Главная | Обратная связь

Історична думка в просвітництві Британії.

Бурхливі події англійської революції хвилювали багатьох сучасників, спонукали до їхнього осмислення. Одним з перших, хто спробував розглянути питання суспільного устрою в історичному аспекті, був філософ Томас Гоббс (1588-1679). Його праця "Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської" (1651) У ній вчений запропонував схему походження держави, твердячи, що вона з'явилася лише на певній стадії розвитку людства і відокремила "природний" бездержавний стан, коли всі люди були рівними, від "державного", що виник внаслідок "суспільного договору", народженого безперервною боротьбою між людьми за задоволення своїх егоїстичних інтересів і потреб. Виникнення держави, як зверхньої влади над людьми, призвело до появи громадянського суспільства, але поклало край "природним правам", запровадивши на їх місце закон. Держава і є тою міфічною потворою — Левіафаном, яку людство змушене терпіти, аби не повернутися до дикунства і "війни усіх проти усіх". Влада, закон, фінанси є основою держави, яка покликана зрівноважити "природні" потяги людей.Дальші кроки в напрямку "історизації філософії і "філософізації" історії - Джона Локка (1632-1704). Сам Локк поділяв погляди Гоббса на державу і владу, але вніс до них суттєві корективи. Зокрема він вважав, що у "природному стані" не було боротьби між людьми, їхня індивідуальна праця призвела до появи власності, яка поступово загострила стосунки і покликала до життя державу, щоб охороняти права власності і особисту свободу. У праці "Два трактати про уряд" Локк розвинув думки про народний суверенітет і обов'язок держави забезпечувати його.В іншій праці — "Есе про людське розуміння" (1690) Локк виклав засади вчення про пізнання.

лорда Болінгброка — Генрі Сент-Джона (1678-1751). 1752 р. "Листи про вивчення і користь історії" Болінгброка написаний 1735 р. у формі 8-ми листів до молодого історика лорда Корнбері, який просив поради щодо методу написання історії. Вони дали поштовх до більшого зближення натурфілософії та історії, власне поєднання філософії й історії на засадах раціоналізму. При цьому, залишаючись на позиціях деїзму, властивих більшості просвітників, Болінгброк був послідовніше щодо джерел формування людського досвіду і розуму, вважаючи ними зовнішній об'єктивний світ. Логіка підштовхувала Болінгброка до утопічної візії майбутнього — суспільства "рівної відповідальності станів" на чолі з "ідеальним" монархом, — оскільки кожна людина в рівній мірі прагне до задоволення подібних потреб та інтересів. Визнаючи два види написання історії — "поетичного", спрямованого до почуттів, і "раціонального", що промовляє до розуму, — вчений тільки другий вважав "справжньою" історією. Така історія може бути тільки філософською. Тому для історика не факти і події є метою і сенсом дослідження, а встановлення "загальних правил" (закономірностей). Ці природні закони або "загальні правила" —мораль, етика, психологія. "Людина є предметом будь-якої історії; щоб добре її знати, ми повинні бачити і зрозуміти її у кожному віці, у всіх країнах, у всіх державах, у житті і смерті — і тільки історія може нам так її змалювати", - писав Болінгброк.

1707 р. у Лондоні було відновлено товариство антикварів, члени якого займались пошуком і публікацією старовинних документів:"Державних паперів Терло" 1724 р. в університетах Оксфорда і Кембріджа були відкриті професорські кафедри нової історії, котрі призначалися для підготовки дипломатів і державних службовців. У 1716 р. історичні кафедри були створені в університеті Глазго, 1719 р. — університеті Единбургу, 1747 р. — Сент-Ендрюса.

Девід Г'юм (1711-1776). У філософських творах ("Трактат про людську природу", "Дослідження людського розуміння") вчений розглядав пізнання як процес створення і переказу ідеальних феноменів, котрі виникли внаслідок чуттєвого сприйняття, їхнє переказування за посередництвом інших осіб, котрі у свою чергу спираються на чуттєвий досвід, не в стані заперечити реальності минулих подій. Г'юм доводив, що історія є законним і дійсним різновидом знання, яке спирається на фактичні дані і не потребує метафізичних гіпотез для свого обґрунтування.

Едуард Гіббон (1737-1794)"Історія занепаду і загибелі Римської імперії" (7 томів, 1776-1788). Він вважав Імперію ведичним пам'ятником людського генія, який у той час досягнув найвищого розквіту. Головну причину занепаду держави бачив у зародженні і розвиткові християнства.Джон Міллар (1735-1801) звернув увагу на взаємозалежність різних видів суспільної діяльності людей — матеріальної, політичної, культурної. Він зауважив, що відмінності поглядів людей зумовлюються тими стосунками.

42. Теорія "вістового часу" історії Карла Ясперса.

К.Ясперс: сенс історії - ф. віра, яка об'єднує людей у світі через усвідомлення ними спільної долі за допомогою комунікації. Ф. віра стає атрибутом існування людини з моменту її самоусвідомлення, доручення до культури та моралі з моменту постановки людиною питання про сенс свого існування. Іст. розвиток має сенс тоді, коли сприяє саморозвитку та утвердженню самоцінності людини. Сенс історії - це утвердження та реалізація людської сутності, самореалізація людини як вільної істоти. Час осьовий - термін, запропонований К. Ясперсом для характеристики історичних процесів, перебіг яких відбувається між 800 і 200 pp. до н. е., коли, на його думку, стався кардинальний поворот в історії і з'явилася людина такого типу, який зберігся і донині. Визначальними для своєрідності осьового часу є зникнення великих культур давнини, що існували впродовж тисячоліть і передували осьовому часу, передусім тих, що виникли в Єгипті, Месопотамії, долинах Інду та Хуанхе. Час осьовий розчиняє їх у собі, дає їм загинути, незалежно від того, чи є носієм нового народ давньої культури чи інші народи. Давні культури зберігають своє існування лише в тих своїх елементах, які увійшли в осьовий час, але все, навіть найвеличніше, створене до часу осьового, сприймається як щось дрімотне, таке, що не прокинулося, оскільки людина тих часів ще не сягнула справжньої самосвідомості. Тим новим, що зумовило самобутність часу осьовому і відбулося в трьох великих культурних регіонах якраз і було усвідомлення людиною буття в цілому, самої себе і своїх меж шляхом рефлексії й пізнання абсолютності в глибинах самосвідомості та ясності трансцендентного світу. Спільною атрибутивною характеристикою цьогочасних духовних пошуків є те, що людина тут, з одного боку, виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце в розмаїтті цілісного буття, з іншого - вперше стає на шлях, який покликана пройти саме як певна особистість, неповторна індивідуальність, спроможна за потреби навіть внутрішньо протиставити себе усьому світові як самітника, пророка, філософа, законодавця.