Здавалка
Главная | Обратная связь

Формування концепції соціальних комунікацій в історії наукової думки



Історія наукового пізнання комунікації починається з періоду античності. Саме принцип діалогу було покладено у основу філософської системи Сократа. Особливості функціонування політичної системи давньогрецьких міст – держав, що ґрунтувалася на принципах прямої демократії, породжували потребу о очільниках, що бездоганно володіли мистецтвом публічного мовлення. Саме тому риторика, як мистецтво і наука про публічне мовлення та ефективне ведення дискусії переживає в цей час розквіт. Родоначальником античної риторики вважається Коракс (У ст.. до н.е.), наступний розвиток вона отримує в роботах софістів (Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси.) та роботі «Риторика» Аристотеля, який акцентував увагу на переважно на прагматичних аспектах процесу соціальної комунікації, розглядаючи завдання риторики, як здатність знаходити важливі засоби переконання відносно кожного даного предмету. Традиції давньогрецької теоретичної риторики було продовжено в роботах римських філософів Марка тулія Цицерона («Оратор») та марка Фабія Квінтіліана («Про освіту оратора»).

В період Середьновіччя до програми підготовки священнослужителів були включені риторика, граматика та діалектика, які утворювали «тривіум»- три перших та основних предмети вчення.

Значення риторики збереглося в епоху Відрождення, коли Ніколо Макіавеллі створює власну політичну філософію, важливою складовою якої виступає проблематика ораторського мистецтва. В цей же час Гаспарино Барціца пише роботу «Про композицію», а Лоренцо Валла- «Красоти латинської мови».

Таким чином дослідження соціальної комунікації у ранній період розвитку філософської та наукової думки відбувалося переважно дотично, в рамках предметного поля риторики, і мало на меті з'ясування переважно прагматичних аспектів – яким чином вплинути на слухачів , а не в чому полягає сенс спілкування, в чому особливості комунікації в різних ситуаціях соціальної взаємодії.

Подібна тенденція спостерігається практично до початку ХХ століття , коли соціальна комунікація починає розглядатися як складова багатьох дисциплін, зокрема лінгвістики, психології, соціології, політичної науки, філософії.

Лінгвістичні теорії комунікації. Початок цьому напряму було покладено у роботах швейцарськог мовознавця Фердинанда Де Соссюра , який розглядав мову як найважливіший засіб соціального зв’язку – як соціальний факт. Комунікативну функцію , тобто функцію соціального зв’язку, мова і мовлення здатні виконувати завдяки значущості лінгвістичних знаків.

Надалі ця ідея отримала продовження у роботах представників празької школи функціональної лінгвістики , яку звичайно розглядають як розділ структурної лінгвістики . У знаменитій дослідницькій програмі «Тези празького лінгвістичного кружка» його члени вказують на дві основні функції мови- соціальну (зв'язок між індивідами) і експресивну (здатність викликати певний емоційний стан, зворотню реакцію.)

Інший напрям «критичний аналіз дискурсу», що виник на теоретичній основі так званої критичної лінгвістики, яка сформувалася в Англії на рубежі 70-80-хх років ХХ століття, трактує мову як один із видів «соціальної практики». Згідно цієї теорії тексти є результатом діяльності тих хто говорить і пише в певній соціальній ситуації; відносини комуні кантів звичайно відображають різні моделі соціальних відносин людей.

Таким чином у концепції соціальної комунікації, сформованої у рамках лінгвістичної парадигми , акцентовано роль комунікативних процесів, як важливого ситемоутворюючого фактора відносно суспільства. Ск є невідємною складовою всіх соціальних взаємодій, і виступає не лише засобом їх оптимізації, але і реальним чинником, що визначає їх перебіг та результат.

Габріель Тард(1843—1904) був першим класиком соціології який заявивив про існування можливості наукового вивчення комунікативних процесів. Він пояснював соціогенез (виникнення і розвиток суспільства як такого) соціально-комунікаційною діяльністю у формі наслідування, мова, релігія, держава – це продукти творчості певних людей і нші люди їх наслідують і таким чином формуються соціальні інститути позаяк "суспільство — це наслідування, а наслідування — певною мірою гіптотизм".

 

Традиція розгляду комунікаційної системи як важливої складової суспільства як соціальної системи продовжується в роботах основоположників американской соціальної пси­хологии Джоржа Гемберта Міда та Гемберта Блумера, які заснували у Чикаго наукову школу під назвою символьного интеракціонізму(взаємодія за допомогою симоволів) а також пізніше у концепції філософа франкфуртської школи Юргена Габермаса. Символами вважались вербальні (словесні) и невербальні дії, що мають певне значення. Завдяки взаємодії за допомогою символів (символьної ін­теракції) люди передають один одному знання, духовні цінності, зразки поведінки впливають на дії колег через символи, є головним чинником у комунікаційній моделі суспільного життя.

Для ДЖ. Міда суспільство виступає як сукупність індивідуальних взаємодій, соціальною особливістю яких виступає вербальність (знаковість). Мову, знаки Мід називає символами. Тотожність їх значень дозволяє встановити соціальну комунікацію між її учасниками. Оскільки проте першою умовою комунікації є значення і інтерпретація суб’єктивних дій. Мід зосереджує увагу на аналізі процесів походження (генезису) того чи іншого феномена. Він стверджує, що люди не просто поводяться, але одночасно конструктують свою поведінку і її значення. Інший провідний розробник концепції символічного інтеракціонізму Г. Блумер продовжує ідеї ДЖ. Міда пов’язуючи процес формування значень з «особистісним» Я.

Отже, в рамках символічного інтеракціонізму процес комунікації розглядається переважно в його змістовному аспекті , засоби комунікації – символи. Постають як умова соціальної взаємодії, оскільки є носіями певних загальноприйнятих для всіх учасників взаємодії смислів.

Власні ідеї щодо проблематики соціальної комунікації Ю. Габермас розвинув у роботах «Комунікація і еволюція суспільства», «Теорія комунікативної дії», «Моральна свідомість і комунікативна дія». На його думку, основу суспільної системи утворюють взаємодія (інтеракція) і взаєморозуміння Люди (індивіди) проживають в трьох світах , що взаємно перетинаються: по-перше - в об’єктивному світі, де мають місце ділові відносини;; по- друге в соціальному світі – світі нормативних і оціночних відносин; і по-третє в суб’єктивному світі, який утворюють людські відчуття, переживання, надії роздуми.

Росіянин Пітирим Сорокін (1889-1968) під комунікацією розумів обмін почуттями, ідеями, вольовими імпульсами, тобто взаємодію людей на психічному рівні.

Але питання змістовної комунікації були в центрі уваги також і представників документалістики. Серед них виокремлюють бельгійця Поля Отле (1868-1944), який розумів під документом будь-які зображення чи тексти. Цей науковий напрям набув поширення у другій половині XX ст. з виникненням чисельних служб соціальної комунікації, які не тільки відбирали бібліографічні джерела для політиків, бізнесменів, науковців, виробників, але й здійснювали обробку, класифікацію і аналіз необхідної замовникам інформації, тобто займались комунікативною діяльністю яка виходила за межі бібілотечно-бібліографічної сфери.








©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.