Главная | Обратная связь

Історія розвитку науки

Історія зародження й розвитку науки нараховує багато століть. Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя за ра­хунок пізнання і незначного перетворення навколишнього світу. Сто­літтями і тисячоліттями нагромаджений і, відповідно, узагальнений досвід передавався наступним поколінням. Так історично ви­никла перша форма науки (наука античного світу), предметом вив­чення якої була вся природа в цілому.

Першопочатково створена антична наука мала риси натурфілософії. Природа розглядалась цілісно з перевагою загального і недооцінкою конкретного. Натур­філософії властиві як геніальні здогадки, так і фантастичні ви­гадки про навколишній світ.

Розглянутий період розвитку науки належить до першої фази процесу пізнання – безпосереднього спостереження. У V ст. до н.е. із натурфіло­софської системи античної науки в самостійну галузь пізнання по­чинає виділятись математика. В середині IV ст. до н. е. потреби відліку часу, орієнтації на Землі, пояснення сезонних явищ привели до ство­рення основ астрономії. У цей період відокремлюються основи хімії, результати досліджень яких використовувались при вилученні ме­талів із руд, фарбуванні тканин та виробів із шкіри.

Перші елементи науки з'явились у стародавньому світі у зв'язку з потребами суспільства і мали суто практичний характер.

У стародавній Греції в науці зароджується науковий рівень пізнання. Створюються перші теоретичні системи у галузі геометрії (Евклід), механіки (Архімед), астрономії (Птоломей).

У епоху Середньовіччя великий вклад у розвиток науки внесли вчені арабського Сходу і середньої Азії: Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруні та інші.

У Європі в Середні віки великого поширення набуває специфіч­на форма науки – схоластика, що основну увагу надавала розробці християнської догматики, разом із тим вона внесла значний вклад у розвиток осмислення культури, в удосконалення мистецтва теоретичних дискусій.

У науково-філософській системі Аристотеля намітився поділ на­уки на фізику і метафізику. В подальшому всередині цієї системи поступово починають виділятися як самостійні наукові дисципліни логіка і психологія, зоологія і ботаніка, мінералогія і географія, есте­тика, етика і політика. Таким чином, почався процес диференціації науки і виділення самостійних за своїм предметом і ме­тодами окремих дисциплін.

З другої половини XV ст. у епоху Відродження починається пе­ріод значного розвитку природознавства як науки, початок якого (се­редина XV ст. – середина XVI ст.) характеризується нагромаджен­ням значного фактичного матеріалу про природу, отриманого на основі екс­периментальних досліджень. У цей час проходить подальша диференціація науки; в університетах починають викладати основи фундаментальних наукових дисциплін – математики, хімії, фізики.

Перехід від натурфілософії до першого наукового періоду у роз­витку природознавства проходив досить довго – майже тисячу років, що пояснюється недостатнім прогресом розвитку техніки, фундаментальні науки в той час не мали достатнього розвитку. Аж до початку XVII ст. математика являла собою науку тільки про чис­ла, скалярні величини, відносно прості геометричні фігури і вико­ристовувалась в основному в астрономії, землеробстві, торгівлі. Алгебра, тригонометрія і основи математичного синтезу тільки зароджувались.

Другий період у розвитку природознавства, який охарактеризований як революційний у науці, припадає на середину XVI ст. – кінець XIX ст. Саме в цей період були зроблені значні відкриття у фізиці, хімії, механіці, математиці, біології, астрономії, геології. Ця епоха дала плеяду видатних учених, праці яких сильно вплинули на подаль­ший розвиток науки.

Геоцентрична система побудови світу, створена Птоломеєм у II ст.., замінюється геліоцентричною, винайденою М. Коперником, Г. Галілеєм. У цей час, як самостійні науки, виникли хімія, ботаніка, фізіологія і геологія.

У період кінця XVII ст. І. Ньютоном був відкритий закон все­світнього тяжіння. По суті це була перша наукова революція, пов'я­зана з іменами Леонардо Да Вінчі, Г. Галілея, Й. Кеплера, М.B. Ло­моносова, П. Лапласа та інших видатних учених.

У середині XVIII ст. учені висловили ідею про всезагальний взає­мозв'язок явищ і процесів, що проходять у реальному світі. Ці ідеї вперше запропонував Р. Декарт, потім розвинули М.В. Ломоносов (закон кіне­матичної теорії матерії, ідея розвитку Землі), І. Кант, К. Вольф.

Промислова революція кінця XVIII ст. – початку XIX ст. – ви­нахід Д. Уаттом парової машини, яка перетворювала теплову енер­гію в механічну – стала могутнім стимулом подальшого розвитку на­уки. Фізики відкрили електричний струм і явище електромагнітної індукції (А. Вольт, В. Петров, Г. Деві, А. Ампер, М. Фарадей та інші), успішно розроблялась хвильова тео­рія світла (Т. Юнг, О. Френель). До того часу належить також фор­мування біології як науки про закони життя і розвитку живих організмів, порівняльної анатомії, морфології, палеонтології. Нагро­мадження фундаментальних результатів з питань дослідження живої і неживої природи сприяло створенню умов для великих відкриттів XIX століття, які, в свою чергу, стимулювали швидкий розвиток усіх природничих наук. Це закон збереження і перетворення енергії, відкритий Й.-Р. Майєром, Г. Гельмгольцем, Дж. Джоулем, який є основним законом природознавства, що виражає єдність всіх фізич­них форм руху матерії; це клітинна теорія, розроблена Т. Шванном і М. Шлейденом, які довели єдність всіх складних організмів; це ево­люційне вчення Ч. Дарвіна, який доказав єдність видів рослин і тва­рин, їх природне походження і розвиток.

Такий великий стрибок у розвитку науки сприяв подальшому процесу її диференціації. Великим науковим досягненням XIX ст. є відкриття Д. Менделєєвим періодичного закону хімічних елементів, який і довів наявність внутрішнього зв'язку між речовинами. Величезне значення мали відкриття неевклідової геометрії (М. Лобачевський) і законів електромагнітного поля (Дж. Максвелл), електромагнітних хвиль і тиску світла. Ці відкриття були принциповими для природознавства і викликали в ньому глибокі зрушення.

Революційні процеси в науці, що відбулись в XVI-XIX століттях, привели до корінної зміни поглядів на навколишній світ. Перший етап революції (середина XVII – кінець XVIII ст.) дозволив виявити, що за видимістю явищ існує дійсність, яку наука має вивчати. Саме з цього часу природознавство практично стає наукою, опирається на поняття і пояснення цих спостережень. Революційна ідея розвитку і всезагального зв'язку природи характеризує другий етап революції у науці (кінець XVIII ст. – кінець XIX ст.).

Наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. революція в природо­знавстві вступила в нову, специфічну стадію, фізика переступила поріг мікросвіту, був відкритий електрон, закладені основи кванто­вої механіки (М. Планк, 1900 p.). Було встановлено, що закони мікросвіту істотно відрізняються від законів класичної механіки. Електрон, так само невичерпний, як і атом, природа безкінеч­на.

У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризується досить високими темпами. На основі досягнень математики, фізики, хімії, біології та інших наук одержали розвиток молекулярна біологія, ге­нетика, хімічна фізика, кібернетика, біокібернетика, біоніка тощо.

У середині XX ст. розпочалася науково-технічна революція, яка являє собою корінне, якісне перетворення продуктивних сил. У цей період провідну роль відіграє наука у техніці і виробництві. На основі багатьох наукових результатів упроваджено ряд технічних рішень.

Наприкінці XX ст. – на початку XXI ст. для науки властиві такі особливості, як диференціація (виділення нових) і інтеграція (об’єднання окремих) науки; прискорений розвиток природознавчих наук, їх математизація; посилення зв'язку науки, техніки і виробництва. Важливим є і те, що на виробництві успішно розвиваються нау­кові дослідження, збільшується мережа наукових закладів, створю­ються наукові технополіси. Наука є суспільною за своїм походжен­ням, розвитком і використанням. Усі наукові відкриття – це всезагальна праця, на кожний момент часу наука виступає як сумарне виражен­ня людського успіху в пізнанні світу.