Главная | Обратная связь

ІСТОРІОГРАФІЯ, як термін, поняття та дисципліна

Термін «історіографія» (від грец. kуфпсЯб – розповідь, оповідання – та гсЬцщ – пишу; буквально – опис, описання історії) є одним з найуживаніших в історичній науці, але водночас і найменш точним за адресною спрямованістю. Нині цей термін застосовується в багатьох перехресних, часом суперечливих контекстах, зокрема для означення: 1) дисципліни (галузі), яка вивчає історію істор. науки; темпи, інтенсивність та етапи розвитку істор. думки, зокрема формування та нагромадження знань про минуле; тяглість, дискретність і просторово-регіональну конфігурацію наук.-істор. процесу; інституціонально-орг. форми історико-наук. діяльності (навч. заклади, академічні установи, університетські каф-ри, дослідницькі т-ва та центри, періодичні, неперіодичні і серійні видання та ін.); формальну дисциплінарну (галузі, дисципліни, міждисциплінарні стики) та неформальну (напрями, школи, течії, групи, гуртки) інституціональну структуру науки; соціокульт. та інтелектуальні передумови, чинники та середовища функціонування істор. науки; історію теорії, методології та методики істор. досліджень; стан та перспективи розробки дослідницької проблематики з обсягу різних галузей, дисциплін та окремих проблем; творчий доробок і спадок окремих істориків та ін.; 2) власне істор. науки або наук. літ. з історії в найширшому архаїчному розумінні; в такому застарілому значенні ця дефініція вживалася здебільшого в 19 ст., але іноді побутує і в сучасних студіях; 3) форми свідомості та самосвідомості істор. науки, переважно у внутр., рефлективному розумінні; 4) сукупності істор. студій з певної проблеми, теми чи наук. галузі (дисципліни) у вузькому сенсі, які мають спільну просторово-хронологічну локалізацію та предметну область дослідження (напр.: І. новітньої історії України, церковна І., І. історії Слобідської України, військова І., І. історії української революції 1917–1921 та ін.); 5) істор. літератури певної доби чи періоду, об’єднаної спільним соціо- та етнокульт. простором, типовими інтелектуальними рефлексіями і концептуальними підходами (напр.: козац.-старшинська І., укр. романтична І., укр. рад. І, укр. еміграційна І. та ін.).

Полісемантизм, мінливість функціонального призначення та змістового наповнення поняття «історіографія» пов’язані з тривалим шляхом розвитку, оформлення та інституціоналізації І. як наук. дисципліни.

Походження І. пов’язують з саморефлексіями автора істор. твору щодо його предмета, джерел, способу викладу матеріалу та ін. Вважають, що початкові елементи історіографічних знань з’явилися на межі пізнього середньовіччя та ранньомодерних часів у добу книгодрукування. Зокрема, з 16 ст. поширилися історико-літ. огляди, бібліографічні описи у вигляді переліків існуючих творів щодо предмета викладу в працях деяких авторів. Вони розглядаються окремими дослідниками як своєрідна предтеча студій з І. або історії науки (див. Історія науки). Втім, подібні описи побутували ще в добу античності. Приміром, на поч. 1 ст. римляни почали додавати до своїх творів т. зв. індекси або титули. Вони являли собою стрічки з пергаменту, іноді кольорові, з переліком авторів та їхніх праць, які згадувалися в тій чи ін. студії. Напр., в індексах до «Природної історії» (у 37 книгах) Плінія Старшого названо 28 рим. та 75 грец. авторів. Окрім того, одна з книг цього вченого складалася зі спец. переліку джерел (твори 146 давньорим. та 327 давньогрец. авторів), які були використані у його «Природній історії».

Термін «історіографія» походить від терміна «історіограф». У 14 ст. історіографом у Франції називали художника, який малював мініатюри на істор. тематику. В 15–16 ст. значення цього терміна розширилося. Ним стали називати придворного письменника, який писав офіц. життєписи представників правлячої династії. Пізніше біографії королів, імператорів, князів та ін. перетворилися в історії держав, написані за відповідним каноном, спеціально призначеною особою – історіографом. Втім, посади, аналогічні становищу придворного історіографа в Європі, існували ще в Давньому Китаї й антич. світі. Здебільшого ці посади обіймали відомі літератори, філософи та вчені. Приміром, офіц. історіографами герцогів Бургундії (істор. область на Сх. Франції) у 15 ст. були поети Ж.Моліне та Ж.Шатлен. Цю посаду при дворах європ. монархів 16–18 ст. займали: поет Н.Буало, письменник П.Бембо, філософи Дж.Віко та Вольтер, драматурги А.Дзено, Ж.Расін, Тірсо де Моліна, історики С.Пуфендорф, В.Робертсон та ін. Історіографами Прусського королівства були відомі нім. історики Б.-Г.Нібур, Л. фон Ранке, Г.Трейчке. У Російській імперії офіційними історіографами були Г.-Ф.Міллер (з 1748), кн. М.Щербатов (з 1768), М.Карамзін (з 1803). Зазначена посада зберігалася ще й у 19 ст., а в деяких девах навіть у 20 ст.

Термін «історіографія» був запозичений рос. істор. та сусп.-політ. думкою із Зх. Європи, передусім з Німеччини. Спершу в європ. традиції він уживався як синонім до термінів «історик» та «історія».

Протягом 18 – поч. 19 cт. поширення критичного напряму у західноєвроп. істор. науці поступово зосередило увагу дослідників не тільки на існуючих джерелах, а й на працях своїх попередників та їхніх критичних оцінках.

Первісно таке акцентування мало критичне й утилітарне призначення – написання істориком впровадження, огляду літ. до власної студії. Згодом воно трансформувалося в спробу автора-дослідника визначити та зафіксувати місце своєї праці серед тогочасної наукової літератури.

Водночас відбувалося розширення проблемного діапазону таких оглядів, які набували певних видових ознак. Вони й стали зародком, з якого формувалася І. як дисципліна.

Цей процес відбувався з різним ступенем інтенсивності в європ. країнах 2-ї пол. 18 – поч. 20 ст. Його спричинила низка інтелектуальних чинників, соціо- та етнокультурних передумов: нагромадження значного обсягу фактографічних відомостей; перехід від описової, теоцентричної фіксації істор. досвіду до його раціонального осмислення; секуляризація істор. знань; зростання обсягів друкованої продукції з історії та їхнього видового і жанрового розмаїття; розширення спектра критичних рефлексій та практично-утилітарних потреб конкретних наук. студій, пов’язаних з необхідністю вивчення історії питання, існуючих підходів, концепцій, гіпотез; формування класичного типу науки; поява новітніх вимог до актуалізації істор. минулого для легітимації певних ідей або концептів у добу творення націй та нац. д-в.

Становлення І. як дисципліни відобразилося й у численних метаморфозах щодо її самоназви в 19 – поч. 20 ст. Приміром, на теренах Російської імперії вживалося близько двадцяти назв, рівнозначних термінові «історіографія», зокрема: «історія науки», «історія історії», «історія історичної науки», «історія історіографії», «історія науки російської історії», «історія російської історії», «історія російської історичної літератури», «література російської історії», «література науки російської історії», «історія історичної літератури», «огляд літературних думок», «історичне дієписання», «історія російського самопізнання», «історія російської самосвідомості», «течії історичної думки», «розробка російської історії», «історія роботи російської думки з російської історії», «історична критика» та низка ін.

До серед. 19 ст. термін «історіографія» у новому значенні використовувався епізодично. Його успішне поширення наприкінці 19 – поч. 20 ст. пов’язують зі зручністю його вживання як більш компактного порівняно з ін. складними словосполученнями.

У 2-й пол. 19 ст. відбувається становлення І. як навч. дисципліни в університетах Російської імперії.

Основу історіографічних курсів, які тоді читалися, складали критичні огляди літ., зокрема «критика джерел» та «критика думок». Так розпочалося виокремлення з історіографічно-джерелознавчих та історіографічно-бібліографічних робіт власне історіографічних студій. Водночас відбувалося формування проблемного поля І., зокрема, до нього стали включати погляди конкретних учених у цілому чи з певних питань, життєписи й огляди наук. спадщини істориків та ін. Пізніше історіографічні огляди літ. стали подаватися в більш широкому контексті її побутування: історія історичної думки, її окремі напрями, історія установ і товариств та ін.

На межі 19–20 ст. дидактичне застосування І., поширення спеціальних оглядів істор. літератури привели до певного окреслення змістового наповнення поняття «історіографія» в контексті історії науки, історії ідей, історії к-ри. Поступово витісняється й вживання терміна «історіографія» як синоніма терміна «історична наука». Натомість поширюються його застосування у значенні: 1) вивчення істор. літератури певного предмета; 2) істор. літ. в цілому.

В Україні процес інституціоналізації І. як дисципліни тривав упродовж 19 – початку 20 ст. в інтелектуальних просторах та соціокультурних середовищах Російської імперії та Австрійської імперії (з 1867 – Австро-Угорщина). Протягом цього часу критично-науковий аналіз стану розробки певної проблеми, огляд історичної літератури став неодмінним атрибутом наукових студій.

Цей процес відображав загальні тенденції формування І. в Російській імперії.

В 2-й пол. 19 – поч. 20 ст. історіографічні курси викладалися в Київському, Харківському та Новорос. (Одеса) ун-тах, Ніжинському ліцеї кн. Безбородька (з 1875 – Історико-філол. інститут кн. Безбородька в Ніжині; див. Ніжинський ліцей) та ін. навчальних закладах Наддніпрянської України.

Наприкінці 19 ст. у наукових студіях українських. учених впроваджуються поняття «малоруська історіографія», «історія малоруської історіографії», «історіографія малоруської історії», «історія літератури малоруської історії» та ін. У змістовному сенсі вони переважно означали розробку історії Малоросії в істор. літ. (М.Василенко, О.Лазаревський та ін.), яка розглядалася часто-густо в межах власне рос. істор. науки.

Водночас наприкінці 19 – поч. 20 ст. поширюються терміни «українська історіографія», «українсько-руська історіографія», «руська історіографія», «історія питання», «історична українська ідеологія», «література питання», «історія науки історії» та низка ін.

Їх тлумачать як у проблемному чи в предметному розумінні, так і в більш заг. сенсі як вивчення минулого та сучасного укр. народу, тер. й умов його життя в істор. науці. Приміром, в останньому – широкому – значенні трактував це поняття М.Грушевський у своєму огляді 1914. Водночас він розглядав І. як складову частину істор. науки та українознавства.

Кардинальні зміни сталися після доби української революції 1917–21. Відтоді термін «українська історіографія» стає домінуючим у працях вітчизняних істориків. Істотно розширюється й спектр його змістового наповнення: процес розвитку української історичної праці та національно-істор. думки (Д.Дорошенко); історія укр. думки, історія самосвідомості народу, укр. самопізнання (М.Грушевський); виклад фактичного змісту науки та теорій історичного процесу у зв’язку із схемою минувшини українського народу з хронологічного, географічного та етнографічного боків (Д.Багалій); розкриття класового характеру літератури й науки історії взагалі (Д.Багалій); ідеологія, концепції та погляди їхніх авторів на минуле України (І.Кревецький); та ін.

З’являються популярні (В.Біднов та ін.) і систематичні нариси (Д.Багалій, Д.Дорошенко, І.Крип’якевич) з української І. Мали місце й спроби наукової організації студій з української І. Зокрема, в серед. 1920-х рр. за ініціативою М.Грушевського при ВУАН (нині Національна академія наук України) була створена Комісія для дослідів нової української історіографії. Втім, обнадійливі передумови для організаційного оформлення української І. як дисципліни були раптово обірвані на теренах УСРР репресіями на початку 1930-х рр.

У наукових осередках української еміграції 1920–30-х рр. та на західноукраїнських землях цього часу історіографічна проблематика розроблялася спорадично. Зокрема, переважали студії, які популяризували здобутки української історичної думки в Західній та Центральній Європі (Д.Дорошенко, Б.Крупницький та ін.).

Водночас на еміграції було започатковано викладання навчальних курсів з української історіографії у вищих школах. За ініціативою Д.Дорошенка вони читалися в Українському вільному університеті та Українському науковому інституті в Берліні.

Після закінчення Другої світової війни на теренах, де мешкала українська повоєнна еміграція та діаспора, публікується низка історіографічних студій (Л.Винар, С.Горак, О.Домбровський, Д.Дорошенко, Б.Крупницький, Т.Мацьків, О.Оглоблин, Я.Пеленський, В.Петров, Н.Полонська-Василенко, М.Чубатий та ін.).

У цих працях залишалася домінуючою національно-державницька традиція висвітлення української історичної думки, що сформувалася протягом 1920–30-х рр. (див. Державницький напрям в українській історіографії). Однак, у 2-й половині 1940 – на початку 60-х рр. відбувалися дискусії щодо необхідності написання історіографічних праць на рівні вимог західного академічного середовища. Порушувалися також питання стосовно вироблення методологічних та теоретичних засад для відтворення історії української І. (Л.-Р.Білас, Б.Крупницький, І.Лисяк-Рудницький та ін.). Зокрема, українська історична наука розглядалася в контексті послідовної зміни генерацій істориків (О.Оглоблин, М.Чубатий та ін.). Побутували й термінологічні проблеми щодо власної самоідентифікації: «українська вільна історіографія», «українська незалежна історіографія», «українська західна історіографія», «українська еміграційна історична наука» та ін.

Щодо визначення статусу національної І. пропонувалися різні підходи. Одні вчені вважали її спеціальною історичною дисципліною з досить обмеженою предметною областю, інші – обстоювали думку про її більш широке функціональне призначення. Зокрема, до проблемного поля І. включали: організаційні. форми науково-історичної діяльності; характеристику окремих істориків та наукових шкіл; дослідження «духу часу» та обставин наукової праці вчених; роль періодичних видань; вплив історіографічних напрямів і концепцій; розвиток української історичної думки (Л.Винар та ін.).

На еміграції та в діаспорі українська І. існувала в умовах іноетнічного середовища на засадах збереження національних традицій, їхньої адаптації до інтелектуальних та соціокультурних вимог євроатлантичної цивілізації. Її відірваність від основної частини національної джерельної бази та архівної україніки, тривала конфронтація з радянською та російською еміграційною наукою, пристосування до західного наукового оточення, перманентна організаційна криза, надмірна політизація емігрантського життя та низка ін. чинників істотно позначилися на розвиткові укр. зарубіжної І. В цілому еміграційні обставини життя відсували питання дисциплінарного статусу І. на другий план.

З появою в 1970-х рр. англомовної генерації істориків у діаспорі, які народилися та здобули освіту поза межами України, ситуація кардинально не змінилася. Ряд учених порушували історіографічну проблематику у своїх студіях. Утім, вони майже не розробляли питання дисциплінарного становлення І.

Протягом 1930–50-х рр. дисциплінарне оформлення історіографії в УСРР–УРСР майже завмерло. З наук. обігу зник і сам термін «українська історіографія». Його замінили дефініції «історіографія історії Української РСР» та «історіографія історії України».

Впродовж 1960–80-х рр. формування дисциплінарного статусу І. в Україні відбувалося в межах офіційної радянської доктрини.

Українська І. штучно вмонтовувалася в загальноросійську схему історії історичної думки. Зокрема, канонічними стали тези про класову спрямованість історичної думки, єдність духовного та соціально-політичного життя Росії й України.

Водночас у радянській науці відбувалися важливі інституціональні зміни: впровадження І. в університетські та вузівські курси викладання, введення відповідної спеціалізації в наукову номенклатуру, створення фахових координаційних структур та ін. З’являється дидактична література та низка концептуальних праць з історіографії. Значно розширюється діапазон проблем з обсягу дисциплінарних вимірів історіографії, які активно обговорюються в радянській науковій періодиці.

Щодо академічного статусу І., то в радянській науці утвердилися кілька точок зору: 1) спеціальна історична дисципліна з більш або менш широким проблемним полем; 2) спеціальна галузь історичної науки; 3) складова частина суспільної думки. Загальновизнаним вважався поділ І. на І. донаукової (доакадемічної) та І. наукової (академічної) доби. Було впроваджено типо-видове розрізнення І.: загальна (вивчає розвиток історичних знань і науки в цілому), предметна (окремих країн, регіонів, наук. галузей, сфер людської діяльності) та проблемна.

В умовах лібералізації радянського режиму наприкінці 1950–60-х рр. до наукового обігу знову вводиться термін «українська історіографія» (М.Марченко). Тоді ж мала місце й низка спроб щодо визначення дисциплінарного статусу І.: спеціальна історична дисципліна, що вивчає вторинний процес – історію історичної науки та підпорядкована конкретно-частковим цілям (Ф.Шевченко); історія історичних знань, історія науки про розвиток людського суспільства та історичної думки (М.Марченко); складова частина суспільної думки певної епохи, що висвітлює розвиток історичних знань та історичної науки у зв’язку з суспільним процесом, боротьбою класів (М.Марченко); та ін. Активізуються дослідження з української І. Зокрема, засновується спеціалізований збірник «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (1968–73; з 1997 – «Історіографічні дослідження в Україні»). Створюються профільні кафедри в Харків. та Дніпроп. університетах. Складається й коло авторів, які розробляють українську історіографічну проблематику (В.Дядиченко, Л.Коваленко, Н.Комаренко, Ф.Лось, М.Марченко, А.Санцевич, В.Сарбей, Ф.Шевченко та ін.). Ряд дослідників вивчає проблематику, пов’язану з російською І., І. історії СРСР (В.Астахов, В.Шевцов, І.Шерман та ін.) Однак, на початку 1970-х рр. відбулася кампанія масових чисток у системі АН УРСР, зокрема в Інституті історії (нині Інститут історії України НАН України).

Дослідження з укр. І. були знову призупинені. Вони зазнали ідеологічної нівеляції та були зведені до рівня проблемної історіографії й описових праць. Протягом 1970–80-х рр. укр. І. існувала в умовах ідеологічного конформізму, інтелектуальної ізольованості, стагнації та штучної обмеженості джерельної бази.

Інакше розвивалася російська радянська І. Протягом 1960–80-х рр. нею було апробовано низку теоретичних новацій, істотно розширено проблемне поле історіографічних студій, утверджено розуміння І. як історії історичної науки та як наукознавчої дисципліни.

Пострадянська українська І. формувалася під впливом кількох інтелектуальних хвиль. Упродовж 1990-х рр. вона розвивалася переважно під гаслом повернення до нац. історіографічної спадщини та її осмислення. Публікувалися класичні студії з української І. (В.Антоновича, Д.Багалія, М.Грушевського, Д.Дорошенка, І.Крип’якевича, І.Лисяк-Рудницького, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко та ін.). Дискутувалися проблеми реконструкції історії української історичної думки, зокрема спадщини істориків-народників (див. Народницький напрям в українській історіографії) та істориків-державників. Відбувалася критична переоцінка радянської І., введення до наук. обігу студій учених-емігрантів та ін. Встановлювалися творчі контакти з діаспорними вченими, які працювали в царині української І. (Л.Винар, С.Величенко та ін.). Водночас було поновлено та засновано кілька фахових неперіодичних видань з І.: «Харківський історіографічний збірник» (з 1995), «Історіографічні дослідження в Україні» (з 1997).

Від кінця 1990 – початку 2000-х рр. в українській І. дедалі більшої сили набуває нова інтелектуальна хвиля. Вона пов’язана з розробкою методологічних та теор. засад, підготовкою дидактичних курсів з національної І., опануванням європейським і світовим досвідом, переорієнтацією на вивчення традиційного проблемного поля І. з перспективи інтелектуальної історії та ін. Зокрема, видаються навч. посібники і підручники Я.Калакури, І.Колесник та ін. Теоретичні та методологічні проблеми української І. розробляються в працях Я.Грицака, Я.Дашкевича, Л.Зашкільняка, Г.Касьянова, М.Ковальського, І.Колесник, Т.Попової, В.Потульницького, О.Реєнта, С.Стельмаха та ін. Засновуються нові фахові видання: «Історія та історіографія в Європі» (з 2003), «Ейдос. Альманах інтелектуальної історії» (з 2005) та ін. Нині українська І. розвивається під зростаючим впливом студій з інтелектуальної історії, наукознавства, філософії історії, культурології, політології, етнології, соціології, соціальної психології та ін. Така взаємодія розширює предметну область І., збагачує її методологічний інструментарій, сприяє формуванню нового понятійного апарату та поширенню міждисциплінарних підходів. І. має розгалужені міждисциплінарні зв’язки, зокрема, з багатьма спеціальними історичними дисциплінами (архівознавством, археографією, біографістикою, істор. бібліографією, джерелознавством, просопографією та ін.). Втім, в українській І. й до сьогодні впливовими залишаються традиційні підходи та концепції. Таке розмаїття поглядів побутує і стосовно визначення дисциплінарного статусу І. та змісту цього поняття: 1) спеціальна дисципліна чи галузь історичної науки з суто утилітарними цілями; 2) наукознавча дисципліна, яка вивчає історію історичної думки та історичної науки як соціального інституту; 3) наука, що досліджує історію історіографічного процесу в усьому його розмаїтті; 4) важлива складова інтелектуальної історії, неодмінна частина культурного світу ідей.

Кардинально розширилося й проблемне поле сучасної І. Воно включає як саме історичне знання про історію, так і саме історіографічне знання про історичне знання. Нині в типо-видовому плані І. поділяється: на проблемно-тематичну історіографію, біоісторіографію (персонологічну І.), інституціонально-організаційну історіографію (установи, т-ва, інституції, часописи та ін.), предметну чи інституціонально-структурну історіографію за формальними (дисциплінарно-галузева структура) та неформальними (напрями, школи, течії, гуртки і т. д.) ознаками, регіональну (обласну, краєзнавчу) історіографію, культурологію історіографії, історію історіографії (історію історії істор. науки) та ін. Окрім того, з І. тісно пов’язане вивчення історії теорії (історіології), методології, методики та техніки істор. досліджень.

Термінологічний апарат історіографії як дисципліни. Значна частина понятійного апарату І. сформувалася в 1960–80-х рр. у межах рад. істор. науки. Тепер ця термінологія вважається традиційною: історіографічне джерело, історіографічний факт, історіографічний процес, історіографічна ситуація, історіографічне поле, історіографічні міфи, історіографічні стереотипи, напрям, школа, течія та ін. Упродовж 1980–90-х рр. понятійний апарат І. поповнився модерними (стиль мислення, тип історика, образ науки, ідеал науковості, парадигма, інституціоналізація та ін.) та постмодерними (дискурс, деконструкція, наратологія та ін.) дефініціями. Останні частково запозичені, частково адаптовані до потреб І. Втім, деякі вчені висловлюють суттєві застереження стосовно формування традиційної частини термінології І. Зокрема, вказують на відсутність субординації та розмежування із загальноістор. поняттями, на дублювання у функціональному та змістовому сенсі відомих наукознавчих дефініцій, на відсутність адаптаційних процедур для багатьох запозичених понять та ін. Загалом висловлюється думка про похідний характер та механістичне застосування більшості традиційних термінів (джерело – історіографічне джерело, факт – історіографічний факт) тощо.

Загальна періодизація української історіографії. До сьогодні проблема періодизації української історіографії залишається предметом численних наук. дискусій. Окремі періоди національної історіографії і донині вивчені недостатньо. В найзагальнішому, схематичному вигляді вирізняють такі періоди української історіографії: 1) літописний (11–16 ст.); 2) козацько-старшинський або козацького літописання в церковній, політичній та компілятивній формах з елементами провіденціалізму та прагматизму (кінець 16 – середина 18 ст.); 3) історико-антикварний з просвітницькими, раціоналістичними, преромантичними та критичними тенденціями (2-га пол. 18 cт.); 4) критичний або критично-синтетичний (1-ша третина 19 ст.); 5) романтично-народницький у ностальгійно-патріотичній, героїко-легендарній та мовно-етнографічній формах (30–60-ті рр. 19 ст.); 6) позитивістсько-народницький з використанням різноманітних методологічних підходів (70-ті рр. 19 – початок 20 ст.); 7) державницький або національно-визвольних змагань та повоєнного десятиліття (1920-ті рр.) в еміграційному та радянському варіантах; 8) біполярного поділу – на українську еміграційну (30–40-ві рр. 20 ст.) і діаспорну (після 1952) та українську радянську (30–80-ті рр. 20 ст.) історіографії; 9) сучасний (з 90-х рр. 20 ст.).