Главная | Обратная связь

Доместикація тварин. Скотарство. Номадні суспільства.

Доместикація - це одомашнення тварин, їх розведення в домашніх умовах. Учені вважають, що саме вона призвела до появи пастуших (скотарських) суспільств. Знання про розведення тварин люди отримали вже у верхньому палеоліті, коли окремих диких тварин не вбивали, а залишали розмножуватися. Більш досконалі засоби полювання, наприклад, загонне полювання, коли все стадо потрапляло в пастку й тварин уже можна було не поспішати вбивати, сприяло їхньому одомашненню. Розведення кіз і овець, раніш за все приручених у Персії й Анатолії (до поч. VІІ тис. до н.е.), мало ще й ту перевагу, що ці тварини жили стадами й тому звикли слідувати за вожаком. Пастушество як одна з форм життєзабезпечення, можливо, з'явилося навіть раніше примітивного землеробства. Оскільки воно виникло в природних умовах, які мало придатні до агрокультури, вчені вважають, що спеціалізоване пастушество розвинулося головно тоді, коли землеробські народи розселилися в природних середовищах з меншою продуктивністю й, пристосовуючись до оточуючих умов, почали доместикацію тварин. Якщо в природних умовах тварини самі вибирали собі вожака, то тепер за них це робили люди, віддаючи перевагу більш слухняним і плодовитим тваринам. Знахідки в Ірані свідчать про те, що одомашнені кози й вівці існували приблизно з VІІ тис. до н.е., їх виводили не тільки для м'яса, а й для отримання молока й вовни. Свиней, одомашнених тут на початок VІ тис. до н.е., у великих кількостях не розводили, бо вони потребували багато корму й були розносчиками хвороб. Тури на Близькому Сході вважалися священними тваринами, символом мужності й сили. Домашніми тваринами були й собаки, але час їх одомашнення неясний, ведуться суперечки (дехто називає дату - ХV тис. до н.е.). Таким чином, скотарство виросло з мисливства, коли люди переконалися, що приручати тварин економічніше, ніж вбивати їх на полюванні. Зручніше тримати тварин у загоні, підгодовувати їх, а потім у разі потреби вбити й з'їсти їх. Але щоб годувати тварин, треба готувати луга, де можна косити сіно, й тримати пасовиська, куди на літо виганяти стадо.

У кінці ІІІ тис. до н.е. відбувся перший крупний суспільний поділ праці - пастуші племена виділилися з решти населення. У них було молоко, молочні продукти і м'ясо, чого не вистачало осілим племенам. Крім того вони мали шкіри, вовну, пух, багато пряжи й тканин. Але в них не було того, чого їм гостро не вистачало - рослинної їжі. Постійно воювати, відбираючи один в одного дефіцити, було вельми затратним і невигідним: військові втрати покривали набуті блага. Найрозумнішими виходом був обмін і торгівля тим, що в тебе є й чим ти без клопоту можеш поділитися з іншими. Так слідом за першим світовим поділом праці формувався перший світовий ринок - регулярний обмін між кочовими племенами й осілим населенням.

Соціальний уклад більшості скотарських народів був родоплемінним. Специфіка кочового скотарства, яке було одним з різновидів виробляючого господарства, не дозволяла суспільству піднятися вище ранньокласових відносин (так склалося, зокрема, з киргизами й казахами - аж до поч. 30-х рр. ХХ ст.). Скотарство широко розповсюджене в народів на південь від Сахари в Екваторіальній, Східній і Південній Африці, на Мадагаскарі. Верблюд є основою пастушої економіки в народів Північної Африки й на Аравійському півострові. Розведення оленів розповсюджене серед північних народів, особливо в Сибіру й Північній Скандинавії. Конярство - основа господарства в Центральній Азії, вирощування лам і альпака - в південноамериканських Андах.

Скот - міра багатства у багатьох народів. Більшість пастуших народів широко використовують торгівлю, щоб поповнити свою дієту продуктами, яких вони самі не виробляють. Це веде до формування стійких ринкових відносин, караванної торгівлі, спеціалізації й поділу праці в широких масштабах. Жваві караванні шляхи підтримували зв'язки не тільки між оазами в пустелях, а й між континентами. Верблюди обслуговували великі караванні шляхи з Центрального Китаю в його західні провінції й в наші краї. Через долини Йорданії проходили важливі караванні шляхи, що з'єднували Китай, Індію й Аравію з Єгиптом і Середземномор'ям. Ці шляхи пронизували наскрізь цілі континенти. Верблюди - «кораблі пустель» - зробили не менший внесок у розвиток світової торгівлі й людської цивілізації, ніж морські судини й каравели. Прокладення доріг, по яких могли йти торгові каравани з одної частини материка в іншу, в історії людства грало не менш важливу роль, ніж відкриття нових земель. Адже кожна така дорога була ниткою, що з'єднувала країни й народи, об'єднуючи їх без війн, завоювань, загибелі людей і руйнувань. Найвідомішим був Великий шовковий шлях - стародавня трансконтинентальна торгова магістраль, яка протягом багатьох століть зв'язувала Схід і Захід, Китай з Середньою Азією і Європою. Перший шлях торгівлі шовком, названий у ХІХ ст. географом Фердинандом фон Рихтгофеном «Великим Шовковим шляхом», був прокладений у ХІ ст. до н.е. й проіснував до ХVІ ст. н.е. Його першовідкривачем був китайський мандрівник Чжан-Цянь (ІІ ст. до н.е.), який пройшов більше 14 тис. км по Центральній Азії, й по слідах якого була прокладена одна з найважливіших доріг в історії людства.

Приручення тварин і зародження пастушества дали людству нове джерело енергії - тягловий скот. На зміну палкам-копалкам прийшов плуг, запряжений волами. Розвиток же землеробства дозволив використати частину врожаю на корм скоту. Але чим більше було скота в господаря, тим частіш приходилося використовувати все ж таки підножний корм і пересуватися в пошуках пасовиськ. Поступово частина племен, особливо там, де було важко з травами, почала спеціалізуватися на скотарстві. Навпаки, інша частина племен твердо стала на шлях розвитку землеробства. Класи могли з'явитися тільки у зв'язку з появою прибавочного продукту, а його могли дати тільки землеробство й скотарство. Коли вдалося приручити биків і вивести волів, то з їх допомогою обробка землі піднялася на більш високий рівень. Палочно-мотичне городництво змінилося орним землеробством. Оскільки стада тварин повинні регулярно переміщуватися в пошуках корму й води, людям приходилося пересуватися слідом за ними, вести кочовий спосіб життя. Це - не блукаючий спосіб життя, який вели стародавні мисливці й збирачі, це спосіб життя специфічний, але культурний.

Історики вважають суспільства кочівників (номадів) соціально більш вільними й політично незалежними в порівнянні із землеробськими. Дійсно, кочовий спосіб життя став основою для формування могутніх імперій (Скіфський та Гунський союзи, Монгольська держава), що розоряли землеробські країни Азії й Східної Європи довгий час. Вони активно формували політичний простір планети протягом 2,5 тис. років. Так на поч. ІІ тис. до н.е. орди пастуших народів з'явилися на кордонах держав старої культури. Здавалося, якісь загадкові сили вдихнули в мільйони людей непереможну пристрасть до пересувань і завоювань. Народи й племена, що протягом віків не покидали своїх місць розселення, раптом піднялися й величезними лавинами, стикаючись один з одним, потяглися через степи й пустелі, річки й гори. З Аравійських пустель хлинули кочовики-аморіти, наповнивши Дворіччя; у Малій Азії з'явилися хети; ахейці вторглися з півночі на Балкани; побіля Індії з'являються ар'ї. В ІV - V ст. н.е. геополітику в Європі формує Велике переселення народів - такі народи, як франки, англи, сакси, германці та ін. заполонили весь континент, зруйнували Римську імперію, змели старі соціальні порядки, відкинули західну цивілізацію на кілька століть назад в її розвитку. Хоча їй таки вдалося відродити політико-ідеологічну ідею Священного Риму, що стабілізувало ситуацію й сприяло становленню нових форм державності в Європі. Але аж до VІІІ - ІХ ст. по Європі пересувалися численні племінні союзи, які не змогли заснувати своїх стійких держав (свеви, ферули, гепиди, скіри, гуни, авари, протоболгари, алани, слов'яни). Арабська експансія з VІІ ст. охопила Європу й з боку Східної Римської імперії (особливо її азіатських володінь), й з боку Іспанії, завойованої арабами на поч. VІІІ ст. У 40-х рр. ІХ ст. араби утверджувалися й у Південній Італії, Сицилії, Сардинії, на Корсиці. В Х ст. у Західну й Центральну Європу здійснили вторгнення угри, зайнявши Паннонію. З кінця VІІІ до середини ХІ ст. Західну й Південну Європу спустошували набіги норманів - північногерманських народів, що населяли Скандинавію. Академік В.М.Массон (Російська Федерація) вважає кочовиків важливим фактором суспільного життя, фактором пасіонарним, який сприяв асиміляції народів, обміну культурними формами та їх розвитку тощо. Проте, вважаємо, що пасіонарний поштовх, який не супроводжується великим духовним пошуком, несе переважно руйнівні наслідки.

Багато пастуших народів не є кочовими й практикують напівкочовий, відгінний тип скотарського господарювання. Стада виганяються на сезонні пасовиська у рамках обмеженої території. Часто такі народи займають із землеробськими народами різні природні ніші. Можна говорити про історичне співіснування двох типів господарства в певних регіонах планети. Напівкочові суспільства практикують змішану економіку й займаються також городництвом, полюванням на дрібних тварин, або збиральництвом, хоча ці заняття мають додаткове значення. Екологічною проблемою для пастуших суспільств є ерозія ґрунту й перевипас скота, особливо коли використовуються привозні породи тварин.

Протягом усього часу панування аграрної культури зростала кількість видів одомашнених тварин і рослин, а рано розпочате застосування селекції постійно вдосконалювало їх властивості. Спочатку технологія сільськогосподарського виробництва була достатньо примітивною: скот ще не використовували в якості тяглової сили, знаряддя виробляли з каменя й дерева, основним інструментом землероба була палка-копалка. Тим не менш, у порівнянні з періодом збиральництва й полювання продуктивність землі виросла в багато разів. Збиральництво й полювання базувалися на застосуванні таких знарядь, для яких потрібні були обширні площі, так, щоб прогодувати одну людину потрібно було біля 2 км². Землеробство дозволило різко скоротити кормову площу, яка потрібна для одної людини. Наприклад, вже на поч. ХХ ст. в Китаї ефективність сільського господарства мала такий рівень, що для прогодування 1 людини достатньо було 100 м². Отже, за 10 тис. рр. продуктивність землі зросла в 20 тис. разів.

Один з прикладів розвитку давнього скотарства: на півночі графства Йоркшир у Великобританії в 40-х рр. ХХ ст. були виявлені залишки крупного скотарського господарства залізної доби. Це - одна з найбільш крупних археологічних знахідок і досі. Аерофотоз'йомка виявила на полях таємничі лінії, вік яких визначається ІІ ст. до н.е. Їх призначення невідоме й донині. Археологи знайшли також канали й запруди, які створювали своєрідні труби для забезпечення водою тисячі голів рогатого скота. Ці канали вели до єдиного надійного джерела води в цьому районі. Вважається, що ці труби були частиною набагато більш крупної системи, що простиралася на 20 км. Ніде більше на терені Великобританії не знайдено настільки масштабної системи іригаційних споруд такої складної конструкції.

Землеробство та його еволюція. Перехід до складного суспільства.

Початок землеробству поклало окультурювання рослин. Цей термін означає перетворення диких рослин в культурні злаки. Давня людина давно помітила, що злаки є їстівними рослинами. В регіоні «плодючого півмісяця» (Близький Схід) ріс злак із крупними зернами - дика пшениця. Вона розмножується, коли зрілі колосся розкриваються і з них випадають зерна. Довга й жорстка ость допомагає їм за посередництвом вітру летіти далеко від материнської рослини й після падіння на землю міцно закріплюватися в ґрунті. Цей спосіб розмноження, цілком нормальний для природи, створював для давнього збирача великі незручності, бо він або змушений був збирати незрілі колосся, або ж втрачав багато зерен при збиранні врожаю. Вочевидь, саме ці недоліки й стали причиною окультурювання пшениці. Окультурені ж рослини настільки змінилися в порівнянні з дикоростучими, що виведені сорти вже не могли рости без втручання людини.

Дика пшениця має багато важливих властивостей. Так, дослідник у галузі землеробства Джек Р.Харлан довів, що дика пшениця відрізнялася такою гущиною, що сім'я давнього збирача за три тижні роботи могла зібрати більше зерна, ніж їй було необхідно на цілий рік (близько 1000 кг). І сьогодні дика пшениця у великій кількості росте на Близькому Сході. Людина, працюючи за технологією неоліту, без особливих зусиль може назбирати кілограм пшениці. Дика пшениця швидко зріє і врожай можна збирати з періодичністю в три тижні. Але, зібравши зерно, його треба десь зберігати, довгий час залишаючись поблизу від цього джерела їжі. Так з'явився ще один стимул перейти до осілого життя.

В Китаї 8800 рр. тому окультурили просо й рис. Просо - висока груба трав'яниста рослина, зерном якої живиться третина населення планети, в США використовується для корму скота. В Америці першими людина окультурила кукурудзу й картоплю (звідтоді й донині Америка входить у світову маїсову зону. Маїс - це кукурудза).

Перехід до землеробства означає остаточну зміну блукаючого образу життя осілим укладом. Раніш за все це сталося там, де цьому сприяв клімат - на Близькому Сході й у Північній Африці. Тут урожай хлібних злаків можна було збирати протягом шести місяців, а розводячи додатково скот, можна було довго залишатися на одному місці. Завдяки землеробству одна сім'я здатна забезпечити себе за 1 - 2 місяці, решта робочого часу йде на виробництво прибавочного продукту, значна частина якого відчужується на користь держави й правлячого класу. Таким чином, саме при землеробстві вперше за всю історію з'являється ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛЮДИНИ ЛЮДИНОЮ.

І все ж таки людина обробляла землю недостатньо ефективно. Виключенням були рідкі дільниці, розташовані по берегах і в гирлах річок, де продуктивність землеробства можна було збільшити за допомогою іригації. На більшості інших теренів, - а вони відносилися до неполивних земель, - єдиним засобом сільськогосподарського освоєння залишалася рубка й випалення рослинності. Засівати такі дільниці було не дуже вигідно. Як правило, вже після двох врожаїв землю для відновлення плодючості приходилося залишати під паром. Тим не менш, і такий тип землеробства цілком був придатний для осілих поселень. Землероби й кочовики як виробники сильно залежали від сезонних коливань погоди. Суворі природні умови не спонукували землероба до еволюції й нововведень. Сільськогосподарські знаряддя і методи протягом тисячоліть залишалися практично незмінними, аграрний спосіб виробництва, з точки зору науково-технічної культури залишався застійним. Продуктивність сільськогосподарської праці підвищилася, коли землеробство подолало чисто селянський етап розвитку. Зародження міст, тим більш формування міської цивілізації, позитивно вплинуло на розвиток сільського господарства. Місто продавало селу більш досконалі знаряддя праці, спочатку ручні, потім - механічні, давало селу кваліфіковані кадри, нові технології, добрива, організовувало промислову обробку сільгосппродуктів.

Давні форми занять - збиральництво, полювання й рибальство як додаткові зберігаються у багатьох народів і досі. Землеробство поділяється за способами обробки ґрунту на підсічно-вогневе(вирубка дерев і кущів на дільниці й спалювання їх для удобрення ґрунту золою), переложне (інша назва першого типу, пов'язана з необхідністю через певний час кинути дільницю й перейти на нову), ручне (обробка ведеться примітивними знаряддями - палкою-копалкою, колом, кетменем тощо), мотичне(варіант ручного, обробка землі проводиться за допомогою широко розповсюдженого знаряддя праці - мотики), орне, або плужне. Розрізняються ще й такі види землеробства, як зрошене, поливне, заливне (рисоводство) й богарне (розведення культур на сухих землях).

Орне землеробство буквально прив'язало людей до одного місця. Виникли крупні постійні селища. Крупними вони стали завдяки тому, що 1 км² ґрунту коштував тепер набагато більше, ніж раніше. Економія землі й особливості її обробки примушували людей об'єднуватися в новий тип соціальної спільності - в територіальні общини. І продуктивність 1 м землі зросла - тепер він міг прогодувати багато більше людей. Перші поселення виникли біля місць широкого поширення дикоростучих злаків. Тут же заводили й скот: овець, кіз, які могли живитися стеблинами, що залишалися після збору зерна. Збирачі будували житла, схови для зерна й печі для його приготування. Так вони перетворювалися в землеробів. В Шумері у 3000 р. до н.е. чоловіки в місяць видавали 36 кг зерна, жінки - 18. Виходячи з цих норм, В.М.Массон вирахував, що для прогодування середнього за чисельністю (150 - 180 чол.) шумерського селища треба 44 т зерна. Щоб його виростити, двоє дорослих від кожної сім'ї, навіть з примітивними кам'яними знаряддями, повинні працювати всього 1 місяць на рік. Необхідне для селища зерно на цілий рік можна було зібрати всього за 10 днів. Навіть, якщо продуктивність праці була нижчою й землеробу для забезпечення себе продуктами харчування на рік треба було 30 днів, все-одно решта часу залишалася й її можна було використовувати на будівництво храмів і палаців.

Перехід до штучного вирощування зернових відбувся не одразу. Потрібен був проміжний етап, на якому людство випробувало штучне вирощування овочів. Отже, городництво являє собою якби пробне, чи пілотажне, дослідження можливостей землеробства. Різниця між цими двома укладами господарства невелика. При городництві працюють вручну примітивними знаряддями праці. Інколи подібний тип господарства називають фермерством. Культивування коренеплодів поєднувалося з розведенням рогатого скота. Поступово від коренеплодів перейшли до культивування ячменю та пшениці. Городництво плавно переростало в орне землеробство.

Таким чином, приручення тварин та окультурювання рослин різко змінило спосіб господарювання й образ життя людини. Після періоду мисливства й збиральництва прийшов час землеробства, на зміну бродяжництву прийшла осілість. Поєднання тваринництва й зернового господарства призвело до появи сучасного типу сільського господарства - двогалузевого, або змішаного.