І.Поняття нації. Нація як соціальний інститут.

Нація

Поняття нації.Нація як соціальний інститут • Нація етнічна

та нація політична. Світовий досвід націє творення • Нація і націоналізм • Формування політичної нації в Україні.

І.Поняття нації. Нація як соціальний інститут.

Латинське слово natio має багато значень: рід, плем'я, народ, порода, іновірці, чужинці і т.ін. Слово пов'язувало людину з народженням і кровною спорідненістю. Спочатку термін мав дещо принизливий зміст. У Давньому Римі "націями" називали групи чужинців з певного регіону, пов'язаних кровними зв'язками, які не мали таких прав як громадяни Риму. Націями також називали всі "варварські" етноси. У латинських варіантах Біблії слово natio також вживалося для позначення чужинців. Себе римляни називали словом populus (народ).

У 212 р. статус громадян Римської імперії одержали всі вільні її жителі. З того часу зміст слова natio змінювався. Його почали вживати при ототожненні людей з місцем їх народження. З того часу для означення всіх вільних громадян імперії почали вживати слово natio. Наприклад, до громадянина імперії, який народився в Африці, вживали назву natione Afer. Упродовж століть слово natio вживалось як для означення споріднених груп чужинців, так і для означення громадян однієї країни.

Паралельно римляни користувалися ще словом gens, gentis - рід, родова община, плем'я, народ, міська община. Але коли хотіли підкреслити кровний за походженням зв'язок етносів, то поєднували обидва слова в словосполучення nationes ejus gentis (група споріднених народів).

В епоху середньовіччя слово natio вживали в традиціях стародавніх римлян. Але вже в 900 р. канонік Регіно Прюмський писав, що "нації" відрізняються одна від одної "походженням, звичаями, мовою і законами". Він почав надавати "нації" етнічного змісту. У часи походів хрестоносців саме таке розуміння нації набуло подальшого поширення, а на початку XIV ст. в документах Віденського церковного собору згадувались італійська, іспанська, германська, данська, англійськая

французька, шотландська та ірландська нації. У 1486 р. термін "нація" вжито у назві "Римська Імперія Германської Нації", що засвідчувала не лише територіальну, а й етнічну єдність усіх німців.

В Англії з XVI ст. слово "нація" вживалося щодо населення країни. Упродовж XVII ст. таке тлумачення слова було поширеним і у Франції. У XVIII ст. ототожнення значення слова "нація" з населенням держави чи самою державою стало звичним у Англії і Франції. У XIX ст. у французькій і англійській мовах

культивувалося політичне значення терміна "нація". До нації включали все населення країні, незалежно від його етнічної належності. У цьому випадку зникла межа між поняттями "народ" і "нація". Упродовж ХІХ-ХХ ст. в англомовних і франкомовних країнах таке тлумачення терміну "нація" було домінуючим. Про це свідчить утворення в 1919 р. Ліги Націй та в 1945 р. Організації Об'єднаних Націй, які насправді стали об'єднанням держав, а не націй. Оскільки після Другої світової війни англійська мова стала домінуючою в міжнародних відносинах, то й англомовна традиція ототожнення держави та її громадян з нацією набула подальшого поширення. У політології таке тлумачення "нації" зустрічається ще й нині.

У німецькій мові з 1486 р. слово нація підкреслювало етнічну близькість населення (спільність мови, культури, традицій). Для політично розпорошених німців слова "нація" і "народ" - синоніми, але Nation і Staat (держава) - не ототожнювались. При вживанні терміна нація у німців робився наголос на етнокультурні складові людських спільнот. Таке тлумачення нації від німців перейняли слов'янські і неслов'янські етноси Центральної і Східної Європи.

Різноманітні тлумачення терміну нація та їх еволюція ускладнили можливість формулювання його універсального значення. Ще й нині воно змінюється залежно від різних зовнішніх чинників. Нині у літературі існує кілька тлумачень поняття "нація". Для одних нація - це щось одвічне, біологічне, для других - тільки історичне і соціальне, для третіх - щось містичне, недоступне для пізнання, для четвертих -ірраціональне, що заважає поступальному розвитку людства. Так, в націях етнологи ще недавно вивчали "неполітизовану етнічність", історики - політичну історію етносів-народів, психологи - специфіку психіки, ментальність, культурологи — неповторне, особливе в культурі, політологи розглядають націю як один із базових суб'єктів політичного життя і т.п. Вес цс свідчить про існування різних визначень нації.

Нині найпопулярнішим стало етнологічне (в працях окремих українських дослідників його називають етніцистським - від англ (ethnicity) тлумачення нації, яке розглядає її як особливий стан соціально-економічного, національно- культурного і політичного розвитку етносу, що пов'язаний з розвитком національної свідомості, творенням його державності, національно-державних символів і атрибутів, національної культури.

Нація - це етнічна група, яка має: (І)власну державу, або - на сучасному етапі - розвинуту державну автономію, (2)єдину для всієї країни економічну систему /як правило - ринкову/, (З)літературну мову, яка - попри наявність місцевих діалектів - всіма вважається за взірець, (4)спільну культуру, тобто усталені віками традиції мислення та поведінки, що становлять особливий колорит кожної нації, відтворюючись несвідомо і будь-яким її представником, незалежно від його віку, статусу чи особистих уподобань.

Нація - це зорганізована людська маса, упорядкована меншиною добірних індивідів. Хоч би яке було наше політичне кредо, ми вимушені визнати цю істину, яка стосується не тільки політичних проблем, а набагато глибшого шару історичної реальності. Правова форма, прийнята національним суспільством, може бути вповні демократичною чи й комуністичною, якщо хочете, але його жива, трансправова конституція поляга-тиме завжди в динамічному впливі

меншини на масу. Йдеться про неуникний природний закон, який у біології суспільств відіграє таку ж роль, як закон густини у фізиці. Коли в рідину вкинути речовини різної густини, то вони неодмінно розташуються на рівнях, що відповідають їх густині. Точнісінько так у кожному людському угрупованні відбувається спонтанне єднання його членів згідно з їх різною життьовою густиною. Це видно вже в найпростішій формі спільноти, в розмові. Коли до розмови стає шестеро людей, то попервах недиференційована маса співрозмовників невдовзі ділиться на дві частини, одна з котрих задає в розмові тон іншій, впливає на неї, більше дарує, ніж одержує.

Якщо ж такого не відбувається, це означає, що нижча частина групи протиприродно опирається верховенству, впливові вищої частини, і розмова стає неможливою. Так, коли в якійсь нації

маса відмовляється бути масою, тобто йти за провідною меншиною, нація руйнується, суспільство роздрібнюється і настає соціальний хаос, історична безхребетність.

Початкове соціальне діяння - це не просто зібрання людей, а їх безпосереднє об'єднання. Початкове соціальне діяння - це організація людської маси на проваджуваних і проводирів. Це вимагає від одних певної здатності правувати, від других - певної внутрішньої здатності до послуху. Отже, де немає меншини, що діє на колективну масу, і маси, здатної сприймати вплив меншини, там немає, в певному розумінні, і суспільства.

12*2.Нація етнічна та нація політична. Світовий досвід

нацІЄТВОрення. Етнос — усталена спільнота людей, що склалася а результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості і поведінки. Етнос існує як стійка система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом „ми — не ми", „свої — чужі". Етноси завжди мають спільність поведінкових рис, які передаються від покоління до покоління і виробляються в процесі адаптації людей в етнічному і ландшафтному середовищі, утворюючи стереотип поведінки етносу. Цей стереотип є фундаментом етнічної традиції, яка включає світоглядні й культурні засади, форми співжиття та господарства — неповторні у кожному етносі.

Є дві найпоширеніші концепції нації: західна (територіальна) і незахідна (етнічна).

Відповідно до західної концепції нація — сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну мову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів. Основною ознакою нації за цією концепцією є національна держава на певній території або змагання до неї. При чому в західній концепції нація і народ ототожнюються.

Прихильники незахідної або етнічної концепції нації розділились на два табори: одні вважають, що термін „нація" — вживається у двох значеннях.

Нація — 1. історична соціоетнічна, політична, духовна спільнота людей з певною психологією, самосвідомістю, спільною територією, економічним життям, культурою, мовою; або 2. сукупність громадян

певної держави. Тоді як народ визначається як населення, людність певної країни (всі етнічні, соціальні групи та прошарки) або окремого регіону. Народ, як і нація, на думку цих вчених, поліетнічний феномен. Але саме поняття зосереджене не на етнічності, а на соціальності. Воно фіксує розселення людей на певній території, в державі, місцевості (наприклад можна сказати: „народ України", „народ Криму", „народи Півночі"), а також сукупність соціальних груп, прошарків чи окремих осіб („багато народузібралося").

Тоді як інша частина прихильників етнічної концепції нації визначає термін „нація" тільки в одному, першому значенні. А сукупність громадян певної країни позначають терміном „народ". Зокрема така точка зору викладена в Декларації „Про державний суверенітет України" від 16.07.1990 p., де зазначається, що „громадяни Республіки всіх аціональностей становлять народ України".

Важливою і неодмінною ознакою нації у свіх значеннях необхідно вважати національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї належності до нації, спільності історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсичних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно культурної і національно - територіальної автономії, економічного, політичного суверенітету, створення національного, громадянського суспільства, держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в нащональнійідеї.

За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж 7 десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційною, нації поділяли на буржуазні та соціалістичні, націоналізм кваліфікували як буржазний, а отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації.

Тоді як насправді, на думку багатьох вчених, національна ідея стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогресу, основою національного руху. Вона визначає і водночас відображає національні інтереси, мету, приорітети, згуртовує,

об'єднує довкола себе націю, заставляє рухатись і працювати в одному напрямку. На кожному історичному етапі вона може бути різною, (приклад Україна, спочатку: ідея незилежності, потім державотворення. Ідея має бути реальною, досяжною).

Національна ідея становить платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, це „ідеологічний рух за досягення й утвердження незалежності, єдності, ідентичності нації"". Необхідно визнати прогресивний зміст

наіоналізму, його конструктивну політичну спрямованість, позитивний, формотворчий, тобто націотворчий потенціал, мобілізуючу роль у соціальній творчості нації. На думку Гелнера, концепція „своєї"" держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політичним принципом, який передбачає, що „політичне і національне ціле повинні збігатися". Нація, тобто носій політичного суверенітету, народжується з націоналізму, а не навпаки.

Більше того, правильна оцінка націоналізму (а нині відомо кілька десятків визначень цього поняття) уможливлює оптимальну етнополітику, що обов'язково передбачає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та деформацій на грунті націоналізму, які в теоретичному плані набувають вигляду етноцентризму, а в практично-політичному — міжнаціональних конфліктів.

Проте не слід забувати, що націоналізм, на жаль, може мати різні виявиабо форми: 1. творчий націоналізм, прогресивний, який здатний створити сприятливі умови для суспільного поступу. 2. агресивний націоналізм, руйнівний, зоологічний, що переростає у шовінізм (фашизм, нацизм, расизм). Для того, щоб здоровий націоналізм не переростав у збочені форми, у національній політиці, слід збалансовувати націоналізм з інтернаціоналізмом та космополітизмом.

Інтернаціоналізм — це система поглядів та відповідна політика, що виражає збіг корінних інтерсів або прагнення до поєднання зусиль різних держав, націй чи соціальних груп і верств. Об'єктивна основа інтернаціоналізму — процес інтеграції у галузі виробництва, інформаційного обміну, науково-технічного, культурного розвитку. Інтернаціоналізм зумовлює поступовий глобальний поворот від національного розбрату до міжнаціональної співпраці. Розробка і реалізація ідей інтернаціоналізму як ідейно-політичної основи взаємодії, необхідної для виживаня людства, потребують балансу інтересів нації, етносів, соціальних груп.

Космополітизм — (від лат. громадянин світу) теорія, яка обґрунтовує відмову від національного начала в політиці заради єдності людського роду, ідеї „світового громадянства" під лозунгом „людина — громадянин світу". За змістом космополітизм відображає провідну тенденцію світового розвитку — інтегрування (політичне, економічне, соціально-культурне), створення світового наднаціонального уряду, планування і розвитку за єдиними показниками цілих континентів, формування міжнародної правосуб'єктності особистості, світого права.

Нація виступає як суб 'єкт політики у двох аспектах:

4. кожна нація має право на самовизначення, тобто утворення своєївласної держави;

5. нація (якщо держава однонаціональна) або народ (як сукупність декількох націй) є єдиним джерелом державної влади.

Світова практика визнає за націями певний правовий статус, для забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізації їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних,

культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизначення. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов'язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьому документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягення політичної незалежності та творення своєї державності, свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус, на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії. Право нації на самовизначення означає: 1. вільний вибір нацією державного устрою аж до відокремлення і формування своєї самостійної держави, що передбачає свободу вибирати інститути і символи державності. 2. самостійність у розв'язанні економічних та інших питань свого розвитку, якщо нація перебуває в добровільному об'єднанні з іншиминаціями в одну державу.

Тут, навіть теоретично, складається наступна ситуція, коли бажаною, але політично неможливою умовою розвитку цивілізації є абсолютна реалізація права кожної нації на самовизначення, або „добровільне", з великим наголосом на цьому слові, входження або перебування нації в складі багатонаціональної держави. Практично, при реалізації своїх політичних прав на самовизначення бездержавні нації наштовхуються на

звинувачення у сепаратизмі та діях на порушення суверенітету і цілісності держави, на території якої вони знаходяться або претендують, оскільки вся територія планети Земля вже поділена. Як свідчить світова історія багатьом націям вдалося реалізувати своє право на самовизначення, хоча дуже малій частині з них шляхом мирного вирішення конфлікту (СРСР), а дуже великій кількості ще не вдалось це зробити (ірландці у складі Великої Британії, численним націям у складі Російської Федерації тощо ).

Тобто самовизначення націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийняті форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і воз'єднання.

Таким чином є дві форми реалізації права на самовизначення:!. відокремлення, тобто вихід з багатонаціональних об'єднань внаслідок волевиявлення народу на основі державно-національного самовизначення;!, об'єднання однієї нації з іншою (іншими) в межах однієї держави на федеративній (конфедеративній) основі або автономізації в умовах унітарної держави.

В кримінальному законі практично кожної країни визнаються злочином дії, що призводять до порушення територіально цілісності держави. Проте слід чітко відрізняти сеператизм, що цілком виправдано вважається злочином, від утворення нацією своєї власної держави. Тут, в кожному конкретному випадку, слід вивчити та проаналізувати, етнічний склад населення, що бажає відокремитись, чи володіє воно ознаками нації, ті причини, які спонукають їх вийти зі складу багатонаціональної держави (наприклад, тотальне порушення етнічних прав, проведення дискримінаційної національної політики або неможливість вільно розвиватись, загроза асиміляції тощо). На жаль,

міжнародне співтовариство не витворило жодного міжнародно-правового акту, який би дав чітке поняття „нації", її ознаки, а також порядок врегулювання конфлікту, що виник на основі реалізації права нації на самовизначення.

Етнополітика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

Суб'єктами національної політики є держава (її органи), політичні партії, громадські організації тощо. Об'єктами національної політики є

нації, етнаціональні групи, міжнаціональні відносини. Головна мета національної політики: узгодження етнонаціональних стосунків, демократичне розв'язання міжнаціональних суперчностей і конфліктів.

Принципи національної політики: демократизм, рівність націй, національна єдність, взаємодовір'я між націями, толерантність у стосунках між різними націями, повага до національних традицій, звичаїв, віросповідання, самовизначення націй.

Національна політика має враховувати: 1. географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості

формування певної нації або народності, її національної державності; 2.

національний склад населення; 3. співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

Політична практика засвідчує, що важливою функцією національної політики є розробка ефективних шляхів та методів вирішення міжнаціональних конфліктів. Доведення етнічних суперечностей до конфлікту є дуже не безпечним, оскільки намагання кожної сторони до „перемоги" неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони, прикладом чого є події в Югославії, на Кавказі тощо.

12.3.Нація І націоналізм.Націоналізм веде до гострих внутрішнім або міждержавним конфліктам. Державний націоналізм є ключовою складовою фашизму і нацизму. Для націоналізму характерна розмитість ідеології і еклектична структура політичних рухів часто відкриває можливості для політики «подвійних стандартів». Крайні форми націоналізму можуть викликати колосальні

страждання і надзвичайно деструктивні ефекти, у тому числі геноцид і етнічні чистки. Навіть у «м'якій» формі націоналізм завдає відчутний економічний шкоди державі, системі освіти і погіршує якість робочої сили. Багато націоналісти поділяють ідеї національної переваги та національної винятковості, а також культурної і релігійної нетерпимості. Ряд вчених є прихильниками антінаціоналізма, який стверджує, що націоналізм небезпечний, не сумісний з демократією, веде до наростання культурно-громадських відмінностей і далі до конфліктів і воєн. Вони вважають, що якщо своя нація

стоїть на самих високої моральної платформі, то можна зробити висновок, що позиції інших націй нижче. Так, JL М. Толстой писав, що причинами війн є «бажання

виключного блага свого народу». Занепокоєння викликає те, що в національній державі всі найважливіші елементи організації суспільства сприяють підтримці культурної одноманітності. Цим вони мимоволі ставлять під загрозу індивідуальне право на самоідентифікацію. Хоча членство в нації носить добровільний характер, ті, хто не згодні зі стрижневими національними цінностями, можуть бути схильні до правової дискримінації або стати жертвами ксенофобії. У більшості країн націоналізм офіційно визнається соціально небезпечним явищем. Ряд міжнародних документів, в тому числі Загальна декларація прав людини та Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, засуджують дискримінацію і ставлять її поза законом. Я вважаю, що розпалювання міжнаціональної ворожнечі відноситься до кримінальних злочинів і має каратися за всією суворістю закону! Політична система повинна захищати меншини від диктатури більшості.

Націоналізм органічно випливає з вимоги кожної нації бути організованою в суверенну державу. Більшість дослідників беззаперечно пов'язують його з такою вимогою. Геллнер пише: «Націоналізм - це передовсім політичний принцип, за яким політична одиниця має збігатися з національною одиницею... Національне почуття - це почуття гніву від порушення цього принципу або ж почуття задоволення від його додержання. Націоналістичний рух приводиться в дію саме такими почуттями»

Націоналізм все ще залишається однією із найбільших цінностей в сучасному світі, але не в Західній Європі. Тут він має тенденцію до згасання, поступаючись над національному. В самосвідомості населення домінує почуття необхідності тісного взаємовигідного співробітниптва з вищими країнами, насамперед в галузі економіки. Кожна країна відчуває необхідність в торгівлі із іншими країнами, і в першу чергу, із своїми безпосередніми сусідами. Для більшості країн Західної Європи більше половини валового національного продукту створюється за рахунок зовнішньої торгівлі. Неможливо не врахувати суперечності які існують між ними але і взаємозв'язок налагоджений тісний. Враховуючи сучасний рівень технології, жодна європейська держава, навіть Англія, Німеччина чи Франція, не мають необхідної свободи. Такий взаємозв'язок сприяє народженню наднаціонального руху, який підриває старий економічний ізоляціонізм чи протекціонізм. Велику роль у формуванні національного поняття відіграє освіта населення. За даними дослідження вищеназваного М. Догана, можна зробити наступний висновок. Чим вищий рівень освіти, тим нижчий

рівень національних настроїв. Суверенітет націй держав поступово послаблюється вільного федеративного суверенністю ім'я якої „Співтовариство".Інколи реалізація ідеї націоналізму може мати негативні наслідки в суспільстві. Переростання націоналізму в великодержавний

шовінізм, або сепаратизм може довести до воїн, фізичного знищення населення тієї чи іншої країни, держави. Такі приклади були і є в історії людства. Це фашизм в Німеччині, сепаратизм в Югославії.

12.4ФормуваннЯ ПОЛІТИЧНОЇ нації ВУкраїні. Проблема становлення єдиної національної ідентичності громадян України є однією з визначальних для українського суспільства та для подальшого формування його як повноцінної нації. Політичний контекст проблематики зумовлює необхідність вироблення адекватної політики щодо кризових явищ, помітних в українській національній ідентичності. Теоретичні та практичні дослідження безпосередньо стосуються проблем зменшення потенціалу сепаратизму, залучення до державотворчого процесу представників усіх етнічних груп, зміцнення можливостей держави у справі протистояння зовнішньому тискові. Дослідження особливостей формування політичної нації в Україні сприятиме розумінню процесів в етнонаціональній сфері, дасть змогу перевірити виправданість застосування концепції політичної нації до етнополітичних процесів в країні, а також сприятиме виробленню ефективної державної політики у цій сфері. Обумовлена політико-соціальним й культурним контекстом, національна ідентичність виявляється через ідентифікацію, яка, в свою чергу, залежить від свідомого вибору спільноти та окремої особи і керується суб'єктивними ідентитетами, як от: усвідомлення спільного минулого чи історичної долі, національна свідомість і національний характер, спільні цінності, властиві даній спільноті тощо. Етнічна ідентифікація обумовлена, насамперед, народженням людини у певній спільноті, тому здійснюється радше за об'єктивними ознаками, "ідентитетами" (етнічне походження, мова, релігія, культура, територія). Українська національна ідентичність проходить складний і суперечливий процес становлення. Нині її ознаками є амбівалентність суспільної свідомості, брак консенсусу стосовно базових цінностей, етнопсихологічні та мовно-культурні деформації у свідомості. Таку ситуацію

У Ч^ІХЛСіДпЮіО 1 JD .

6. розриви у загальнодержавному комунікативному просторі внаслідок суперечностей у мовній, ідеологічній сферах;

7. брак історичних знань або їх викривлене тлумачення і, як наслідок цього, слабкість ідеологічної основи для формування національної ідентичності;

деформації національної і громадянської свідомості, соціальної структури суспільства та невиразність соціальної ідентифікації в умовах ослаблення суспільства та конструюючих його частин.

З одного боку, формування української національної ідентичності відбувається за наявності достатнього набору ідентитетів, необхідних для виокремлення української національної ідентичності: наявність власної держави; наявність унікальної мови, відмінної від споріднених; наявність культурної самобутності; наявність культурних цінностей, національної ментальності тощо. Причому, варто враховувати, що усі прояви, крім державності, більшою або меншою мірою існували протягом кількох останніх сторіч. З іншого боку, на початок XXI століття серед масивів населення, що мають набір об'єктивних українських ідентитетів, вітчизняні та зарубіжні дослідження фіксують брак відчуття етнічної, мовно-культурної, конфесійної, державно-політичної спільності тощо. Отже, варто всерйоз враховувати роль,

що її досі відіграють наслідки жорсткого й цілеспрямованого втручання з боку зовнішніх політичних центрів у етносоціальну та культурну сфери українського суспільства. Разом з тим потребує уваги й те, що навіть із здобуттям державності в Україні досі слабкою лишається внутрішня консолідованість суспільства, нації. Національна ідентичність спроможна об'єднувати усі елементи етнічної структури українського суспільства, етнічні, культурні, релігійні, ментальні тощо прояви ідентичності, що їх мають різні спільноти. Так, ці спільноти є основою для оформлення загальнонаціональної ідентичності, яка "надбудовується над етнокультурними ідентичностями груп, що творять національну державу".

Полікультурність

• Поняття полі культурності як добросусідства культур.

• Самобутність та рівноцінність різних культур.

• Міжнаціональні відносини і причини виникнення

міжнаціональних конфліктів.

• Культура, гуманізм, прогрес.

13.1 Поняття полі культурності як добросусідства культур.

Отже, слово культура — одне з найбільш популярних у роздумах про вічні людські проблеми. Вивченням культури займаються багато наук — історія, археологія, соціологія, етнографія, мистецтвознавство, антропологія та ін. Усі вони стверджують, що поняття "культура" похідне від латинського culture (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Один із перших творів із сільського господарства, який дійшов до нас і належав перу античного мислителя Марка Порція Катона, мав назву "Де агрі культура" (згадаймо сучасну"агрокультуру").Але надалі це слово почало вживатися і в іншому, переносному значенні — "освіченість", "вихованість". У Цицерона ми вже зустрічаємо поняття "культура душі", зокрема він вважав, що філософія є "культурою розуму". За Цицероном, філософія є культурою, оскільки, як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його кращого плодоношення. Тут проглядається важлива думка, що культура, з одного боку, є діяльністю із перетворення природи на благо людини (землеробство), а з другого — засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, видатний римський філософ і державний діяч убачав у ній засіб звеличення, самоутвердження людини. Культура розвиває людину, і в цьому, на думку Цицерона, полягає її головна функція. Принагідно слід звернути увагу, що ще

в античному розумінні поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання "культури душі".

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться як породжене людською діяльністю перетворення природи і одночасно як вищий вияв людського буття, пов'язаний передусім із людським духом. Саме у просвітителів XVII ст. з'являється ідея протиставлення "культура — натура", тобто "культура — природа". Поняттям культури позначались у той час всі досягнення духовної діяльності людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Наприкінці XIX — у XX ст. більшість видатних мислителів наголошують на людино творчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність.

Окреслюючи поняттям культури в людській історії те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від діяльності тварин, культуру можна визначити як особливу загальну характеристику людського буття.

Ця особливість насамперед полягає в тому, що під культурою традиційно розуміють сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які виражають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, відображаються в її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках. Таке бачення культури є найбільш масштабним.

У вужчому розумінні культура — це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, а також діяльність тих установ і організацій, які забезпечують зазначені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, творчі спілки

тощо. Нарешті, поняттям "культура" часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо.

Важливим і принциповим питанням розуміння культури є осягнення її сутності як феномена суспільного життя, визнання основним джерелом походження культури суспільно-корисної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, утверджує свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає в ньому всі свої життєві процеси.

Культурою в такому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання та сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, своєрідною надбудовою над першою, "живою природою". Вона є фактично створеним людиною світом.

Таким чином, культура є ціннісними надбаннями, створеними людством у процесі його історичного розвитку, а також процесом засвоєння їх і — найсуттєвіше — створенням нових цінностей для людини і людства.

Тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів створення їх, уміння використовувати їх для подальшого прогресу людства, передавати від покоління до покоління є культурою.

Але, зосереджуючи увагу на тому, що культура є, перш за все, ціннісним виміром людського життя, ми не повинні забувати того, що не все те, що цінує людина, є культурою. При цьому нагадаємо, що ще у першому розділі нашого підручника йшлося про роль цінностей у житті людини і суспільства. Там цінність визначалась як рівень значимості одного стосовно іншого. Тобто поняття "цінність" окреслилось як найбільш загальне поняття. А конкретизація цього поняття у першому розділі була покликана слугувати

процесу розкриття цінностей людини як індивідуального, родового явища. Так, здоров'я, смерть, безсмертя, повнота та щастя людського життя тощо постають як цінності природно-історичного плану в людині. Однак ці цінності ми не можемо назвати культурою.

Також нагадаємо, що ми, люди, зазвичай буваємо в захваті від нічної тиші, виблискування ранкової чи вечірньої зорі, загадкового шелесту дерев у лісі, витвореної сонячним світлом і водою райдуги. Усе це сприймається, переживається і цінується людиною як таке, що є високим і урочистим — проте це ще не культура.

Не є культурою реальні факти, події, властивості багатьох речей, які у процесі пізнання та оцінювання з боку людини викликають у неї почуття співучасті, захоплення, любові або, навпаки, — почуття ненависті і презирства. Ці різноманітні задоволення і незадоволення складають тільки те, що в суспільстві називають смаком. Смаки бувають різні: гарне, приємне, прекрасне, делікатне, ніжне, витончене, благородне, величаве, цнотливе, священне тощо. Але гарний смак — то не завжди культура. Це тільки один із кроків до культури. Адже недарма говорять: "Він милий мені не тому, що гарний, а гарний тому, що милий".

Отже, культура — це не просто будь-яка цінність, а тільки та, яка стає надбанням людини і людства. Однак це і не просто будь-яке ціннісне надбання, а таке, що є працездатним у соціумі, тобто в конкретно визначених суспільно-історичних відносинах, створених людиною, людством відповідно до матеріальних і духовних потреб та інтересів.

В образі культури постає, таким чином, особливий спосіб людського буття у світі, який є творцем вищих духовних цінностей та матеріальних форм їхнього втілення. Отже, культура як сфера соціального буття перетворює сутнісні сили (основні здатності) людини в те, що ми називаємо мудрим розумом, благими почуттями, сильною і відповідальною волею, добром, правдою, красою, любов'ю, вірою, надією тощо. Саме завдяки

окультуренню сутнісних сил людини з'явились художні полотна й архітектурні споруди, наукові досягнення і освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини.

І нарешті, найбільш вагомим аргументом на користь визначення поняття культури як ціннісного надбання, що має насамперед конструктивний характер функціонування, є визнання самою людиною себе як найбільшої цінності і єдиної істоти, яка здатна гармонійно жити і творити у світі. Зауважимо, що таке визнання можливе тільки в межах системи "людина — світ". Отже, культура — це ціннісний вимір самодостатності людини.

Але, як не дивно, в середину XX ст. людська історія ввійшла зі своєрідним запереченням культури як ціннісного виміру самодостатності людини.

Поступовий процес демократизації суспільного життя, досягнення багатьма верствами населення (здебільшого в економічно розвинутих західних країнах) високого рівня майнового забезпечення, технічне оснащення основних виробничих процесів, зміна мистецьких технологій тощо

призвели до того, що культура у традиційному, ціннісному вимірі перестала бути елітним надбанням.

Збагнувши сутність політичної та економічної свободи, людські маси виявили себе непідготовленими для сприймання культурних надбань історії як вищих цінностей. Суспільство, з одного боку, стало більш інформованим стосовно можливостей культури. Але, з іншого боку, більшість людського загалу не виробила у себе здатності безпосереднього спілкування з високою культурою. Високий темп людської історії почав вимагати культури, яка була б зрозумілою для більшості, а головне, була б сприйнята цією більшістю як власні переймання. І тоді виникла "усереднена культура", яку породили засоби масової інформації, почавши її тиражування посередництвом спеціальної, високооснащеної індустрії. Це нове явище отримало назву "масова культура".

На сьогодні під масовою культурою розуміють те, що в дійсності не можна вважати культурою у традиційному, тобто ціннісному вимірі. Масова культура постає в образі розповсюджувача того чи іншого способу, стилю життя. Сприяє цьому те, що функціонування масової культури ґрунтується на індустрії розваг і засобах масової інформації. Масова культура перетворюється на особливу надпотужну продуктивну силу суспільства. Свідченням цього є, наприклад, бурхливий розвиток шоу-бізнесу як в усьому світі, так і в нашій Україні. На сьогодні прибутки від шоу-бізнесу перевищують за своїми масштабами навіть доходи досить важливих галузей промисловості.

Поряд із цим слід зауважити, що масова культура як заперечення ціннісного виміру самодостатності людини постає і в образі пародії на високу культуру. Тут найбільш важливим є те, що ця пародійність є дволикою. З одного боку, в масовій культурі не знаходиться місця для справжнього мистецтва, для того, що слугує моральній чистоті людини. Масова культура "забуває" про естетичні цінності та художню насолоду. З іншого — масова культура намагається постати у вигляді своєрідного фольклору індустріальної епохи. Фольклору тому, що вона належить широким людським масам. Але традиційний фольклор завжди зароджується у найнижчих верствах суспільства і має власну художню цінність. Масова ж культура, навпаки, створюється і нав'язується професіоналами, спеціалістами (сценаристами і режисерами, текстовиками й естрадними композиторами, співаками, танцюристами, продюсерами, менеджерами та ін.). Тому цей "фольклор", хоча формально й належить народним масам, самими масами не породжується.

Таким чином, феномен масової культури ми не можемо фундаментально окреслити в межах традиційно високої культури. Однак цілком упевнено можна стверджувати, що сьогодні масова культура — це

своєрідна гілка сучасної офіційної культури. Культура, яка перебирає на себе основні функції традиційної звичаєвої культури і постає у вигляді оригінальної єдності всього корисного і значимого, що нагромаджується на індустріальному та постіндустріальному етапах соціальної еволюції. Тобто сучасна масова культура часто вбирає в себе все те позитивне, що принесла висока культура. Одночасно масова культура намагається пристосувати ціннісні надбання традиційної культури до нових цивілізаційних умов. Досить часто таке пристосування набуває небажаних рис, характеру, особливостей культури.

Саме тому, звертаючи основну увагу на здатність культури оволодівати народними масами з метою гуманізації їх, не потрібно забувати, що в реальному житті існують і інші процеси.

У житті людини, людства було і є багато такого, що суперечить гуманізму і людяності. Ці явища, процеси, відносини, поведінка позначаються терміном антикультура. Антикультура є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрати моральних орієнтирів, що ґрунтуються на розумі, вірі та істинному людинолюбстві. Так, наркоманії, пияцтву, алкоголізмудають однозначно негативну оцінку, тобто кваліфікують як антицінності, як антикультуру. Як анти культуру людство позначає сталінський геноцид проти так званих малих народів і ворогів народу, фашистську політику Гітлера та його прибічників, американську агресію у В'єтнамі і радянську в Афганістані, піночетівський заколот у Чилі та расизм у ПАР і США.

Підводячи підсумки стосовно розуміння явища масової культури, ми можемо впевнитись твердо хоча б в одному: масова культура є дійсно своєрідним запереченням культури як ціннісного виміру самодостатності людини.

Це своєрідне заперечення високої культури породжує позитивний і

негативний виміри масової культури. Негативний смисл словосполучення "масова культура" полягає в тому, що часто не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а навпаки, сама культура, пристосовується до примітивних смаків відсталих прошарків населення. Ця культура спрощується і деформується, опускається до рівня примітивізму, призводить до стану шоку справжню вихованість: розумній високоосвіченій масі підноситься щось сіре або навіть безглузде. На жаль, цього не уникла й сучасна Україна.

Позитивним є те, що масовість культури — це не обов'язково низький її рівень, розрахований тільки на примітивно мислячих. Це своєрідний ринок мистецтв. Адже і широким народним масам можна та потрібно давати щось справжнє, прагнути підіймати їх до розуміння духовно високого, навіть до найвищих шедеврів культури. І для того щоб підвищувати культуру народу, потрібно звертатися до її історії, до всієї культурної спадщини людства, а також чітко визначитись у розумінні й використанні основних функцій культури.

Виходячи з людинотБорчої сутності культури, виділяють такі її основні функції: пізнавальну, прогностичну, інтегративну, комунікативну, ціннісно- орієнтаційну, освітньо-виховну та функцію соціальної пам'яті.

Пізнавальна функція здійснюється здебільшого у двох основних формах: як безпосередній процес осягнення світу шляхом узагальнення й систематизації емпіричного досвіду та емпірично набутого знання; як процес цілеспрямованого, спеціалізованого, професійного здобуття знань, підпорядкованого, злодійству та брехливості усі ндають однозначно негативну оцінку, тобто кваліфікують як антицінності, як антикультуру. Як антикультуру людство позначає сталінський геноцид проти так званих малих народів і ворогів народу, фашистську політику Гітлера та його прибічників, американську агресію у В'єтнамі і радянську в Афганістані, піночетівський заколот у Чилі та расизм у ПАР і США.

Це своєрідне заперечення високої культури породжує позитивний і негативний виміри масової культури. Негативний смисл словосполучення "масова культура" полягає в тому, що часто не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а навпаки, сама культура, пристосовується до примітивних смаків відсталих прошарків населення. Ця культура спрощується і деформується, опускається до рівня примітивізму, призводить до стану шоку справжню вихованість: розумній високоосвіченій масі підноситься щось сіре або навіть безглузде. На жаль, цього не уникла й сучасна Україна. Позитивним є те, що масовість культури — це не обов'язково низький її рівень. Адже і широким народним масам можна та потрібно давати щось справжнє, прагнути підіймати їх до розуміння духовно високого, навіть до найвищих шедеврів культури. ! для того щоб підвищувати культуру народу, потрібно звертатися до її історії, до всієї культурної спадщини людства, а також чітко визначитись у розумінні й використанні основних функцій культури.

Виходячи з людинотворчої сутності культури, виділяють такі її основні функції: пізнавальну, прогностичну, інтегративну, комунікативну, ціннісно- орієнтаційну, освітньо-виховну та функцію соціальної пам'яті.

Формування уявлень про майбутнє — так можна визначити головну мети

прогностичної функції культури. Вона вказує, чого слід прагнути людині в практичній та культуротворчій діяльності, щоб ця діяльність відповідала її природі, покликанню і призначенню.

Усвідомлюючи дійсність, історію і майбутнє, власні потреби та інтереси, люди об'єднуються навколо тих чи інших ідей, поглядів, ідеалів, переконань, сенсів. Уданому разі культура виконує інтегративну функцію, що є процесом єднання людей.

Спілкування завдяки культурі утверджує її комунікативну функцію. При цьому зауважимо, що інтегративна і комунікативна функції мають такий самий рівень всезагальності, як пізнавальна та прогностична функції.

Культура, включаючи ціннісно-нормативну систему, виконує також функцію ціннісної орієнтації та регуляції поведінки і діяльності людей у соціумі. Вона викристалізовує норми і цінності, мотиви й орієнтації, зберігає, пропонує, а нерідко і нав'язує їх індивідам як шаблони та еталони, регулюючи тим самим поведінку і діяльність людей.

Механізм реалізації зазначених функцій у різноманітних сферах культури має як багато спільного так і деякі відмінності. Так, моральна культура орієнтує людину в межах системи цінностей, що концентруються навколо протилежності добра і зла; мистецька культура забезпечує ціннісну орієнтацію в межах протилежності прекрасного і потворного, трагічного і комічного; наукова культура вибудовує орієнтації, об'єднані прагненням до істини. Те саме стосується регулятивної функції: моральна культура і мистецька культура апелюють до почуттів, найвищим виявом яких є любов і совість, релігійна культура спирається більше на віру, надію, любов. При цьому зауважимо, що, наприклад, наукова культура оперує поняттями, мистецтво — художніми образами, моральна культура — нормами.

Регулятивна, як і інтегративна, пізнавальна та орієнтаційна функції, неможлива без "переведення" норм, символів, установок культури у внутрішній світ людини, що відбувається шляхом виховання та освіти. Отже,

культура має ще одну важливу функцію, безпосередньо пов'язану з її людинотворчою сутністю — освітньо-виховну.

І нарешті, слід підкреслити ще одну важливу функцію культури — функцію соціальної пам'яті людства, яка забезпечує зв'язок минулого з сучасним і майбутнім, задає взаємозв'язок і стійкість життєвому досвіду, забезпечує неперервність розвитку людської історії.

Як органічно випливає з попереднього матеріалу, загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, узята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.

У загальнокультурному розвитку людського суспільства одним із основних визначальних чинників постає матеріальна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). В обох цих видах матеріального багатства суспільства функціонують речові елементи матеріальної культури, її предметна форма існування.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу у сфері матеріальної культури.

Поряд із засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сферою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці

(засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання). Без ретельного вивчення одягу, житла, домашнього начиння не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, "олюднені" її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, способи задоволення їх є суттєвою складовою культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці та засобів споживання, тобто тільки в предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про культуру праці різних історичних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших основах суспільного життя: оброблені людиною предмети природи (земля, вода, поля, сади), предмети побуту, наукове, медичне, навчальне обладнання та прилади тощо.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі пам'яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Отже, якщо матеріальна культура — це результат перетворюючої природу діяльності людей, то духовна культура — результат духовної діяльності людей. Вона функціонує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної культури розкриває її структура. До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:

а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світоглядна культура (філософські,політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування",

культура почуттів), естетична культура (мистецтво і література, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість тощо. Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури і мистецтва.

Особливий вимір займають у ціннісній сфері суспільної свідомості такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка). Звільнення людських почуттів та характеру відтак званого зоологічного індивідуалізму, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури;

б) різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво,

регулюють і спрямовують культурно-історичний процес;

в) матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості — поліграфічна, книговидавництво, музичних інструментів, паперова; театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв'язку, масової інформації тощо).

Іншими словами, у структуру духовної культури суспільства необхідно включати: готові результати духовної діяльності; розподіл продуктів духовної діяльності; освоєння (споживання) духовних цінностей, перетворення їх у досягнення кожної людини. Отже, духовна культура є вищим проявом і спрямовуючим чинником у системі цілісної людської культури, оскільки саме вона ціннісно орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, у тому числі сфері матеріального виробництва.

Саме вона є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини — почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов'ю, яка є вищим виявом і реалізацією духовності людини.

Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної

діяльності, за допомогою якої матеріально і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний, відмінний від природи світ, в якому вона живе.

Суттєвою ознакою людського в людині є любов, яка з давніх-давен посіла важливе місце в духовній культурі людства. Це можна проілюструвати на прикладі міфології народів світу, релігійної літератури, творів письменників і поетів, художників і композиторів, багатьох філософських трактатів.

Особливо важливе значення почуття любові в культурі полягає в його здатності перетворювати знання, образи, ідеї, цінності на ідеали. Ідея добра стає моральним ідеалом, коли животвориться любов'ю, і тоді служіння добру приносить вищу моральну радість, а зрада — муки сумління. Це ж стосується й ідеї Бога. Вона стає найвищою ідеальною реальністю, якщо животвориться почуттям любові до Бога і через нього — до його творінь.

Любов, таким чином, є глибинною основою культури і всього духовного життя людини. Це те, що підносить людину до вищих, священних, справді людських поривань. Надзвичайно влучно про це сказано в Першому Посланні святого апостола Павла до коринфян: "Коли я говорю мовами людськими і ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо!..." Отже, за Біблією, любов є вищою і за найглибші знання, і за найсильнішу віру, і за найвтішнішу надію.

Вищі духовні цінності тієї чи іншої культури виражаються в символічній формі через її святині. Вони сприймаються як національні чи релігійні й також пов'язані з любов'ю, їхній духовний зміст та ідеальне значення не може відобразити ніякий конкретно чуттєвий образ. Це здійснюється за допомогою символів, які є поєднанням чуттєвого і надчуттєвого. З давніх давен сонце і небо, вогонь і вода, колесо і хрест та багато інших предметів ставали символами, що входили до сфери культурної діяльності людини. Отже, й

почуття любові до цих предметів набирає символічних форм у вигляді обрядів та культових дійств.

Поділ культури на матеріальну та духовну здається самоочевидним. Зрозуміло й те, що предмети цих культур можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори живопису слугують різним цілям. Тому відмінності між матеріальною та духовною культурою дійсно існують.

Культура — явище цілісне. У будь-якому її прояві містяться матеріальне й духовне начала. Твори мистецтва потребують матеріальних затрат для їхнього створення та й існують у матеріальній формі — у вигляді картин, книжок, скульптурних зображень, нот тощо.

Водночас у будь-якому матеріальному предметі реалізовані ідеї, знання, культурний зміст. Наприклад, архітектурна споруда є продуктом матеріальної та духовної праці. Те саме можна сказати про той чи інший технічний засіб, предмет побутового вжитку тощо. Поняття "цивілізація" (від латинського СМІІБ — громадський, державний) з'явилося в середині XVIII ст. і часто вживалося з поняттям "культура" як його синонім для позначення сукупності якісно визначених (специфічних), локалізованих в історичному просторі й часі матеріальних та духовних надбань тих чи інших народів. Учені-історики, наприклад, розглядають як якісно специфічні такі соціально-культурні утворення: антична цивілізація, елліністична цивілізація, цивілізація майя та ін. Уданому випадку поняття "культура" і поняття "цивілізація" вживаються як тотожні.

Поняттям "цивілізація" активно користувались французькі просвітителі, називаючи цивілізованим суспільство, яке ґрунтується на засадах розуму, гуманізму і справедливості. Згодом цим терміном стали позначати високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури західноєвропейських народів.

К. Маркс та Ф. Енгельс пов'язували з поняттям "цивілізація" техніко- технологічні та організаційні завоювання суспільства для позначення вищої після дикості і варварства історичної епохи, пов'язуючи її. формування з поглибленням суспільного поділу праці, появою класів та держави. Розрахований тільки на примітивно мислячих. Це своєрідний ринок мистецтв.

Наприкінці XIX — у XX ст. поняття цивілізації з ініціативи німецького філософа Освальда Шпенглера (1880 — 1938) вживається для позначення етапу занепаду культури. Історія людства розглядається ним як співіснування відокремлених культур-організмів, кожен з яких має свої "душу" і "долю", проходить у своєму розвитку певні стадії: самозародження, зростання, старіння та смерті. Кожен культурний організм проходить аналогічні стадії: міфологічну ранню культуру (зародження), метафізично-релігійну високу культуру (зростання) та пізню закостенілу культуру (старіння), яка переходить у цивілізацію.

Старіючи і помираючи, культура вироджується у цивілізацію, яка має одні й ті самі ознаки: знеособлення життя, його інтелектуалізація, перехід від творчості до спорту, від літератури до вар'єте, від героїв до інженерів, від поезії до механіки, від героїчних діянь до механічної роботи, від становлення до окостеніння, перетворення народів на безликі "маси", перехід від продуктивної творчості до безплідності. На противагу цілісності й органічності культури цивілізація характеризується розвитком індустрії і техніки. Культура має душу, а цивілізація — методи та знаряддя.

Подібне тлумачення цивілізації дав також відомий англійський історик і соціолог Арнольд ДжозефТойнбі (1889—1975). Він обґрунтував концепцію коловороту локальних цивілізацій, які проходять у своєму розвитку і падінні однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. Кожна цивілізація має неповторну систему цінностей, норм, правил суспільного та індустріального життя.

Засобами охорони цивілізації від руйнування А.Дж. Тойнбі вважав духовну злагоду, моральну єдність народу, раціональність мислення правлячих верств. Можна затримати занепад або навіть уникнути його

шляхом залучення людей р,о всесвітньої релігії, утвореної на засадах об'єднання усіх релігійних культів для досягнення єдності духу народу. Саме релігія, на думку А.Дж. Тойнбі, дає людству той спектр цінностей, норм і символів, що забезпечує любов і милосердя, єдність і взаємодопомогу, глибоку духовність і моральність.

З критикою теорій локальних культурних циклів та коловороту локальних цивілізацій О. Шпенглера і А.Дж.Тойнбі виступив відомий німецький філософ- екзистенціаліст Карл Ясперс (1883—1969). Стрижневою в його філософських роздумах стала проблема

людини та історії через осмислення сутності культури і цивілізації як вихідних засад їхнього розвитку.

Суспільство й історія, вважав К. Ясперс, розпочинаються з людини, яка поступово усвідомлює себе як особливу істоту й намагається виразити цю особливість у різноманітних формоутвореннях культури. Історія людства має єдину основу — духовну, яка ґрунтується на вірі і реалізується в культурі. Віру К. Ясперс трактував не лише в релігійному, а й у широкому філософському розумінні — як здатність ставити, осмислювати і вирішувати найбільш загальні світоглядні питання.

Історія, за К. Ясперсом, починається зі своєрідного осьового часу — з моменту формування світових релігій і філософій, які піднесли дух людини до осмислення всезагального, забезпечили їхню духовну самостійність. Пробудження духу, формування філософської віри знаменують початок загальної історії людства, яка до того була поділена на локальні, не пов'язані між собою культури.

Отже, К. Ясперс обґрунтовує ідею духовної єдності людства як головного фактора, що спрямовує історичний поступ до свободи, і наголошує на необхідності усвідомлення її як головної умови подальшого існування й розвитку культури та цивілізації.

У XX ст. поширеним стає розуміння цивілізації як сукупності

матеріальних і техніко-технслогічних цінностей та благ. Що стосується духовних цінностей та надбань, то їх відбиває поняття культури. Культура, на думку прибічників цієї точки зору, є духовною і символічною, а цивілізація матеріальною; культура має творчу душу і формує духовність, а цивілізація — методи і знаряддя; культура передбачає високу якість особистості творця, а цивілізація орієнтується на масу та рівність тощо.

Як бачимо, в інтерпретації поняття цивілізації спостерігаються два основні підходи: позначення певного рівня розвитку суспільства та характеристика матеріально-технічних досягнень суспільства порівняно з духовними надбаннями. Обидва підходи часто переплітаються між собою і доповнюють один одного.

Суперечлива єдність зазначених підходів дає змогу виділити ще один аспект змісту поняття цивілізації, пов'язаний з характеристикою відповідності того чи іншого предмета (ідеї, процесу, суспільства в цілому) найбільш прогресивним, викристалізованим на основі загальнокультурних надбань людства уявленням про нього. У цьому аспекті поняття цивілізації зіставляється з поняттями "сучасне"/ "передове", "прогресивне", "нове" як у певних сферах суспільного життя (праця, побут, політика), так і в суспільстві цілому.

Яке ж суспільство може вважатися цивілізованим? Воно може вважатися таким, якщо в ньому на сучасному рівні розгорнуті всі сфери життєдіяльності людей — виробництво і споживання, наука і освіта, мистецтво і політика, мораль і право тощо. Поняття "сучасний рівень" є нічим іншим як відповідністю зразкам надбань загальнолюдської культури.

Проте, називаючи суспільство цивілізованим, ми ще мало що можемо сказати про становище і долю людини в ньому, про розвиток її як особистості, про її щастя. В оточенні найсучасніших речей людина може

не знайти себе, почуватися дискомфортно, відлюднено, тобто перебуватиу стані відчуження. Цивілізація може не влаштовувати людину, бути їй чужою. І людина тікає від культури, від самої себе.

Що ж перешкоджає цивілізованому суспільству задовольнити запити людини, забезпечити її самоутвердження і щастя? Більшість мислителів вбачає причину цього в бракові культури, тобто такого взаємозв'язку людини з предметним світом цивілізації, за якого існування останнього цілком підпорядковується розвиткові сутнісних сил людини. Якщо цього немає, суспільство стає ворожим їй, незважаючи на надбання техніки, технології, матеріальної культури в цілому, науки і освіти.

Отже, невід'ємною і суттєвою рисою сучасного цивілізаційного процесу має бути органічна єдність культури і цивілізації. Проте культура ніколи не поглинається цілком цивілізацією. Вона залишається жити порівняно самостійно як характеристика людського буття, як його смислотворче начало. Ось чому, якщо цивілізація виходить з-під контролю культури, то вона деградує. Реальністю культури є й те, що вона виявляє себе історично. Поза історією говорити про розгортання культури неможливо. Адже принцип конкретно-історичного підходу, про який ішлося вище, повною мірою стосується культури. Це означає перш за все, що при розгляді й оцінюванні тієї чи іншої культури не можна ігнорувати умови її формування.

Формуючи, розвиваючи людину, культура завжди є самотворчістю, результатом якої є постійне відтворення загальновизнаних цінностей, норм і смислів людської діяльності та постійне оновлення їх. Людина завжди у своїй культуротворчій діяльності перебуває між цими двома тенденціями, одна з яких прагне зберегти існуючі форми, тоді як друга спрямована на творення нових.

Саме тому попередні досягнення культури не відрізані від сучасності неперехідними межами. Вони у своїх неминущих зразках живуть у сучасності і житимуть у майбутньому. Наша духовна культура є плодом минулого і

сіменем май

12 Следующая ⇒