», але вона проіснувала недовго. У 1897 р. у Львові почав виходити орган радикальної партії — «Громадський голос», що проіснував понад сорок років.

Джерелом розвитку революційної і демократичної української преси та видань Галичини, розрахованих на всі українські землі, стали активні зв'язки революційно-демократичних діячів Західної та Східної України (І.Франка, М.Павлика, Лесі Українки та ін.) з масовим визвольним рухом трудящих. З цих видань, крім згадуваних, слід назвати серійні західноукраїнські видання: «Літературно-наукова бібліотека» І.Франка (1889-1895), «Бібліотека «Хлібороба» (1891-1892), «Дрібна бібліотека» К. Паньківського (1893-1896), де з'явились перші поетичні збірки П.Грабовського, «Хлопська бібліотека» (1896-1899), видання газети «Громадський голос» (19 популярних книжечок для селян), «Бібліотека політична» (кілька брошур цієї серії видав у 1897 р. в Чернівцях Д.Лукіянович), «Універсальна бібліотека» (видавав Д.Лукіянович у 1895-1912 рр. - 18 брошур творів світових письменників в перекладах переважно І. Франка), «Жіноча бібліотека» Н. Кобринської (1895), «Бібліотека для суспільних наук» Л. Когута (Чернівці, 1902-1906) тощо.

Завдяки радикальній партії в 90-х роках в Галичині поширюється такий вид друку, як листівка - агітаційна виборча прокламація.

На рубежі 90-х і 900-х років у Галичині виникають спеціальні громадські видавництва літературно-наукової книжки українською мовою, які намагаються обслужити всі українські землі. Таким видавництвом була «Українсько-руська видавнича спілка», заснована з ініціативи В.Гнатюка у Львові членами студентської «Академічної громади» у 1899 р. Це було, по суті, перше видавництво в Галичині, яке поставило собі за мету давати систематичний і організований випуск друкованої продукції — творів українських письменників і перекладів. Всю роботу в цьому видавництві вели В.Гнатюк, як відповідальний редактор, та І.Франко. На їх плечах лежали також технічні справи: листування з авторами, коректура та ін. У двох серіях брошур («Наукова бібліотека» і «Белетристична бібліотека») друкувались оригінальні твори українських письменників, переклади з російських і західноєвропейських реалістів та наукові праці (переважно перекладні); все було розраховано на інтелігенцію та широкого читача з народу.

За двадцятирічне існування «Українсько-руської видавничої спілки» було видано близько 600 назв. Книжки виходили звичайно тиражем 1200 примірників. До свого авторського активу «Спілка» залучала письменників та вчених із Східної України й Галичини, хоч до 1905 р. царська цензура не допускала в Росію книжок, виданих «Українсько-руською видавничою спілкою». Видання «Спілки» В.Гнатюк та І.Франко підпорядкували поширенню демократичних ідей, вихованню передового світогляду. З цією метою добиралися для перекладу найкращі твори класичних і нових літератур різних народів, а також щедро друкувалися твори сучасних українських письменників - критичних реалістів І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В. Стефаника, Леся Мартовича та ін. Найактивнішим періодом видавничої діяльності «Спілки» було перше десятиріччя її існування, коли вона знаходилась в руках І. Франка та В. Гнатюка.

В умовах зростання видавничого руху в Україні «Українсько-руська видавнича спілка»змушена була акцентувати свою увагу на перекладах, а не на оригінальних творах. Особливі труднощі відчувала «Спілка» в справі поширення своїх видань. Вони тоді розходилися всього в 200-250 примірниках. Книгарня наукового товариства ім. Шевченка у Львові не мала змоги реалізувати всього тиражу: на Україну не пускала цензура, а в Галичині з брошурами белетристичного змісту, надрукованими «Спілкою», конкурувала література, видана «Просвітою», яка мала урядову дотацію (а це відбивалося на вартості книжки), та іншими видавництвами.

Зусиллями І.Франка і В.Гнатюка в цей період видавався перший товстий загальноукраїнський журнал-щомісячник «Літературно-науковий вісник», що був заснований в 1898 р. замість журналу «Зоря» як орган Наукового товариства ім. Шевченка (1905 р. він перейшов у відання «Видавничої спілки»). В перше десятиріччя свого існування завдяки редакторам І.Франку і В.Гнатюкові «Вісник» стояв на демократичних позиціях і відображав розвиток загальноукраїнського літературного процесу в особі всіх кращих письменників-реалістів, а також стан української демократичної суспільної думки початку XIX ст. В перший рік журнал допускався в Росію, але на другому році видання був заборонений цензурою. Щоб забезпечити журналом окремих осіб з України, доводилося йти на різні хитрощі: переплітати його в палітурку альманахів, словників, пересилати в конвертах окремими аркушами тощо.

На початку XX ст. І.Франко і його соратники поряд з серійними виданнями і «Літературно-науковим вісником» видають у Львові ряд фундаментальних книжок і збірників типу альманахів і хрестоматій. Справжнім досягненням друкарської справи у цьому виді книжкової продукції стали «Акорди» І. Франка - антологія української лірики від смерті Т.Шевченка до початку XX ст. Альманах виданий розкішно, на гарному папері, з художньою обкладинкою, його зі смаком ілюстрував відомий західноукраїнський митець Ю. Панькевич.

Під впливом демократичної книжки і преси збагатився зміст ряду видань. Особливо наочно свідчать про це сатиричні журнали. Так, в сатиричному журналі «Комар», заснованому в 1900 р. поряд із «Зеркалом» (існував до 1916 р.), появилося багато змістовних карикатур і зарисовок гострого суспільного звучання. Не лише їх актуальний зміст, а й техніка виконання, що свідчила про зростання культури сатиричної періодики Галичини, несуть на собі відбиток впливу демократичних тенденцій українського друкарства.

Передові діячі української культури активно сприяли також розвиткові наукової книжки в умовах Галичини. Засноване ще в 1873 р. у Львові Товариство ім. Шевченка по-справжньому виявляє себе в галузі науки і видань лише в 90-х роках, після перейменування в Наукове товариство (1892) та одержання грошової субсидії від галицького сейму (1894). Наприкінці сторіччя до його складу входять І.Франко, М.Павлик, В.Гнатюк. Під їх керівництвом етнографічна комісія (з 1898 р.) та філологічна секція взяли демократичний курс, що знайшло чітке відображення в багатьох виданнях товариства.

Наукова книжка найінтенсивніше виходила у Львові до 1906-1907 рр., коли в діяльності товариства активну участь брали І.Франко та В.Гнатюк (секретар товариства) і коли багато матеріалів для публікації постачали вчені з України. Крім зазначених наукових видань, в ці роки товариство випускало й вузько спеціалізовані журнали, зокрема «Часопись правничу» (1889-1914) і «Бібліотеку правничу» (1901-1902). «Часопись правнича» разом з такими періодичними виданнями, як «Економіст» (Перемишль, 1902-1913), «Учитель» (Львів, 1889-1914) та інші, свідчила про тенденцію до спеціалізації в українській журналістиці, викликану значним розширенням наукових досліджень на українських землях в період 90-900-х років. Одним із основоположників стилю української наукової книги виступив І.Франко.

Про пожвавлення видань наукового профілю в цей період свідчить і поява словників: у 1893-1898 рр. у Львові вийшов чотиритомний «Словарь російсько-український» М. Уманця і Спілки, в Києві в 1897-1900 рр. «Русско-малороссийский словарь» Є. Тимченка в трьох томах.

Помітним досягненням книгодрукування цього періоду була «Галицко-русская библиография XIX ст.», складена І. Є. Левицьким. Перший її том, надрукований у 1886 р., охоплював список публікацій, які з'явилися в Галичині, Буковині і Закарпатті з 1801 до 1860 р.; другий том, виданий у 1894 р., - з 1861 до 1886 р. Львівська друкарня Ставропігійського інституту показала високий технічний рівень видання цієї книжки: в ній використовується багато шрифтів, які точно відтворюють шрифти оригіналів (церковнослов'янські, цивільні, латинські, грецькі) та їх правопис, а також з допомогою урізноманітнення шрифтів досягається виділення певних компонентів бібліографічного опису книжок. Обкладинка бібліографії набрана різним трикольоровим шрифтом і обрамлена рамкою в стилі старовинної книжки світського змісту.

Другою цінною на той час бібліографією є «Литература украинского фольклора», видана в 1901 р. Б.Грінченком в друкарні Чернігівського земського управління.

Окремою галуззю книжкової справи, що в 1890-1900 рр. почала пожвавлено розвиватись, є дитяча книжка і періодика. Ще в 1870-1875 рр. у Львові з'явився перший журнал для дітей - «Ластівка», однак він був далеким від тодішніх вимог педагогічної науки, виходив незграбною мовою і стилем. У 1885-1894 рр. в Чернівцях О.Попович видавав «Бібліотеку для молодіжі», в якій брали участь Ю.Федькович, С.Воробкевич, Є.Ярошинська та ін. письменники. Різноманітністю тем і змісту та характером викладу це періодичне видання викликало інтерес читачів, проте виключно дітей Буковини. У 1887 р. «Руським товариством педагогічним» у Львові був виданий перший альманах оповідань і віршів для дітей, складений Молодченком (І. Франком). З 1890 р. товариство почало видавати ілюстрований журнал для дітей і юнацтва «Дзвінок» (виходив до 1914 р.). В журналі взяли часть І.Франко, Є.Ярошинська, С.Ковалів, 0.Пчілка, М.Коцюбинський, Б.Грінченко та ін. Поряд із «Дзвінком» «Педагогічне товариство» видає окремими книжечками (до 1910 р. їх з'явилося понад 150) твори українських письменників для дітей, а також переклади з Андерсена, братів Грімм, Л.Толстого, Жюль Верна («Подорож навколо світу»), Д.Свіфта («Мандрівка Гуллівера»), Д. Дефо («Робінзон Крузо») та ін.

В рецензіях на дитячі видання цього часу І.Франко та В.Гнатгок постійно вимагають підвищення художнього рівня ілюстрації.

На грані XIX і XX ст. спостерігаються зрушення в художньому оформленні української книжки. Вона вже виробляє своє обличчя, свій тип. Розрахована на дрібну інтелігенцію і трудящих України, книжка видається, як правило, невеликим об'ємом, порівняно дешевою і акуратною; в більшості випадків вона має привабливий малюнок зовні, а інколи ілюстрована і в тексті.