 |
|
Писемні види наукової творчості
1.1. План. Рубрикація тексту
Глибшому засвоєнню матеріалу, що вивчається, вільному володінню ним сприяє уміння складати план прочитаної статті, книги, будь-якої наукової роботи. План – перелік питань, які розглядаються в роботі, – найкоротша форма запису основного змісту цілої роботи. За планом можна оцінити послідовність думок автора.
Щоб скласти план, необхідно розділити текст на смислові частини – мікротеми. Кожна з мікротем містить повідомлення про окремі моменти розгляду теми, про те чи інше конкретне питання. На цій основі у кожній мікротемі виділяється те найголовніше, що й передається окремим підпунктом плану.
Найбільш змістовним і послідовним є план, складений у процесі читання і доповнений після ознайомлення з твором.
Уміння складати план опрацьованого матеріалу і володіння технікою роботи з літературою є запорукою логічної побудови спеціальних текстів, їх раціонального аналізу.
За структурою план може бути простим і розгорнутим. Пункти простого плану позначаються римськими або арабськими цифрами. Після них ставиться крапка і розпочинається запис з великої літери. У кінці кожного пункту ставиться крапка або знак запитання (?).
Розгорнутим називається план, в якому перелічено не лише найважливіші питання твору, а й ті, що розвивають його основні ідеї. Щоб отримати розгорнутий план, кожний пункт простого плану розділяють на підпункти відповідно до змісту мікротеми. При цьому враховують основні елементи наукового твору, його вступну, основну і заключну частини.
Вступна частина використовується для підготовки до викладу основного змісту; основна – для викладу фактів і події для узагальнень й висновків; заключна – для підсумовування результатів, формування шляхів подальшого дослідження проблеми. Досить часто назви розділів можуть бути пунктами плану, основою конспекту. Завдяки плану науковець привчається до чіткого, логічного мислення і викладу, він сприяє послідовному раціональному розміщенню матеріалу теми. У процесі роботи план у більшості випадків змінюється, уточнюється і доповнюється.
За допомогою плану здійснюють загальну рубрикацію (членування) тексту роботи. У курсовій, дипломній, магістерській роботі, дисертації тощо роль плану виконує Зміст, з такими його структурними частинами: Вступ; Розділи або Глави (2-і і більше); Висновки; Список використаних джерел; Додаток (-ки).
Послідовність розташування складових частин тексту за допомогою цифр (а також літер) проводять шляхом нумерації – використання знаків різних типів – римських або арабських цифр, великих і маленьких літер у поєднанні із абзацними відступами.
Номери великих частин роботи (монографії, дисертації) позначають великими літерами алфавіту (Частина А), номери розділів, глав – римськими цифрами (Розділ І. Розділ II), номери параграфів – арабськими цифрами (§ 3), пунктів і підпунктів – арабськими цифрами з дужкою або маленькими літерами з дужкою: 1), 2); а), б).
У наукових і технічних текстах найчастіше використовується суто цифрова система нумерації в якій слова «частина», «розділ», «глава», «пункт», знак «§» не вживають. Номери найбільших за обсягом частин тексту складаються з однієї цифри: 1 (перший, вищий ступінь поділу). Другий ступінь поділу складових частин включає в себе подвійні номери (наприклад, 1.2. – другий параграф першого розділу; 3.2. – другий параграф третього розділу); третій ступінь – потрійні номери (1.3.2. – другий пункт третього параграфу першого розділу) тощо. Після кожної цифри ставиться крапка.
1.2. Виписки. Цитати
До виписок як засобу фрагментарного запису роботи, що вивчається, звертаються тоді, коли немає потреби конспектувати весь твір. Виписки, як правило, містять цікаві та корисні для читача факти, цифри, вислови, хронологічні відомості. Їх роблять, коли читання спрямоване на пошук у літературі чогось нового з питань, які цікавлять дослідника.
Особливостями цієї форми запису є її точність, компактність, зручність використання у подальшій роботі.
Читаючи текст, доцільно відзначати олівцем відповідні його фрагменти, що згодом будуть виписані. Бажано навчитися виділяти в тексті найважливіше і найістотніше. Для цього, вивчаючи матеріал, потрібно час від часу ставити запитання: «Про що тут хоче сказати автор?».
Виписки роблять на картках різного розміру (найбільш поширений – половина друкарського аркуша паперу) або в зошиті. Записи в зошиті слід робити з одного боку листка. Аркуші групуються за розділами згідно з планом курсової чи дипломної (магістерської) роботи. Сторінки зошита з виписками нумерують. В кінці запису доцільно коротко вказувати на його джерело.
Досить зручно робити виписки на картках, що мають стандартний розмір, а тому, зручні для зберігання та використання. Їх легко класифікувати за окремими частинами своєї роботи, поповнювати, поєднувати на одній картці матеріал з одного питання, відібраний з різних джерел. Картки, як правило, містять інформацію лише з одного питання (проблеми), а тому в них легко орієнтуватися.
Обов’язковою для запису на картці є інформація про:
· загальну проблему, якої стосується виписка та її зміст;
· конкретне вузьке питання, якому відповідає запис;
· повне бібліографічне посилання на джерело, з якого її зроблено та сторінку.
На картці варто робити і свої зауваження щодо змісту виписки; бібліографічний шифр книжки; дату запису; номер розділу та підрозділу курсової, дипломної (магістерської) роботи, яких стосується ця виписка.
Яскраві або важливі місця невеликого обсягу варто подати у вигляді цитати (від лат. cito – наводжу, проголошую, закликаю у свідки). Цитата – це дослівний виклад уривка оригінального тексту, який містить суттєві думки автора, важливі факти, статистичні матеріали.
Використання окремих цитат завжди є доцільним і корисним якщо вони вдало співвідносяться з думками автора наукової роботи. Виписуючи цитату, варто дотримуватися певних правил:
1. Посилання на джерело подається лише мовою оригіналу.
2. Текст, що цитується, береться в лапки. Без лапок подаються графічно виділені уривки з віршованих творів та непрямі цитати (переказ думок автора своїми словами), що обов’язково зазначається у виписці особливим шрифтом, дужками, примітками тощо. Непряме цитування вимагає точності у викладі думок автора з обов’язковим посиланням на відповідні джерела.
3. Пропуск слова, декількох слів, фрази зазначається трьома крапками, якщо пропущено велику частину тексту – абзац або декілька абзаців – три крапки беруться в кутові дужки: <...>.
5. При цитуванні необхідно дотримуватися обраної автором граматичної форми та особливостей авторського написання.
6. Кожний уривок має оформлятися, як окрема цитата. В одній цитаті не дозволяється поєднувати уривки, взяті з різних місць джерела.
7. При потребі виділення в цитаті слова чи словосполучення, їх підкреслюють або виділяють іншим шрифтом, зробивши після цього в дужках примітку: (підкреслення наше. – П.Д.), (розрядка наша. – П.Д.), (курсив наш. – П.Д.);дві великі літери – це перші літери прізвища та імені того, хто виділив що-небудь у цитаті.
8. Цитата обов’язково супроводжується відповідним посиланням на джерело. Недотримання цієї вимоги вважається плагіатом.
9. Цитата, включена в текст наукової роботи, має бути нерозривно пов’язана з ним, слугувати доказом, підтвердженням висунутих положень або ж бути основою для їх критики і викладу іншої, точки зору відмінної від процитованої.
10. Якщо цитування проводиться не за першоджерелом, а за іншою книгою, в якій наведено цю цитату, у виносці слід зазначити: Цит. за: – і навести повний бібліографічний опис тієї книжки, звідки взято цитату.
11. Цитата, що розпочинає речення, завжди пишеться з великої літери.
12. Цитата, яка включається в текст авторського викладу як частина речення, завжди розпочинається з малої літери.
13. Цитата після двокрапки починається так, як у джерелі. Якщо для цитування обрано не початок речення, то перед цитатою ставимо три крапки.
На картку виписується інформація лише з одного питання. Якщо на картку виписуються дані з різних джерел, їх необхідно відділити одне від одного, зробивши відповідні посилання. Виділяються також різноманітні власні зауваження, висновки, узагальнення, думки щодо можливості використання матеріалу. Користування картками буде більш ефективним, якщо ключові слова або фрази підкреслювати олівцями різного кольору. Картки розподіляють за групами, які відокремлюють картками-індикаторами, і зберігають у дерев’яних або картонних ящиках. На індикаторах зазначаються тематичні групи карток. Замість ящиків інколи використовують конверти з цупкого паперу. На них позначають теми, яких стосуються картки; галузь знань, до якої вони належать; розділи, в яких передбачається їх використання тощо.
Необхідно відзначити, що на сучасному етапі розвитку техніки і глобальної комп’ютеризації, доцільнішим та у багатьох випадках ефективнішим стає використання баз даних для збереження та впорядкування інформації на електронних носіях.
1.3. Тези і конспект
Тези (від гр. thesis – твердження, положення) стислий виклад основних положень, наукової праці, статті, доповіді, який передбачає попереднє ознайомлення учасників семінарів, конференцій, симпозіумів з результатами наукового дослідження. Тези є проміжним жанром між планом і конспектом. В них робиться стислий виклад (без доказів, ілюстрацій, коментарів) основних положень прочитаного твору (доповіді), який має стверджувальний характер. Досить часто тези формулюються під назвами «Висновки», «Резюме» наприкінці тексту дисертації, курсової, дипломної чи магістерської роботи, реферату, наукової статті, монографії.
При складанні тез твору, що вивчається, його спочатку ділять на мікротеми відповідно до плану. Після цього формулюють суть кожної мікротеми, уявно відповідаючи на запитання: «Що саме тут стверджує, обстоює автор?».
Найчастіше висунута автором теза розміщується на початку абзацу (розділу, частини книжки тощо). Але буває так, що спочатку подаються факти та логічні міркування, спрямовані на доведення цієї тези, а вже тоді, на їх основі, формулюється умовивід.
Пронумеровані тези, що віддзеркалюють логіку тексту, складають тезовий план твору. Не пронумеровані тези можуть подаватися кожна з нового рядка або ж суцільним текстом. Тези-цитати складаються згідно з вимогами цитування.
В тезах стисло викладаються основні принципові твердження доповіді без полеміки, ілюстрацій. Вони є зручною формою записів для доповіді або іншого усного виступу, коли доповідач хоче донести до слухачів певні положення в окреслених формулюваннях.
Наявність тез дає можливість автору в будь-який час поновити в пам’яті доповідь і виголосити її, доповнивши лише новими цифрами й фактами.
Розгорнуті тези. Крім основних положень доповіді, вони містять також фактичний матеріал, приклади. Зразки розгорнутих тез можна знайти в опублікованих матеріалах конференцій, симпозіумів, з’їздів, присвячених науковим проблемам, визначним віхам у розвитку тих чи інших напрямків окремих наук.
Конспект (від лат. conspectus – огляд, виклад) найближчий за змістом до джерела, що вивчається. Конспектування є найуніверсальнішою формою запису прочитаного; цей важливий момент роботи з книгою містить у собі елементи і плану, і тез, і цитат.
Перед початком конспектування варто скласти план роботи. Після цього, відповідно до пунктів плану будуються окремі частини конспекту.
Головною частиною конспекту є тези – основні положення і висновки опрацьованого джерела, викладені у стислій формі згідно з планом. На відміну від «звичайних» тез, конспект додатково включає в себе докази, ілюстрації, пояснення. Вибрані з опрацьованої роботи, вони допомагають осмислити і запам’ятати прочитане.
Складовим елементом конспекту є виписки – окремі місця дослівно цитованого першоджерела, приклади, цифрові дані, таблиці, схеми.
Добре складений конспект допомагає якомога краще зрозуміти і запам’ятати зміст книги або статті, щоб потім, читаючи записи, легко відтворити хід думок і міркувань автора. Тому конспект має бути стислим і послідовним без зайвих подробиць. Власні думки, критичні зауваження, пояснення і доповнення, які виникають в процесі конспектування варто записувати на полях підкресленням або іншим чином.
Наочність розташування записів на сторінці досягається використанням інтервалів між смисловими частинами тексту, виділенням заголовків, підзаголовків тощо.
Конспектувати найдоцільніше на спеціальних картках або на стандартних аркушах паперу. При цьому запис робиться з одного боку аркуша у його верхній частині зазначається тема, якої стосується конспект, знизу – повний бібліографічний опис джерела та номер сторінки. Такі записи легко поповнювати або скорочувати, легко «розбирати на частини» при написанні курсової або дипломної (магістерської) роботи, підготовці до доповіді.
Конспектування – це не механічне списування окремих фрагментів книжки, а творчий процес і кожен добирає ту інформацію, яка, на його думку найбільш важливіша. Правильне конспектування привчає до наукового стилю викладу матеріалу, зокрема до користування допоміжними засобами, наприклад, помітками: PS – після сказаного; > < – більше, менше; NB – (нота бене) – звернути особливу увагу; ! – важливо, вдала думка; !! – дуже важливо; ? – сумнівно; Z – абзац; ∑ – сума, підсумок; = – підсумок, рівність; V < > – доповнення, вставка; Sic! – згоден, тощо, так. Найбільш поширеними і відомими із загальноприйнятих скорочень є:
акад. – академік; макс. – максимальний;
анот. – анотація; мін. – мінімальний;
брош. – брошура; млн – мільйон (біля цифри);
в т. ч. – в тому числі; млрд – мільярд (біля цифри);
вип. – випуск; напр. – наприклад;
год. – година (біля цифри); обл. – область;
див. – дивись; pp. – роки;
дис. – дисертація; стор. – сторінка;
до н.е. – до нашої ери; т.ч. – таким чином;
докт. ф.с. – доктор філософії; табл. – таблиця;
докт. н. – доктор наук; за ред. – за редакцією;
і т. ін. – і таке інше; каф. – кафедра;
чл.-кор. – член-кореспондент.
Кожна галузь знань має свої термінологічні скорочення. У фізіології це, наприклад:
ЦНС – центральна нервова система; КБ – кисневий борг;
ЖМЛ – життєва місткість легень; ВНД – вища нервова діяльність;
ЗВС – залози внутрішньої секреції; ХОД – хвилинний об’єм дихання;
ЧСС – частота серцевих скорочень; РН – рухова навичка;
ССС – серцево-судинна система; ХОК – хвилинний об’єм крові тощо;
МСК – максимальне споживання кисню.
Допоміжними засобами виділення важливого на думку читача матеріалу є підкреслення на полях конспекту, виділення фрагментів тексту за допомогою рамок, розбивки тощо.
У практиці найбільшого поширення знайшли такі три основні типи конспектів: систематичний, тематичний (або зведений) і вільний.
Складання систематичного конспекту передбачає: попереднє читання тексту з олівцем; повторне читання з поділом на мікротеми; осмислення змісту кожної мікротеми та складання загального плану; формулювання тез; підбір доказів, аргументів, ілюстрацій; оформлення записів.
Якщо при конспектуванні не дотримуватись послідовності авторського викладу, а, уважно перечитавши весь текст, осмислити і перебудувати його згідно зі своїм планом, то отримаємо конспект написаний «своїми словами». Такий конспект істотно відрізняється від текстуального, який цілком складається із точно документованих цитат.
Тему, для вивчення та висвітлення якої необхідно законспектувати (звести разом) декілька джерел, називають тематичною. Її розпочинають з розробки логічного плану теми. Після цього «сортують» інформацію відповідно до пунктів плану, об’єднують та узагальнюють отримані матеріали, оформляють цілісний текст.
1.4. Анотація, реферат, стаття
Коли необхідно зберегти лише загальне уявлення про наукову працю і науковець має намір звернутися до нього в майбутньому, робиться анотування.
Анотація (від лат. annotatio – зауваження, примітка) – коротка узагальнююча характеристика книжки або її частини, статті, рукопису тощо, що вміщує стислу інформацію про зміст праці, відомості про автора та читацьке призначення. У газетах і журналах анотація є формою рецензування та популяризації твору.
Щоб скласти анотацію спочатку читають та глибоко осмислюють наукову працю, а тоді дають їй коротку, вичерпну характеристику щодо змісту, форми, призначення тощо.
Структура анотації містить бібліографічний опис та власне текст. Бібліографічним описом із дотриманням загальноприйнятих правил подається повна вихідна інформація про джерело. Найефективнішим способом інформування науковців про нові досягнення в різних галузях знань є довідкові анотації. В них обов’язково вказується, що нового містить ця друкована праця порівняно з іншими, спорідненими з нею за тематикою та цільовим призначенням. Довідкові анотації широко використовуються при написанні курсових і дипломних робіт. Вони можуть бути дуже короткими, складатися лише з декількох слів або фраз, або ж розгорнутими (проте не більше 500 друкованих знаків); мова анотації має бути лаконічна, проста, зрозуміла, без довгих і складних періодів, абзаців.
Інформаційна анотація, як правило, містить в собі дані про тип і призначення джерела (монографія, дисертація, збірка, стаття), про завдання і методи дослідження, якими користувався автор, про структуру джерела, предмет, тему, основні положення та висновки. В ній також дається характеристика допоміжних та ілюстративних матеріалів, додатків.
Рекомендаційна анотація, крім даних характерних для довідкової анотації, надає інформацію про придатність роботи для тієї чи іншої категорії споживачів з урахуванням їх віку, рівня підготовки, уподобань тощо.
Анотації, зроблені читачем, можна розмістити в зошиті (як реєстр прочитаних творів) або на звороті бібліографічної картки особистого каталогу.
Реферат(лат. refero – повідомляю) – письмова форма доповіді на певну тему, зміст лише повідомляє про щось, а не переконує в чомусь; інформативне видання, яке визначає короткий виклад змісту наукового дослідження. Якщо анотація відповідає на запитання, про що йдеться у першоджерелі, дає загальне уявлення про нього шляхом переліку основних проблем, то реферат відповідає на запитання, яка з проблем найновіша? Реферат подає лише основний зміст документа, найповнішу і найважливішу проблемну інформацію, у ньому немає розгорнутих доказів, розмірковувань, порівнянь, зіставлень результатів і оцінок.
Структурно інформативний реферат складається з бібліографічного опису та тексту. Бібліографічний опис містить вихідну інформацію про документ, що реферується, він робиться згідно з загальними правилами.
Інформативний реферат складається зі вступу, основної і заключної частин.
Вступ включає в себе дані про автора, тему, досліджувану проблему; предмет (об’єкт), мету та загальну характеристику джерела (монографія, стаття, дисертація тощо); у вступі вказуються також методи дослідження, пріоритет автора та інші відомості.
Основна частина містить найважливіші теоретичні та експериментальні результати дослідження. Заключна – висновки автора, узагальнення, шляхи практичного застосування результатів дослідження.
В основі укладання інформативного реферату лежить ущільнення наукової інформації; мета – виявити й відібрати із першоджерела найбільш вагому, нову, проблемну інформацію та подати її у якомога коротшій формі. Проте реферування може мати ряд недоліків: надлишкові дані, невиправдана втрата необхідної інформації, непотрібне дублювання фрагментів тексту, відсутність логіки в поданні інформації тощо. Основна мета реферату – інформативна, тому він не містить оцінки твору, що реферується, і не віддзеркалює поглядів того, хто реферує.
При написанні інформативного реферату використовують такі мовні засоби, які дозволяють компактно передати основний зміст джерела (побудови тексту без абзаців, стандартних термінів та абревіатур, загальноприйнятих скорочень тощо). Обсяг тексту реферату – для заміток і коротких повідомлень – приблизно 500 друкованих знаків, для статей – 1 000, для документів великих розмірів – 2 500. У реферативних журналах (РЖ) друкуються реферати обсягом 5-6 тисяч знаків;
Деякими інформативними рефератами передбачається виділення ключових слів – основних наукових термінів і виразів. Загальна кількість ключових слів – від 3 до 7. Їх розміщують після бібліографічного опису і друкують з маленької літери.
Навички інформативного реферування потрібні студенту для опрацювання прочитаного (при недоцільності писання конспекту), для написання вступу до курсової чи дипломної роботи, огляду літератури з обраної наукової проблеми, висвітлення історії її розробки тощо.
Оглядовий реферат є самостійним письмовим дослідженням одного чи декількох наукових джерел з визначеної теми. З ним студенти виступають на практичних і семінарських заняттях, у проблемних групах тощо. Написання оглядового реферату і подальший виступ з ним перед аудиторією формують у студентів навички користування довідковою літературою та каталогами, складання списку використаної літератури, формування узагальнень, висновків тощо.
Основні етапи підготовки реферату:
1. Вибір теми із переліку запропонованого кафедрою або викладачем. За бажанням студент може сам запропонувати оригінальну тему в межах програми курсу.
2. Як найповніше використання РЖ. Це дозволить ознайомитись майже з 80% опублікованих праць в даній галузі.
3. Пошук і вивчення літератури, її конспектування або ж виписування окремих положень.
4. Систематизація здобутої інформації.
5. Формулювання мети та завдань роботи, складання плану і у відповідності до нього – виклад тез, наведених у першоджерелах, підбір і запис доказів їх вірності.
6. Узагальнення опрацьованого матеріалу і з’ясування перспектив її подальшого дослідження.
Тексту реферату (8-10 сторінок машинопису), оформляють за такою структурою:
· титульна сторінка;
· простий план або зміст;
· вступ, в якому обґрунтовується актуальність теми, її практичне значення, мета і конкретні завдання роботи;
· основна частина – два-три розділи. Кожний розділ нумерується і має свою назву. В розділах подається огляд та оцінка літератури з обраної проблеми, висловлюються власні міркування щодо неї. В основній частині обов’язково мають бути посилання на джерела, елементи аналізу та систематизації запропонованих шляхів вирішення певної проблеми;
· висновки – у них підсумовується виконана робота згідно з визначеними завданнями;
· список використаних джерел. До нього заносяться опрацьовані джерела із дотриманням усіх необхідних вимог.
Автореферат (різновид реферату) – авторський короткий виклад основних положень наукової праці, стислий переказ її концепції з характеристикою методів і методики дослідження.
Наукова статтяє найбільш поширеною формою публікації наукової продукції в періодичних виданнях. Вона присвячується конкретним питанням галузевих досліджень або ж історіографічному огляду обраної проблеми. Окрім узагальнень і висновків, стаття містить виклад подій і явищ, що були підґрунтям цих узагальнень і висновків, а також необхідний науковий апарат.
Назва статті повинна бути достатньо виразною і в деякій мірі оригінальною, інтригуючою, щоб привернути увагу читача.
Для відкритої публікації статті необхідно поряд з матеріалами до редакції надіслати експертний висновок про можливість опублікування.
Структура та характер статті залежать від її призначення, змісту, обсягу. В переважній більшості випадків дослідник викладає теоретичний матеріал за принципом дедуктивного методу: від загального до часткового. Якщо робота суто теоретична і має відношення до невирішених, проблемних питань науки, використовується індуктивний метод – через окремі факти до загальних висновків.
Згідно з вимогами Вищої атестаційної комісії (ВАК) України стаття повинна містити такі необхідні елементи:
· визначення проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями;
· аналіз останніх наукових публікацій з досліджуваної проблеми;
· виділення невирішених раніше аспектів проблеми, що є предметом вивчення;
· формування мети статті, визначення завдань;
· виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих наукових результатів;
· висновки дослідження і найближча перспектива розробки теми.
Обсяг статті – від 0,5 до 1,5 умовних друкованих аркуші. В одному умовному друкованому аркуші 24 сторінки машинописного тексту, надрукованого через 2 інтервали, або 40 000 друкованих знаків. Дослідники-початківці обмежуються 10-12 сторінками машинопису (0,5 друк. арк.).
Автор несе персональну відповідальність за відбір матеріалу, на основі якого пишеться стаття. Авторські матеріали мають бути чітко відмежовані від запозичених з літератури джерел. Якщо ж в роботі використовуються результати чужих досліджень (згадування, цитування), то це обов’язково підкріплюється посиланнями на джерела, які в статті, зазвичай, роблять після основного тексту під рубрикою «Література».
Допоміжні матеріали до написання анотацій, рефератів, рецензій, відзивів тощо представлені в додатках (див. Додатки Л, Н).