Главная | Обратная связь

Рослинницькі агропромислові комплекси

 

До рослинницьких агропромислових комплексів належать зернопромисловий, цукробуряковий, олійний, картоплянопромисловий, плодоовочеконсервний, льонопромисловий та ін.

Серед рослинницьких галузей АПК зернопромисловийпо­сідає особливе місце. Основу даного комплексу, як відомо, скла­дає зернове господарство, що є досить розвиненим у всіх регіонах України. Однак основними виробниками зерна залишаються ре­гіони степової та лісостепової зон.

- більше 86% усіх посівів озимої пшениці,

- 85% — ярого ячменю,

- 94% - кукурудзи.

У Поліссізосереджено

- 60% посівів озимого жита,

у лісостепу

- майже 61% посівів гречки

- 60% зернобобо­вих.

До того ж з 90-х років XX ст. кожний регіон займається виробництвом продовольчого зерна. Україна належить до про­відних виробників зерна у світі. Однак кінець XX ст. виявився досить складними для її зернового господарства (значно скоро­тилися валові збори зерна, знизилася врожайність). Ситуація почала стабілізуватися лише на початку третього тисячоліття, чому до певної міри гарні сприятливі погодні умови останніх років.

У 2001 р. в Україні було зібрано найвищий урожай за останні 10 років - 40 млн. т, у 2002 р. - 37 млн. т, у 2004 - 35 млн. т зерна. Нагадаємо, що в 1990 р. вало­вий збір зерна перевищував 51 млн. т. Валовий збір зерна в останні роки дозволив Україні експортувати щорічно в середньому близько 5 млн. т, у 2001 р. - 9,1 млн. т і одночасно відмовитися від імпорту зерна. Україна має намір ввійти до пер­шої п'ятірки найбільших експортерів зерна, для цього необхід­но довести рівень експорту до 12 млн. т зерна на рік. До речі, раніше (у складі СРСР) Україна мала стійке активне сальдо в міжреспубліканському обміні хлібних вантажів: у 1988 р. за межі України було відправлено 11,8 млн. т, отримано з інших рес­публік 1,5 млн. т, сальдо склало + 10,3 млн.

Україна здійснює експорт зерна пшениці і пшенично-житньої суміші го­ловним чином у Білорусію (63%), Словаччину, Ізраїль (близько 7% - 1997 р.);

жита - Білорусію (64%), Росію (близько 28%), Словаччину, Литву; кукурудзу - Білорусію (64%), Росію, Литву, Ізраїль;

гречку - Білорусію (46%), Росію, Литву, Польщу;

борош­на пшеничного або пшенично-житнього — у Туркменію (73%), Росію, Білорусію;

крупи - у Росію (47%), Білорусію, Молдову, Азербайджан. Головними покупцями українського зерна поки що залишаються держави СНД.

Перед зерновим господарством України стоїть цілий ряд про­блем. Одна з них - підвищення врожайності зернових культур.

Нині середня врожайність зернових складає близько 20 ц/га (2002 р. - 28,5 ц/га), трохи вище врожайність озимої пшениці, врожайність яриці ледве перевищує 15 ц/га (2000 р.). Водночас в Україні реально можна одержувати більш високі врожаї, зокрема по 50—60 ц/га, як це доведено багатьма господарствами. Одна з основ гарного врожаю - елітне насіння нових районованих сортів. Так, один з нових сортів пшениці «Гарант» забезпечує врожайність майже 79 ц/га. Існують також інші високоврожайні сорти: «Миронівська-35», «Крижинки», «Волинський полуінтенсивний» та ін. Вміст клейковини в них (а це один з найважливіших по­казників придатності зерна для хлібопечення, макаронної про­мисловості) складає 24-26%. На жаль, елітне насіння далеко не завжди доступне селянам, до того ж займатися насінництвом стає невигідно (немає покупців, що могли б сплатити ціну, яка хоча б покривала витрати). До речі, у 2002 р. ціни на зерно різко впали, через що багато виробників зерна замість прибутку зазна­ли значних збитків.

Є ще одна негативна сторона: зерновим господарством нині в Україні займаються фермери, орендарі, підсобні господарства. Найчастіше це веде до порушення сіво­зміни, недостатнього внесення мінеральних і органічних добрив та інших порушень технології, що зумовлює подальше зниження родючості ґрунтів.

Що стосується набору зернових культур, то в Україні, як ра­ніше, провідне місце посідають озимі культури (пшениця, жито, ячмінь). Традиційно основні площі відводяться під озиму пше­ницю, хоча, на думку деяких фахівців, у сучасних умовах це не зовсім виправдано, оскільки кукурудза і бобові культури нині є надзвичайно рентабельними видами продукції. Отже, варто збільшити обсяги посівних площ, зайнятих під ними, за рахунок площ, зайнятих під пшеницею. Нагадаємо, що на продовольчі по­треби витрачається лише 20-25% усіх ресурсів зерна (6,5 млн. т), а на фураж — 55-60%. Дефіцит кукурудзи та ячменю змушує переробляти на комбікорми пшеницю, а недостача зернобобових не дозволяє збалансувати зернофураж по білку.

Значно більша увага приділяється нині вирощуванню куку­рудзи на зерно, яка є не тільки висококалорійним кормом для тварин і птахів, але й цінним продуктом харчування (викорис­товується для виробництва борошна, крупи, виробів з них, а також кукурудзяної олії, крохмалю). Ячмінь і овес залишаються важ­ливими фуражними культурами, до того ж вони можуть бути використані і для продовольчих цілей. В Україні також вирощу­ють ячмінь для пивоваріння (Волинська, Рівненська, Житомирсь­ка, Київська, Сумська, Тернопільська, Івано-Франківська, Чернівець­ка, Львівська, Хмельницька, Вінницька і Черкаська області). Од­нак обсяги виробництва невеликі, частково ячмінь для пивовар­ної промисловості ввозиться із-за кордону (Німеччина).

Набір круп'яних культур, які вирощують хлібороби України, також залишається стандартним: просо, гречка, рис. При цьому за останні роки посіви гречки дещо перемістилися в степову зону, що не бажано, оскільки гречка - вологолюбна культура і врожайність її в степовій зоні нижча, ніж у лісостепу. У ряді регіонів (зокрема, в Сумській області) займаються обробленням екологічно чистої гречки, крупа якої в першу чергу може бути використана длядитячого та дієтичного харчування. Рисівниц­тво традиційно зосереджується на зрошуваних землях Криму, Херсонської і Миколаївської областей. У Криму та Херсонській області до того ж займаються вирощуванням екологічно чисто­го рису. Однак з причини більш високої ціни він не завжди знаходить покупця, який надає перевагу більш дешевому імпорт­ному рису (в окремі роки ця проблема стояла досить гостро).

Зернобобові культури також значно поширені в нашій країні, насамперед у лісостеповій зоні, де для їх вирощування природні умови найбільш сприятливі. В Україні вирощують в основному горох, сою, кормові боби, що використовуються як фуражні (зе­лений фураж - горох) і продовольчі (горох, соя) культури.

Надзвичайно великі можливості має використання сої, у насінні якої міститься 35-40% білків, до 25% жирів (для по­рівняння: у м'ясі кращих сортів міститься в середньому білків 18,9%, жирів - 18,5%). З насіння сої виготовляють різні про­дукти харчування: олію, сир, молоко, вершки, соуси, борошно, га­лети, бісквіти, хліб, печиво, каву, цукерки, шоколад і т.д. Однак доцільно використовувати насіння сої лише після того, як воно пройшло технологічну обробку на підприємствах (у домашніх умовах захоплюватися соєю фахівці не рекомендують). Соєвий шрот, зелена маса та сіно сої є гарним кормом для великої рога­тої худоби, коней, свиней. До того ж горох, рапс (сімейство Хре­стоцвітих), кормові боби, конюшина - це найкращі попередники озимої пшениці.

Харчова промисловість зернопромислового комплексуздійснює виробництво борошна, круп, хлібобулочних, макаронних і кондитерських виробів.

Борошномельна промисловістьпредставлена в Україні дуже широко (вартість усього зерна, що переробляється в борошно­мельній промисловості, у 6 разів перевершує вартість зерна, яке направляється в круп'яну промисловість). Основні види про­дукції: борошно пшеничне 1-го і вищого ґатунку, борошно житнє, в обмежених обсягах - борошно кукурудзяне, гречане, рисове, спеціальне для млинців та ін. Нагадаємо, що в останні роки асор­тимент випущеної продукції значно розширився та оновився. Зараз паралельно з великими борошномельними заводами (у першій половині 1990-х років їх було 159) діють млини (у т.ч. у сільській місцевості) для місцевих потреб.

Круп'яна промисловістьУкраїни нині представлена як спе­ціалізованими круп'яними заводами (на 01.01.97 основу круп'­яної промисловості складали 19 великих заводів та цехів систе­ми хлібопродуктів), так і дрібними крупорушками, що набули поширення в сільській місцевості в останнє десятиріччя XX ст. Нагадаємо, що головний принцип розміщення круп'яних заводів - орієнтація на райони товарного виробництва круп'яних куль­тур. Звідси спеціалізація заводів: наприклад, у Миргороді (Пол­тавська область) - на переробці проса, у Київській області та Хмельницьку - гречки, Новоукраїнський завод Кіровоградської області - ячменю та вівса, у Вінницькій області - гороху, Хер­сонський і Керченський заводи - рису.

Виробництво хліба і хлібопродуктів (хлібобулочних виробів) є масовою галуззю, найбільш тісно пов'язаною зі споживачем, адже термін реалізації хлібобулочних виробів після вийняття з печі зазвичай не перевищує 6-14 годин.

За останнє десятиліття значно розширила свою географію макаронна промисловість. Традиційно ця галузь орієнтувалася на масові скупчення населення (міста, міські агломерації), що пов'язано зі слабкою транспортабельністю продукції. Слід підкреслити, що розширення галузі супроводжується якісними поліпшеннями. Серед найбільших виробників - Київська, Хар­ківська, Донецька, Дніпропетровська й Одеська фабрики, що на кінець XX ст. забезпечували 55% обсягу виробництва макарон­них виробів.

Самостійну галузь зернопромислового агропромислового ком­плексу складає так звана технічна переробка зерна на спирт, крох­маль, пивота ін. Зерновий спирт, як відомо, є продуктом високої якості, використання якого в першу чергу доцільне в харчовій і фармацевтичній промисловості. На 01.01.1997 р. в Україні на 87 ліцензованих спиртзаводах перероблялося 900 тис. т зерна за рік і вироблялося з нього 32 млн. дал спирту за рік.

Пивоварна промисловість,як було відзначено, використовує також імпортну сировину й орієнтується на споживача, що знач­ною мірою пояснюється тим, що для виробництва 1 тис. дал пива необхідно лише 1,8-1,9 т солоду і зернозапасів. Потужними постачальниками виступають Бердичівській і Славутський (Хмельницька область) солодовні заводи. Великі центри пиво­варної промисловості - Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Чернігів, Харків, Одеса, Львів, Запорожжя.

Переробкою кукурудзи на крохмаль та виробництвом куку­рудзяної олії в Україні займається лише одне ВАТ «Верхньо­дніпровський крохмале-патоковий комбінат» у Дніпропет­ровській області (Дніпропетровський район, смт Дніпровське).

Комбікормова промисловість -одна з найважливіших за­сад зміцнення кормової бази тваринництва. Однак в останнє де­сятиліття обсяги виробництва значно скоротилися, частина ве­ликих підприємств не працює, водночас з'явилися невеликі підприємства, що займаються виробництвом комбікормів. Знач­на частина зерна (за оцінками - 10-12 млн. т щорічно) згодо­вується сільськогосподарським тваринам в непереробленому і незбалансованому вигляді. Значна частина непереробленого зерна

згодовується тваринам у власних підсобних господарствах на­селення, що зумовлено дорожнечею комбікормів, а часом і низь­кою якістю. Крім того, структура зернофуражу не завжди відпо­відає технологічним вимогам. Так, частка пшениці серед зерна інших культур складає 35-45% замість рекомендованих 20-25%, частка кукурудзи - 15-18%, тоді як має бути 25-30%.

Бурякоцукровий агропромисловий комплекс є одним із най­важливіших галузевих АПК України, незважаючи на те що в 1990-ті роки в Україні різко скоротився валовий збір цукрового буряка та виробництво цукру-піску, унаслідок цілого ряду як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. Певне поліпшення намітилося на початку нового десятиліття, що значною мірою було обумовлене сприятливими погодними умовами. Нині в Україні 19 бурякосійних областей (регіонів). Найбільш сприят­ливі умови для вирощування цукрового буряка у лісостеповій зоні, однак його вирощують також на півночі степової зони і на півдні Полісся. Особливо виділяються Тернопільська, Вінниць­ка, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області. У 2000 р. се­редня врожайність цукрового буряку склала 177 ц/га, хоча в ряді господарств в останні три роки врожайність перевищувала 300 ц/га. Так, в одному з фермерських господарств Володимир-Волинського району, Волинської області (до речі, цей район посів перше місце у 2001 році на конкурсі на краще фермерське госпо­дарство в Україні) врожайність цукрового буряку в 2002 р. склала 470 ц/га.

Одна із серйозних проблем, з якими стикається нині буряків­ництво - дефіцит і висока вартість елітного насіння. До того ж у 1990-ті роки насіннєва база була значною мірою втрачена, а, як показала практика, насіння, заве­зене з-за кордону, у т.ч. з Голландії, є менш пристосованим порівняно з вітчизняними сортами. Крім того, було значно ско­рочено внесення мінеральних добрив (зокрема, фосфорних) та засобів по боротьбі зі шкідниками, що також сприяло зниженню врожайності (і валовому збору) цукрового буряку. У 2003 р. - врожай цукрово­го буряку 16 млн. 500 тис. т, що вище валового збору в 2000 р.

Цукрова промисловість орієнтується на райони бурякосіяння. Основне виробництво цукру традиційно зосеред­жено в лісостеповій зоні: Вінницька, Черкаська, Хмельницька, Полтавська, Харківська, Кіровоградська, Тернопільська, Рівненсь­ка, Волинська, Львівська, Сумська області. Водночас на півдні України цукрова промисловість є молодою галуззю (Миколаї­вська й Одеська області). Бурхливий розвиток цукрової про­мисловості в Україні відзначався ще на початку XIX ст., у 1913 р. працювало 203 цукрових заводи, що складало 84% їх загаль­ної кількості в Росії. На початку 1990-х років в Україні працювало 193 цукрових заводи, зокрема, у Вінницькій області - 38, Черкаській — 23, Київській — 16, Тернопільській і Хмель­ницькій - по 15.

У цукробуряковий сезон 2002 р. працювало 135, 2003 р. -160 цукрових заводів. У переважній більшості цукрові заводи і комбінати стали акціонерними товариствами, деякі з них було переобладнано, а деякі навпаки, закриті, а їх устаткування по­різане на металобрухт. У роботі деяких підприємств цукрової промисловості беруть участь іноземні фірми. Сьогодні Україна виробляє 1,8 млн. т цукру, що забезпечує тільки внутрішнє спо­живання. Порівняно недавно, (наприкінці 80-х і початку 90-х років XX століття) Україна виробляла більше 4 млн. т цукру, значна частина якого вивозилася за її межі. Причина в тому, що на виробництво 1 т цукру необхідно 9-10 т цукрового буряка. Витрати на
виробництво 1 т цукру в Україні перевищує 500 дол., середня ціна за 1 т цукру на зовнішньому ринку — 300—350 дол. Український цукор виявився неконку­рентоспроможним .

Нині існує ймовірність, що Україна в недалекому майбутньому буде змуше­на сама імпортувати цукор (є проект переробки на українських цукрових заводах цукрової тростини, ввезеної через портові міста України). Водночас з метою захисту вітчизняного споживача уряд запроваджує ряд обмежень на ввезення цукру в Україну з Росії і Білорусії. Слід зазначити, що в офіційних колах усе більше розуміння знаходить та обставина, що Україна має зберегти за собою статус експортера цукру-піску (з цукрового буряку).

Цукрово-рафінадне виробництво значною мірою орієнтоване на споживача і звичайно розміщується в районах виробництва цук­рового піску. За останнє десятиліття це виробництво зазнало знач­ного спаду і тільки в останні 5 років спостерігається певне пожвавлення, зокрема, в Київській, Сумській областях. Відходи цукрової промисловості — міласа - використовуються для одержання спирту. Протягом багатьох років вони були основною сировиною, що обумовило розміщен­ня більшості (а саме 56) спиртових заводів у лісостеповій зоні.

Олійний агропромисловий комплекс України також нале­жить до основних рослинницьких комплексів. Основою даного комплексу в Україні є насамперед соняшник. Крім цього, для виробництва рослинної олії в Україні використовується соя, рапс, кукурудза, льон-кудряш, арахіс, частково льон-довгунець. Досить показово, що соняшник - практично єдина культура в Україні, посівні площі якої в 90-ті роки XX століття не скоро­чувалися, а навпаки, збільшувалися. Причому таке зростання посівних площ не завжди було бажаним, оскільки соняшник дуже сильно виснажує ґрунти і водночас існувала тен­денція до вивезення за кордон непереробленого насіння соняш­ника.

За останні роки відзначається також зрос­тання врожайності і валового збору соняшнику. Посіви соняш­нику переважно зосереджені в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській, Харківській, Полтавській та дея­ких інших областях. Найбільш сприятливі для соняшнику північ і центр степової зони, а також лісостеп. Переробка на­сіння (виробництво соняшникової олії) раніше здійснювалася її основному на Донбасі та Подніпров'ї. Однак за останні роки географія її значно розширилася. З'явилися нові центри в Сумах і Сумській області. Як і в інших галузях харчової промисловості, з'явилися невеликі підприємства, цехи (частково на колишніх заводах продтоварів), що займаються виробництвом олії (у т.ч. і в сільській місцевості).

Рапс також є олійною рослиною. Олію рапсу використовують для виробництва оліфи, мила, у сталеливарній промисловості для загартування сталі. Після ретельного очищення ця олія може також вживатися в їжу.

Олійна промисловість поставляє олію для інших галузей хар­чової промисловості (зокрема, вона використовується для вироб­ництва маргарину, майонезу, географія виробництва якого та­кож значно розширилася за останні роки). Крім того, рослинну олію використовують при виробництві оліфи, фарб, спеціальних тканин, лінолеуму і т.д.

До речі, у 2001 р. почав функціонувати Кіровоградський завод з виробництва рослинних модифікова­них олій та маргарину в складі корпорації «Система ССБ».

ви­робництво олії з тропічних рослин поки відсутнє в Україні й у державах СНД: щорічно для потреб кондитерської промис­ловості з-за кордону ввозиться до 100 тис. т таких жирів, часто не кращої якості.

У 2000 році в Україні було виготовлено більше 971 тис. т олії.

Картоплепромисловий агропромисловий комплексє одним із найбільш поширених. Картоплю в Україні вирощують повсюд­но (причому в останні роки вона значно просунулася в південні райони — степову зону), однак найбільш сприятливі природно - кліматичні умови для картоплярства в поліській і частково лісо­степовій зонах. Насамперед це Чернігівська, Сумська, Волинська, Житомирська, Вінницька, Тернопільська області.

Нині практично вся картопля вирощується у особистих підсобних господарствах населення та фермерських господар­ствах (більше 98%). Як і в інших галузях рослинництва, цей факт має цілий ряд негативних наслідків:неякісний насіннєвий матеріал, порушення правил агротехніки і т.д.Одне з найваж­ливіших завдань на сьогодні - відродження насінництва, для чого необхідно зробити елітний насіннєвий матеріал доступним для селян. Унаслідок зазначених вище причин збільшення площ, зайнятих під картоплю, не призвело до зростання валового збо­ру картоплі, оскільки в Україні спостерігається скорочення її врожайності.

Слід пам'ятати, що картопля - це не тільки найважливіша продовольча культура (до речі, в Україні вона стала для населення основним джерелом вітаміну С: хоча вміст його в картоплі не високий, але в їжу споживається велика кількість картоплі), але й цінна фуражна і технічна культура. Як відомо, картопля спо­живається в різних видах, з неї можна приготувати до 200 різних страв. Крім того, картопля використовується також у спиртовій промисловості, для виробництва крохмалю, чіпсів і т.д. Вироб­ництво спирту з картоплі, як правило, зосереджується в районах її вирощування, в основному в Поліссі (до речі, вихід спирту в 3—5 разів вище зернових). У спиртовому виробництві картопля нині займає третє місце, поступаючись зерну та цукровому буря­ку. До речі, спирт використовується більш ніж у 150 галузях промисловості, один із найбільших його споживачів — лікеро-горілчана промисловість, що на відміну від спиртового вироб­ництва наближена до споживача.

Картопля - промислова сировина для виробництва крохма­лю (на жаль, у 1990-ті роки обсяги виробництва різко скороти­лися й український крохмаль був замінений крохмалем польського виробництва). Основні підприємства - виробники крохмалю зосереджені в Чернігівській області (4 заводи), Жито­мирській (2), Тернопільській, Волинській та Хмельницькій (по 1). До речі, ці підприємства могли б також займатися виробницт­вом крохмалю з кукурудзи. Розміщення підприємств із вироб­ництва картопляного крохмалю в районах картоплярства пояс­нюється високою матеріаломісткістю (для виробництва 1 т крохмалю необхідно за­тратити 6—7 т картоплі).

Льонопромисловий агропромисловий комплекс.Основою даного комплексу є вирощування льону-довгунця. Найбільш спри­ятливі умови для льонарства — у Поліссі і передгір'ях Карпат. Однак у 90-ті роки XX ст. льонарство помітно втратило свої позиції (різко скоротилася кількість площ, зайнятих під посіви льону-довгунця, зменшився валовий збір), у зв'язку з чим відбувся і значний спад у лляній промисловості (за період 1990-2000 рр. виробництво лляних тканин в Україні скоротилося в ЗО разів), 15 років тому під льоном-довгунцем було зайнято 150 тис. га, нині — ЗО. Україна вивозить льон у Польщу, а звідти завозить готові лляні вироби. До речі, США не займаються вирощуван­ням льону, але купують його; навіть при виробництві доларових купюр для кращої їх міцності додають льон. Разом з тим, лля­на промисловість в Україні, на відміну від бавовняної, цілком може бути забезпечена власною сировинною базою. Однак сьо­годні в Україні існує лише 2 центри виробництва лляних тка­нин, а процес переробки обмежується первинною обробкою льону-довгунця. До того ж Україна не займається виробництвом машин та устаткування для льонопромислового комплексу.