Главная | Обратная связь

Загальнолюдські, філософські проблеми

Раскольников???

Свидригайлов Соня

сповідує бездіяльність глибока віра,

індивідуалізм, християнська покора,

культ сильної особистості. людинолюбство.

• Коментарі підчас роботи зі схемою.

Лужин виношує в собі теорію «розумного егоїзму», яка лежить в основі «арифметичних побудов» Раскольнико­ва. Будучи прихильником «економічної правди», ділок досить раціонально відкидає жертовність заради загального блага, стверджує безпорадність «поодиноких щедрот» і вважає, що турбота про власний добробут — турбота про «загальний поступ». У розрахунках Лужина цілком вловимі інтонації голосу Раскольникова, який, які його двійник, не задовольняється «одиничною» допомогою, яка в цілому нічого не вирішує. Обидва вони «розумно» знаходять жер­тву для досягнення своїх цілей і при цьому теоретично об­ґрунтовують свій вибір: нікчемна стара, як вважає Раскольников, все одно помре, а пропаща Соня, на думку Лужина, все одно — рано чи пізно — вкраде. Та ідея Лужина не приводить його до сокири, Раскольников сам легко до­будовує концепцію свого двійника: «А дове-діть до наслідків, що ви недавно проповідували, і вийде, що людей можна різати». Лужин очищає «арифметику» Раскольникова від діяльного співчуття і альтруїстичної спрямованості.

Антипод Раскольникова у ставленні до людей — альт­руїст Разуміхін. Він швидше антипод не Раскольникова, а Лужина, стоїть на протилежному полюсі.

Наступний «двійник» — прогресист Лебезятников. Він варіює нігілістичне ставлення Раскольникова до існуючого світопорядку, його моральних та соціальних засад. З ентуз­іазмом виступаючи проти таких «забобонів», як «цнот­ливість і жіноча сором'язливість», закликаючи до створен­ня комун, виступаючи за знищення шлюбних уз, Лебезят­ников дискредитує ідеї революційно-демократичного руху, зміст якого він зводить до того, щоб «витягнути протестом» російське життя: «Ми пішли далі в своїх переконаннях. Ми більше заперечуємо!». Бунтарська стихія Раскольникова перетворюється у Лебезятникова на ріденький потік без­глуздих і вульгарних заперечень. Лебезятников — це ка­рикатура на головного героя. Культ протесту набуває у Лебезятникова форми войовничої дурості і компрометує обраний Раскольниковим бунтарський дух.

Порфирій Петрович виступає проти бунту. Постає про­ти несправедливого устрою світу. З Порфирієм Петрови­чем Раскольникова ріднить те, що головний герой відмов­ляє «Наполеону» у праві нарікати проти існуючого світо-устрою.

Свидригайлов йде далі за всіх: переступаючи через чужі життя, він переступає і через власну совість, тобто по­вністю відповідає уявленню Раскольникова про сильну особистість. Але «арифметика» спростовується «дослі­дами» Свидригайлова: на його рахунку добрих справ більше, ніж у інших героїв роману, але, по-перше, добро, вчинене ним, не може виправдати злочини минулого, а по-друге, воно не здатне відродити його хвору душу. Заг­нана в підсвідомість совість врешті-решт вивільняється і породжує задушливі кошмари. Свидригайлов — це той обраний, який «переступив» і без моральних мук, але при цьому Наполеоном не став. Життєвий підсумок Свидри­гайлова — не тільки його самогубство, а й крах ідеї Рас­кольникова, — розкриває жахливий самообман героя.

Соня Мармеладова пропонує героєві шлях покаяння, повернення до рідної землі, яку він спаплюжив. Вона про­стягає йому кипарисовий хрестик — символ повернення до віри. Вичленовуючи компоненти ідеї Раскольникова, відбиті у свідомості двійників і їх «перевертнів», можна уявити систему образів героїв у вигляді трьох пар. І в кожній парі центральне місце посідатиме та частина ідеї Раскольникова, яка поєднує в собі протилежні начала.

Перша «трійка» — Лужин, Раскольников, Разуміхін. Вони вирішують питання, пов'язані з діяльністю людини. Тут полюси — егоїзм — альтруїзм. Раціональний егоїзм Лужина перероджується у свідомості Раскольникова в розумний, а альтруїзм Разуміхіна стає одиничним.

Друга «трійка» — Лебезятников, Раскольников, Пор­фирій Петрович. Вони розглядають соціальні проблеми. Якщо Лебезятников заперечує моральні та державні нор­ми, то Порфирій обстоює захист держави і моралі. А Рас­кольников, як завжди, «розколюється»: він стверджує право на протест людини незвичайної і покору «тварі трем­тячої».

Свидригайлов — Раскольников — Соня розглядають загальнолюдські проблеми. Якщо Свидригайлов сповідує бездіяльність, індивідуалізм, культ сильної особистості, то Соня — глибоку віру, християнську покору, людино­любство. Раскольников знову десь посередині: з одного боку, він проповідує індивідуалізм і бунт, а з іншого — шукає віри, недаремно просить прочитати Соню рядки з Євангелія.

Герої-антагоністи вступають в діалог за допомогою свідо­мості Раскольникова. Саме через неї вони можуть диви­тися один в одного: Соня і Свидригайлов, кожен окремо, викладає свою точку зору на Раскольникова, завдяки чому читач бачить їхню полярність. Свідомість центрального героя стає свого роду провідником думок від одного мо­рального полюса до іншого. Кожній парі двійників і анти­подів в романі відповідає коло проблем. Наприклад, у ряді Лужин — Разуміхін порушуються питання, пов'язані з діяльністю людини для людини. «Я для себе» — ствер­джує Лужин. «Я для інших» — переконує Разуміхін. Ця суперечка є відображенням розколу головного героя на особистісному рівні — між егоїзмом і альтруїзмом. У ряді Лєбезятников - Порфирій Петрович письменник пильно розглядає соціальні проблеми: запереченню певних соці­альних і моральних підвалин протиставляється їх захист. У світі Раскольникова це протистояння виявляється в ме­таннях героя між бунтом проти існуючого порядку і сми­ренністю перед ним.

Проблеми третього ряду Свидригайлов — Соня — філо­софські, загальнолюдські. «Незвичайні» люди не е над­банням певної епохи, вони народжуються протягом всього розвитку людства. Кодекс вседозволеності актуальний в усі віки. Суперечка віри і безвір'я, розпочата з незапам'­ятних часів, триває і досі.

Така вертикальна побудова роману унаочнює лінію ду­ховного розколу головного героя: Раскольников вступає в суперечку з самим собою, державою і людством — ось звідки потужний розмах його конфлікту.

У світі Раскольникова все доводиться до крайнього свого вираження: невразливий протест Лебезятникова пере­роджується в страшний анархічний бунт, одиничне добро Разуміхіна досягає вселюдських масштабів, дрібна «ариф­метика» Лужина виростає в теорію, що штовхає до соки­ри. У Раскольникова всього «занадто»: від останнього сту­пеня злиднів до жахливої сили самодостатньої ідеї.

• Бесіда.

— Що таке поліфонія як принцип поетики?

— Чому автор роману звернувся до поліфонії в ху­дожньому творі?

Саме християнська модель світу і людини, анітрохи не применшуючи пафосу повноправної і суверенної особис­тості, її самосвідомості та свободи, й зумовлює особливу, що не збігається з сюжетно-композиційною завершені­стю і цілісністю творів Достоєвського, своєрідність непов­торного поєднання авторської «монологічності» з роман­ною «поліфонією».

— У чому полягає новаторство Ф.Достоєвського - романіста?