Здавалка
Главная | Обратная связь

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ

ЕТНІЧНИЙ ДОВІДНИК

ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ

Лариса Аза, Едуард Афонін, Людмила Васильєва, Ігор Винниченко, Володимир Євтух, Кирило Кейданський, Тетяна Клинченко, Юрій Когутяк, Іван Мигович, Михайло Міщенко, Ярослав Невелюк, Олександр Нельга, Анатолій Пономарьов, Ірина Прибиткова, Тетяна Рудницька, Юрій Саєнко, Яніна Самборська, Лідія Сохань, Сергій Суглобін, Володимир Тарасенко, Василь Ткаченко, Володимир Трощинський, Катерина Чернова, Анатолій Шевченко, Арнольд Шлёпаков, Микола Шульга

Автономія етнічна (від грецьк. autos - сам, nomos - закон) - національне (етнічне) самоврядування, яке є однією з форм гарантованого міжнародним правом самовизначення народів. Виникнення інституту автономії етнічної було значним кроком на шляху демократичного вирішення етнонаціональних проблем в поліетнічних суспільствах, збереження чи зміцнення в них етнополітичної стабільності, зокрема, запобігання конфліктів на етнічному грунті та сепаратизму.

Відомо кілька форм автономії етнічної: національно-територіальна, національно-культурна, національно-персональна. Національно-територіальна автономія надається, як правило, етнічним групам, які компактно проживають в межах держави, відрізняються від основної маси населення мовою, культурою, релігією тощо, а також вважаються "корінними етносами" на даній території (в більшості випадків останнє фіксується в назві даної території чи землі). Ця форма автономії передбачає широке внутрішнє самоврядування етнополітичного чи етнотериторі-ального утворення в рамках єдиної держави, в тому числі з деяких питань законодавства.

Залежно від того чи іншого розподілу повноважень між місцевою і центральною владою автономії етнічної цього типу можуть мати різний обсяг політичної самостійності. Ряд варіантів національно-територіальної автономії за своїм статусом близькі до адміністративної автономії, хоча остання не передбачає безпосереднього зв'язку з етнічними чинниками.

Національно-культурна автономія надається здебільшого національним меншинам держави і має екстериторіальний характер. Вона полягає в законодавче оформленому праві етнічних груп на збереження і розвиток своєї культурної, мовної, релігійної самобутності, на утворення своїх громадських об'єднань, на користування й навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови, на розвиток національних культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо.

Особливим видом автономії, етнічної є національно-персональна автономія - право етнічних меншин на самостійне влаштування свого національного життя. Була встановлена в УНР Законом про національно-персональну автономію, ухваленим Центральною Радою 9.01.1918 p. Згідно з законом громадяни, належні до певної меншини, могли утворити Національний Союз, якому надавалися права законодавства й врядування у межах компетенції, встановлюваної Установчими Зборами даної національної меншини - вищим представницьким органом Національного Союзу. Влада останнього поширювалася на всіх його членів, незалежно від місця їхнього проживання в межах держави. Вищим виконавчим органом Національного Союзу була Національна Рада, що обиралася Національними Зборами.

Різні види автономії етнічної є дієвою формою забезпечення прав корінних народів і національних меншин, надійним механізмом стабілізації, нормалізації та гармонізації міжнаціональних відносин у сучасних поліетнічних суспільствах.

Анатолій Шевченко

 

Адаптація етнічна — пристосування людини або групи людей до нового етнічного середовища, а частково і пристосування до них цього середовища з метою співіснування та взаємодії. Спершу поняття "адаптація" виникло у біології; в суспільні науки перенесено представниками органічної школи, які зводили суспільні явища до біологічних. За своєю, сутністю процес адаптації тісно пов'язаний з процесом соціалізації, інтеріорізації норм та цінностей нового соціального середовища, способів предметної діяльності, а також форм соціальної взаємодії, що склалися в ньому.

Процес адаптації індивіда за критерієм домінуючої форми адаптивної діяльності можна умовно розділити на три етапи: 1) орієнтаційний етап, спрямований на ознайомлення адаптантів із соціальним середовищем; 2) оціночний етап, на якому відбувається диференціація соціального досвіду та способу життя на взаємоприйнятний та взаємовідхилений відбір можливих у нових умовах форм та способів діяльності згідно з установками та ціннісними орієнтаціями, що раніше склалися у адаптанта; 3) етап сумісності, на якому суб'єкт досягає стану адаптованості. Індикатором адаптації (як стадії процесу) вважається соціальний статус індивіда в новому середовищі, а також його психологічна задоволеність цим середовищем у цілому або його важливими елементами. Адаптація (як процес і як стадія) може вивчатися на рівні соціальної групи, яка розглядається як єдиний та цілісний суб'єкт адаптації. Незалежно від рівня (особа чи соціальна група) можливості та характер адаптативного процесу детермінуються факторами суб'єктивного (пов'язаного з характеристиками адаптанта) та об'єктивного (пов'язаного з характеристиками соціального середовища) порядків.

Специфічні риси адаптації визначаються змістовною наповненістю адаптаційного процесу. Так, на адаптацію мігрантів у новому середовищі (іммігрантів у країні поселення) значною мірою впливають етнічні характеристики як цього середовища, так і самих адаптантів. Адаптація в іноетнічному середовищі охоплює соціальну, культурну та психологічну сферу взаємодії. Тому виділяють три основних типи адаптації:

1) соціальна, підставою якої є відмінності у соціальній структурі країни виїзду та країни поселення; 2) культурна, пов'язана з етнокультурними відмінностями; 3) психологічна, причиною якої є диференціація осіб, соціальних спільностей за інтересами, соціально-психологічними установками, ціннісними орієнтаціями ін. Об'єктивно адаптація в іноетнічному середовищі детермінується: 1) соціальними, політичними, етнокультурними умовами існування іммігрантів в країні поселення; 2) етнокультурними та етнопсихологічними особливостями країни виїзду і країни поселення; 3) особливостями етнонаціональної ситуації та станом міжетнічних відносин у країні поселення; 4) соціальним та професійно-кваліфікаційним складом іммігрантів (об'єктивна характеристика суб'єкту адаптації); 5) політикою уряду щодо вихідців з інших країн; 6) наявністю та діяльністю громадських (етнічних) організацій (суб'єктивний характер останніх не пов'язаний з діяльністю суб'єкта адаптації). Суб'єктивними детермінантами процесу адаптації можна вважати: 1) психологічні установки іммігрантів на адаптацію; 2) особливості соціального сприйняття в процесі міжетнічної взаємодії; 3) систему стереотипів та автостереотипів, які склалися.

Загальні проблеми адаптації висвітлюються в працях Ж.Піаже, Р.Мертона, а адаптації — в роботі У.Томаса та Ф.Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці". У вітчизняній науковій літературі вивчення процесу адаптації має здебільшого вузькоприкладний характер. На жаль, ґрунтовні теоретико-методологічні праці практично відсутні.

Яніна Самборська

 

Адаптація культурна — діалектичне суперечливий і нерозривний процес пристосування суспільства в цілому і окремих його членів до умов природнього середовища, а також зворотній вплив суспільства через систему виробництва на середовище. Процес взаємодії суспільства й природи є складним, багатоаспектним і багаторівненим. Одні лінії зв'язків мають прямий, безпосередній характер, але значно більша їхня частина має опосередкований характер. У цій взаємодії проміжним, коригуючим механізмом виступає культура. Завдяки культурі спільність зберігає свою цілісність, унікальність, визначеність. Через культуру здійснюється спадковість,отже забезпечується існування етноса у часі.

Існування етнічної спільності в одних і тих же природних умовах вело до консервації її досвіду у навичках природокористування та формах поведінки. Вироблялись стійкі звички, формувалися стереотипи, складалися традиції. Вони закріплювалися у процесі етнізації, відтворювалися у повсякденній діяльності.

Оскільки багато традицій сформувалось як стійкі прийоми взаємовідносин людини, людських колективів саме з даним природним середовищем, то і дана територія сприймалась як звична, своя, рідна. Вона була близькою, знайомою, зрозумілою на відміну від інших територій, були незрозумілими, незнайомими, небезпечними, ворожими.

Більш того, природа, клімат, ландшафт, осмислені етносом, і ввійшли до його культури. Оспівані, опоетизовані у фольклорі, в усній народній творчості вони закріплені у структурі свідомості особистості в процесі етнізації як вищі цінності. Вони стають часточкою її особистості. Тому в ієрархії цінностей особистості вони займають високі місця. Людина по-особливому відчуває їх. Вони хвилюють її, бентежать, навіюють приємні спогади. Вони входять у складне почуття любові до Батьківщини.

Микола Шульга

 

Акультурація — процес взаємовпливу культур, а також результат цього впливу, що характеризується сприйняттям однією з культур (частіше тією, що менш розвинена, хоч можливим є і протилежний вплив) елементів іншої, а також виникненням нових культурнихявищ. Проблемою акультурації почали займатися у другій половині XIX ст. американські етнографи. Наприкінці XIX ст. американський етнограф У.Х.Хоумз, а за ним й інші, почали застосовувати термін акультурації для позначення процесу уподібнювання з іншою культурою (Дж. Боас), чи процесу передачі елементів однієї культури іншій (У.Дж.Макджі). Дослідження акультурації в сучасному значенні цього слова почалося в 20-30 pp. XX ст. у зв'язку з вивченням впливу "білої" американської культури на індіанців та чорних американців (М.Мід, М.Уілсон, А.Лессер, І.Шапера, Р.Лоуі, Л.Спайєр, Р.Турнвальд, Б.Малиновський, М.Херсковіц, Р.Редфілд та Р.Лінтон). Результатом цих досліджень стало виділення донорської та реципієнтської групи в культурному контакті. Херсковіц виявив, що реципієнтна культура відбирає елементи культури в "культурному фокусі", адаптуючи, відкидаючи або синкретизуючи їх. Р. Лінтон зазначив, що домінуюча спільнота примусовим шляхом спричиняє "прямі культурні зміни" підлеглої спільноти, тоді як сама вільно обирає напрям культурного розвитку.

Міжкультурні запозичення можна класифікувати таким чином:

1) елементи традиційної культури: мова, звичаї, їжа, оздоблення житла, архітектура тощо;

2) характеристики способу життя;

3) "психологічні".

У сучасній крос-культурній психології акультурація вважається найбільш доцільним видом міжкультурного контакту: з одного боку, наслідком адаптації до іноетнічного середовища є збереження власної етнічної культури групи, разом із певним культурним "збільшенням" за рахунок сприйняття елементів іншої культури; з іншого боку, існує рівнозначна для обох груп основа, на якій відбувається їхня інтеграція в єдине суспільство.

Яніна Самборська

 

Анклав етнічний — у сучасній етнології та етносоціології цей термін використовується для визначення певної території у поліетнічній країні, заселеної переважно представниками одного етносу. Етнічні анклави відзначаються певною замкненістю, відокремленістю від довколишнього середовища й самоорганізацією внутрішнього життя. Етнічні анклави утворюються у результаті переселенських рухів чи внаслідок поділу територій, що належали одній державі, між кількома державними утвореннями. Показовим прикладом етнічних анклавів є китайські, японські, корейські райони у великих містах Сполучених Штатів Америки.

Володимир Євтух

 

Антагонізм етнічний — це стан у міжетнічних відносинах, котрий характеризується найвищою напругою у цих стосунках на двох рівнях: відносини домінуючої більшості і окремої меншини; відносини між етнічними меншинами. Розвиток самого феномена можна уявити таким чином: етнічна антипатія — етнічне невдоволення та етнічні звинувачення — етнічний антагонізм. Відразу потрібно зауважити, що сам по собі етнічний антагонізм (як і його структурні складові) не існує. Він виявляється у процесі взаємодії представників різних етнічних спільнот. Характер вияву, його сила залежать від багатьох обставин, серед котрих неабияку роль відіграють функціональні параметри самої взаємодії. Передовсім мається на увазі те, на яких рівнях відносин етнічний антагонізм має місце. Практика міжетнічних стосунків у поліетнічних західних країнах засвідчує, що таким полем є переважно відносини між домінуючою етнічною групою населення та меншинними групами суспільства (США, Канада, Франція, Німеччина). Значно рідше етнічний антагонізм виявляється у полі взаємодії різних меншинних груп населення (тіж США) або у полі взаємодії спільнот, котрі висувають свої претензії на домінуюче становище у суспільстві (наприклад, фламандська й валлонська общини у Бельгії).

Оскільки етнічна взаємодія здійснюється ще й на індивідуальному та груповому (колективному) рівнях, то сила й характер вияву етнічного антагонізму й у цьому плані матиме свої особливості. На першому рівні він не носитиме узагальнюючого характеру й матиме скоріше спорадичний, випадковий характер. Випадковий у тому розумінні, що він не пов'язаний з певними закономірностями й виявляється у першу чергу у побутовій сфері. Виявлення етнічного антагонізму на другому рівні пов'язане з проникненням його у різні сфери суспільного життя, зокрема у політичну та ідеологічну. У цьому випадку його доля (агрегація чи зменшення) залежить від колективних дій, що, як правило, регулюються певними політичними силами, котрі групуються на етнічній основі.

Антагонізм етнічний виникає у результаті змагань представників різних етнічних спільнот за престижні ніші у соціально-економічній ієрархії суспільства, а розвивається він на базі нерівноправного, а ще краще неоднакового, становища різних груп населення. У поліетнічному суспільстві (етнічно сегментованому, коли досить чітко простежуються етнічно структуровані спільноти) така класифікація основної причини появи антагонізму етнічного має сенс, а суспільна практика країн Америки та Західної Європи, безумовно, це підтверджує. Скажімо, у Сполучених Штатах антагонізм виявився під час витіснення з певних сфер або у ці сфери вихідців з інших етносів, крім тих, котрі свого часу опанували цю сферу. Особливо чітко це фіксується у сфері так званого малого або етнічного бізнесу (скажімо, вихідці з Кореї контролюють практично всі пункти торгівлі овочами у Нью-Йорку; віденські торговельники пресою — виключно іммігранти з країн південно-східної Азії та арабського регіону).

Антагонізм етнічний виявляється на рівні відносин між домінуючою й підпорядкованою групами населення та на рівні підпорядкованих груп. Він відрізняється формами свого вияву: у першому випадку він охоплює діапазон між етнічною дискримінацією із застосуванням силових (збройних) методів приборкання претензій на зайняття тієї чи іншої ніші; у другому випадку він обмежується у поширенні негативних стереотипів інших, штрейкбрехерстві тощо.

Володимир Євтух

 

Антисемітизм — одна з форм національної та релігійної нетерпимості, що знаходить прояв у ворожому ставленні до євреїв, а також система поглядів, що його обґрунтовує.

Появі антисемітизму сприяло дисперсне розселення єврейської етнічної меншини серед народів, культура, мова, звичаї, життєвий побут, релігія яких значно відрізнялися від єврейської. Переслідування євреїв розпочинаються ще у перші століття діаспори (Олександрія, Антіохія у І ст. н.е.). Посилення антисемітизму у Західній Європі відмічається в ХІ-ХІІ ст. у період хрестових походів і особливо уXII-XІV ст. У цей час за участі католицької церкви проводиться політика сегрегації євреїв (заборонашлюбів із християнами, їх поселення в окремих міських кварталах — гетто, введення 1215 p. IV Латеранським собором особливого знаку на одежі євреїв), закріплення юридичного нерівноправ'я з християнським населенням, повне або часткове вигнання євреїв із ряду західноєвропейських країн (з Англії 1290 p., Франції 1394 p., Іспанії 1492 p.).

У стародавні часи і за середньовіччя антисемітизм мав передусім релігійний характер і нав'язувався церковними колами. Однак клерикальний антисемітизм мав значні прояви і в нові часи, особливо у Російській імперії. У 1946 p. Всесвітня Рада Церков засудила антисемітизм, а 1965 p. Другий Ватиканський Собор зняв звинувачення з євреїв у вбивстві Ісуса Христа.

У сучасному суспільстві можна виділити такі форми антисемітизму: державний, політичний та побутовий. Державний здійснюється та ідеологічно забезпечується державою і є складовою частиною державної політики. Ця форма антисемітизму була притаманною внутрішній політиці Російської імперії (установлення "межі осілості" для євреїв, заборона купівлі землі й заняття землеробством, перебування на державній службі, встановлення норм прийому євреїв до середніх та вищих учбових закладів). Найогидніших форм державний антисемітизм набрав у фашистській Німеччині у 1933-1945 pp., що проводила політику геноциду євреїв. У Радянському Союзі державний антисемітизм існував під виглядом "боротьби із сіонізмом".

Політичний антисемітизм полягає у пропаганді та використанні антисемітських ідей радикальними політичними партіями та громадськими об'єднаннями. Тут можна виділити антисемітизм праворадикального (розглядає євреїв як підбурювачів та основних учасників революційних рухів) та ліворадикального (ототожнює євреїв із представниками паразитичних, експлуататорських класів) напрямів.

Побутовий антисемітизм, що ґрунтується на ксенофобії, національних та релігійних пересторогах щодо євреїв, соціальному невдоволенні, набуває поширення за цілеспрямованої його пропаганди державою та політичними об'єднаннями.

Посилення антисемітизму спостерігається, як правило, у період соціальних та економічних криз, суспільної нестабільності.

Михайло Міщенко

 

Ареал етнічний — територія, на якій концентрується значна частина представників того чи іншого етносу. Прикладами етнічних ареалів в Україні є болгарський етнічний ареал у Белградському районі Одеської області, грецький етнічний ареал у Приазов'ї, угорський етнічний ареал у Закарпатті тощо. Як правило, у межах етнічного ареалу найбільш ефективно зберігаються традиції, звичаї, елементи культури та побуту тих чи тих етнічних спільнот. У 20-30-і роки етнічні ареали були основою утворення національних районів німців, болгар, євреїв, поляків тощо. Останніх 1931 p. нараховувалося 25, а національних сільрад — 811. Сьогодні етнічні ареали відіграють важливу роль у структуруванніетнічних меншин України.

Володимир Євтух

Архетипи етнічні — сукупність духовно-культурних символів та образів етнічного буття, через які життя кожного етнофора наповнюється почуттям смислозаданості та доцільності. Це, так би мовити, етнічна "душа в собі". Архетипи етнічні, існуючи як колективне несвідоме, створюючи основу духовної сутності людини, яка пройнята ними, здатні надавати цій людині якостей духовної рівноваги, а тому й соціальної усталеності, оберігаючи її душу від руйнівних наслідків урбанізації та техногенних процесів. Вони здатні тим самим протистояти появі невиразно-одноманітної, сірої людини-конформіста, яка легко перетворюється на носія девіантних та суіцідних нахилів.

Людина, навіть поступово втрачаючи зовнішні ознаки своєї етнічності за походженням (через відірваність від етнічної Батьківщини), може до останніх своїх днів пити з цілющих духовних джерел архитектоніки та інтонатики напівзабутої етнічної мови, мелодики етнічної пісенності, барв і пахощів етнічної природи, смаків етнічної кухні тощо.

Архетипи етнічні — це те, що кожний етнофор містить в собі як неусвідомлену ознаку належності до свого етнічного цілого, це те, що дає почуття "ми", дає людині силу і наснагу нести на своїх плечах тягар невзгод соціального буття.

Олександр Нельга

 

Асиміляція етнічна — розчинення самостійного етносу або його частини в середовищі іншого, як правило, більш великого етносу. При цьому етнос, що асимілюється, втрачає свою мову, традиційну культуру, етнічну самосвідомість, переймаючи етнокультурні компоненти іншого етносу. У разі, коли процес обмежується запозиченням лише культурних компонентів, він називається акультурацією. Консолідаційні процеси характеризуються злиттям споріднених етносів чи субетносів або етнографічних груп у єдиний етнос. Інтеграційні процеси також характеризують взаємодію етносів, але різних за своїми мовними, культурними та етнічними параметрами, внаслідок чого у них з'являється ряд спільних рис, у тому числі спільної етнічної самосвідомості. Якщо при взаємодії етносів, не пов'язаних спорідненістю, виникає новий етнос, то перед нами всі ознаки того, що відбувається етнорасова міксація (за термінологією західних етнологів — амальгамація).

У етнороз'єднавчих процесах прийнято розрізняти парціацію, сепарацію та дисперсизацію. При етнічній парціації відбувається розпад колись єдиного етноса на окремі етнічні частини, що не завжди повністю ототожнюють себе із старим етносом. Якщо ж відокремлена частина перетворюється на самостійний етнос, то це є показником процесу етнічної сепарації. Якщо вона не стала самостійним етносом, а набула ознак етнічної групи, відбувся процес етнічної дисперсизації.

Анатолій Пономарьов

 

Багатокультурність — характерний для деяких поліетнічних держав стан суспільства, в якому порівняно помітний та стійкий розвиток отримали декілька етнічно різних культур. Це пов'язано з якісною стороною поліетнічного характеру суспільства, де різні етнічні культури не просто існують, наприклад, формально, а розвиваються реально й практично, часто користуючись відповідною підтримкою з боку держави. Останнє, характерно для сучасної Канади, що протягом останніх десятиріч офіційно проповідує теорію та практику багатокультурності на державному рівні. Канадська політика багатокультурності (Multiculturalism), що власне і дала назву даному явищу, грунтується на офіційному юридичному визнанні рівноправ'я культурвсіх етнічних спільнот, які проживають у країні. Це виявляється у здійсненні спеціальних програм, розвитку та підтримці цих культур із боку державних агентств та відомств. У тій чи іншій формі багатокультурність як явище існує майже й в усіх поліетнічних країнах, однак її офіційне визнання та функціонування у вигляді спеціального комплексу політико-правових та ідеологічних засад такого поширення як у Канаді не отримало.

Сергій Суглобін

 

Батьківщина етнічна — природа у цілому, тобто сукупність особливостей ландшафту, клімату, флори та фауни у їх власній історії, що позначилася на формуванні певного етносу, і на фоні яких відбувалися найважливіші доленосні події процесу цього формування у оболонці різноманітних соціально-економічних, духовно-культурних, військово-політичних та інших зовнішніх стосунків та відносин. Етнічна батьківщина — явище соціально-екологічне. Якщо етнос досить великий за чисельністю і займає значні географічні простори, то він може дрібнитися на відносно самодостатні субкультурні угрупування (наприклад, лемки, бойки, гуцули, поліщуки в Україні). Отже усвідомлення і відчуття етнічної батьківщини може мати двоїстий прояв: як належність до своєї "малої" батьківщини і як спорідненість із усім тим простором, що його обіймає етнос.

У представників діаспорних груп почуття територіальної прив'язаності є ще складнішим, оскільки для них поняття етнічної батьківщини й країни, де вони тривалий час живуть (або навіть і народилися), не співпадають. Причому у світі є етноси, більша частка яких являє собою саме діаспорні утворення (євреї, вірмени), тобто живе за межами етнічної батьківщини. Усе більш зростаюча політична відкритість сучасного світу полегшує можливість для представників будь-яких діаспорних груп задовольняти свої ностальгічні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною батьківщиною

Олександр Нельга

 

Біженець — особа, яка внаслідок особливого перебігу подій або через цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою раси, етнічного походження, релігійноговірування, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичної орієнтації знаходиться за межами країни своєї громадянської приналежності й не може скористуватися захистом цієї країни або не бажає цього робити внаслідок таких побоювань; або, не маючи певного громадянства й знаходячись поза межами країни свого попереднього постійного мешкання, не може або не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

У міжнародному праві статус біженців, їх права регулюються низкою міжнародних угод. Наприклад, "Конвенція про статус біженців" 1951 р. Для захисту та розв'язання проблем біженців створено посаду Верховного комісара ООН у справах біженців.

В українській історії проблема біженців поставала декілька разів. Уперше масова поява біженців була пов'язана з політичними подіями XVIII ст. Найбільша кількість біженців спостерігається у XX ст., коли близько 200 000 вихідців з України, які опинилися у Європі внаслідок подій другої світової війни, із різних причин відмовились від повернення до СРСР і з часом розселилися по світу. Сьогодні на території України перебуває певна кількість біженців з країн колишнього Радянського Союзу, Африки, Азії.

 

Кирило Кейданський

 

Бізнес етнічний — цим поняттям позначається, з одного боку, підприємництво, що характерне для представників етнічних меншин у поліетнічному суспільстві, а з другого, — культивування традиційних промислів, котрі властиві тому чи іншому етносові або його частинам, розташованим в іноетнічному середовищі. У західних поліетнічних країнах етнічний бізнес іменується малим або іммігрантським бізнесом. Таке його визначення було зв'язане з тією обставиною, що іммігранти, які, скажімо, прибували до США, були обмежені у виборі сфери зайнятості і, як правило, концентрувалися у найменш престижних галузях. Поряд із цим іммігранти з тих чи інших країн виявляли себе вправними професіоналами у конкретних сферах зайнятості, як, наприклад, корейці — у вирощуванні та продажі овочів, вихідці з Росії єврейського походження — таксистами, мексиканці — у сфері ресторанного бізнесу, індіанці — у художніх промислах, й досягли у цих сферах помітних успіхів. В Україні етнічний бізнес, оскільки його результати значною мірою залежать від етнокультурних та етнопсихологічних характеристик певного етносу, може відіграти важливу роль у становленні дрібного й середнього підприємництва у перехідний період до ринкової економіки.

Володимир Євтух

 

БІЛІНГВІЗМ (двомовність) — специфічний стан суспільного життя, при якому спостерігається і є визнаним факт функціонування й співіснування двох мов у межах однієї держави. Джерелом білінгвізму, як правило, виступає етнічна неоднорідність самого суспільства, наприклад, існування в одній державі двох етносів, що користуються різними мовами. Через те що в сучасному світі практично немає етнічно "чистих" держав, білінгвізм як явище отримало велике поширення. Білінгвізм відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою, внаслідок юридичне закріплених норм або законів, на рівні офіційних і з рівноправним статусом для кожної з цих мов. Серед типових прикладів країн з офіційним білінгвізмом Канада, Бельгія, Фінляндія, Казахстан та інші. Неофіційний білінгвізм відповідає ситуації, коли офіційно визнана (знову таки внаслідок законів) лише одна з двох мов, що найбільш часто використовується населенням цієї держави. Разом з тим, невизнана на рівні офіційної, друга мова продовжує вживатись значною частиною населення достатньо широко. Саме до таких держав сьогодні, в силу певних історичних причин, належить Україна, як і деякі інші держави на географічному просторі колишнього Радянського Союзу.

Сергій Суглобін

 

Взаємодія міжетнічна — процес взаємодії в умовах відмінностей, властивих поліетнічним суспільствам. У міжетнічній взаємодії беруть участь як мінімум два суб'єкти, у нашому випадкові — етноси, етнічні меншини чи принаймні їхні представники. Міжетнічна взаємодія має свою чітко визначену структуру, що включає такі компоненти як міжетнічні контакти, міжетнічне спілкування, міжетнічні зв'язки, міжетнічні відносини. Дія перерахованих компонентів виявляється на двох рівнях — індивідуальному та груповому. Взаємодія відбувається у напрямах: а) між домінантною й підпорядкованими етнічними групами населення; б) між представниками різних груп, які перебувають у статусі підпорядкованих.

Різні формі взаємодії реалізуються у процесі виробництва, побуті, суспільному житті. Найбільш інтенсивно вона відбувається в етноконтактних зонах. У процесі міжетнічної взаємодії виявляються спорідненість і відмінності різних етнічних груп населення. Результатом міжетнічної взаємодії може бути етнічна сегментація, що часто-густо переростає у сепарацію або ж етнічна інтеграція, що призводить до стирання явних відмінностей, до гомогенізації (однорідності) суспільства. Важливо враховувати ту обставину, що, як правило, домінантна група використовує своє становище у суспільстві для нав'язування своїх культурно-естетичних цінностей та поведінських орієнтацій, контролюючи й спрямовуючи у вигідне для себе русло дії підпорядкованих груп через відносини, політичні органи і т.д.

Володимир Євтух

 

Відносини міжетнічні— відносини між етносуб'єктами — народами, етнічними групами, особами як індивідуальними етносуб'єктами, а також всередині даного етносу, що відображають конкретно-історичні умови життя даного етносу, його етнічний статус, норми, традиції, пріоритети та цінності, що історично склалися. Такі відносини мають характер співробітництва або конфлікту. На це впливають не тільки загальносоціальні умови, але й конкретна соціальна ситуація, що визначає положення етносуб'єкта та його соціальні орієнтири. Відносини етнічні — важлива характеристика способу життя етносуб'єкта. Вони, з одного боку, зазнають впливу, а з другого — самі впливають на всі структурні елементи способу життя етносуб'єкта. Найбільш радикально відносини етнічні змінюються в процесі докорінних соціально-економічних перетворень у суспільстві та змін у соціальному статусі етносуб'єкта. Зміст цих перетворень визначається спрямованістю та мірою тих перетворень, що відбуваються у суспільстві.

Лідія Сохань

 

Відродження етнічне — процес пов'язаний з активізацією зацікавленості широких мас того чи іншого народу у пізнанні власної історії, культури, побуту, традицій, із підвищеним прагненням до відтворення у різних формах (через етнічні організації, культурно-мистецьку діяльність, сім'ю, наукові та просвітительські товариства) своєї самобутності, завдяки якій той чи інший народ, та чи інша людська спільнота вирізняється у поліетнічному середовищі. Ознаками етнічного відродження є утвердження позицій мови у лінгвістичній ситуації поліетнічної держави, звільнення від впливів іноетнічних елементів культури, що неприроднім шляхом нав'язувалися певній етнічній спільноті (наприклад, "русифікація" в Україні, "американізація" корінного населення сучасних США), пожвавлення діяльності організацій, утворених вихідцями з однієї країни, зокрема церкви, інтенсифікація зв'язків між різними частинами етносу, що внаслідок певних обставин опинилися у різних країнах. Процес етнічного відродження у кінцевому результаті має завершуватися завоюванням гідного (незанедбаного) становища того чи іншого етносу або ж його частини у поліетнічному, етнополітичному організмові (державі) й вдоволенням потреб, пов'язаних з етнічним походженням особи.

Етнічне відродження характерне для багатьох поліетнічних країн сучасного світу. Його апогей для Сполучених Штатів й Канади припадає на 1960-і — середину 1980-х pp.у державах, що входили до складу колишнього Радянського Союзу, він розпочався з середини 1980-х років, поштовх якому дала "перебудова". Як у західному, так і у східному світі етнічне відродження стикається з чималими об'єктивними та суб'єктивними труднощами. У результаті можливі конфлікти, інколи з застосуванням сили (конфлікти між індіанцями США та офіційними властями, Грузія-Абхазія, Нагірний Карабах у Азербайджані тощо). Міжетнічних конфліктів можна уникнути, віднайшовши оптимальне співвідношення у вдоволенні потреб розвитку етнічної більшості (домінуючої спільноти) та етнічних меншин. При цьому позитивну роль має відіграти етнополітика держави, на території якої розселені представники різних етносів.

Етнічне відродження — процес циклічний. Він може тривати кілька десятків років — поки не задовольняться етнічні запити тієї чи іншої спільноти людей. Згодом наступає період розбудови етнічної самобутності аж до тих пір, поки вже на новій стадії не виникне суперечностей у стосунках між більшістю та меншинами. Історичний досвід західних країн (США, Канада, Великобританія, Бельгія) свідчить, що процес етнічного відродження у новій фазі відновлюється через 30-40 років після завершення попередньої, тобто, коли змінюються соціальні умови існування у поліетнічній державі, а форми регулювання міжетнічних стосунків залишаються без змін.

Володимир Євтух

 

Відродження національної культури - процес якісного оновлення й розвитку основних компонентів національної культури, що передбачає їх повноцінне функціонування згідно з потребами сучасного та майбутнього розвитку національного життя.

Відродження національної культури — це здебільшого свідомо ініційований і керований процес аніж спонтанний. Його здійснення ніяким чином не припускає нехтування історико-культурною компетенцією та небачення за мінливим попитом майбутнього. Більш того, відродження культури пов'язане, передусім, із її змістовною суттю, що характеризується етногенними можливостями і, не зважаючи на ті чи інші суспільні трансформації, здатна зберігати певні ціннісні інваріанти, визначальні для етнічних спільнот. Інакше кажучи, національна культура повинна бути здатною не лише відповідати вимогам, що їх висуває навколишнє середовище, але й нести у собі потенції, необхідні для досягнення адаптивного ефекту у нових, часом різко відмінних умовах. За обставин якісного оновлення культури певних змін набувають і напрями її розвитку. З одного боку, культура провідного етносу, якщо вона претендує на домінуючу роль, повинна набувати здатності вбирати, переосмислювати досягнення інших культур, зберігаючи водночас свою самобутність. А з іншого, — забезпечувати розвиток духовного життя національних меншин, захист їхньої етнічної, мовної, релігійної, культурної самобутності. Культурно-ціннісна модель спільного розвитку є суттєвим чинником, що визначає духовне самопочуття нації.

По суті, мова йде про становлення нової структури свідомості, нової ментальності нації у її національно-культурній єдності та духовній суверенності. Головна опора у даному процесі лягає на мову, культуру, історичну пам'ять, національні базові цінності, що вироблялися традиційними системами світосприйняття. Тому, чим швидше сформується ціннісна система етнокультурних орієнтацій і набуде престижності національна мова, тим скоріше визріють підстави для відродження національної культури, тим активніше формуватимуться спільні, ментальні структури, що складають основу державницької свідомості.

Власне, між національно-культурним відродженням і національним відродженням у цілому існує безпосередній взаємозв'язок, оскільки останнє включає в себе невід'ємну складову — духовне відродження. До того ж функціональна діяльність соціокультурних інститутів орієнтована на формування і розвиток національної самосвідомості, національного світогляду поза яких неможливий усебічний розвиток культурно-історичного потенціалу нації.

Лариса Аза

 

Гетто етнічне — частина міста, що виділялася у середні віки в країнах Західної й Центральної Європи для ізольованого проживання євреїв. У ширшому розумінні, етнічне гетто — термін, що вживається для означення певного району, в якому оселяються дискриміновані національні меншини — мексиканці, китайці в США, цигани у деяких містах Європи та ін. У чистому вигляді етнічні гетто зустрічались дуже рідко, як правило, на етнічні фактори дискримінації накладались також расові та конфесійні.Як такі, гетто були практично зліквідовані наприкінці середньовіччя, але під час другої світової війни гетто відродили нацисти, перетворивши їх у табори знищення в містах Східної Європи. Нині термін "гетто" втратив свій початковий зміст. Якщо у давнину мешканці гетто мали дотримуватись особливого режиму, при виході носити особливий знак, мусили жити в умовах великої скупченості, що була причиною частих пожеж, епідемій та погромів, то тепер з розвитком промисловості, комунікацій, із піднесенням національно-визвольних рухів, райони компактного проживання певних національних меншин не можна називати етнічними гетто навіть умовно. Виняток складають хіба що райони проживання негрів у ПАР, але, оскільки саме вони є більшістю населення Африки (у тому числі Південної), то в останні роки апартеїд зазнає чимраз відчутніших ударів, внаслідок яких питання гетто може бути вирішеним найближчим часом.

Ярослав Невелюк

Голосування етнічне — один із варіантів електоральної поведінки виборців під час виборів коли голосування на користь того чи іншого кандидата має більш або менш чітку етнічну специфіку. У принципі голосування етнічне може виявляти себе у двох видах. Перший вид — це коли виборці однієї етнічної спільноти (групи) голосують за одного й того ж кандидата, тобто голосують більш або менш однаково. При цьому сам кандидат необов'язково має те ж етнічне походження, що власне і робить групу групою. Як правило, голосування за свого кандидата характерно у випадках балотування представників порівняно невеликих етнічних груп, коли у самих представників немає суперників із цієї ж групи.

Досить часто зустрічається другий, складніший, вид голосування етнічного — коли виявляється певне процентне співвідношення етнічних голосів на підтримку кількох кандидатів одного походження із групою. Наприклад, виборці однієї етнічної спільноти голосували і за одного, і за іншого кандидата, але в сумі голосів одного з них голоси саме його етнічної групи суттєво переважують або абсолютно домінують. Саме таке голосування етнічне більш всього властиве сучасним тенденціям політичної культури та поведінки виборців в розвинутих поліетнічних країнах. В даному відношенні Україна входить до їхнього числа.

Сергій Суглобін

Господарювання етнічне — поняття, що відбиває той факт, що в залежності від природних умов оточуючого середовища, в якому формувався етнос (особливо на початковому своєму етапі, у його народу виробляються нахили та звички до певних способів у певних галузях господарювання.

Так. українці вважаються добрими хліборобами, корейці — овочеводами, гренландці — риболовами, ненці — оленеводами тощо.

Тому в цілому господарювання етнічне має свій господарський етос — домінуючі галузі чи навіть професії, навколо яких інші грають додаткову роль.

В залежності від національного характеру, соціального устрою та природних умов виробляється етнічна схильність до індивідуальних чи колективних форм господарювання.

Усе це мало чітко окреслені ознаки, коли господарство мало етнічно та державно замкнуті форми. Вплив цих факторів зберігався до деякої міри і за умов продуктивної економіки. Та в епоху, коли основним товаром, а отже 1 багатством, стає інформація, а міжнаціональний ринок розподілу праці стає всепросякливим, етнічні ознаки господарювання ставатимуть надто непомітними.

Юрій Саєнко

 

Група етнічна — частина ("уламок") етносу, ядро якого знаходиться в іншому соціальному організмові. Етнічні групи можуть знаходитись у компактному та дисперсному стані. У першому вони називаються етноареальними, у другому — етно-дисперсними групами. Етнічні групи, як правило, тісно пов'язані із системою соціально-економічних відносин основної етнічної спільності, але іноді вони мають й дещо відмінні соціально-економічні характеристики.

Між етнічною групою та основною етнічною спільністю, а

також між різними етнічними групами в тому або іншому суспільстві, можуть бути рівноправні відносини або відносини нерівності та конфліктності. Це визначається особливостями соціально-економічного розвитку того чи іншого суспільства, залежить від історичних традицій, національної політики, що проводиться державою. Прогрес цивілізації пов'язаний з укоріненням етнічних відносин, в тому числі відносин між етнічними групами, а також між етнічною групою та основною етнічною спільністю.

 

Лідія Сохань

 

Група етнографічна — внутріетнічна локальна частина етносу, що має з ним єдину етнічну самосвідомість, але різниться деякими рисами традиційно-побутової культури. її зародження зумовлюється особливостями історичної долі, довготривалою

ізоляцією від основного материнського етнорегіону, до якого спричиняють або підкорення частини етносу іншою державою, або природні перепони чи адміністративні кордони. Етнографічна група — явище динамічне, вона за певних умов здатна трансформуватися або, втративши етнокультурну своєрідність, злитися з материнським етносом, або, виявивши свідомість спільності етнічного характеру (самосвідомість), перетворитися на субетнос. Прикладом втрати частиною українського етносу етнографічних особливостей можуть бути черкаси — населення Середньої Наддніпрянщини, — що так іменувалося в офіційних документах до XYIII ст., та севрюки — нащадки давніх східнослов'янських племен Сіверської землі, які селилися в долинах річок Десни, Сейму та Сули. Населення Сіверщини зберегло свою етнографічну самоназву до другої половини XYII ст.

Об'єктивні умови для функціонування етнографічних груп особливо рельєфно виявилися в Україні, по-перше, через те, що український етнос на початку свого формування включав надзвичайно складну етнічну структуру (окремі території, племена та плетені об'єднання), по-друге, він протягом тривалого часу поділявся на окремі частини внаслідок їхнього підкорення сусідніми державами (Угорщиною, Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Туреччиною, Чехословаччиною, Росією), котрі привносили свої етнокультурні цінності.

У структурі української нації виділяються такі етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки (у західноукраїнських областях), поліщуки, пінчуки, литвини (в районі Українського Полісся). Питання про походження цих груп ще не остаточно з'ясоване, хоча існують достатньо обгрунтовані гіпотези. Походження гуцулів пов'язане з давньоруським племенем уличів ("улуців") або ж з повстанським рухом народних месників — опришків ("гуців") XYII-XYIII ст.; бойків —із кельтськими племенами та з особливостями їхньої лексики (вживання ними частки "бойє" у значенні "так"), лемків — з білими хорватами, більшість яких у YI-YII ст. переселилася з Карпат на Балкани, і особливостями їхньої лексики (вживанням діалектної частки "лем" у значенні "лише"). Етнофафічна група литвинів утворилася в XIY-XYI ст. на території Українського Полісся, підкореної Великим князівством Литовським, і, власне, є політонімом — назвою мешканців краю, також як і назва поліщуки — від назви історико-етнографічного регіону — Полісся (вперше назва поліщуків зафіксована документами у XYII ст.) та пінчуки — від назви Пінського краю, що на етнічному пограниччі України та Білорусі.

Анатолій Пономарьов

 

Група етноконфесійна — сталий зв'язок частини народу з певною конфесією. Інколи з нею тісно зрощується компактна група етносів. Найпоширеніший перший різновид цієї спільності (його точніше б назвати субетноконфесійним). Етноконфесійною групою є підстави вважати частини народу за віросповідною належністю лише тоді, коли вони набувають особливих, тільки їм притаманних етнічних властивостей. Це досягається за допомогою такого механізму: з одного боку, етнічні явища, ознаки протягом тривалого часу взаємодії з культом засвоюються ним, "конфесіонізуються", а з другого, — окремі компоненти релігійного комплексу, проникаючи у різні сфери суспільного життя, сприймають етнічне забарвлення і зміст, "етнізуються".

Групами етноконфесійними є, наприклад, старообрядці і молокани серед росіян, аджарці у грузин, меноніти поміж німців, крешени і нагайбаки серед татар, йезіди у курдів, латгальці серед латишів, помаки (магометани) у Болгарії, вальденси в Італії, друзи у Сірії, копти в Єгипті та ін. Деякі субетноконфесійні групи поступово асимілюються, інші мають тенденцію перетворюватися в окремі етноси (панджабці-мусульмани, панджабці-індуїсти). Приклади метаетноконфесійних груп спостерігаються на Філіппінах, де все населення — християнські народи півдня (моро) і племена глибинних районів, серед яких переважають різні традиційні культи.

Етноконфесійні групи відзначаються соціальною стабільністю, культурно-побутовою своєрідністю, моральним традиціоналізмом.

Іван Мигович

 

Група етнолінгвістична — група носіїв мови чи мовного діалекту, що характеризується спорідненістю мовних, етнокультурних та етнопсихологічних ознак. Розселення етнолінгвістичних груп має ареальний характер. Об'єднуючи в собі змістовність понять "етнічна спільнота", "етнос", "етнографічна група"та "лінгвістична група", термін "етнолінгвістична група" охоплює характеристики етнокультурної спільноти за ознаками як її мовної, духовної, так і матеріальної культури. Змістовна насиченість цього терміну використовується при визначенні і порівнянні у комплексі мовно-культурних характеристик різних лінгвістичних і етнографічних ареалів, просторового розміщення і функціонування явищ соціальної й духовної культури, мови. Так, наприклад, однією етнолінгвістичною групою охоплені носії однієї мови, чи певних мовних особливостей, що відбивають в собі певні етно- і соціокультурні явища дійсності.

 

Тетяна Клинченко

 

Деетнізація — в своїй основі штучно-насильницький процес поступового і планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис. Деетнізація (дещо пом'якшений варіант етноциду) здійснюється переважно через ряд заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціонуванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності та роботі засобів масової інформації, розвиткові літератури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все — його інтелігенції) та масові депортації.

Органічною складовою деетнізації є демографічна та культурна експансія пануючого етносу. Вона може втілюватися у процеси переселень великих сільських мас пануючого етносу на аграрні території етносу-автохтону; докорінних змін промислової інфраструктури (будівництво індустріальних гігантів, переробних, енергетичних комплексів тощо) із наступним втягненням у її орбіту знов-таки великих мас пануючого етносу; перетворення мови пануючого етносу на державну на території етносу-автохтону зі усіма наслідками для всіх основних сфер життєдіяльності (промисловості, торгівлі, науки, охорони здоров'я, спортивної діяльності, військових справ тощо).

Однією з форм деетнізації є штучно-прискорена асиміляція етнодисперсних груп.

 

Олександр Нельга

 

 

Демографія етнічна — наукова дисципліна, що сформувалася на початку XX ст. на стику етнографії і демографії. Вивчає особливості різних народів або етносів. Об'єктом дослідження етнічної демографії є етнічні спільноти, а центральним завданням — вивчення особливостей їх відтворення методами демографії.

Розвитку етнічної демографії в Україні дали початок роботи академіка М.В.Птухи по вивченню особливостей смертності народів Європейської Росії на матеріалах перепису населення 1897 р.

В основні завдання етнічної демографії входять: визначення етнічного складу тієї чи іншої країни чи області земної кулі; встановлення чисельності різних етнічних спільнот; вивчення динаміки етнічного складу поліетнічних націй в процесі їх історичного розвитку. Значне місце посідає аналіз основних демографічних показників (народжуваності, смертності, шлюбності та ін.) і демографічних процесів у їх етнічному аспекті, а також їх зв'язок з традиційними особливостями культури і побуту народів світу та іншими етнічними чинниками. Важливе значення має вивчення етнічних аспектів міграції населення. В сучасних умовах особливої ваги набуває вивчення етнічних аспектів масових міграцій населення, якими супроводжується посттоталітарний розвиток країн колишнього СРСР.

З етнографією етнічна демографія пов'язана передусім завданням вивчення динаміки етнічних спільнот (включаючи етноси, етнічні та етнографічні, расові, релігійні та інші групи), з демографією — аналізом етнічних аспектів відтворення населення та впливу на цей процес окремих етнічних чинників.

Демографічна поведінка різних етносів, зокрема в області народжуваності і шлюбності, як правило, детермінується традиціями і звичаями населення. Серед них — звичаї дошлюбних зв'язків, традиційний шлюбний вік чоловіків і жінок, пануюче відношення до шлюбу і безшлюбності, умови укладення шлюбу і його основні форми, типи сімейної організації, становище жінки в сім'ї і суспільстві, традиційні відносини між подружжям, статеві табу, відношення до позашлюбних зв'язків і дітей, народжених поза шлюбом, потреба в дітях, традиційне відношення до бездітності і малодітності та інше.

Етнічна демографія вивчає індивідуальні установки і суспільні традиції, що виникли в ході історичного розвитку того чи іншого народу, а також такі, що пов'язані з настановами різних релігійних систем, якщо вони укорінялися у побуті і впливають на демографічну поведінку.

Емпіричні матеріали по різних країнах і народах світу відображають істотну диференціацію в них майже всіх аспектів демографічної поведінки, пов'язаної з дітородінням. Вони також свідчать про її значну інерційність.

При дослідженні смертності головна увага приділяється культурно-побутовим умовам, що значною мірою пов'язані з етнічною приналежністю. Як констатує авторитетний спеціаліст з проблем етнічної демографіїB.І. Козлов (1977 р., 1988 р.), особливого етнічного чинника смертності не виявлено. Етнічна приналежність сама по собі не впливає безпосередньо на рівень смертності, за винятком лише деяких видів насильницьких смертей, що пов'язані, наприклад, з міжетнічними конфліктами і геноцидом.

Вплив етнічних факторів на рівень смертності (в порівнянні із впливом на народжуваність) в цілому поступається соціально-економічним факторам. Етнічні аспекти захворюваності і смертності пов'язані передусім з генетично закріпленими спадковими хворобами, а також з природними умовами етнічних територій.

Розвиток і укріплення зв'язків між етнографією і демографією були зумовлені об'єктивними потребами розвитку обох наук. Всебічне дослідження етнічних явищ і процесів неможливе без детального аналізу їх кількісної характеристики та її змін у часі. Чисельність народів тісно пов'язана з їх етнічною історією, вона має на цю історію певний вплив і сама підлягає змінам в ході історичного процесу. Кількісний критерій має суттєве значення для типології етнічних спільнот, він застосовується, зокрема при визначенні етнічних меншин. Взаємодія етнічних спільнот і обумовлений нею розвиток етнічних процесів також багато в чому визначаються кількісним співвідношенням контактуючих спільнот, особливостями їх статевого та вікового складу. Так, наприклад, природна асиміляція значною мірою є характерною для етнічних меншин, особливо для етнічних груп, які проживають в іноетнічному оточенні. Переважання кількості молодих чоловіків серед переселенців до іноетнічного середовища веде, як правило, до утворення етнічно змішаних шлюбів, що прискорюють їхнє зближення з цим середовищем.

При вивченні динаміки чисельності народів етнічна демографія враховує роль етнічних процесів (консолідації, асиміляції, міжетнічної інтеграції), спираючись на матеріали етнографії і етносоціології. В основному ж дослідження з етнічної демографії спираються на етнічну статистику, в першу чергу на матеріали переписів населення. Найбільш знані спеціалісти у галузі етнічної демографії B.I.Козлов, С.І.Брук, В.М.Кабузан, Ї.М.Прибиткова та ін. залучають до своїх досліджень також матеріали інших суспільних наук, в тому числі етнічної екології, етногеографії, етнопсихології, медицини.

Ірина Прибиткова, Тетяна Рудницька

 

Денаціоналізація — процес насильницького позбавлення певного народу власної державності зі всіма наслідками, а саме: втрата, насамперед, політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одинці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування та ін.), втрата значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних наук, літератури, мистецтва тощо). Денаціоналізація може стати можливою як результат або як вимушене приєднання (з'єднання) одного державного народу до іншого (наприклад, Україна — до Росії у 1654 р.), або завоювання одного державного народу іншим (іншими) (розподіл Польщі наприкінці XYIII ст. між Прусією, Австро-Угорщиною та Росією).

За денаціоналізацією може бути (але не обов'язково) деетнізація і навіть етноцид. Що ж безпосередньо до історії людства кінця XX ст., то для неї більш властивими є якраз протилежні процеси — національне народження та відродження народів.

 

Олександр Нельга

 

Депортація — вигнання, вислання. У правовій сфері — особливий вид заслання. У широкому розумінні депортацією називають примусове виселення з місця постійного проживання особи, яка визнана соціально небезпечною. Депортація може застосовуватися як до окремих осіб, так і до представників певноїсоціальної групи.

Вперше депортацію було застосовано у XVIII ст. у Франції по відношенню до політичне неблагонадійних осіб. В СРСР депортація була наслідком політичних рішень. В 1940-х роках, на підставі сфальсифікованих звинувачень, з місць свого історичного або постійного мешкання були переселені етнічні німці, турки-месхетинці, народи Чечні, Інгушетії тощо. На території сучасної України найбільш масовою депортаційною акцією було переселення у травні 1944 p. близько 200 000 кримських татар у Середню Азію.

14 листопада 1989 p. Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію про визнання незаконними та злочинними репресивні акти проти народів, що підпали під насильне переселення, та забезпечення їх прав.

В останні роки відбувається процес повернення в Україну представників депортованих народів — кримських татар та етнічних німців. За станом на початок 1997 р. в Україну повернулося близько 200 тис. кримських татар, 12 тис. вірмен, греків, болгар, 2 тис німців.

Кирило Кейданський

 

Держава поліетнічна — держава, на території якої водночас проживає кілька етносів. У вузькому, тобто спеціальному, розумінні цього терміну мова йде про державу, створену двома або більшою кількістю етносів за умов, коли ці етноси або рівноправні (Швейцарія, Бельгія), або коли один з етносів має панівний стан у державі (колишні Російська, Австро-Угорська чи Британська імперії). У більш широкому розумінні цього терміну поліетнічними є фактично усі сучасні держави, бо кожна з них включає щонайменше кілька (найчастіше значну кількість) етноменшинних груп.

З іншого боку, тобто більш широкого розуміння поліетнічності держав, правомірно говорити про перманентно оновлювану поліетнічність. Це пояснюється тим, що, з одного боку, цілком природною є поступова асиміляція, розчинення етнодисперсних груп у корінному етносі, але, з іншого боку, зростаюча відкритість держав сучасного світу полегшує (а деякою мірою і стимулює) міграційні процеси, завдяки чому в багатьох державах виникають нові етнодисперсні групи або оновлені генерації колишніх.

Сьогоднішня динаміка економічного та політичного життя народів, а також зростаюче усвідомлення цінності етнічної культури дають підстави вважати, що у майбутньому все людство перетвориться на поліетнічну цілісність.

 

Олександр Нельга

 

Дискримінація етнічна — утиски, що здійснює панівний етнос щодо непанівного етносу (або певної кількості таких етносів). Вона дається взнаки при наймі на роботу та звільненні з роботи, при виплаті заробітної плати та встановленні окладу, при вирішенні питань підвищення кваліфікації та висування на більш високу посаду, при наданні прав громадянства та здійсненні судочинства, при реалізації прав на соціальний захист та прав людини взагалі тощо. Етнічна дискримінація має економічне, історичне та психологічне коріння. Так, бажання отримувати додатковий прибуток підштовхує переважну більшість наймачів-роботодавців використовувати для цього й такий засіб, як етнічна дискримінація. З боку найманих робітників — представників недискримінованих етносів — такий засіб може знаходити розуміння і навіть підтримку. Соціально це може пояснюватися бажанням хоч у такий спосіб піднятися над подібним собі. Окрім того, ці, а також всі інші, "неекономічні" вияви етнічної дискримінації є реалізацією психологічної установки багатьох людей на протистояння "МИ — ВОНИ". Ця установка історично зумовлена тривалим ставленнями до етносів-чужинців як до ворогів.

Дискримінація етнічна все більш стає непопулярною із зростанням у сучасному світі значущості прав людини, загальнолюдських цінностей, взаєморозуміння та взаємодії між народами.

Олександр Нельга

 

Діаспора українська. Визначальним критерієм об'єднання українців під поняттям "українська діаспора" є перебування їх поза ядром українського етносу, що знаходиться на сучасній території України. Всього за кордоном налічується понад 10 млн чол., які за своїм етнічним походженням є українцями. Вони живуть практично у всіх країнах світу. Свою батьківщину українці залишали різними шляхами, переважно в результаті добровільної чи примусової еміграції. До 90-х pp. XX ст. вона небула масовою, за винятком переміщення на Кубань значних контингентів козацтва із Запорізької Січі після зруйнування її Катериною II. Масова еміграція українців за океан почалася в кінці XIX — на початку XX ст. Найбільші потоки емігрантів формувалися у таких напрямах: Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Бразилія, Аргентина, Уругвай, Парагвай), зарубіжні країни Європи (як правило, українці прибували сюди на заробітки і згодом переселялися за океан або поверталися додому), центральні та східні регіони Російської імперії. Відносно масовою була еміграція українців після встановлення в Україні радянської влади (20-і pp. XX ст.) — переважно до країн Східної Європи, в Австралію, Латинську Америку та після другої світової війни (1939-45 pp.) — до Північної Америки, країн Центральної Європи та до Австралії. Таким чином, у багатьох країнах світу сформувалася українська діаспора. Виділяються 5 великих регіонів розселення українців поза територією України: країни Північної Америки, країни Південної Америки, країни Європи, Австралія, а також держави, які утворилися на території колишнього Радянського Союзу. Нині найбільші осередки української діаспори — у Північній Америці. Так, у США, за попередніми підрахунками, живе понад 1 млн вихідців з України та їхніх нащадків (за ін. даними, близько 500 тис., за даними демографічних досліджень 1986 — близько 2 млн). Основними районами концентрації їх є штати Пенсільванія, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Мічиган, Огайо, Коннектикут, Індіана, Вісконсин. У Канаді налічується понад 500 тис. таких, які народилися від мішаних шлюбів, за даними канадської преси — всього близько 1 млн чол. (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван, Онтаріо та ін.).

На південноамериканському континенті найбільше вихідців з України та їхніх нащадків живе в Аргентині (близько 160 тис. — провінції Місьйонес, Буенос-Айрес), Венесуелі, Уругваї та Парагваї (25-30 тис.). Основна маса українців прибула в цей регіон між першою та другою світовими війнами.

На території Європи українська діаспора складається з автохтонного населення (країни Східної Європи), а також емігрантів та їхніх нащадків (країни Центральної та Південно-Східної Європи). Найбільше українців у Польщі (за даними етнічних організацій, 250-500 тис. чол.; за офіційною польською статистикою,

120-250 тис.; Ольштинське, Щецинське, Гданське, Познанське та ін. воєводства). У Румунії, за різними джерелами, живе від 70 до 300 тис. українців, у Чехії та Словаччині, за офіційними джерелами, — близько 55 тис., за іншими — від 100 до 200 тис. осіб українського походження (Східна Словаччина, Судети), в колишній Югославії (до її розпаду) — близько 50 тис., в Угорщині — близько 3,5 тис. У довідкових джерелах та науковій літературі про українську діаспору майже немає суттєвих розходжень про кількість українців у Франції (25-30 тис.), Великобританії (понад 20 тис.), Німеччині (20 тис.), Австрії (близько 6 тис.), Бельгії (близько 5 тис.), Нідерландах (0,6 тис.).

 

У країнах Америки і Центральної Європи переважна більшість осіб українського походження живе у містах, наприклад, у США — близько 90%, у Канаді — понад 76%.

Найпізніше почала формуватись українська етнічна група Австралії — після другої світової війни; вона налічує близько 34 тис. чол. Українці та їхні нащадки живуть і в скандинавських країнах, Китаї, Італії, на півночі Африки.

Значний масив української діаспори є у державах — колишніх республіках Радянського Союзу (1989, перепис, тис. чол.): у Росії — 4368,9, Казахстані — 896,2, Молдові — 600,4, Білорусі — 291,0, Узбекистані — 153,2, Киргизстані — 108,0, Латвії — 91,1, Грузії — 52,4, Естонії — 48,3, Литві — 44,8, Таджикистані — 41,4, Туркменистані — 35,6, Азербайджані — 32,2, Вірменії — 8,3.

У місцях компактного розселення українці певною мірою зберігають мову, традиції, звичаї, елементи культури і побуту свого етносу, назви населених пунктів, пов'язані з Україною (Дніпро, Полтава і т. п.). Так, ще 1915 в канадських провінціях Манітобі, Альберті, Саскачевані; працювало відповідно 120, 130 і 200 шкіл з навчанням англійською та українською мовами. На Кубані 1926 було понад 500 українських шкіл, у Казахстані близько 300. Україномовні та двомовні школи були створені в США, Бразилії, Аргентині (як правило, при церквах), на Далекому Сході Росії. З часом у зв'язку з асиміляційними процесами та викривленнями національної політики кількість таких шкіл значно скоротилася, а в колишніх республіках Радянського Союзу до кінця 80-х їх не було зовсім. Лише на початку 90-х pp. у Москві, Латвії, Молдові та іншими зусиллями українських громад почали засновувати школи чи класи з навчанням українською мовою. Невід'ємним атрибутом суспільного життя української громади є преса. Найбільше періодичних видань українською мовою виходить у країнах Північної Америки. У США, наприклад, на середину 90-х pp. — понад 100 назв загальним тиражем понад 208 тис. Наукові дослідження з українознавства у Канаді ведуться при університетах, у науково-громадських закладах — Науковому товаристві ім. Шевченка, Українській вільній академії наук (УВАН). Діють також наукові інститути, товариства, асоціації, зокрема Український соціологічний інститут, Українська академія мистецтв і наук, інститути літератури і мови (США).

Українську культурну спадщину зберігають у музеях ("Село української культурної спадщини" — музей просто неба в Едмонтоні, Український музей Канади в Саскатуні, Український музей у Нью-Йорку та ін.). Україністику викладають, зокрема, у 12 канадських університетах.

Дійовими осередками збереження української етнічності за межами України є колективи художньої самодіяльності. Серед найвідоміших сучасних колективів — танцювальні ансамблі "Шумка" (Кана





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.