Главная | Обратная связь

Скептицизм — це світоглядна концепція, що піддає сумніву можливість творення адекватного образу об'єктивно існуючого світу.

Визначені принципи як структурні елементи світогляду можуть відігравати як прогресивну, так і гальмівну роль у формуванні й розвитку світогляду.

Дійсно, догматичний підхід у світоглядному освоєнні дійсності зумовлює жорстко, принципово і виважено визначати явища у світовому порядку, творити закони, відкриваючи об'єктивну природу їхнього існування, бачити значущість аксіом і необхідність теоретичного розкриття змісту тих чи інших змін у світі. Водночас, окрім названих позитивних сторін догматизму, ми бачимо і його гальмівну роль. Створена догматизмом визначеність окремих явищ переноситься на бачення світу в цілому. Догматизм не бачить світових явищ як процесу. Особливо шкідливий догматизм у політиці, коли ті чи інші теоретичні положення застосовуються без урахування змін соціальних реалій, які суттєво впливають на владні відношення у політичній системі зокрема і суспільній у цілому. Найперша догма, якою почала користуватися людина в процесі свого світоглядного становлення, — це сприйняття положення про свою унікальність і неповторність як аксіоми, як вічної істини. Однак ми, люди, не можемо стверджувати, що подібних нам у світі немає. Не можемо хоча б тому, що повністю, "до кінця" ми не знаємо себе. Найбільша загадка для людини — вона сама. Догматизм насильницьки примушує вірити, не враховуючи, що віра — це внутрішньо притаманний людині потяг до вибраного нею ідеалу, потяг, який завжди був супротивником примусу.

Щодо скептицизму потрібно підкреслити, що домінуючий у ньому сумнів дає змогу людині вести напружений пошук різноманітних підходів у поясненні того чи іншого явища. Скептицизм підводить людину до бачення світових явищ як процесу. Скептицизм заперечує "сліпу" віру, говорить про необхідність і безперервність пошуку істини.

Проте скептицизм у крайньому своєму прояві може відбутись, і часто це робить, як засіб невпевненості, песимізму і зневіри. Він витісняє оптимістичні настрої, розвиває у людини вразливість і хворобливість відчуття.

Говорячи про монізм як один із принципів формування і розвитку світогляду, потрібно підкреслити, що монізм — це принцип, виходячи з якого світ пояснюється як прояв єдиного начала. Саме завдяки моністичному підходу до пояснення відношення "людина — світ" людина починає бачити дійсність як цілісне явище, як організований процес, у якому із суворо визначеною послідовністю відбуваються закономірні зміни. Саме монізм дає змогу віднайти, з одного боку, взаємозалежність явищ, а з іншого — чітко визначену відмінність між цими явищами.

Однак монізм не залишає місця альтернативній думці і дії щодо певних явищ. Монізм часто "губить" творчість, абсолютизує "запрограмованість" людини. Монізм є абсолютно незаперечним, однобоким і категоричним.

Протилежністю монізмові у сфері формування і розвитку світогляду є плюралізм. Плюралізм — це світоглядна концепція, за якою все існуюче складається з кількох або багатьох, насамперед духовних, сутностей, які не зводяться до єдиного начала. Справляючи суттєвий вплив на світоглядне освоєння дійсності, плюралізм дає змогу людині творити багатопланове ставлення до світу. Низка альтернативних думок щодо того чи іншого явища дає змогу бачити багатоманітність і різнобічність існування світу. Плюралізм — основа суверенності й незалежності думки; він намагається утвердити рівноправність і толерантність в оцінці різноманітних проявів світового порядку. Плюралізм розкріпачує духовний характер світогляду, він утверджує право на вибір найдієвішого світоглядного орієнтира в багатоманітному відношенні "людина — світ".

Водночас плюралізм є своєрідним розпорошенням думки. Він часто заважає знайти основне, головне у світоглядній орієнтації людини і суспільства. Плюралізм може навіть відвести далеко від істини, а не наблизити людину до неї.

Говорячи про плюралізм і монізм, слід пам'ятати, що ці принципи у світоглядному аспекті взаємопроникають, взаємодоповнюють один одного. А це веде до того, що множинність плюралізму може породжувати оригінальну, цікаву, найбільш оптимальну моністичну дію. Може відбутися й зворотний процес. Зокрема, моністична цілісна окресленість породжує альтернативність думки, світоглядну розмаїтість у плюралістичному вимірі.

З-поміж основних принципів формування і розвитку світогляду чільне місце посідають досвід і мудрість.

Саме завдяки їм людина виходить на завершальні етапи у своїй діяльності.

Досвід — це сукупність знань і навичок їхнього набуття, що виникає на основі й у процесі безпосередньої практичної взаємодії людей із зовнішнім світом. Це накопичення знань і навичок, які можуть бути використані й реалізуються в процесі пізнання та перетворення світу. Це також форма чуттєво-раціонального засвоєння людиною здобутків попередньої діяльності як її самої, так і людства в цілому.

Отже, бачимо, що досвід є своєрідним результатом органічної єдності людини і світу. З одного боку, це суб'єктивне явище, стан свідомості, з іншого — це збагачена діяльністю об'єктивна природа суспільного життя.

Залежно від того, хто є його суб'єктом, говорять про індивідуальний, особистий, колективний, сімейний, національний, суспільний досвід тощо. Звичайно, цей поділ має абстрактний характер. Конкретно-історично досвід реалізується відповідно до специфічних видів діяльності людини, породжуючи, відповідно, економічний, політичний, моральний, естетичний, природничо-пізнавальний, мистецький, релігійний, філософський досвід тощо.

Усе це показує, що від засвоєння і накопичення здобутків багато в чому залежить життя кожної людини зокрема і суспільства в цілому, бо досвід із необхідністю приводить до формування того чи іншого світогляду, який є основою перетворюючої життєдіяльності людей.

Органічним поєднанням досвіду, мислення і практично-духовної діяльності є мудрість. Мудрість — це таке відношення людини (чи іншого суб'єкта) до дійсності, коли вона вміє дати найбільш досконалу оцінку самому світу і знайти оптимальний варіант його перетворення згідно з її потребами й інтересами.

Попередній розгляд досвіду, а також розуміння мислення як органічної єдності інтелекту і волі дає підстави говорити про те, що мудрими не народжуються, ними стають, набуваючи досвіду, зрілого бачення дійсності та його вмілого використання.

Мудрою вважають людину, яка майже не припускається помилок. Вона не береться за справу, не організувавши своєї діяльності: спочатку сумнівається в очевидному, обирає мету, цілі, продумує ймовірні наслідки своїх майбутніх вчинків, переглядає можливі варіанти дії і лише після цього чинить. У такому разі перед нами мудрець — людина, яка знайшла єдино правильний (на даний момент) шлях до мети. Отже, мудрість — вироблена роками здатність людини бачити правду, яка максимально близька до істини. Мудрість — це вміння служити цій правді і діяти відповідно до неї.

Мудрість, таким чином, є одним із головних принципів формування світогляду. Адже через мудрість людина усвідомлює світ у всій його цілісності, бачить у ньому не лише його глибинність, а й межі своїх можливостей і міру власної значущості. У мудрості людина усвідомлює себе і світ як проблему, ставить радикальні питання, шукає розуміння і спасіння, вказує і обирає найбільш оптимальний шлях своєї діяльності. Через мудрість і любов до неї людина творить свою свободу.

Мораль і світогляд

Досвід і мудрість як принципи формування і розвитку світоглядної культури з необхідністю ведуть людину до сфери моралі. Мораль — це сфера соціального, що існує як система поглядів і уявлень, норм і оцінок, принципів, правил і переконань, у межах яких регулюється поведінка людей. Ця сфера є проявом історично визначених реальних відносин людей: як одних до інших, так і самої людини до різних форм її історично сформованих спільностей.

Мораль є найдієвішим визначником світоглядної культури. Зародження моралі пов'язують із первісним суспільством, у якому виникає природна потреба регулювання відносин між людьми на засадах відчуття та усвідомлення значущості одних і безперечної поваги до інших. Практика взаємовідносин у стародавньому суспільстві, що складалася під впливом жорстокої боротьби за існування, поступово творила звичаї, традиції, яких потрібно було суворо дотримуватися. Основою такої моралі були первісна рівність і притаманний родовому суспільству колективізм. Людина природно-духовно відчувала свій нерозривний зв'язок із колективом, бо самостійно не могла протистояти багатьом своїм суперникам, а також задовольняти свої основні, передусім природні, потреби. Вірність і відданість своєму роду і племені, захист, взаємодопомога, співчуття і милосердя — загальноприйняті норми моралі того часу. В ім'я свого роду виявлялися працелюбність, витриманість, мужність, хоробрість, зневага до смерті. Завдяки спільній праці в первісному суспільстві формувалися такі моральні почуття, як обов'язок, справедливість, прихильність. Те, що у первісному суспільстві не було суттєвої майнової диференціації, — заслуга моралі, яка була єдиною для усіх членів роду, всього племені. Кожен, навіть найслабший представник роду, завдяки загальноприйнятим нормам відчував за собою його колективну силу. А це було джерелом прояву такого морального почуття, як гідність.

Проте не можна сказати, що у первісному суспільстві розвивалися лише позитивні моральні якості людини. Там формувались також негативні моральні риси. Саме в родовому суспільстві з'являється звичай кровної помсти і людоїдства. Суворі принципи життя зумовили формування таких моральних принципів, як жорстокість, зрадництво і фанатизм.

У первісному суспільстві мораль стала однією із засад формування міфологічного світобачення. Вона надихала людину на сліпе підкорення природі, дотримання звичаїв і звичок, які фактично забороняли їй виявляти себе як особистість.

З подальшим розвитком суспільства, людських взаємин сягає нового рівня і мораль. З поділом праці розпадається колективізм родових моральних відносин. На зміну колективістській моралі приходить мораль, яку визначають жадібність, груба пристрасть до насолоди, брудне користолюбство і виправдане грабіжництво. Ця мораль вибирає собі у підручні такі засоби, як злодійство, насильство, зрадництво, підступність. Нова мораль стає позародовою, заперечує звичаї, традиції минулого і натомість проголошує принципи, що виправдовують соціальну нерівність і несправедливість.

Проте нова мораль стала не лише кроком назад у формуванні світоглядної культури. Нові члени суспільства — вільні громадяни держави — не сприймали жорстокості, людоїдства, і ці норми почали засуджуватися. Ця мораль зробила найвагоміший внесок у світоглядну культуру — вона вперше засудила наявність у людини рабської свідомості, яка зумовлювала моральну пригніченість особи.

В історії Середньовіччя мораль фактично ототожнювалася з релігійним проявом духовності. Церква, реально завоювавши політичну владу за допомогою релігії, намагалась заволодіти і душами людей.

Норми моралі стали розглядатися крізь призму релігійних приписів, зазнаючи суттєвих трансформацій. Наприклад, мораль, яка проповідувалась християнською церквою, мала за мету захист існуючих соціальних відносин на основі примирення гнобителів і пригноблених. Ця мораль, яка ґрунтувалась на ідеї християнської рівності людей перед Богом і смиренності перед можновладцями, зовні мала вигляд загального для всього суспільства явища. Однак насправді вона була лицемірним прикриттям аморальної практики і дикого свавілля тих, хто перебував біля керма влади. Мораль Середньовіччя являла собою яскравий прояв дволикості: з одного боку, була пропагандою гуманістично орієнтованої, наприклад, християнської моралі, з іншого — реальні моральні відносини були дуже далекими від любові до ближнього, милосердя тощо. Поряд із цим значну позитивну роль відіграли лицарські, дворянські кодекси честі, які приписували феодалу виявляти вірність сюзерену і "дамі серця", чесність, справедливість, безкорисливість та інші високі моральні якості.

Мораль епохи Ренесансу відіграла значну роль у розвитку людської цивілізації. Це було відродження і понятійне народження гуманістичного змісту моралі. Як вищий прояв принципів і норм поведінки мораль спустилася від Бога до людини. Усвідомивши дійсну природу свого існування і відчувши смак людинолюбства, мораль Ренесансу пориває із середньовічною дволикістю. Ця мораль проповідує і життям освячує тілесну й духовну досконалість людини, вічність добра і минущість зла, непохитну єдність слова і діла.

Починаючи з періоду Нового часу і майже до середини XX ст., мораль переживала різні стани відродження своєї дволикості і зародження відкрито апологетичного характеру. Спочатку, у XVII—XVIII ст., мораль засуджувала паразитичний спосіб життя аристократії і пропагувала як позитивні норми і принципи працелюбність, бережливість, скромність, чесність та ін. Моральним ідеалом того часу була енергійна, ділова людина, яка в будь-який спосіб домагається успіху, багатства і поваги співвітчизників. Ця мораль спиралася на героїзм людини і її здатність до самопожертви.

Однак у XIX—XX ст. обіцяне офіційною мораллю різних соціальних систем царство розуму і справедливості насправді виявилося пануванням грошового мішка, злиденності, соціальними лихами і хворобами. Обіцяне "світле" і "багате" майбутнє потонуло в обіймах духовної деградації особистості. Дволикість моралі поставала чимдалі наявніше. Розходження слова і діла стало моральною нормою і принципом діяльності різних типів суспільств. Людина почала поступово втрачати моральний орієнтир, необхідність вивіряти свої вчинки за взірцями, стала керуватися інстинктивно визначеними, хибно окресленими потребами й інтересами. "Світле" сьогодення, невизначеність майбутнього є моральною парадигмою людської цивілізації кінця XX ст.

Проте це не єдина парадигма розвитку сучасної моралі. Адже сьогодення людства характеризується активізацією його діяльності, зростанням інтересу до свого майбутнього. Страх людства перед майбутнім відступив на другий план хоча б тому, що практично зникла загроза ядерного воєнного протистояння, людство взяло курс на перехід від конфронтації до співробітництва. Цей перехід можливий і цілком реальним стане тоді, коли сформується нова мораль і реалізуються гуманістично орієнтовані принципи моральності, коли на засадах цих принципів взірцями будуть нові норми моралі.

Орієнтована на майбутнє, гуманістично окреслена мораль — це передовсім осмислені з позиції сьогодення християнські цінності. Також це позначені знанням, вивірені наукою шляхи до істини, яка, реально існуючи у правді кожної людини, постає близькою і рідною цій правді. Нарешті, потрібно усвідомити, що найвищий прояв моральності — це життя кожної особистості, яка, вибираючи найвищою цінністю себе, людину, реалізує це життя, пам'ятаючи, що цінність людини значуща лише в межах людського вибору. Минаючи цей вибір, людина стає аморальною.

Мораль стає дійсно принагідним світоглядним орієнтиром тоді, коли людина і суспільство керуються у своєму житті такими моральними принципами і нормами, як доброчесність, совість, правда, милосердя, доброзичливість, вірність ідеалам, справедливість, добропорядність, братерство, миролюбність, працелюбність, рівноправність і свободолюбність, глибока віра у найвищий ідеал — людське щастя.