Главная | Обратная связь

Інститут магістратури у Стародавньому Римі

Магістратура. Цей державний інститут також виник внаслідок впровадження у життя реформ Сервія Туллія. Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі — уповноважені представляти Римську державу і від її імені здійснювати державні акти в галузі управління і судочинства. Під час перебування на посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності або усунутий, зміщений з неї. Виконання обов'язку магістрату — не служба, а честь, пошана. Магістратури поділялися неординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні). Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповнювати закони. Інститут магістратури характеризується певними загальними ри­сами:

1) виборність;( Усі магістрати, за двома винятками, обирались Народними зборами — центуріатними або трибутними .До невиборних, призначуваних магістратів належали диктатор і начальник кінноти.)

2) колегіальність;( На кожну посаду (крім диктатора і начальника кінноти) обирали по декілька осіб. Особливість цієї колегіальності полягала у тому, що вони не мусили повсякчас діяти спільно, колек­тивно, а працювали окремо, тобто розв'язувати питання одноосібно. Кожен з магістрів був наділений всією повнотою влади у межах даної магістратури. Але при розв'язанні важливих питань урядовці кожної магістратури повинні були ці питання між собою узгоджувати (скажімо, військовий похід).)

3) недовгочасність; ( Ординарні (звичайні) магістрати звичайно обиралися на рік (крім цензорів, яких обирали на п'ять років).

4) відповідальність перед народом; ( Кожен магістрат за діяльність відповідав перед зборами, які його обрали. Однак вищих магістратів можна було притягнути до відповідальності перед судом Народних зборів тільки після закінчення строку їх повноважень)

5) безоплатність( За працю магістрати не діставали винагороди. Праця магістрату вважалася почесною, тому ганебним вважали брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках самим магістратам доводилось зазнавати чималих витрат, зокрема на виборчу кампанію, офіційні й неофіційні прийоми, оснащення війська тощо. Тому обіймати ці посади могли переважно тільки люди заможні. )

Ординарні (звичайні) магістратури.

Консули. Найвищими і найранішими за часом утвореннями були посади двох консулів. Спочатку консулами могли бути тільки патриції, але плебеї домоглися доступу до цієї посади. Консулів обирали на центуріатних зборах і вони наділялися вер­ховною владою. їм належала вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари.

Претори. У відповідь на здобуття плебеями однієї з двох консульсь­ких посад патриції у 366 р. до н.е. домоглися створення посад двох преторів — заступників консулів, які обиралися на центуріатних зборах з патриціїв. Оскільки консули здебільшого перебували поза Римом (на війні), то претори повинні були виконувати всі їхні обов'язки.Головним обов'язком преторів була охорона порядку в місті. Звідси випливала їхня кримінальна і цивільна юрисдикція, яка згодом стала основною компетенцією преторів. Володіючи правом вищої влади, претори вирішували справи, навіть якщо не було відповідного закону чи всупереч нормам існуючого, але застарілого права. Цим пояснюється та велика роль, яку відіграли претори в розвитку римського права. Цензори. З 443 р. до н.е. за ініціативою патриціїв і з їхнього середовища центуріатні збори почали обирати двох цензорів. З 351 р. до н.е. доступ до цієї посади відкрили і плебеям. Законом Публія Філона (339 р. до н.е.) встановлено, що один з цензорів має бути плебеєм. Цензорів обирали на п'ять років, оскільки сенат також переобирався кожних п'ять років. До обов'язків цензорів входило: 1) визначення май­нового стану громадян і розподіл їх за розрядами, центуріями і трибами; 2) складання списку сенаторів (згідно зі законом Овінія 312 р. до н.е.). У зв'язку з цими обов'язками виникли й нові функції цензорів, а саме: здійснювати нагляд за поведінкою, моральністю громадян, боротися з розкішшю, марнотратством (видавали, наприклад, едикти проти розкоші, встановлювали опіку над марнотратниками).

Трибуни (плебейські або народні). Ця магістратура мала особливе значення. Народні трибуни були з середовища плебеїв. Основне їх завдання — завжди і всюди захищати економічні, політичні та особисті права плебеїв. Обирали щорічно двох, потім п'ятьох (з 471 р. до н.е.), а згодом десятьох (з 457 р. до н.е.) трибунів на зборах плебеїв у трибах. Особа трибуна вважалася недоторканою. Трибуни дістали право контролювати дії всіх магістратів (крім диктатора і цензорів) та сенату. Їхнє вето скасовувало розпорядження магістратів, рішення сенату і навіть пропозиції, які виносились на розгляд Народних зборів. Вони скликали плебейські трибутні збори і головували на них.

Едили. Належали до магістратів середнього рангу. Плебейські трибутні збори щорічно обирали двох едилів. З 366 р. до н.е. у три-бутних (але не плебейських) зборах почали обирати ще двох так зва них курульних едилів, які були патриціями. їх вважали дещо вищими за рангом, ніж плебейських едилів, оскільки під час вирішення справ вони користувалися правом сидіти у так званому курульному кріслі, що було привілеєм вищих магістратів. З часом різниця між плебейськими і патриціанськими едилами стерлась. Усі четверо створили єдину колегію. До їхніх обов'язків входили: нагляд за порядком у місті, протипожежним, санітарним станом, керівництво поліцейською та пожежною службами. Вони повинні були піклуватися забезпеченням міста продовольством, паливом, наглядати за дотриманням правил торгівлі на ринках, за правильністю мір і ваги, відали влаштуванням масових ігор, видовищ, на організацію яких нерідко витрачали значні власні кошти. Це сприяло їхній популярності, відкривало доступ до вищих посад, хоча посідати такі магістратури могли переважно люди заможні.

Квестори відали державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в поході консулів і відали військовою скарбницею, розподілом і продажем воєнної здобичі.

Есктраординарна (надзвичайна) магістратура.

Диктатор. До цієї магістратури вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. Диктатор стояв на чолі Латинського союзу. Перші римські диктатори очолювали союзне військо. Диктатора призначали консули за пропозицією сенату .Кандидатуру на диктатора звичайно підбирав сенат, зазвичай з колишніх консулів. Призначали диктаторів спочатку тільки з патриціїв. Диктатор призначався строком на шість місяців. Якщо висунуте завдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноваження. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністративної (однак не законодавчої) влади. Начальник кінноти — це ще один екстраординарний магістрат. Як уже зазначалося, його призначав диктатор на час своєї діяльності, він був помічником, заступником диктатора у військових та адміністративних справах. Вето магістратів на нього теж не поширювалося. Як начальника кінноти, так і самого диктатора можна було притягнути до відповідальності перед Народними зборами, однак тільки після припинення ними своїх повноважень, тобто припинення діяльності як магістратів.