 |
|
Розуміння методу пізнання та закону
Метод (від грецького метод — буквально: шлях до чогось) — у найширшому значенні — спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність. Як засіб пізнання метод є способом відтворення мисленням речі, яка вивчається. Це — спосіб побудови і обґрунтування знання. До змісту методу входять низка прийомів, за допомогою яких людина пізнає чи практично освоює світ.
Так, на виробництві метод — це спосіб виготовлення речей, вирощування корисних рослин, тварин тощо. У науці метод — це спосіб досягнення нових результатів, наукових істин. Філософіяпротягом свого розвитку виробила загальний метод пізнання — діалектику, одну з найважливіших форм мислення.
Діалектика (від грецького — веду бесіду, розмірковую) у первісному значенні розумілась як мистецтво вести бесіду з метою спростування аргументів суперника і з'ясування змісту понять. Але вже від Платона її починають розуміти як метод пізнання ідей.
З чого виходить діалектика? По-перше, з принципу загального зв'язку — все поєднане з усім, світ — одне єдине велике ціле. По-друге, з принципу розвитку, про що мовилося в одному із попередніх розділів. Джерело розвитку діалектика вбачає у самих речах, усередині їх — у внутрішній суперечності, наявності внутрішніх протилежностей (тому розвиток є саморозвитком речей, явищ). Отже, на буденному рівні про її сутність можна сказати так — і те, й інше.
Протилежна діалектиці метафізика, навпаки, виходить із принципу ізольованості речей, явищ, із відсутності розвитку або визначення його як простого механічного переміщення чи як коловороту, джерелом якого є поштовх зовні (а звідси одразу виникає питання про автора першопоштовху, що приводить до ідеї Бога, Духа тощо). Отже, це підхід або те, або інше ("чи те, чи інше"), тобто однобічне мислення.
Крім метафізики, до альтернатив діалектики належать також такі філософські методи, як софістика, еклектика, "негативна діалектика", герменевтика як мистецтво тлумачення текстів та ін., про які власне йтиметься в курсі самої філософії.
Окрім філософських методів, у різних науках застосовуються спеціальні методи. Одні з них є загальнонауковими, застосовуються у всіх сферах знань (наприклад, метод моделювання, який нині набуває особливого значення, статистичний метод та багато інших). Інші є вузькоспеціальними і розраховані лише на вивчення певного об'єкта (метод мічених атомів, метод структурної лінгвістики тощо).
Загальнонаукові методи поділяють на емпіричні та теоретичні. До перших належать спостереження, вимірювання, опис, експеримент. Спостереження — це пряма і безпосередня реєстрація подій, які спостерігає дослідник. Вимірювання — спостереження, яке фіксує не лише якісні характеристики речей і явищ, а і їхні кількісні показники. Експеримент (від латинського — проба, досвід) — один з основних методів наукового пізнання, який передбачає планомірне, усвідомлене проведення спостереження, створення організованого, штучного середовища з метою отримання нової, необхідної інформації.
До теоретичних методів пізнання належать: аналіз як розчленування речі на складові з метою їхнього вивчення у процесі мислення чи на практиці та синтез як протилежний процес. Про єдність їх образно писав Гегель: коли дитина ламає іграшку, прагнучи заглянути що там всередині, вона несвідомо здійснює аналіз, коли ж потім, боячись, що її сваритимуть батьки, намагається її знову зібрати — неусвідомлений процес синтезу.
До цих же методів належать індукція та дедукція як рух від окремого, особливого до загального, закономірного чи навпаки. Ф. Бекон вважав метод індукції єдино правильним для природничих наук. Відомий же детектив Шерлок Холмс, герой творів А. Конан-Дойля, вдавався лише до дедуктивного методу, будучи прихильником ідей французького філософа Р. Декарта.
Сходження від абстрактного до конкретного і навпаки — ще один із теоретичних методів пізнання. Вдаючись до абстракції, дослідник виділяє головне, сутнісне і відволікається від випадкового, неголовного у речі, явищі. За допомогою абстракцій утворюються наукові поняття (наприклад, "людина", "речовина" тощо).
Метод аналоги (від грецького — подібність) визначає подібність, відповідність, тобто те, що має однакове значення. Моделювання (речове чи математичне) є створенням аналога, тобто взірця, норми певної речі чи явища. Цей аналог потрібен для збереження й розширення знання про оригінал для його перетворення або управління ним. Ідеалізація є мисленим створенням об'єктів, які не існують у дійсності (наприклад, у математиці це точка, у фізиці — ідеальний газ чи абсолютно тверде тіло, у суспільстві — ідеальна держава, ідеальна сім'я та ін.). Звідси — виникнення особистих та суспільних ідеалів, про що йшлося в розділі "Душевне життя і духовність людини". До цих же методів належать формалізація,методи історичного і логічного та ін.
Вчення про методи пізнання вивчається методологією — розділом філософії. Реальним предметом методологічного аналізу є не вироблення універсального методу, бо такого методу взагалі не існує, а дослідження існуючих методів, пошуки нових, виявлення тенденцій та напрямів їхнього розвитку, а також проблема взаємозв'язку різних методів у науковому дослідженні.
Яка природа методів? Своїм генетичним корінням метод виходить із практичної діяльності. Прийоми практичних дій людини від самого початку мусили узгоджуватися із властивостями за законами дійсності, із логікою тих процесів, з якими людина мала справу.
І, пізнаючи ці процеси, людина відкриває для себе досить важливу властивість існування світу: у зв'язках і відношеннях є багато чого стійкого, незмінного, повторюваного та необхідного. Ця властивість отримала назву "закон".
Отже, закон у найбільш загальній, абстрактній формі — поняття, яке відображає необхідне, суттєве, стійке, повторюване у тих чи інших явищах дійсності.
Таке розуміння поняття закону показує, що у світі, незалежно від свідомості людини, тобто об'єктивно, існує закономірність, відображення якої відбувається суб'єктивно і визначається поняттям "закон". Людина ж відкриває закони, наприклад, природи, остільки, оскільки вона змогла своєю свідомістю охопити необхідні, стійкі, повторювані зв'язки і відносини. І. Ньютон, пізнавши цілісність механістичної картини світу, відобразив її суб'єктивно, побачивши окрему грань — земне тяжіння. Але закони Ньютона "працюють" і тепер, бо це суб'єктивне відображення максимально близьке до свого прообразу.
Людина відкриває закони не тільки "першої" природи, в якій вона виникла. Людина часто творить закономірності "другої" природи, тобто того, що вона створила сама. Діяльність людини зумовлює виникнення ряду закономірностей суспільного розвитку і тих відносин, які складаються у певному суспільстві. Загальновідомо, що без праці, трудової діяльності людини як закономірності не може існувати суспільство.
Закон відображає одну зі сторін сутності, пізнання якої в теорії збігається із переходом від емпіричних фактів до формулювання законів, за якими відбуваються процеси, що вивчаються.
Типи законів різноманітні. Одні з них відображають функціональний взаємозв'язок між властивостями речей (наприклад, закон взаємозв'язку маси та енергії), інші — взаємозв'язок між самими матеріальними об'єктами у великих за розміром системах (наприклад, закони електромагнітних та гравітаційних взаємодій), між самими системами або між різними станами чи стадіями розвитку систем (наприклад, закон зростання ентропії, закон переходу кількісних змін у якісні).
Закони розрізняються також за ступенем спільності та сфери дії. Окремі, або специфічні, закони відображають зв'язок між конкретними фізичними, хімічними або біологічними властивостями речей (згадайте відомі зі шкільного курсу закони фізики, хімії чи біології).
Загальні закони відображають взаємозв'язок між загальними властивостями, виявляються на всіх рівнях буття і вивчаються такими дисциплінами, як філософія, кібернетика та ін.
У природі закон реалізується несвідомо, в результаті об'єктивної взаємодії матеріальних тіл. У суспільстві всі соціальні закони реалізуються завдяки свідомій, цілеспрямованій діяльності людей, тобто завдяки суб'єктивному фактору. Реалізація законів залежить від наявності відповідних умов.
Саме в суспільстві виявляється активна законотворча діяльність людини, особливо у таких сферах, як право і мораль.
Таке розуміння поняття "закон" дає підстави зробити такий висновок. Поняття закону, його розуміння дає змогу людині, людству визначатися з тим загальнонеобхідним, важливим у їхньому житті, що, з одного боку, відбувається завдяки об'єктивним процесам, а з іншого — завдяки послідовній, цілеспрямованій діяльності самих людей. Іншими словами, поняття закону відтіняє межі можливого і неможливого в житті та діяльності людей.
Що прочитати?
Барсков А. Г. Научный метод познаний: возможности и иллюзии. — M., 1994.
Варді А. Ф. Загадковий світ людини. — К., 1988.
Гурьев Д. В. Загадки происхождения сознания. — M., 1986.
Загадка человеческого понимания. — M., 1991.
Ильин В. В. Теория познания: Введение. Общие проблемы. — М., 1994.
Кон И. С. В поисках себя. Личность и ее самосознание. — М., 1984.
Лой А. Н. Сознание как предмет теории познания. — К., 1988.
Марков Б. В. Разум и сердце. — М., 1993.
Москвичев Л. Н. Знания о мире и мир знаний. — М., 1989.
Потебня А. А. Мысль и язык. — К., 1993.
Проблема сознания в современной западной философии. — М., 1989.
Рыбаков Н.С. Факт. Бытие. Познание. — М., 1994.
Спиркин А. С. Сознание и самосознание. — М., 1972.
Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1989.
Запитання для самоконтролю
1. У чому виявляється "вторинність" свідомості, її залежність від матерії?
2. Чи можна зрозуміти природу свідомості, якщо вивчати лише мозок людини?
3. Як ви розумієте співвідношення відображення і свідомості?
4. Як ви зрозуміли природу ідеального?
5. Чому трудову діяльність і людське спілкування вважають необхідними передумовами свідомості?
6. Яка структура свідомості?
7. Як пов'язані між собою свідомість і самосвідомість?
8. Чи може людина обмежуватися лише чуттєвим пізнанням? Обґрунтуйте свою відповідь.
9. Як співвідносяться мова і мислення?
10. Що таке суспільна свідомість і яка її структура?
11. Що таке істина, які її ознаки і критерії?
12. У чому сутність заблудження?
13. Як ви розумієте поняття "метод"? Яка його роль у пізнанні?
14. Чи існують закони в самому світі?
Дискусійні питання
1. Чи справедливе положення про те, що свідомість не тільки відображає світ, а й створює його?
2. У чому ви вбачаєте складність вирішення проблеми свідомості?
3. "Знання — це сила", — вважав Ф. Бекон. Поясніть, як ви це розумієте.
4. Які функції свідомості необхідні у житті людини?
5. Чи завжди свідомість є регулятором нашої поведінки?
6. Що, на вашу думку, є складнішим — пізнання "Я", тобто себе (самопізнання), чи пізнання світу?
7. Як ви зрозуміли ланцюжок таких понять: "свідомість" —> "пізнання" —> "знання"?
8. Які прояви несвідомого знайомі вам з власного досвіду? У яких формах проявляє себе несвідоме?
9. На вашу думку, двомовність (чи багатомовність) — це позитивне чи негативне для людини явище?
10. Чим небезпечна для суспільства стихія несвідомого?
Словник
Абстракція — мислене виділення істотних, суттєвих властивостей речей і явищ та відокремлення їх від неістотних, другорядних. За допомогою абстрагування формулюються наукові поняття. Протилежністю є конкретне — існуюче реально, предметне визначення всіх сторін і зв'язків речі, її властивостей.
Відображення — всезагальна властивість матерії, яка полягає у відтворенні ознак, властивостей і відносин відображуваного об'єкта. Здатність до відображення, його характер залежать від рівня організації матерії, про що йшлося у тексті розділу (згадаймо: подразливість — чутливість — психіка — свідомість. Остання властива лише людині).
Догматизм — сприйняття певного вчення чи положення як вічної (абсолютної) істини, як догми, тобто положення, яке приймається без досвідного обґрунтування і практичної перевірки, на віру. Там, де наявний догматизм, закінчується наука.
Егоцентризм — філософський та етичний принцип, за яким індивід, особистість вважається центром всесвіту; також — риса характеру, що полягає в крайньому індивідуалізмі, егоїзмі.
Екстравертний — звернений назовні, орієнтований на зовнішні подразники, націлений на навколишнє середовище.
Інтравертний — звернений всередину себе, орієнтований на власні, внутрішні переживання. Звідси — два протилежних типи особистості.
Пам'ять — психічна здатність зберігати у свідомості сприйняття і уявлення після переживання їх. Значення пам'яті неоціненне: якщо її немає, то решта людських здібностей стають непотрібними. Пізнання, мислення без пам'яті неможливі, адже ми не могли б вийти за межі безпосередньо сприйнятих нами об'єктів.
Прагматизм — один із напрямів сучасної філософії, представники якого вважають, що істинність знання перевіряється його практичною користю: "істинно все, що корисно".
Реальність — те, що є в дійсності, що існує. Об'єктивнареальність — усе, що існує незалежно від людини, людства (матерія, Всесвіт тощо).Суб'єктивна реальність — те, що притаманне людині: її думки, почуття (духовний світ людини).
Рефлексія — принцип людського мислення, що спрямовує його на осмислення й усвідомлення власного психічного стану. Рефлексія, як свідомість, спрямована сама на себе, тобто є самосвідомістю.
Формалізація — заміна всіх змістовних термінів символами, а всіх змістовних тверджень — відповідними їм послідовностями символів або формулами (згадайте математику).
Людина і природа
Надіємось, що ваш власний досвід та попередні розділи підручника ще раз переконали всіх нас у наступному. Ми, люди, нестримні у своєму бажанні по-справжньому пізнати світ, себе та перетворити існуючу реальність згідно власних потреб та інтересів. А це досить довга, важка і терниста дорога. І першим, що постає перед нами на цьому шляху, є природа.
Всі ми, начебто, досить чітко уявляємо, якою є природа. Але й до цих пір ми ще недостатньо повно розібралися в питаннях "ким ми, люди, є для природи?"; "якою вона, природа, є в нас і для нас?"
Що таке природа
Етимологічно, тобто відповідно до первісного значення слова, поняття природа є похідним від слів "при роді" (тобто родовій общині, формі спільноти людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю), "при родах", "при породіллі" (тобто при народженні, адже природа породжує людину). Але це поняття і в літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно.
У найширшому розумінні природа — це, перш за все, ми самі, а також все існуюче, весь світ в об'єктивній різноманітності його проявів. У цьому значенні поняття "природа" охоплює все суще, весь Всесвіт, воно близьке до поняття "матерія". Отже, це весь світ навколо нас у всій безкінечності своїх проявів, об'єктивна реальність, що існує поза людиною і незалежно від неї. Природа не має ні початку, ні кінця, вона безкінечна у просторі й часі, перебуває у безперервному русі, змінах. Отже, у цьому сенсі природа включає в себе і людське суспільство.
В іншому розумінні природа — це об'єкт науки, точніше — сукупний об'єкт "наук про природу", природознавства.
Але найбільш поширеним є розуміння природи як сукупності об'єктивних умов існування людства, його навколишнього середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Саме в цьому розумінні поняття "природа" вживається для характеристики її місця та ролі в системі відносин людини і суспільства та об'єктивної дійсності.
Таким чином, поняття "природа", "природне середовище" мають важливе практичне та психологічне значення, оскільки в них робиться наголос на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об'єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет людської діяльності, середовище людського існування.
Протилежне поняттю природа — поняття культура. Не розглядаючи останнє докладно (про це йтиметься в одному з наступних розділів), лише констатуємо, що культура — це освоєне, перетворене людиною, природа ж — те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, не залежними від людини законами. Культура, таким чином, є перетвореною людиною природою. Тому діяльність людини можна розглядати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне. Саме в цьому перетворенні природи знаходить прояв сутність людського способу існування у світі.
Людина, таким чином, у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас є частиною і породженням великої "матері-природи". Природа ж пов'язана сама з собою, оскільки людина є її частиною. Тому культурній історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складалися природні передумови суспільного життя.
Але природа для людини — не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природничих наук; оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за свою історію змушена також брати на себе відповідальність за збереження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.
Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі.
Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття навколишнє середовище, або довкілля. Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище, або на так звану першу, неолюднену природу, що існує незалежно від людини та її діяльності, яка ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним об'єктом пізнання та освоєння (інколи її називають "натуральною природою"), і другу, тобто природу, яка вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.
До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або можуть стати об'єктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими об'єктами можна вважати і певну частину Сонячної системи, так званий ближній космос. Отже, природне середовище не обмежується лише географічним середовищем. Поняття географічне середовище було введене у соціальну філософію та географію французьким ученим
Ж. Реклю (1830—1905) та російським природознавцем Л.І. Мечниковым (1838—1888), братом видатного фізіолога І.І. Мечнікова, і до початку космічної ери воно більш-менш правильно відображало сутність проблеми. Що ж до сьогодення, то географічним середовищем можна вважати лише ту частину природи, з якою суспільство безпосередньо контактує на певному історичному етапі. Воно охоплює тільки поверхню Землі, становить надзвичайно важливу, але не єдину підсистему природного середовища існування людини, в чому ми незабаром переконаємося.
Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об'єкти естетичного і морального ставлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені людиною, яких не існує у природі: рослини та тварини, виведені або створені людиною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, пов'язані з соціальною формою руху матерії і здійснювані через свідому діяльність людей, а також духовні, моральні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його.
Щоб переконатися в зростанні ролі штучного середовища в житті людини, звернемося до такого прикладу. Маса всіх штучно створених людиною неживих речей та живих організмів називаєтьсятехномасою. Маса всіх живих організмів, які існують у природному середовищі, називається біомасою. Сучасні елементарні розрахунки свідчать, що техномаса, вироблена людством протягом лише одного року, становить близько 1013—1014 тонн, біомаса ж, вироблена на суші, — 1012 тонн. Отже, вже сьогодні людство створило штучне середовище свого існування, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне. До цього слід додати також техногенний вплив людини, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть світіння Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів.
Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним об'єктом виробництва, а й об'єктом певного естетичного й морального відношення. Адже з природою, як уже говорилося, нерозривно пов'язане не лише фізичне, а й духовне життя людини. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і розуміння глибин людської душі.
Таким чином, можна зробити чотири принципових висновки, в яких відображається "людське обличчя" природи:
• природа така, що має здатність породжувати людину;
• людина як у прямому, так і в переносному розумінні народжується "з природи";
• природна основа людини є тими підвалинами, на яких тільки й можливе виникнення неприродного, тобто людського буття, психіки, свідомості тощо;
• у природному матеріалі людина втілює те, що є для неї непритаманним, неприродним. У підсумку природа стає засадами суспільного життя.
Різні тлумачення поняття "природа" відображають певну "сходинку" в розвитку культури та рівень суспільних відносин, про що йтиметься.