Здавалка
Главная | Обратная связь

Розум – благословенний дар?

НЕ 2.4. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

 

План

1. Людина як предмет філософської антропології

2. Проблема людини в історії філософії

3. Проблема антропогенезу.Походження і сутність людини.

4. Смисл життя людини як центральна світоглядна проблема

 

 

1. ЛЮДИНА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОЇ АНТРОПОЛОГІЇ

 

Відмітимо, що людина потрапила у сферу пізнавального інтересу, в т.ч. і філософського, дуже давно. Антропологічний поворот у філософії пов`язують з софістами і Сократом, який висунув тезу “Людина пізнай себе”. Трохи згодом софіст Протагор скаже “Людина міра всіх речей”. Сьогодні людину вивчають понад 60 різних наук. Але не всі дослідження людини є філософсько-антропологічними. Конкретні науки вивчають людину, так би мовити, частково, з т.з. свого предмету, в аспекті фізіологічних, психічних, анатомічних та ін.ознак людини.

Що ж таке філософська антропологія? В широкому значенні — це філософське вчення про природу, сутність, призначення людини в природному і соціальному світі, про співвідно­шення раціональних і нераціональних, свідомих і несвідо­мих сутнісних сил людини, у вузькому — напрямок захід­ної філософії XX ст. Філософсько-антропологічними можна вважати лише ті дослідження людини, які враховують її специфіку як родової істоти, тобто, розглядають людину як особливий вид сущого – квінтесенцію космічної еволюції і творця історії і культури. В цьому в основному і вбачали унікальність людини. Звичайно, в різні історичні епохи, в залежності від рівня розвитку культури, практичної діяльності і наукового пізнання ця унікальність людини усвідомлювалась також конкретно-історично: сутність людини зводили до різних засад: розумності, свідомості, моралі, мови, символічності, релігійності, волі до влади, гри, творчості…, що й знайшло своє відображення в таких назвах людини, як: “гомо натурал” (людина природня), “гомо цівіл” (людина громадянська), “гомо економікус” (людина економічна), “гомо фабер” (людина як виробник знарядь праці), “гомо луденс” (людина, що грається), “гомо пруденс” (людина благорозумна), зрештою, “гомо сапієнс” (людина розумна). Ці моделі можна назвати соціокультурним баченням людини.

Філософська антропологія прагне піти в своїх узагальненнях ще далі, з`ясувати трансісторичні або “вічні” ознаки людини, тобто, сутність “власне людського” буття, природу людини як унікальний прояв “життя взагалі” і водночас як творця історії і культури. Філософська антропологія визнає певну універсальність людини, її повноту, цілісність, які проявляються не лише в “людському роді” (людстві), але й в окремих індивідах. Відтак ставиться питання:

1. Про специфіку пізнання самої людини

2. Нове осмислення і розв`язання через призму людини всіх інших філософських питань (таку позицію називають “людиноцентризмом” або “людиномірністю”).

Ідейними передумовами формування філософської антропології були праці французьких матеріалістів 18 ст., філософія життя (Ніцше), фрейдівський психоаналіз, але як самостійний філософський напрям філософська антропологія оформляється лише починаючи з 20-х років 20 ст. в руслі так званого загального “антропологічного повороту”– окремої течії німецької філософської думки. Затримана у своєму розвитку роками фашистського панування і витіснена в повоєнні роки екзистенціалізмом, в останні десятиліття антропологія перетворилась в широку ідейну течію, яка претендує на узагальнення і теоретичне осмислення сучасних знань про людину і її природу. Основоположники цього напрямку – Макс Шелер, Гельмут Плеснер та їх послідовники – в своїх працях визнають унікальність людини і необхідність в її пізнанні неформальних, принципово нових творчих підходів та методів. Вони вважають, що через призму проблеми людини можна принципово по-новому розв`язувати всі інші філософські проблеми про буття, пізнання, цінності, суспільство, історію та ін. Але, не дивлячись на те, що антропологи сформулювали певні наукові теоретичні положення про природу людини, філософська антропологія так і не стала цілісним вченням про людину: вона починає проникати й в інші філософські напрямки сучасності – екзистенціалізм, герменевтику, прагматизм та ін., а в самій сучасній філософській антропології сформувались 3 основних напрями:

1. Біологізаторський

2. Культурологічний

3. Релігійний

Біологізаторський напрям, пов`язаний з іменами Шелера, Гелена і Плеснера, а найвідомішими працями є: Шелер “Становище людини в космосі” (1928) і Плеснер “Східці органічного і людина”. Саме ці ідеї виявились фундаментальними для ХХ ст. і лише розвивались та уточнювались наступними мислителями. Зупинемось на них конкретніше:

Макс Шелер ще за життя був визнаний одним з найвизначніших філософів ХХ ст. Вважав головним завданням філософської антропології чітко показати, як з людського буття походять всі специфічні характеристики людини (мова, совість, інструменти, зброя, ідеї права і анархії, держава, мистецтво, міф, релігія, наука, історичність і соціальність). Всі центральні проблеми філософії він зводив до питання “Що є людина” і яке місце вона займає в світі. Людина, на думку Шелера, жива істота, численні риси споріднюють її з тваринами, і ця спорідненість настільки велика, що людина тисячоліттями шукає все нових формул, щоб відрізнити себе від тварин. Людина постійно проводить межі між собою і природою, це “обездолена тварина”, що вже не керується надійними інстинктами. Людина розглядається в ряду розвитку живих організмів: рослини, тварини і людина. Більш високий рівень порівняно з інстинктом (тваринами) є інтелект; і людина, за Шелером, - такий “пластичний тип ссавців”, що відрізняється найвищим ступенем інтелекта (що носить суто інструментальний, прагматичний характер). Але якщо і є суттєва відмінність між твариною і людиною, то вона не вичерпується інтелектом. Те, що робить людину людиною Шелер називає духом, який включає не лише інтелект або розум, але й доброту, любов, покаяння, повагу до інших. Дух – це свобода людини. Духовна істота є свобідною, вона не зв’язана з потягами, з оточуючим світом, тільки людина може поводитись з собою як з посторонньою річчю, яка знаходиться у певних відношеннях з іншими речами. Завдяки цьому людина вивищується над собою, робить предметом свого пізнання все, в т.ч. і себе.

Шелер розрізняє: - чуттєвий порив (що є елементарним, нижчим проявом людини)

- дух,

і вважає помилкою класичних теорій думку, що дух має велику владу і силу. Порив – енергетично самостійний, дух – безсилий. Шелер стверджував, що чим вищі категорії буття і цінності, тим вони слабші, адже все прекрасне і складне є короткочасним в силу своєї вразливості і тендітності. Нижчі форми – першопочатково є більш сильними, вищі – більш слабкими. Єдиний засіб від деградації духа і ресублімації (повернення до природи), вважає Шелер, знаходиться в самому дусі, в усвідомленні Бога. Людина стала центром зустічі порива і духа, усвідомила свою богоподібність, і в цьому смислі, вважав Шелер, становлення Бога і становлення людини з самого початку зумовлювали одне одного. Божественність людської природи є гарантією неможливості повернення до тваринного стану.

 

Однодумець ШелераХельмут Плеснер (1892-1985) також вважає, що антропологія, бажаючи осягнути людину у всій повноті, не повинна обмежуватись людиною тільки як особистістю, суб’єктом творчості і моральної відповідальності, а осягнути її природну сферу в ряду: рослина-тварина-людина. Згідно Плеснеру, тварина розчиняється “тут і тепер” свого існування, бо не має самосвідомості. Інше місце займає людина, яка усвідомлює своє життя і свої переживання. Плеснер називає людину “ексцентричною” – такою, що позбавлена рівноваги, свого “місця і часу”, має “утопічне місцеперебування”. Людина влаштована таким чином, що завжди прагне більшого, ніж має в даний момент, завжди незадоволена. Вона не знає спокою, не має пристанища, переходить з одного стану в інший. Плеснер вважав, що “ексцентричність” людини проявляється в таких специфічних для людини “пограничних” формах поведінки як сміх і плач, які можна розглядати як суто філософські категорії.

Дійсний “внутрішній світ” людини – це розлад з самим собою, стан, з якого немає виходу, немає компенсації. “Життя людини знову розсипається в неї в руках, вона постійно носить в собі розкол, пустоту, конфлікт і провалля”. Як і Шелер, Плеснер вважає, що такий стан людини у світі зумовлюється її головно відмінною від тварин рисою – свідомістю і духовністю.

Ще один представник біологізаторського напряму,Арнольд Гелен (1904-1976), використав в своїй антропології той самий теоретичний прийом – порівняння людини і тварини. В своїй праці “Людина, її природа і місце в космосі” (1940) людина розглядається як “спеціальна біологічна проблема”.

Біологічна “недостатність” людини є підставою для Гелена визначити людину як “діяльну” істоту. Суттєвою відмінністю є біологічна організація людини, яка самою природою визначена як специфічно людська. Суть своїх поглядів Гелен висловив тезою: “Природа передвизначила людину до людяності тим, що вона не визначила її твариною” – людина має специфічну тілесну організацію, вже природою спроектовану і пристосовану для культурної форми існування.Людина без надійних форм тваринного пристосування постала перед необхідністю сама визначити себе, створити собі певні умови і здатність виживати в цих штучно створених умовах.

Але людина все рівно залишається частиною природи, вільновідпущенником, все рівно залишаються певна гармонія з природою, певні інстинкти. Людина зберігає інстинктоподібні імпульси, якими зумовлюються всі соціальні інститути: інстинкт агресії, інстинкт взаємності (миру). Інститути є гарантами людського існування (безпеки, розмноження, утримання, співробітництва людей). Інститути за Геленом є формами, які знаходить “за своєю природою ризикована, нестабільна і обтяжена афектами людська істота", що б зробити можливим існування з собі подібними.

Отже, Гелен фактично заперечує цінності та ідеали сучасності, духовно-моральні можливості сучасного людства. Історія і культура в нього позбавлені самостійного смислу і є лише біопсихологічними механізмами, які людина вибрала для компенсації своєї “біологічної недостатності”.

Дещо іншого погляду притримувались представники культурологічного напряму (М.Ландман, Е.Ротхакер). Вони розглядають людину в основному як духовну істоту, творця культури і її творіння.Біологічна ущербність компенсується створенням культури - значущостей, смислів, цінностей, які цілеорієнтують і осмислюють її життя. Передусім через систему цінностей культури передається живий досвід людей, наступність традицій, забезпечується зв`язок поколінь.

Релігійно-філософський напрям (Мартін Бубер, Хаммер, Лотц, Ганс Хенстенберг). На думку його представників, людина – вінець творіння, його вершина, богоподібна істота, але з точки зору Бога – людина лише його тінь, вона гріховна і через невірне користування своєю свободою хоч і відкрила себе назустріч істині, знанню і моралі (ніби-то вона сама тут буде критерієм), але відійшла (впала у гріх) від Бога. Шлях до Божественного – через подолання гріховності в акті віри і в добрих справах, в любові до ближнього, передусім до Бога, в очищенні душі.

 

У 20 ст. до проблем філософської антропології спостерігається підвищена увага серед представників конкретних наук і філософів, літератури, мистецтва, релігії. Цікавий матеріал є в книзі Тейяра де Шардена “Феномен людини”. У свою чергу ідеї філософської антропології широко використовуються при розробці програм в галузі політики, медицини, освіти, виховання, психології та ін. Але водночас підкреслимо, що поки що не створена послідовна науково-філософська антропологія і відмічені вище напрямки треба розглядати як наукові гіпотези, які вимагають свого подальшого обгрунтування з урахуванням результатів дослідження людини в конкретних науках.

 

2. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ

 

Виникненню філософської антропології передувало багатовікове осмислення філософами природи людини. Для кожної історичної епохи характерний відповідний узагальнений образ людини, а сама проблема людини була однією з пріоритетних в історії філософії. Останнє пояснюється тим, що філософія завжди у своєму теоретизуванні про ту чи іншу проблему відштовхувалась від світоглядного відношення “людина-світ”. Адже будь-яку смисложиттєву проблему ставить і розв`язує саме людина.

В стародавній філософії переважає натуралістичне розуміння людини. Людина – частина природи, вона як мікрокосмос зберігає свою єдність з макрокосмосом. Ця єдність проявляється в тому, що людина містить в собі всі основні елементи або стихії космосу (вода, повітря, земля, вогонь), підвладна законам Дао, Карми чи Долі, водночас космос осмислюється антропоморфно, тобто, за анлогією з живим людським організмом. Всезагальна одухотвореність Всесвіту у філософії називалась гілозоїзмом. У древньокитайській і особливо древньоіндійській філософії існує ідея переселення душ, якою стверджувалось:

1. Умовність розрізнення живого і неживого, людей і тварин;

2. Виражалась ідея соціалізації людини, тобто, повноцінність людини як суб`єкта історії і культури залежить передусім від засвоєння надбань духовної культури минулих поколінь (їх душі вселяються в нашу душу, чим забезпечувалась наступність поколінь і духовних традицій).

У древньогрецькій філософії єдність мікро- і макрокосмосу (вперше чітко цю ідею обгрунтував Демокріт) дозволяла пізнавати людину і Всесвіт одне через одне, а знаменита теза Сократа “Людина пізнай себе” означала пізнання внутрішнього світу людини, своїх потреб та інтересів, пізнання свого місця у світі, зокрема, моральних норм, а головне – зважений образ життя. В античній філософії специфіка людини глибоко не усвідомлюється і якщо античні філософи й розмірковують про душу людини як її специфічну ознаку, то розуміють її фізично (як найдрібніші частинки повітря, атоми та ін.).

Важливим етапом в осмисленні якісної специфіки людини є середньовічнафілософія, в якій ця специфіка вбачається в духовності. Філософія цього періоду, будучи нерозривною з теологією, розвиває раціональними засобами біблейське уявлення про людину як “образ і подобу Бога” і водночас гріховну істоту, яка, одначе, причетна до бого-людини Христа, його “благодаті”.

Суперечливим є філософське вчення про людину в епоху Відродження. Людина вперше заявляє про свою автономію від Бога, вона прагне сама визначати свою долю на шляху активного підкорення природи і розкріпачення своєї чуттєвості, пам`яті, уяви, розуму, вона уявляє себе як вільна індивідуальність, рівною величі Бога. Але, як пише про таку людину сучасний іспанський філософ Ортега-і-Гассет, ця людина є “косоока”, вона немов би “заблудилась у світі і в собі”. Якщо раніше людина чітко знала своє місце в ієрархічному світі, то тепер, звільнившись від старих християнсько-релігійних цінностей, але ще не розробивши нових, втрачає смисложиттєві орієнтири. По-старому жити вона вже не хотіла, а по-новому ще не могла, тому раптом відчуває свою одинокість і відчуженість у світі (Паскаль: людина – це “тростинка” у холодному і нескінченому Всесвіті). Цю епоху в осмисленні людини можна вважати перехідно: з одного боку – високі зразки мистецтва, відродження античної літератури, філософії, мистецтва, римського права, а з іншого – суди інквізиції, нетерпимість до інакомислячих, дикий прояв пристрастей і егоїзму тощо. Тим не менше епоха Відродження увійшла в історію передусім високими зразками гуманізму.

У філософії Нового часу і Просвітництва людина розглядається насамперед як гносеологічний суб’єкт.Розум утверджується в якості головної здатності людини, виступає передумовою свободи, щастя людини. Для Нового часу і Просвітництва людина – механізм, що може бути повністю досліджений і вивчений.

Відмітимо, що ні в античній, ні в середньовічній, ні у філософії Нового часу та Просвітництва людина не була проблемою, залишаючись лише однією з можливих тем. Людина була мислячою річчю, що не являється ніякою таємницею.

Антропологічний поворот у філософії пов’язаний з іменем Канта, Шопенгауера, Кьєркєгора, Ніцше, представників екзистенційної філософії (К.Ясперс, Ж.П.Сартр, А.Камю), і філософської антропології (М.Шелер, А.Гелен, Г.Плеснер), які сконцентрувались на людині, зробивши її переживання, долю, свободу, смисли і мету існування предметом глибоких філософських роздумів. Тільки в 19-20 ст. людина усвідомлює себе в якості проблеми.

 

Як ми вже згадували, М.Шелер вважав суттєвою особливістю людини дуалізм духу і життя. Між людиною та рештою тваринного світу існує принципова різниця, що визначається наявністю у людини духу. Дух людини – це і є її свобода.

Екзістенціалізм заперечує наявність у людини раз і назавжди визначеної сутності. На думку екзістенціалістів людина сама пізнає власну сутність в процесі існування. За словами Сартра “людина – це майбутнє людини, проект самої себе”. Ця філософія наголошує на самоцінності та унікальності людського буття, неповторності кожної особистості, стверджує вторинність сутності (essens) по відношенню до існування (existens).

До екзістенційно-антропологічному напряму тяжіє і психоаналітична філософія (Фрейд, Юнг, Фромм, Адлер), яка весь зміст культури виводить із особливостей психіки людини, домінуючою сферою якої є несвідоме.

 

Висновок:

Не дивлячись на великий інтерес до антропологічної проблематики в 19-20 ст., філософський інтерес до людини не слабшає, адже:

1. Людина не має певної чітко визначеної сутності і неможливо виділити одну властивість, яка б виражала всю її самобутність

2. Людина завжди “обтяжена” культурним та історичним багажем, те, як вона розуміє себе багато в чому залежить від конкретних місця і часу. І при цьому філософія все ж намагається знайти дещо загальне, що властиве людині всіх епох та культур.

 

3. ПРОБЛЕМА АНТРОПОГЕНЕЗУ. ПОХОДЖЕННЯ І СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ

 

Антропогенез – означає становлення і розвиток людського роду. Існують різні т.зору на походження людини (наукова, релігійна, уфологічно-інопланетна). Досі не відомо, чи було життя занесене на Землю у вигляді спор з космосу чи виникло тут хімічним шляхом.

Багато років в історії та антропології існувала трудова теорія,згідно якої праця зробила людину людиною і виробництво знарядь праці є її головною відмінною рисою. Але сьогодні це положення уявляється хибним. За даними антропологів, примітивні знаряддя праці проіснували мільони років, суттєво не змінюючись. Не завжди при роскопках знаходили знаряддя праці, але завжди – предмети культу або примітивного мистецтва. Людина виявилась не стільки твариною, що виробляє знаряддя праці, скільки символічною твариною. Контроль над власною психікою (часто нерозумною і некерованою) за допомогою створення символічної культури був набагато важливішим, ніж контроль над зовнішнім середовищем.

Еволюційна (наукова) теорія походження людини – найбільш обгрунтована і прийнятна з т.з. здорового глузду.

Наукою повністю доведено, що людина розвинулась від тварин, точніше, від предка людиноподібних мавп. Про це свідчить хоча б генетична схожість людини і шимпанзе. За різними оцінками вона складає 95-99%, тобто, людина генетично відрізняється від шимпанзе всього на 1-5%. І групи крові у людиноподібних мавп і людини практично співпадають. Є також багато свідчень тваринного походжения людини, отриманих археологами.

Те, що виникла людина, на перший погляд було випадковістю, непередбаченою мутацією. Природа спробувала безліч варіантів: були австралопітеки, пітекантропи, неандертальці, сінантропи, родезійська людина, гейдельбергська людина і багато інших невідомих нам видів.

- Перші давні мавпи з’явились на Землі 30 млн.р. тому.

- 6,5 млн.р.тому (в період похолодання и засушливого клімата) відбувся поділ давніх мавп на гомінідів, від яких виникла людини, і мавп, від яких походять сучасні людиноподібні мавпи (гібони, орангутани, горили, шимпанзе).

- Починаючи з гомінідів, людина проходила у своєму розвитку етапи: - австалопітек («людина вміла»), неандерталець («людина прямоходяча») і 100 тис. р. тому з’явився кроманьонець («людина розумна»).

- Сучасний вид – gomo sapiens – з’явився лише ~40 тис. р. тому.

Така лінійна спрямованість все таки спонукає вбачати у виникненні людини якусь певну природну необхідність, закономірність. Різні вчені та філософи намагаються довести цю необхідність певним “антропологічним принципом” – що життя є космічним феноменом, розум і матерія виникли із загальної основи, вони різні сторони однієї основи. У світі все було підготовано до появи людини. Вона є необхідним і суттєвим доповненням природи, не лише людина адаптована до світу, але й світ адаптований до людини. Як вважав Т.де Шарден, “ніхто не помітив появи людини, людина увійшла в світ безшумно”.

Але існуванню такої природньої передвизначеності появи людини протирічить те, що людина виявилась настільки непристосованою, що не повинна була б вижити. Правда, ця незапрограмованість виявилась і певною перевагою: людина може стати ким завгодно, в ній нічого майже не закладено спадково (крім певних інстинктів). Виросте вона серед вовків – буде вовком, серд мавп – мавпою, а серед людей, якщо пощастить – може стати людиною. Правда ті, хто виріс з перших днів серед тварин, повернувшись до людей, людьми вже не стають. Людський мозок формується під впливом оточення з перших годин життя.

В той момент, коли тварина звільнилась від природи, прийняла вертикальне положення, її мозок розвинувся набагато більше, ніж у тварин. Е.Фромм з цього приводу писав: “Коли тварина вивищилась над природою, подолала “пасивну” роль тварини і стала (з т.з. біології) найбільш безпорадною твариною, - відбулось народження людини”. Воно відбувалась багато тисяч років. Кожний крок в людське існування означав відмову від чогось безпечного заради нового, ще не вивченого і не освоєного. Тому і сьогодні ми ніколи не буваємо повністю вільні від двох начал: від прагнення до свободи і незалежності та повернення до природного стану, до безпеки і визначеності. В історії розвитку людства прогресивна тенденція довела, що вона є сильнішою, однак існують і випадки повернення людей в стани, здавалось-би назавжди подолані попередніми поколіннями.

Власне у філософії існують думки, що і підтверджують, і заперечують еволюційну теорію походження людини. Фрідріх Ніцше (1844-1900)вважає, що людина в своїй масі ще не виникла. Людина маси – це супершимпанзе. Саме “супер”, бо порівняно з мавпою, вона більш хитра, розумна, уміла, але все рівно це мавпа, або просто тварина (тварина, що вміє обіцяти). Ніцше вважав, що теорія Дарвіна не підтверджується жодними серйозними фактами. Природній відбір дійсно сприяє виживанню, але часто зовсім не кращих особин. Все яскраве, талановите викликає заздрість, ненависть і гине – це особливо характерно для суспільства, але й в природі відбувається те саме. Яскраві, сильні і сміливі люди, завжди йдуть вперед, не бояться ризикувати, тому рано покидають сцену історії. Люди, заклопотані своїми дрібними справами, шукають в житті лише одного – щастя, і в цьому смислі вони, за Ніцше, ще не вивищились над горизонтом тварини. Різниця між ними тільки в тому, що вони свідомо прагнуть до того, що тварина знаходить сліпим інстинктом.

Ніцше вважає, що вирватись з тваринного світу і жити цілком людськими інтересами вдалось лише таким категоріям людей як є філософи, художники і святі. Ось представники істинної людяності.. Звичайно, Ніцше мав на увазі не професійні якості і не наявність диплому.

Яким же чином життя окремого індивіда може мати вищу цінність і значення? Потрібно, вважає Ніцше, щоб людина дивилась на себе як на “невдале створіння природи”, але разом з тим як на свідоцтво найвеличніших намірів цієї художниці. Кожний повинен собі сказати: на цей раз їй не вдалось, але я буду старатись, щоб колись це вийшло. Я працюватиму над вихованням в собі філософа, художника чи святого.

Російський філософ-екзістенціаліст Лев Шестов (1866-1938) вважав, що біблейська теорія про гріхопадіння Адама нічим не гірша, ніж еволюційна теорія Дарвіна. Але все ж перша – більш правдоподібна – про це свідчить невгамовна жага людини, її вічне невміння знайти на землі те, що їй потрібно.

Отже, можна зробити висновок, якщо з т.з. антропогенезу, людина, як особливий біологічний вид, виникла в певний історичний період, приблизно 1 млн. р.тому, то з т.з. філософської антропології про її виникнення можна говорити лише умовно:

1) причина і основа появи людини досі залишається незрозумілою;

2) походження людини продовжується, адже ні у людини, ні у людства, досі немає імунітету проти тваринного насилля, звірства, злоби, немає жодних гарантій, що у випадку непередбачених катаклізмів для маси людей не відбудеться швидкий регрес до дикого стану;

3) можливо, що еволюція людини, в якій поєднуються сили матерії і духа, продовжується, і ми перебуваємо напередодні виникнення принципово нової людини, яка буде відрізнятись від нас так само, яки ми – від своїх далеких предків. Адже те, що ми сьогодні знаємо про людину робить неможливим визначити її основну сутність і остаточні форми.

 

 

Яка ж сутність людини? За даними сучасної науки людина займає вищий ступінь в еволюції живої природи. Біологи розглядають людину як найбільш высокоорганізовану и развинену серед живих істот на Земле. Але на якій підставі людина проголошена найунікальнішим створінням Всесвіту? Звідки така пиха? Може тому, що людина має дар мови на противагу тваринам?

Втім, у філософії склалась і протилежна точка зору, представники якої взагалі відмовляють людині в унікальності. Це представники етології і соціобіології –вони враховують інформацію про генетичні, екологічні та еволюційні аспекти поведінки тварин і за анлогією з ними формулюють принципи адаптивної поведінки людини. Більшість стереотипів поведінки людини властиві іншим живим істотам, а в багатьох відношеннях (кооперація, поділ праці, альтруїстичне ставлення) люди поступаються тваринам. Сучасний австрійський етолог, Нобелівський лауреат Конрад Лоренц (етологія – наука про поведінку тварин) і соціобіологи (Уілсон, Рьюз, Мідглі та ін.), хоч і вказують на такі суттєві ознаки людини, як її розумність, духовність, творчість та ін., але:

1). вважають, що у світі тварин все це також є (хоч і в меншій мірі) - всі живі істоти живуть за одними і тими ж принципами.

2). вони не є “гордістю” людини, а свідчать про її слабкість у природі, адже тварина прекрасно вписується у природу одним лише інстинктом, який вона ніколи “штучно” не використовує проти себе і собі подібних, і агресивність людська є не від природи (інстинкту), а “дар цивілізації”. Лоренц вважає, що агресія – є стан живого організму, властивий йому постійно. При цьому схильність до вбивства властива в більшій мірі людині, ніж тварині. В свою чергу Уілсон вважає, що “жодна риса виду так легко не проявляється як агресивна поведінка, хоча відкриту агресивність не можна назвати відмінною рисою всіх або навіть більшості людських культур”. Чому ж агресивність стала атрибутом людини? Уілсон вважає, що в її основі лежить лежить поділ в тваринному світі на “своїх” та “чужих”, проти яких агресія не тільки можлива, але й необхідна. Майкл Рьюз також заявляє, що що в еволюції живого “ксенофобія” (страх перед чужими) стає все більш небезпечною, про що свідчать дві війни в Європі та міжрелігійні сутички християнського та арабського світу .

 

Звичайно, нам унікальність людини здається очевидною – вона відображає у своїй свідомості оточуючий світ, творить світ культури. У людини є розум, совість, почуття обов’язку, дар спілкування. Чому ж віддати перевагу при виясненні сутності людини? В чому мислителі різних епох вбачають специфіку людини?

По-перше, в тілесності, у високій організованості як біологічної особи. Вже греки, як відомо, створили культ людського тіла, яким захоплювались, навіть боги приймали в греків людську подобу. Християнська традиція, хоч і рекомендувала умерщвляти плоть, визнавала людину образом і подобою Бога.

Але чи вірно, що людина – досконала біологічна організація? Є безліч прикладів коли рослини і тварини зникли, не дивлячись на біологічну досконалість (мамонти, мастодонти). Отже, складність людського організму зовсім не свідчить про його досконалість. Її природна непристосованість дозволяє вважати людину унікальною лише в суто негативному значенні.

Розум – благословенний дар?

Але в історії філософії склалась й інша т.зору, згідно з якою розум не є джерелом сили і унікальності людини. ^ Августин вважав, що розум найбільш сумнівна і невизначена властивість людини, поки він не просвітлений божим одкровенням. А.Шопенгауер - розум - це не особлива духовна сила людини, а гіркий результат згасання в людині її природних характеристик. Свідомість і розум зруйнували гармонію, що характеризувала існування тварини. З їх появою людина стає аномалією. Відомо, що раціональна діяльність людини виявила себе як насильницька, спрямована на підкорення світу.

Отже, ні досокналість біологічної природи, ні розум… Що ще? Може дар мови, соціальність? Але ми вже згадували, що і у тваринному світі все це є.

 

Висновок: З наведеного випливає, що важко виділити якусь конкретну унікальну властивість, яка б в повній мірі виражала самобутність людини. Можливо вона полягає у її природньо-видовій обмеженості, нестандартності, відкритості, неостаточності, і здатності постійно творити і долати свою сутність, яка, очевидно, ніколи не буде мати стабільності. Тому, все що ми знаємо, це те, що єдиною дійсно унікальною властивістю людини є відкритість і незавершеність її як створіння. На відміну від інших живих істот тільки людина здатна долати свою видову обмеженість, не тільки бути частиною живого світу, але й вивищуватись над ним.

До визначення сутності людини якнайкраще підходять слова російського поета Державина: Я телом в прахе истлеваю. Умом громам повелеваю.

Я царь — я раб — я червь — я бог!

Дуже добре сутність проблеми виражено в філософії Ніцше: "У людини тварне і творче злиті воєдино: в лю­дині є матеріал, уламок, надлишок, глина, бруд, безглуздя, хаос; але в людині є і творець, різьбяр, твердість молота — чи розумієте ви таке протиріччя?"

Найголовніше в людині завжди залишиться невизначеним і невловимим. Пізнання самих себе, розгадка цієї вічної загадки є основним завданням людської історії і культури. “Ніхто досі, - вважав Блез Паскаль, - не осягнув того, що людина – найнеперевершеніше із створінь. Проте люди оцінюють себе то занадто високо, то занадто низько. Між тим, людина – це мислячий очерет, кожний з нас має певний психічний процес, який ми не контролюємо, а лише частково спрямовуємо. Тому розгадка таємниці людини – головна справа, у порівнянні з якої всі інші здаються дрібницями”. Але якщо ми її розгадаємо, вся наша історія скінчиться, не буде смислу продовжувати її далі.

 

4. СМИСЛ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ ЯК ЦЕНТРАЛЬНА СВІТОГЛЯДНА ПРОБЛЕМА

 

Як писав французький філософ-екзістенціаліст А.Камю в “Міфі про Сізіфа”, є лише одне фундаментальне філософське питання: чи вартує життя того, щоб бути прожитим. Кожна філософська система, обгрунтовуючи певні цінності, пропонує свої відповіді на питання про смисл і мету життя. Проблема смисла життя виникає з усвідомлення людиною своєї смертності, із зіткненням з абсурдом і на цьому фоні цінність життя і відповідальність за неї усвідомлюються ще яскравіше.

В ряді філософських вчень тема смисла життя пов’язується з проблемою свободи. Сучасна людина прагне до свободи, ця цінність санкціонована нашою культурою в якості фундаментальної. Але, як говорив Гегель, “про жодну з ідей не можна з таким повним правом сказати, що вона невизначена, пов’язана з великими непорозуміннями, як про ідею свободи”.

У філософів, що притримувались принципу детермінізму, свобода розуміється як дія у відповідності до знання необхідності. Як казав Спіноза, “я визнаю свобідною тільки річ, що існує і діє із однієї тільки необхідності своєї природи. Свобідна лише субстанція, яка є причиною самої себе. Все решта у світі, в т.ч. і людина, обмежені у своїй свободі, вони примушувані, детерміновані до існування тим чи іншим чином: життєвими обставинами, афектами тощо. Свобода – це пізнана необхідність”. Представники ж філософської антропології вивчають людину такою, якою вона є в дійсності, а не таку, якою їй слід бути згідно з ідеальними уявленнями. Людина має можливість розумно стримува­ти свої несвідомі нахили. Це — перший акт свободи. Тобто людина повин­на бути вільною, незалежною не лише від зовнішнього ав­торитету і чужої волі, а й від власних несвідомих інстинктів і потягів. Завдяки волі духовне життя людини не зумовлюється тією механічною причинністю, яка панує у фізичному світі.

На думку філософів-просвітників, свобода пов’язана із здатністю людини діяти згідно законів розуму. Як писав Ш.-Л.Монтеск’є, “щоб користуватись свободою, потрібно, щоб кожний міг творити те, що думає, щоб зберегти свободу, знову ж потрібно, щоб кожний міг творити те, що думає”.

Взагалі світська філософія заперечує ідею Бога, відмовляється від пошуку смисла в потойбічному, намагаючись виявити смисл життя в самому житті, або підвести індивідуальне життя надособистісним цілям. ^ Смисл індивідуального життя виводиться із загального історичного смисла, а життя особистості підпадає під завдання суспільства. Таку відповідь на питання про смисл життя дають Платон, марксисти, Гегель та ін.

З іншого боку, представники екзістенціалізму наголошують на первинності індивідуальності і шукають смисл життя в ній самій. Засновниками екзистенціалізму вважаються російські філософи М.Бердяев і Лев Шестов — представники київ­ської гуманістичної школи, а також німецький філософ М.Гайдеггер, який у книзі "Буття і час" сформував філо­софське вчення, центральним поняттям якого постала "ек­зистенція" — людське існування. У XX ст. екзистенціалізм швидко став популярним у багатьох країнах світу.

З тривогою спостерігаючи за процесом знелюднення і відчуження людини в сучасному світі, екзистенціалісти вбачають ос­новну причину цього в технічній цивілізації, що спирається на раціоналістично-об'єктивістськи спрямовану науку. Гайдеггер пропонував розглядати світ не як "суще" (повторюване в речах і явищах), а як "існу­вання" речі та явища в їхній неповторності й цілісній "уні­кальності".

Прагнучи здолати відрив сутності від існування, Гай­деггер твердив, що людське існування завжди є "буття-в-світі" і водночас — "спів-буття ", тобто людина не відділена від навколишніх речей і процесів, а тим паче від інших людей. Але проголошувана "єдність" виявляється значною мірою чимось зовнішнім. "Буття-у-світі" тлумачиться як "закинутість" людини у світі, а "спів-буття" — як формальний колектив. У процесі "спів-буття" окремі людські існування ніби взаємно гублять унікальність своїх індивідуальних прав, і люди перетворюються просто на "натовп". Взаємонівелювальний вплив люд­ських існувань призводить, зрештою, до виникнення безособової влади "іншого" над кожним (man), яка "вирівнює будь-які відмінності", уподібнює людей і спричиняє "втрату влас­ного існування”. Гайдеггер намагався вка­зати якийсь вихід з-під знелюднювальної влади man. Для цього він пропонував абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до "голосу з глибин самої самості людини", який нібито є "покликом землі й крові", покли­ком самої "долі". Однак єдине, що може звільнити людину з-під влади man, це смерть, яка виражає найпотаємнішу сутність людського існування.

Проте такий вихід багатьма екзистенціалістами розці­нювався як занадто песимістичний.

 

 

Висновок: Зрозуміло, що остаточної відповіді на питання про смисл життя не існує. Кожна епоха чи культура пропонує свій ідеал людини і досконалого життя і формулює свою відповідь на питання про її смисл і мету. Як тільки даний зразок себе вичерпує, він обов’язково замінюється іншим. Перехідна епоха завжди індивідуально переживається як епоха невлаштованості і нестабільності. Як пише іспанський філософ-екзистенціаліст Хосе Ортега-і-Гассет, “в цей час стають невпевненими кроки людини по життю, оскільки стерті обриси і цілі, самі шляхи вислизають з-під наших підошв”. В перехідну епоху загострюється усвідомлення того, що ніякі культурні норми самі по собі нічого не гарантують. Кожній людині, не дивлячись на багатство культурного досвіду, приходиться самостійно шукати відповідь на це питання.

Але існує афоризм, що “життя є прекрасним, коли живеш, і гидким, коли задумуєшся про його смисл”. Важливо осягнути всю повноту життя.

 





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.