Главная | Обратная связь

Візантійська християнська історіографія.

Засади офіційної християнської ідеології були розроблені богословом і філософом, "батьком візантійської схоластики" Іоанном Домаскіном (VIII ст.) у праці "Джерело знання". Науку і знання він розумів як ідеальні логічні категорії, які не мають відношення до емпіричних прикладних знань, а спрямовані на пізнання божественної волі. На відміну від католицтва візантійські богослови докладно розробляли насамперед питання людської особистості, її можливостей у осягненні божественного провидіння. Тому в полі зору постала проблематика тіла і душі, котра розроблялась з огляду на античну традицію, зокрема на підставах неоплатонізму. Богословські праці Симеона Нового Богослова (949-1022) і Григорія Палами (1297-1360) поширили вчення про спроможність людини досягти духовного поєднання з Богом через внутрішнє очищення і аскетизм. Православне богослов'я чітко розмежовувало душу і тіло, земне і небесне. Його методологічною вимогою було вбачати і зображувати земні діла людей як гріховні, "тілесні", спровоковані дияволом. Тому й ставлення богословів та літераторів до земної дійсності було дуже критичним, в усіх проявах людської натури вони намагались розглядіти "спокуси", "руку" антихриста. Візантійські історичні твори були багатшими на описи подій, характеристику дійових осіб, вміщували спроби раціонального пояснення явищ. Тематика праць оберталась переважно навколо сутичок з варварськими племенами або двірцевих переворотів,

Особливою оригінальністю відрізнялись твори Прокопія Кесарійського (бл.500-бл.565), секретаря стратига Велисарія часів імператора Юстиніана. "Історію війн Юстиніана з персами, вандалами, готами" та інші, в яких високо оцінив політику Юстиніана. У "Таємній історії" Прокопій фактично заперечив думки і оцінки попередніх своїх творів щодо Юстиніана, звинувативши його у слабовільності, недалекоглядній політиці, підпорядкуванні впливам дружини Теодори. У вступній частині автор подав завдання історика: зберегти для нащадків правду. Прокопій відокремлює християнську мораль від дійсності. Політика є справою людей, мораль — справа Духу. Він засуджує необмежену владу імператора, віддаючи перевагу римській системі управління з великими повноваженнями аристократичного сенаторського стану.

Агафій Піренейський (536-582) написав 7 книг "Про правління Юстиніана

Історики VІІ-VШ ст. приділяли увагу переважно політичній історії сучасності, накопичували документи, які служи. їм аргументами для виправдання або критики імператорів. У наступний період — ІХ-ХІІ ст. — візантійська культура досягла свого найбільшого розквіту.

Михаїл Пселл (1018-1096), в багатогранній творчості якого відчутні елементи повернення до античної традиції філософського осмислення дійсності на засадах неоплатонізму. він закликав до раціональнішого мислення, поділу оточуючого світу на земний і небесний, з яких перший є доступним для людського розуму, а другий — є вотчиною божественної волі. Пселл проголошував потребу пояснення земних справ природними і морально-психологічними чинниками. Тим самим він намагався поєднати теологію з античною. Його твір "Хронографія" описував події сучасної автору історії. Він не прагнув подавати повну картину подій, чимало з них він пропускав і не згадував як другорядні. Провідна думка керувала пером історика — показати "людські" слабкості візантійських правителів, які були наслідком впливу влади, що "псує" особистості, перетворюючи їх у деспотів. Із знанням справи Пселл описував двірцеві інтриги, перевороти, зіпсовані нрави імператорського оточення. Усе це супроводжувалося їдкими коментарями та критичними оцінками. Бездуховність і аморальність сучасного авторові суспільства навівають почуття песимізму і безперспективності людських діянь, сподівання на фіналістське завершення "земної" історії у теологічному тлумаченні.

Інший автор цього часу Никита Хоніат у "Хроніці" описав події початку XIII ст., пов'язані з захопленням Константинополя хрестоносцями у 1204 р. під час 4-го хрестового походу. Цей історик мав на меті обґрунтувати причини падіння Константинополя і нещасть, що впали на країну, їх він бачив у занепаді моралі візантійських кесарів та їхнього оточення, протиставляючи їм "не зі псованих" вірних християн — хрестоносців.Історіографія ХІV-ХV ст. зазнавала більшого впливу теологічної історії. У волі провидіння більшість авторів бачили "покарання" за гріхи правителів та єретичне відступництво від віри. Не випадково один з найбільш освічених богословів XIV ст. Никифор Григора (бл.1295-бл. 1360) основну частину своєї "Ромейської історії" присвятив церковним справам, зокрема боротьбі навколо ісихазму, захищав філософський підхід до віри.

36. Цивілізаційна концепція А.Д. Тойнбі в "Дослідженні історії".

Найбільшої стрункості цивілізаційна філософія історії досягла у творчості талановитого англійського історика Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975). Його фундаментальна 12-томна праця "Дослідження історії" (1934-1961) узагальнила великий досвід власних історичних досліджень античності і середньовіччя, увібрала різнопланову ерудицію автора, стала класичним зразком створення нової метафізичної філософії Історії. Тойнбі відверто оголосив, що історик не може обмежуватися описом подій, а повинен шукати відповідь на питання про сенс історії, її мету і завдання. Стоячи на релігійних позиціях, вчений проводить ідею про те, що історія є справою Творця і здійснюється через людей і людство в цілому. Але люди у своїй діяльності можуть наближатися до задуму Творця і тоді їхні діла дають позитивні результати. У противному випадку вони (діла) приречені на невдачу, оскільки не відповідають волі провидіння.

Осмислюючи розвиток держав і народів, Тойнбі не бачить можливості пояснити історію з їх допомогою. Для цього потрібне віднайдення більш загальних сил, котрі визначають розвиток суспільств. Такі сили він знаходить у єдності людських діянь — матеріальних, політичних, культурних, — які можна окреслити одним словом "культура". Відповідно до культури Тойнбі поділяє усі сучасні і минулі суспільства на цивілізації, яких нараховує 21-ну. Цивілізація починається там, де з'являються творчі особистості, які не оглядаються на предків і звичаї, а прокладають шлях у майбутнє. Таким чином, початки цивілізації сягають того часу, коли більшість членів суспільства наслідують ("мімезис") тих активних осіб, котрі закликають людей перейти від стану спокою ("Інь") до стану активності ("Янь").

Далі Тойнбі пропонує розглядати Історичний розвиток через ідею "Виклик-І-Відгук" або подолання людиною "викликів", які перед нею ставить Творець. Якщо суспільство і його творчі сили здатні дати "задовільну" відповідь на "виклик", то цивілізація розвивається, якщо ні, то гине. "Виклики" вчений поділяє на три типи: (1) зовнішні удари (війни, агресії), (2) зовнішній тиск (економічна, політична і культурна експансія сусідніх цивілізацій), (3) внутрішнє гноблення (становість, соціальне панування, національне гноблення тощо). Долаючи "виклики", людство пізнає світ і волю Творця. Істина з'являється у постійному "діалозі" людини з Логосом.

Тойнбі формує поняття "вічної людини" або особистості, наділеної свідомістю, здатністю робити вибір цілей діяльності, розрізняти добро і зло, осягати духовність у вигляді релігійної віри. Ці властивості дозволяють людині знаходити задовільні відповіді на "виклики" і все повніше розуміти сенс божественого закону, який полягає у моральному вдосконаленні, риси якого Тойнбі черпає у християнстві.

Рушійною силою історії англійський мислитель вважав "життєвий порив". Носієм його є творча еліта, що протистоїть пасивній меншості. Власне еліта змушена давати відповіді на постійні "виклики", щоб не допустити застою і розкладу. Занепад цивілізації теж пов'язаний з елітою, з її самозаспокоєнням і втратою нею сили. Таке може статися, коли творчі елементи суспільства підпадають під "чари" продуктів власної діяльності і творча активність змінюється сліпим копіюванням минулого, вже досягнених результатів. У результаті, цивілізація наближується до своєї дезінтеграції, яка може затягнутися на тривалий час. Але здобутки цивілізації не зникають, а органічно входять у нові або Інші цивілізації. Вчений мав труднощі з "розстановкою" цивілізацій у часі і просторі, а також підпорядкуванні їх універсальній ідеї. І все ж сама його концепція вимагала єдності та універсальності людської еволюції, яка представлялася прогресивною і гуманістичною.

У сучасних умовах, підсумовує дослідник, людство та його творчі представники спроможні не допустити чергового розпаду цивілізації — західної цивілізації, — дати гідні відповіді на усі "виклики", усвідомити себе частиною людського універсуму з усіма моральними наслідками, які з цього випливають. Кризу цієї цивілізації він відносить до початку нового часу, коли було втрачено християнський фундамент. Це призвело до появи різних постхристиянських ідеологій (націоналізму, індивідуалізму, комунізму), які віддалили Захід від релігійного начала. Тим не менше, саме із західною цивілізацією Тойнбі пов'язував надії на порятунок та інтеграцію усіх діючих нині семи цивілізацій. Він передбачав утворення "світової федеративної держави", яка не повинна нівелювати культурні відмінності, а покликана об'єднати на засадах релігійної духовності.

38. "3акат Європи": морфологія історії Освальда Шпенглера.

Шпенглер Освальд (1870-1936) – німецький філософ, культуролог і геополітик.
1918 р. з’явилася його книга «Занепад Європи», яка віщувала зникнення усієї європейської цивілізації, другого тому «Занепад Європи» (1922)
Для Шпенглера історичний процес детермінований географічними умовами, у яких розвивається за певними циклами та чи інша культура. Природа, на думку автора, і взагалі всі географічні чинники тісно пов’язані з історією і соціальним через людину. Саме в людині відображається природа, вона же є суб’єктом осягнення історії. Після Другої світової війни Відаль де ла Бланш застосовує такий же підхід у своїх геополітичних пошуках, назвав його поссібілізмом.
У другому томі «Занепаду Європи» Шпенглер, пов’язує походження і розвиток людини, примітивних суспільств з ландшафтом, тваринним світом, кліматом, з побільшанням контактів між представниками різних племен і субкультур. Але не тільки примітивна культура була обумовлена і детермінована географічними умовами. Друга ера т.зв. високої культури, протягом якої сформувалась вісім різних цивілізацій, також мала в своїй основі відмінності природного середовища. Шпенглер відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є «живим організмом» і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії 8 замкнених у своєму розвитку культур. До таких культур належать: китайська, Інд., Єгипет., аполонівська, віз-ар, зах.євр. і культура майя. На історичну арену виходить рос-сиб культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура на думку Шпенглера, має свою долю і живе приблизно 1000-1500років. Потім коли вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії Шпенглера. Перехід до цивілізації. означає відмову від демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.

39. Історико-критичний метод Лоренцо Валла. “Про надуманий і фальшивий дар Константина”

Лоренцо Валла (1407-1457), Високого рівня досягла ренесансна історіографія у його творчості. Завдяки неабиякій особистій сміливості Валла як ніхто інший високо підніс принципи наукової критики, насамперед філологічної, будучи блискучим знавцем латини. Одним з перших Валла звернув увагу на історичний характер усіх знань, трактуючи її у неоплатонівському дусі. "Усі знання, — зазначав він, — уся культура випливають з історичного розуму". Тому історію він ставив вище поезії, філософії та інших наук, оскільки вона засновувалась на "буквальній істині" (емпіричному знанні). У нього проявлявся т.зв. "лінгвістичний номіналізм", своєрідна теорія пізнання, яка вимагала за кожним словом бачити реальну річ (хоча першоосновою вважалося слово, а не предмет). Улюбленим афоризмом Валли був: "Якщо іменник не означає речі, не запитуй, що він означає". За таких умов вчений, досліджуючи словесні конструкції, неминуче переносив погляд й на світ реальних предметів. Пізнавальні концепти італійського вченого виходили за рамки традиційного ренесансного світогляду, який в кращому разі апелював до античності. Валла приходить до висновку, що текст, писаний особою у певних історичних обставинах, несе відбиток тих обставин. Цей висновок торував шлях до пізнішого принципу історизму. Дослідження мови наштовхувало на думку про змінність умов життя в різні епохи. Такий підхід дозволив Валлі дати блискучі зразки філологічної критики, зокрема щодо деяких важливих історичних документів.

З допомогою філологічної критики вчений зумів довести фальсифікат т.зв. грамоти Константина (IV ст.), котра нібито передавала усю західну частину Священної Римської імперії під владу римських пап (згідно грамоти імператор здійснив цей акт після чудового зцілення від прокази, здійсненого папою Сильвестром). Піддавши гострій критиці зміст грамоти, вчений знайшов у ній масу невідповідностей і вигадок, котрі не узгоджувались з реаліями IV ст., а були придумані у пізніші часи.

Антипапське спрямування твору Валли не викликало жодних сумнівів; автор відкидав претензії пап на світську владу, залишаючи за церквою лише духовну. За цей твір вчений був засуджений інквізицією до спалення на вогнищі, але пізніше, щоб не надавати розголосу справі, її було припинено, а автора — призначено апостольським секретарем, аби тримати під постійним контролем, На замовлення папської курії Валла перекладав на латинь Фукідіда і Геродота. Його праці відіграли велику роль у поширенні Реформації у XVI ст., коли вони були опубліковані і поширені його учнем Еразмом Роттердамським.