Главная | Обратная связь

ХVІ – першій половині ХVІІ ст.

В історії розвитку суспільно-політичної та військової діяльності українського козацтва наприкінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. одне з найважливіших місць належить козацьким війнам 1591–1596 рр. Їх важливість пояснюється декількома аспектами. Насамперед, ці війни стали одним з ключових етапів розвитку козацького стану, зростання його організованості, усвідомлення власних потреб і завдань. Крім того, в ході їх розгортання козацтво вийшло на міжнародну арену як цілком самостійна і досить потужна військово-політична сила. Війна започаткувала собою також і тривале військово-політичне протистояння козацтва з Річчю Посполитою, апогеєм якого стала українська революція середини ХVІІ ст.

Певну тональність у розумінні суті подій 1591–1596 рр. в українській історіографії задали козацькі літописці, котрі трактували їх як боротьбу козацтва на чолі українського народу проти польського панування, унії та католицизму. Так, наприклад, Григорій Грабянка наголошував на тому, що С.Наливайко розпочав війну «яко син православ’я, ненавидячи новоявлену унію» («Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки». – К., 1992).

З таким трактуванням першопричин конфлікту перегукувалися позиції Ф.Софоновича, С.Лукомського, О.Рігельмана та ін. Квінтесенція ж подібних трактувань представлена у відомому історико-політичному трактаті «История Руссов или Малой России», де анонімний автор називає в якості причин козацьких війн утиски від магнатів і католицького духовенства у сферах релігійного життя та козацьких прав. Перед тим, як стверджується в трактаті, поляки і українці утворювали добровільний і рівноправний союз. Відверто романтизована в «Истории Руссов» схема висвітлення подій справила потужний вплив на українську історіографію першої половини ХІХ ст., зокрема праці Д.Бантиша-Каменського «История Малой России» (М., 1830), М.Маркевича «История Малороссии» (М., 1842) та М.Максимовича «Ответные письма М.П.Погодину» (Собр. соч. – Т.3,– К., 1880). Названі автори вбачали причини козацьких війн під проводом К.Косинського та С.Наливайка насамперед у насадженні церковної унії, а самих козацьких ватажків зображували в якості мучеників за православ’я.

Якісні зміни в баченні істориками реальної історичної картини відбуваються в другій половині ХІХ ст., коли до наукового обігу активно вводяться нові історичні джерела та робляться спроби їх аналітичного опрацювання. Перші наслідки такої роботи були представлені вже в передмові Володимира Антоновича до підготовленого до друку корпусу джерел «Акти про козаків» (опубліковано в кн.: «Архиве Юго-Западной России», – Ч.3, – Т.1.). У ній вчений обгрунтував думку про те, що головна причина козацьких повстань полягала в порушенні станових козацьких прав і в «порушенні польським урядом і шляхтою общинної їх будови з метою ввести польський порядок, заснований на шляхетстві». Антонович чимало уваги приділяє у своїй праці питанню соціальної бази повстань. На його думку, військо С.Наливайка складалося зі «свавільних людей», бідних шляхтичів, які перед тим служили магнатам та багатим шляхтичам, а згодом під тиском обставин утекли від них. Саме під кутом зору соціальної зумовленості бунту вчений і трактує досліджувані події.

Концепція В.Антоновича знайшла своє логічне продовження в праці М.Костомарова «Южная Русь в конце ХVI века», де вчений розширив тематику дослідження за рахунок характеристики козацьких зверхників, а також розглянув міжнародні акції повсталих козаків, чим створив цілісну картину історичних подій і процесів. Під впливом ідей Костомарова Ф.Ніколайчик у праці «Первые козацкие движения в Речи Посполитой (1591–1596)» (опубліковано в: «Киевская старина», 1884) чітко розмежував соціальні та національні фактори козацьких війн, наголосивши на їх важливості та субординації.

Досить оригінальний авторський погляд на історичну проблему представив П.Куліш у монографіях «История воссоединения Руси» та «Отпадение Малороссии от Польши». Аналізуючи причини козацьких війн, Куліш категорично заперечив думки попередників стосовно релігійної мотивації виступів, наголошуючи лише на соціальних аспектах боротьби. Автор загалом відстоював погляд, що козацтво переслідувало свої вузькостанові інтереси, а всі без винятку козацькі лідери піднімалися на боротьбу проти Польщі заради майнових інтересів й особистих кривд.

Найдокладнішим же дослідженням війн 1590-х рр. стала праця В.Доманицького «Козаччина на переломі ХVІ–ХVІІ ст.» (опублікована в: «Записки НТШ», – Львів, 1904). У ній автор на основі повного використання наявних історичних джерел подав фактологічно вірну і досить всебічну картину розгортання історичних подій. Таким же фундаменталізмом відзначається і том 7 праці М.Грушевського «Історія України-Руси», який по суті акумулював у собі всі тогочасні надбання у вивченні проблеми. Головний же наслідок козацького виступу вчений вбачав у тому, що вихід козаків на волость «спопуляризувало ідею... козаччини як соціально-економічної форми життя й побуту, та притягло до неї маси нових елементів».

Радянська історіографія, попри здавалось би очевидні принади демонстрування на матеріалі козацьких виступів кінця ХVІ ст. ідеї «класової боротьби» як рушія суспільного прогресу, спеціально не зверталася до монографічного її вивчення, обмежуючись лише її популяризованим викладом і подачею узагальнюючих нарисів в синтетичних працях з історії України. Тим часом на початку 1940-х рр. за кордоном, у Празі, побачила світ робота М.Антоновича «Студії з часів Наливайка», побудована на використанні комплексу джерел неофіційного німецького походження (донесення купців з Польщі). Проаналізувавши їх, учений зумів не лише представити оригінальний погляд на міжнародну діяльність козацтва, але й простежити зародження ідеї козацького автономізму.

Найбільш повна, грунтована на скрупульозному вивченні джерел, робота з історії козацьких воєн кінця ХVІ ст. побачила світ у 1996 р. Її автором є відомий український історик С.Леп’явко («Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні. – Чернігів, 1996), котрому вдалося суттєво розширити джерельну базу дослідження, опрацювавши значний масив документів, що зберігаються не лише в архівах України, а й Польщі, Росії, Білорусі. При написанні роботи автору вдалося уникнути як романтизування образів козацьких ватажків, так і заідеологізованого акцентування уваги на релігійних чи національних факторах як головних причин козацьких виступів. Хоча навряд чи можна цілком погодитися з головним його висновком: війни 1591–1596 рр. козацтво вело передовсім за самоутвердження в ролі законно визнаної військової корпорації, й необхідності «усвідомити себе повноцінним суб’єктом суспільно-політичних відносин, господарем власної землі, відповідальною за свій народ елітою», чого досягти так і не змогло.