 |
|
Проблема єдності світу
Одним із центральних питань самовизначення людського існування є проблема єдності світу. За своєю сутністю і змістом вона фактично поділяється на дві підпроблеми: по-перше, — це питання про те, чим є для людського життя світ у цілому як існування; по-друге, ким є людина для цього світу з погляду найбільш загального бачення відношень "людина — світ".
По суті проблема єдності світу є питанням стосовно існування такої цілісності, в якій, як уже зазначалось, основним елементом світу є людина. Розкриваючи цю проблему, ми повинні визначити, що є найбільш загальним у взаємозв'язку, взаємовідношенні "людина — світ", що робить цю систему, це відношення органічно нерозривним, тобто єдиним.
У найбільш загальному вигляді історія світоглядної культури дає на це такі відповіді:
• людина є причиною, джерелом, основою цієї цілісності;
• сам світ має об'єктивний, природний характер існування;
• те, що стоїть над світом та "править" ним.
Історія усвідомлення людиною світу починається з міфології. Міфологія, вирішуючи питання про взаємозв'язок "людина — світ", дійшла висновку, що основою єдності світу є світ як природа. "Світ — природа" у даному випадку може тлумачитись як здатність народжуватися, перебувати у процесі народження. При цьому в міфології розуміння відношення "людина — світ" фактично ототожнюється з уявленням про абсолютну залежність людини від природи. Світ єдиний тому, що він як природа і породжує людське існування, і забирає його. Більше того, міфологія не визначає відмінності між живими і неживими істотами, людиною. Людськими якостями в класичній міфології наділено всі предмети: душу мають каміння, вітер, дорога, Сонце, Місяць тощо. Світло, темрява, повітря, вогонь, вода, земля здатні переживати, думати, мріяти, бажати. Отже, у міфології єдність світу пояснюється природним станом існування усіх явищ, де людина є пересічним явищем. Поряд із повною залежністю від світу, взаємозв'язком зі світом людина здатна самостійно мислити, діяти, як і всі інші об'єкти світу. Загальний висновок міфології щодо єдності світу такий: єдність світу полягає в природному характері його існування згідно із "головним законом виникнення та існування". У міфології це дозволялося робити, оскільки поняття "природа" і "світ" для неї не тотожні, а лише взаємопов'язані.
Якісно новим кроком в історичному поступі цієї проблеми є релігійна позиція. Релігійне бачення єдності світу пов'язане передусім з ідеєю "дії" надприродної сили. Бог у релігіях є насамперед творцем умов для існування людини, а вже потім людського життя, тобто він — творець світу людини. І в кінцевому підсумку, як доводить релігія, навіть далекі планети, на яких людина може ніколи не побувати, існують як акт божественного творіння світу буття людини. Якщо Бог їх створив, то їхнє існування, їхня досконалість і вади мають значення для людини, з'являються людині тільки через божественний дар бачення їх. Світло далекої зірки, створеної Богом, стає світом людини тільки завдяки здатності людини побачити у ній велич Бога.
Отже, релігія, абсолютизуючи роль і значення Бога, формує думку — світ єдиний завдяки єдиному Богу. Оскільки на Землі наявне як досконале, так і недосконале, то й людина має у собі ці крайнощі. Вона грішна, а тому Бог спонукає її до сповіді, каяття, спокути гріхів. Тому єдність світу і виявлення місця людини в ньому полягає в тому, що досконалому характеру божественної діяльності протистоїть недосконалість людського життя. Душа людини пройнята святістю, є іскра божественного духу, а тіло грішне, недосконале. Цим поділом світу на довершений і недовершений релігійний розум зробив видатне відкриття, що стосується проблеми єдності світу. Релігія проголошує: єдність полягає в протилежності досконалості Творця і недосконалості існування у світі Землі Богом створеного. Тому релігія спрямовує людину на самовдосконалення та вдосконалення навколишнього середовища: досконала людина (святий) єдина з досконалим світом (праведні діяння). Тобто єдність у постійному процесі (світ у процесі— людина у процесі).
Наукове бачення проблеми єдності світу ґрунтується на ідеї, яка звеличує людський розум. Наукові уявлення пропонують розглядати як зразок єдності світу людський організм. Існування організму людини вважається яскравою демонстрацією нерозривного зв'язку механічних, фізичних, хімічних, біологічних, розумових процесів. Сукупність названих процесів вважається якісно вичерпною щодо можливих форм існування у світі. Тобто людина — жива система, яка нерозривно пов'язана зі змінами, що відбуваються як у космосі, так і на землі та в її надрах. Єдність світу можна вбачати і в тому, що діяльністю людей керують передусім явища, пов'язані з тим, що називають природними інстинктами. Отже, людина і людство забезпечують своє існування завдяки єдності з природним світом. Оскільки поряд із наявною природою визнається існування створеної людиною "другої природи", здатність людини перетворювати світ згідно зі своїми потребами, визнається вищою формою існування єдності світу. Наука підкреслює, що тільки людині властива здатність визначати ці потреби й інтереси, давати теоретичне обґрунтування і оформлення цього перетворення світу (утворення якісно нових єдностей). Глибинність єдності світу і людини, яка діє цілеспрямовано, полягає також у тому, що людина здатна прогнозувати наслідки своєї діяльності, а також відмовитися від неї, усвідомивши її згубний вплив на довкілля.
Найбільш загальною формою вирішення проблеми єдності світу є філософська, в якій можна виділити дві позиції. Перша — єдність світу полягає в тому, що він (світ) об'єктивно існує. Друга — єдність світу визначена свідомою діяльністю людини.
Стосовно першої позиції зазначимо, що з поняття "світ" фактично вилучається поняття "людина". У цьому випадку пропонується думка: світ є цілісним явищем тому, що він сам по собі виник (є причиною самого себе). Чому це саме так, цього людина не знає і не може знати. Стосовно другої позиції зазначимо, що вона фактично не бере до уваги об'єктивне існування світу природи, абсолютизуючи суб'єктивний світ людини.
Безперечним, з погляду сучасних наукових даних, вважається, що спочатку виникла сама Земля як явище природного світу, а вже потім виникло людське життя. Однак для людини поза її свідомістю світ не існує. Свідомість не тільки відображає світ, а й творить його. Тим більше, що відношення "людина — світ" своє остаточне оформлення отримує саме у процесі мислення.
Отже, можна зробити висновок, що єдність світу полягає насамперед у реальному існуванні відношення "людина — світ". Це відношення у найбільш загальному вигляді може бути визначено так: без людини для людини світу немає. Слід зазначити, що це положення не означає неможливості існування у світі ніяких відношень поза людиною. Вони можливі, але принципово невідомі нам, оскільки відоме людині дане їй тільки через відношення "людина — світ" і ніяк інакше. При цьому людина усвідомлює, що власну досконалість вона обирає сама, абсолютизуючи її з метою організації найбільш сприятливих умов для власного існування, для досягнення власного щастя. При цьому людина не заперечує наявності певної досконалості у інших живих істот, які самі мають своє відношення до світу. Людина навіть здатна уявити можливість існування таких істот, які близькі їй за розумом або значно досконаліші в перетворенні світу відповідно до своїх мрій та бажань. Тому людина завжди у світі шукає щось подібне до себе, десь у глибині душі плекаючи надію, що вона нічого такого ніколи не знайде.
Що прочитати?
Бердяев Н. А. Человек. Микрокосм //Феномен человека. Антология. — M., 1993.
Вернадский В. Л. Философские мысли натуралиста. — М., 1988.
Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. — М., 1984. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М., 1987.
Запитання для самоконтролю
1. Як виникло поняття "світ"?
2. Які особливості релігійного бачення світу?
3. У чому полягає наукове розуміння світу?
4. У чому унікальність філософського тлумачення світу?
5. Як розуміє Всесвіт наука?
6. Що таке космос?
7. Як ви розумієте унікальність Землі?
8. Яка відмінність між науковим і філософським визначеннями матерії?
9. Різноманітність руху — що це?
10. Що таке соціальний простір і час?
11. Що дає розв'язання проблеми єдності світу?
Дискусійні питання
1. Чи існує альтернатива поняттю "світ"?
2. Релігійне тлумачення походження світу: досконалість чи обмеженість?
3. Чи є частково справедливим твердження: "Наука бездушно змальовує світ"?
4. Межі Всесвіту — які вони?
5. "Космонавт" чи "астронавт": яка назва пріоритетніша?
6. Чи може людина ефективно пояснити існування світу поза поняттями "матеріальне" та "ідеальне"?
7. Чи правда, що "спокій нам тільки сниться"?
8. Навіщо людині поняття "соціальний простір"?
9. Хто зацікавлений у "сповільненні" чи "прискоренні" часового виміру світу?
10. Чи дійсно людське у світі є унікальним?
Словник
Гармонія — поняття, що окреслює органічне поєднання, злагодженість, взаємну відповідність в існуванні предметів, речей, явищ світу.
Геоїд — фігура, якою характеризують форму Землі. Поверхня геоїда збігається з вільною незбудженою поверхнею води у Світовому океані.
Гравітація — те саме, що й тяжіння. Тяжіння — взаємодія (притягання) між всіма фізичними об'єктами, пов'язана з наявністю в них маси.
Дуалізм — принцип пояснення сутності світу, який виходить із визнання наявності в ньому двох рівнозначних його начал.
Егоцентризм — риса характеру, що виявляється в крайньому індивідуалізмі, егоїзмі.
Еліпсоїд — замкнена поверхня, лінія перетину якої площиною є еліпс або коло.
Зміст — сукупність елементів і процесів, що утворюють даний предмет чи явище.
Категорії — універсальні форми мислення, які відображають загальні властивості й відношення об'єктивної дійсності та пізнання.
Константа — стала величина.
Мазохізм — вид статевого збочення; у переносному значенні — одержання задоволення від моральних страждань.
Містифікація — вигадка з метою ввести когось в оману.
Нарцисичність — самозакоханість.
Паранойя — психічний розлад, що характеризується маренням переслідування.
Первинне — те, що лежить в основі існування іншого (вторинного). Первинне і вторинне взаємопов'язані — одне без другого не існує.
Плазма — повністю або частково іонізований газ, який містить практично однакову кількість позитивних і негативних зарядів.
Планети — великі кулясті тіла, які обертаються навколо Сонця і світяться завдяки відбитим сонячним променям.
Протилежності — сторони, елементи певної цілісності, які одночасно зумовлюють і взаємно виключають одне одного.
Субстанція — філософська категорія, якою позначається загальна основа всього існуючого та всіх змін у ньому.
Суще — те, що існує реально або в нашій (людській) уяві.
Форма — спосіб існування змісту, його внутрішня організація та зовнішнє вираження.
Душевне життя і духовність людини
Проблема духовності була, є й буде однією з центральних у світоглядній культурі людства. Вічним джерелом цієї проблеми є нестримне прагнення кожної людини визначитися з основами своєї діяльності, показати те, чому завдячує людина, роблячи той чи інший крок у своєму житті. Це визначення органічно пов'язане з аналізом сутності та співвідношенням таких понять, як "дух", "душа", "духовність".
§ 1. Поняття "дух", "душа", "духовність". Співвідношення духовного і тілесного
Загальноприйнятим вважається те, що своєрідна інтерпретація поняття "дух" започаткувалася ще у міфології.
Дійсно, численні міфи стародавніх суспільств розповідають про існування "духів", фантастичних істот, які органічно пов'язані з людиною, и тілом, зовнішнім виглядом та довкіллям. "Духи" перебувають у процесі постійної взаємодії з людиною, визначаючи особливості її життя. "Духи" згідно з міфологією існують незалежно (у сучасному контексті — об'єктивно) від поділу їх на шкідливих і корисних для людини. Цю незалежність порушує сама людина, спонукаючи їхнє існування в образах добрих і злих "духів".
Отже, поняття "дух" ("духи") у міфології виникає як необхідність означення питання про те, що чи хто скеровує діяльність людини, як це скеровування впливає на характер, спосіб життя людини.
Порівняно завершеного вигляду поняття "дух" набуває у релігії. Зокрема, Дух Святий, або Дух Божий (Параклет чи Паракліт, що у перекладі з давньогрецької означає "помічник", "розрадник"), у релігійних уявленнях постає як сила божественного натхнення. З погляду християнства, завдяки пришестю Ісуса Христа Дух Святий з'являється як те, що "послане" Христом і "свідчить" про нього. "Дух" постає як сфера натхнення, сфера потенційної здатності, що існує об'єктивно, незалежно від життя людини. Визнання об'єктивного характеру існування духу дає змогу навіть різноманітним сектантам говорити про творчий потенціал духу щодо людини.
Зримий образ духу в християнській традиції — це голуб (власне голубка), який існує як образ певного світового птаха, своїм теплом зігріваючи "яйце світове". Поширені у народів ісламу уявлення про гігантського чудесного птаха Рух (арабське ruch — дух) постають як фольклорно-казкове опредметнене бачення духу.
Отже, в релігії дух розглядається як об'єктивно існуюче явище, основною здатністю якого є можливість творити людину, її життя, характер і спосіб діяльності. Дух у релігії ототожнюється з особливим проявом сутності Бога (об'єктивне начало), однак релігія цікава і знаменна насамперед тим, що "заземлює", суб'єктивує явище духу, показує можливість існування його як індивідуального явища. Іншими словами, об'єктивний характер існування духу релігія пов'язує з людиною, суб'єктом суспільно-історичного процесу.
Цей зв'язок приводить до виникнення поняття душі як "іскорки" Божественного Духа, яка й "запалює" життям кожну людину. За образним висловлюванням Арістотеля, релігія розуміє під душею те, "що робить тіло живим". Тобто релігія підкреслює, що душа — це окреслений індивідуальним людським існуванням дух, це те у внутрішньому світі людини, що створене Божественним Духом. Душа — це життєдайне джерело, що є сутністю внутрішнього світу людини.
Однак релігія розглядає людину не як просте Боже створіння, а як істоту, яка зуміла прийняти від Бога і розвинути у собі величезний божественний дар — творити, жити у процесі діяльності. Душа як внутрішнє джерело людського існування з необхідністю, як і все людське, потребує свободи, суверенності, незалежності. І тоді вона реалізується у прагненні вийти за межі внутрішнього світу людини, "вихлюпуючись" у вигляді сили, яка реально скеровує життя людини і суспільства. Ця сила окреслюється поняттям "духовності". Духовність у релігії розглядається як існування таких явищ, які потенційність духу перетворюють у реальність духотворчості. Прикладами релігійного уособлення явища духовності є віра у Бога, любов до Бога, надія на Бога. Це також божественна освяченість людини і всього людського честю, совістю, гідністю, відповідальністю, свободою тощо. Все, чим конкретно у своєму житті керується людина і що освячене Богом, у релігії називається духовністю.
Новий злет (і одночасно падіння) у розумінні духу, душі, духовності дає наука. Вона знаменна тим, що стосовно людського життя і людської діяльності (у системі відношення "людина — світ") намагається не тільки пояснити, задля чого людина діє, а й знайти бачення оптимального характеру, людської діяльності, пізнати те, що називається істиною. Отже, знайти те одкровення, яке лежить в основі єдності людини і світу. Істина в науці розглядається як дух, який спроможний докорінно змінити життя людини, здатний спрямувати її іяльність на шляху досягнення певної цілі, реалізації процесу наближення до заповітної мети.
Наука, подібно до релігії, займається обожнюванням. Проте Богом-Духом для неї виступає Істина. І ця істина-дух свою здатність сили, яка скеровує діяльність людини, реалізує через психічний стан та мислення конкретного людського індивіда, тобто через внутрішній стан кожної людини.
Тому конкретизацію істини в людській індивідуальності наука називає душею. При цьому душу наука розглядає як органічну єдність психічного стану людини (вивченням цього стану займається психологія) зі способом і характером раціонального пізнання дійсності тією чи іншою мірою. Така душа з необхідністю пов'язується з породженйям духовності як історично і логічно визначеного явища, яке й здійснює безпосередній вплив на людину, її життя зокрема та життя суспільства в цілому. У цьому аспекті ідеї, ідеали, а також освячені Істиною (а не Богом, як у релігії) поняття віри, надії, любові, честі, совісті, гідності, порядності, правди, добра, зла, щастя та ін. постають як конкретний прояв духовності.
Суспільне окреслення цих понять робить духовність строго визначеною, історично конкретною. Саме така позиція науки у поясненні явища духовності.
Однак, намагаючись бачити духовність як цілковито завершену систему, наука стає на шлях заперечення душі, веде до втрати людиною своєї індивідуальності. Наука штовхає духовність у "лабети" істини, прийнятної для всіх, тобто знання, яке відривається від конкретного змісту діяльності свого творця (людини) — науковця.
Обмеженість міфології, релігії і науки у поглядах на дух, душу і духовність намагається подолати філософія. У філософії передусім підкреслюється єдність духу, душі, духовності. За форму цієї єдності філософи визнають своєрідне "кільце" (Г. Скоровода — "світ — кільце"), яке складається з духу, душі, духовності. Це "кільце" не має ні початку, ні кінця. Тому ми, використовуючи як основоположне те чи інше поняття, здатні виявити, що, наприклад, поза духом немає сенсу говорити про душу й духовність. Бачення душі неможливе без окреслення сфери реалізації духу і духовності. Про духовність — основний чинник людської діяльності — є сенс вести мову тільки як про явище, що веде до нових вершин духу та душі.
У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина. У кінцевому підсумку поняття "дух" вказує нам на існування об'єктивного начала, яке може визначально впливати на життєдіяльність окремої людини. Поняття "душа" вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність у відношенні до соціального і природного начала. Поняття "духовність" показує, що в об'єктивному плині світових подій людина та людство мають унікальну можливість керуватись як об'єктивно існуючими чинниками, так і своїми власними почуттями та думками, поєднувати чуттєве і раціональне в організації свого власного життя. Тому коли йдеться про необхідність злету духовності, треба мати на увазі невблаганний потяг людини до прогресу і щастя. Цей потяг буде спонукальним у життєдіяльності доти, доки існуватиме єдність духу (об'єктивно існуюче джерело людського життя), душі (суб'єктивний прояв духу, індивідуалізований дух) і духовності (реально існуюча, душею пережита сила духу, що безпосередньо спрямовує діяльність людини).
Усе викладене вище дає змогу дати такі визначення понять "дух", "душа", "духовність".