Главная | Обратная связь

Орієнтовне повідомлення шкільного (практичного) психолога.

Невтішною є «думка сімейна» в нашому сучасному житті: в ньому багато, самотніх людей, молодих і старих, покинутих дітей, забутих старих батьків. Безсумнівно, все це пов'язано з тим, що відбувається в зовнішньому світі, а нам здається, що все це не стосується нас. Але це не так.

У романі «Анна Кареніна» особисте життя героїв нерозривно пов'язане з навколишнім середовищем, життям суспільства в цілому. Уважно перечитуючи його, зіставляючи з найгостріши-ми проблемами часу, мимоволі відкриваєш те, що спочатку залишалося непоміченим.

Процес усвідомлення нового завжди відбувається через роз­думи і суперечливі дії. Це простежується і в поведінці головних героїв роману. Вронськийвідмовився від благополучного шлю­бу з молодою вільною жінкою з аристократичного стану Кіті Щербацькою і закохався в заміжню Анну Кареніну яка духовно задихалася зі своїм законним чоловіком -державним високопосадовцем. Інтереси Вронського обмежуються справами пол­ку, товариством гульвіс-приятелів і доступних жінок, військо­вою кар'єрою, породистими кіньми. Та зустріч з Анною перевертає усе його життя - він захоплюється новим і глибо­ким для себе почуттям, на тлі якого його легковажне упадання за Кіті - лише лестощі її очікуванням, а ще більше - її матері. Чудова сцена балу, що починається щастям і торжеством «ро­жевої» (мається на увазі колір її тюлевої сукні) Кіті, а завер­шується повним «бісівським» торжеством Анни у чудовому чорному платті: «Було щось жахливе і жорстоке в її красі». Але не тільки раптова зрада Вронського вражає Кіті, яка «розчав­лена» (вираз самого Льва Толстого) відчаєм і каяттям через те, що "вчора відмовила людині, яку вона, може бути, любила, і відмовила тому, що вірила в іншого», її відвезли лікуватися від "незрозумілої" хвороби на не потрібні їй європейські води. Се­стра Доллі допомагає їй впоратися з душевними муками, «мо­рально засукавши рукава» (чудовий вираз Толстого). Водночас поступово з'ясовується, що в душевній нечуйності, гордині та обмеженості аристократа Вронського ховається і майбутня трагедія «незаконного» кохання Анни Кареніної, молодої врод­ливої жінки, повної життєвих сил, спраги любові і сімейного щастя, якими вона була обділена через нерівний шлюб з не­молодою, старшою від неї на 20 років, душевно сухою «люди­ною у футлярі», її новий обранець, теж Олексій, виявляється чи не більшим формалістом, ніж сам Каренін. Графу для безтур­ботного життя досить було дотримуватись неписаних простих правил полкового життя і вельми лицемірних і необтяжливих законів вищого суспільства. Відтак він не може зрозуміти ду­шевні метання і трагедію Анни, її постійні докори і сльози його тільки дратують, здаються звичайним жіночим прийомом, заз­іханням на його чоловічу незалежність.

Вронський стріляється не через кохання, а через приниження, якого він зазнав від Кареніна, згодного на все, крім порушення церковного шлюбу Про якісь моральні шукання, романтичну лю­бов, про рух разом до просвітляючої правди тут не йдеться. Толстой підкреслює в образі Вронського плотське, фізичне, зобража­ючи його, наприклад, енергійно миючим свою червону здорову шию. Важливою для його розуміння є фраза про любов Вронського до Анни і до сво'іх коней: «Дві пристрасті ці не заважали одна одній». Іноді здається, що Вронський важче пережив падіння на перегонах і смерть улюбленої кобили Фру-Фру ніж самогубство Анни. Він завжди швидко забував те, що хотів забути.

Залишається непоміченим і такий цікавий факт: коли від Кареніна пішла дружина до іншого чоловіка, і цей факт став надбанням "світу", зупинилося і його службове зростання. Го­стра хвороблива реакція Карєніна на ганьбу суспільства виті­сняла у нього біль втрати коханої дружини. У таких випадках поведінка людей може бути суперечливою. Саме так і пово­диться Каренін. Він продовжує, які раніше, повністю сплачува­ти всі рахунки Анни, включаючи навіть ті, які вона зробила, готуючись до поїздки за кордон зі своїм коханцем.

Характер Кареніна суперечливий. Він не злий, здатний на по­риви великодушності (що особливо проявляється в сцені при­мирення з Вронским біля ліжка хворої Анни), може навіть навія­ти читачеві жалість, коли втрачає контроль над мовою, виголошує своє знамените «пелестрадал». Але за перебігом подій все яс­ніше вимальовується прихильність Кареніна до світу царської бюрократії, його вміння ревно дотримуватися закостенілих норм фальшивого, примарного життя і не помічати життя живого. Оче­видно, не варто його звинувачувати у благородній помсті, хоча б тому, що він, на прохання важко хворої Анни, подає руку прими­рення Вронському, який відчуває свою провину перед ним. Пізніше, після смерті Анни, Каренін удочеряє маленьку Анну, дочку Вронського, полюбивши її всім серцем. Анна навпаки -любить сина, батьком якого є некоханий Каренін, і байдужа до дочки, в жилах якої тече кров коханого їй Вронського.

Дехто вважає, що якби Анна Кареніна зуміла дещо краще зрозуміти себе та людей, які її оточують, вона б не вкоротила собі віку і повернулася б до свого Богом даного чоловіка. А її стосунки з Вронським не стали б зовнішнім проявом перерод­ження її невільної любові в любов вільну, але, мабуть, помилко­ву. Адже невипадково Л. Толстой уводить до роману сцену зустрічі й насиченого почуттям і думкою діалогу між Левіним і Анною, двох вільних і сильних духом героїв. Чи не є ця сцена ідейним контрапунктом роману? Хотілося б, щоб ви помірку­вали після уроку над цим проблемним питанням.