Здавалка
Главная | Обратная связь

Походження слов’ян українців



Багато питань давньої історії слов’янства невідомі, нерозкриті і викликають дискусії до цього часу. Що нам відомо достеменно? Слов’янські племена сформувались із різних етнічних спільнот індоєвропейської сім’ї народів. Праслов’яни і праслов’янська мова існували в І тис. до н.е. до VІ-VІІ ст. н.е. Існує декілька гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян. Сама поширена свідчить про їх життя на території між Балтійським морем на півночі, середньою течією р. Дніпро, великим степом на півдні і сході, та р. Одер на заході. Друга теорія обмежує цю територію північними схилами Карпат. Європейські вчені дотримуються думки про розташування давніх слов’ян між р. Вісла і р. Одер. Існує і ряд інших теорій.

Вперше слов’яни виступають у письмових джерелах І-ІІ ст. .н.е. у творах римських авторів Тацита, Плінія, Птолемея. Вони- слов’яни, виступають під іменем венедів. Згодом, в VІ ст. з’являються анти і склавіни.

В першій половині І-го тисячоліття (І-V ст. н.е.) серед протослов’ян відбувається демографічний вибух - різко збільшується народжуваність, збільшується кількість населення. Саме в цей час відбувається останнє велике переселення народів в якому приймають участь європейські народи і кочові племена з Центральної Азії і Китаю. В цей рух втягуються і слов’яни.

До VІІІ ст. відбувається розселення протослов’янських племен і формування трьох основних груп слов’ян. Саме в цей час слов’яни займають території на яких живуть до сьогодні. За століття сформувались: Західні слов’яни - поляки, чехи, словаки; Південно-східні слов’яни-серби, болгари, хорвати, словенці, македонці, боснійці; Східні слов’яни-білоруси, руські, українці.

Більшість вчених схиляються до думки що саме східнослов’янські племена залишились на своїй прабатьківщині і почали колонізацію на північ до Балтійського моря і на північний схід до верхів’я рр. Окиі Волги, Білого моря, Уральських гір. В результаті колонізації на північ слов’яни асимілювали частину балтійських племен (лати, лити, ести, ятвяги,жмудь) і створили слов’яно-балтійський субстрат, який став основою майбутнього білоруського народу. В результаті північно-східної колонізації слов’яни зустріли і асимілювали частину балто-угро-фінських (чудь, весь, меря, мурома) племен створивши основу руського народу (московитів). Третя частина східних слов’ян залишилась на місці і почала рух до теплого Чорного моря наражаючись на азіатські кочові народи (сармати, гунни, авари, печеніги, половці, монголи). На цій основі слов’яно-азіатсько-тюрського субстрату утворився майбутній український народ.

Вже в III ст. н.е. у антів, що жили на півдні України утворюється протодержава яка розпадається під ударами німецьких племен -готів, а пізніше попадає під владу азіатських племен - гуннів. Але процес політичної трансформації продовжувався: від військової демократії до концентрації влади в руках князя – спочатку виборного, а потім спадкового; формується особлива привілейована верства воїнів, а також особливі органи примусу.

За свідченням арабських авторів, уже в VІІІ-ІХ ст. існували три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом),Славія (Новгородська земля), Арсанія-Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо Причорноморська і Приазовська Русь ).

Літописець Нестор подає нам відомості про чотирнадцять союзів племен східних слов’ян. Сім з них мешкали на території України - сіверяни, поляни, волиняни, деревляни, бужани (уличі і тиверці), дуліби, білі хорвати. Ці союзи племен можна вважати предками сучасних українців.

Походження назв "Русь", "Україна", "Малоросія"

Походження назви "Русь" завжди викликало багато суперечок. І донині це питання остаточно не з’ясовано. Існує як мінімум вісім версій походження цього поняття. Популярними і поширеними є три.

За однією з них "Русь" - це трансформована слов’янизована назва одного з шведських племен – „ruotsi”. На думку деяких дослідників, так ладозькі і новгородські слов’яни називали варязькі (норманські, скандинавські) племена які були найближчими сусідами або несли військову службу у слов’янських князів, а іноді і самі ставали князями слов’ян. Нормани-руси не затримуючись у Новгороді проникали на південь - в Середнє Подніпров’я, підкорюючи слов’янські племена. Але слов’яни асимілювали прибульців, а після них залишилась лише назва. Адже саме полянське плем’я називали "Руссю".

Поширеною є іраномовна, тюркська версія походження слова "Русь" і пов’язана вона з назвою сарматських племен - роксоланів, росоманів. В давньоіранській мові існує слово "rohks", а в давньоіндійській мові, яка можливо була поширена серед індоарійських племен, населявших нашу землю, існує назва "ruksa". Інші вчені вважають етнонім "Русь" споконвічно місцевим і його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині.

Таким чином, достеменно відомо лише те що назва "Русь" перейшла на південний союз племен - полян. На час утворення Давньоруської держави (IX-ХІ ст.) назва "Русь" поширилась на Київщину і частини Чернігівщини і Переяславщини.

Згодом "Руссю" стали називати всі східнослов’янські землі, а також землі угро-фінів і балтів що входили до складу Давньоруської держави. Тому в давньоруських літописах ХІІ-ХІІІст. поняття "Русь", "Руська земля" вживається в двох значеннях: у вузькому - так називались південно-руські землі між рр. Десна на півночі, Россю й Тесьмином на півдні, Сеймом і Сулою на сході та Горинню на заході (всі землі полян, древлян, сіверян) і в широкому - землі всіх народів які увійшли до держави Київська Русь.

В епоху пізнього середньовіччя існувала назва "Мала Русь", яка означала корінну, етнічну територію держави. В грецькій транскрипції назва "Русь" має вигляд "Russia". З ХV-XVІ ст. цей термін слов’янизується і приймає форму "Росія". Назва "Росія" використовується спочатку зрідка, а згодом частіше для означення території Московської держави, кордони якої з ХVІ по ХVІІ ст. збільшується швидкими темпами. Але лише в XVІІІ ст., з 1721р., коли Петро І прийняв титул імператора, стара назва держави -"Московія", "Московське царство" змінюється на назву - "Росія", "Російська імперія".

Термін "Україна" також має давню і до цього часу не з’ясовану історію виникнення. Вперше цей термін використано в Іпатському літописі під 1187р.,у розповіді про смерть переяславського князя. Частина дослідників пов’язує походження терміну зі словами "край", "у края". Під цим розуміється прикордонна, порубіжна територія. На користь цієї версії говорить і етнонім "анти", яким з давньоіндійської мови перекладається "кінець, край".

На думку інших назва "Україна" походить від іменника "край", "країна, тобто "рідний край, своя земля". І нарешті назва "Україна" походить від дієслова "украяти" - відрізати. Тобто, первісне значення цієї назви- "шматок землі, украяний, відрізаний від цілого, який згодом став цілим". Поряд зі словом "Україна" в діалектах мов східнослов’янських племен існувало і слово “окраїна” - порубіжна територія племені.

Довгий час частину українських земель називали "Малоросією". Походження слова пов’язано з історією православної української церкви. На початку ХІVст., на прохання галицько-волинського князя і за згодою константинопольського патріарху було відновлено митрополію. Нова митрополія називалась греками Мала Русь (Russia Minor) на означення старої Русі на півдні, в протилежність Великій, тобто новій Московській Русі на півночі. Згодом, за складних історичних обставин, із зникненням митрополії, зникає і сам термін.

Цей термін знову з’являється в ХVІІ ст. і використовується перш за все московитами для означення земель, які об єднались з Московським царством на умовах Березневих статей (1654р.). Часто термін "Малоросія" використовується поряд з терміном "Гетьманщина", який означав землі Лівобережної України, які знаходились під владою українських гетьманів з кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ ст.

Недовгий час, на початку ХІХ ст. Малоросією називалась і частина Правобережної України що була приєднана до Росії в результаті поділу Польщі. Але вже з 40-50-х рр. ХІХ ст. за Правобережжям і Лівобережжям закріплюється напівофіційна назва "Юго-Западный край России", а влада починає боротьбу з терміном "Малоросія".

Поряд з цим терміном для позначень різних територій України використовувались такі назви як: Новоросія, Слобожанщина, Таврія, Галичина і т.д.

Назви "Україна" і "українці", як геополітичні і етнополітичні терміни остаточно утвердились в суспільстві в період революції 1905-1907рр., та національно-демократичної і соціальної революції 1917-1920рр.

Історико-етнографічне районування України

Україна за своїми географічними параметрами одна з найбільших держав Європи. За розмірами території вона перевищує такі великі країни як Франція, Іспанія та інші. З географічним розташуванням, різноманітністю кліматичних зон, розмірами окремих територій пов’язана значна різноманітність природних і економіко-географічних особливостей. Завдяки ним формуються етнічні, культурні, психологічні відмінності які виявляються і зберігаються в побуті. Через це територія України ділиться на ряд історико-етнографічних зон: Середнє Подніпров’я (Наддніпрянщина), Сіверщина, Полісся, Волинь, Прикарпаття, Закарпаття, Буковина, Поділля, Південна Україна, Східна Україна, Слобожанщина.

Середнє Придніпров’я ( Наддніпрянщина, Центральна Україна) охоплює частину Київської області, всю Черкаську і Полтавську області, частину Кіровоградської області. Це центр формування української літературної мови, політичний центр української історії.

Сіверщина охоплює територію Чернігівщини. Сіверщина – частина українського Полісся. Полісся простягається через всю північну частину України від Західного до Північно-Східного кордону. Полісся у вузькому значенні, охоплює північ Київщини і всю Житомирську область. Полісся плавно переходить у Волинь. Волинь включає в себе Волинську і Рівненську області.

На заході України лежать Прикарпаття ( Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області), Закарпаття, Буковина (Чернівецька обл.). Особливістю цих районів є багатонаціональність. Поряд з українцями тут живуть поляки, чехи, словаки, угорці, румуни.

Особливий етнографічний район Поділля, який об’єднує Вінницьку і Хмельницьку області.

До Південної України належать Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області і Крим. Окремі райони Півдня України називаються: Бессарабія, Таврія, Північний Крим. Незважаючи на те, що цей район був центром кочової скотарської цивілізації, центром грецької колонізації його активне господарське освоєння почалось лише з кінця ХVIII ст. З цього часу формується багатоетнічний склад населення півдня України з руських, українців, євреїв, греків, вірменів, болгар, татар, сербів, німців. Південна Україна один із молодих етнічних і господарських районів України.

Схід України охоплює два райони: Слобожанщину (Харківська, Сумська, частина Луганської області) та власне Східну Україну з Донецькою, Дніпропетровською і частиною Луганської областей. Залюднення Слобожанщини почалось з кінця ХVI ст., йшло протягом ХVI1 ст. Інша частина Східної України почала заселятись з кінця ХVIII ст., а інтенсивне господарювання тут почалось лише з другої половини ХІХ ст. після розвідок і знахідки вугілля і залізної руди.

Побутова культура цих районів має свої оригінальні риси, мова- діалектичні особливості, а все це впливає на особливості психології і світосприйняття населення цих регіонів.

Слід зауважити, що серед єдиного українського народу можна виділити окремі етнографічні групи, які і до сьогодні зберігають відмінності. Це українські горяни-бойки, лемки, гуцули; поліщуки, пінчуки, литвини, які живуть в Поліссі; та ряд інших – севрюки, тутешні, русини.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.