Главная | Обратная связь

Наукова картина світу

Це перш за все, цілісний образ предмета власне наукового дослідження у його головних системно-структурних характеристиках, що формуються через існуючі фундаментальні поняття, уявлення і принципи науки на кожному з етапів її історичного розвитку.

Розрізняють такі основні види (форми) наукової КС:

· загальнонаукову, як узагальнені уявлення про Всесвіт, живу природу, суспільство і людину, що складаються на підставі синтезу знань, отриманих у різних наукових дисциплінах;

· соціальну і природничо-наукову КС як уявлення про суспільство і природу, що узагальнюють осягнення відповідно соціально-гуманітарних і природничих наук;

· спеціальні наукові КС (дисциплінарні онтології) – чи уявлення про предмети окремих наук (фізична, хімічна, біологічна і т. ін.. КС). В останньому випадку термін «світ» застосовується у специфічному сенсі, означаючи не світ у цілому, алише предметну область окремої науки (фізичний світ, світ хімічних процесів, біологічний світ).

Аби запобігти термінологічних проблем, для означення дисциплінарних онтологій застосовують також термін «картина реальності, що досліджується». Найбільш вивченими її зразками є фізична картина світу, хоча раніше ми показували, з якими проблемами вона нині зіткнулась і не може їх подолати. Але подібні картини є в будь-якій науці, як тільки вона конституюється як самостійна галузь наукового знання.

Узагальнений системно-структурний образ предмета дослідження вводиться в спеціальній науковій КС через уявлення про:

· фундаментальні об’єкти, із яких виводяться впорядкованими усі інші об’єкти , що вивчаються цією наукою;

· про типології об’єктів, що вивчаються;

· про загальні особливості їхньої взаємодії;

· про просторово-часову структуру реальності.

Ці уявлення можуть бути описані у системі онтологічних принципів, котрі виступають підставою наукових теорій дисципліни.

Наприклад, відомі принципи: світ складається із таких, що не діляться, корпус кулів, їхня взаємодія суворо детермінована і здійснюється як миттєва передача сил по прямій, корпускули й утворені з них тіла переміщуються в абсолютному просторі з плином абсолютного часу, - усі вони описують фізичну картину світу, яка склалась у другій половині ХVІІ століття, і отримали назву механічної КС.

Перехід від механічної до електродинамічної(наприкінці ХІХ століття), а потім й до квантово-релятивістської картини фізичної реальності (перша половина ХХ століття) супроводжувалася зміною системи онтологічних принципів фізики. Найбільш радикальною вона була в період становлення квантово-релятивістської фізики (перегляд принципів неподільності атомів, існування абсолютного простору-часу, лапласівської детермінації фізичних процесів).

За аналогією з фізичною КС, виділяють картини досліджуваної реальності й в інших науках (хімії, астрономії, біології і т. ін.). Серед них також існують, історично змінюючи одна одну, типи КС. Наприклад, в історії біології – перехід від перед дарвінівських уявлень про гени, як носії спадковості, і вже потім до сучасних уявлень про рівні системної організації живого – популяції, біогеоценоз, біосферу та їхній еволюції.

Кожна із конкретно-історичних форм спеціальної КС може реалізуватися у ряді модифікацій. Серед них існують лінії спадкоємності (наприклад, розвиток ньютонівських уявлень про фізичний світ Ейлером, розвиток електродинамічної КС Фарадеєм, Максвелом, Герцом, Лоренцом, кожний з яких уводив у цю картину нові елементи). Але можливі ситуації, коли один і той же тип КС реалізується у формі конкуруючих або навіть альтернативних одні одним уявлень відносно досліджуваної реальності (наприклад, боротьба ньютонівської і декартівської концепції природи як альтернативних варіантів механічної КС; конкуренція двох основних напрямів у розвитку електродинамічної КС: програми Ампера – Вебера, з однієї сторони, і програми Фарадея – Максвела з іншої).

КС виступає як особливий тип теоретичного знання. Її можна розглядати як таку собі теоретичну модель досліджуваної реальності, відмінної від моделей (теоретичних схем), що знаходяться у основі конкретної теорії.

По-перше, вони різняться ступенем узагальнення, На одну й ту ж КС може спиратися безліч теорій, у тому числі й фундаментальних. Наприклад, із механічною КС були пов’язані механіка Ньютона-Ейлера, термодинаміка й електродинаміка Ампера-Вебера. Із електродинамічною КС пов’язані не тільки основи максвелівської електродинаміки, але й основи механіки Герца.

По-друге, спеціальну КС можна відрізнити від теоретичних схем, якщо проаналізувати утворюючі їх абстракції (ідеальні об’єкти). Так, у механічній КС процеси природи характеризувались засобом абстракцій – «неподільний корпускул», «тіло», «взаємодія тіл, що передається миттєво по прямій і змінює стан руху тіл», «абсолютний простір» і «абсолютний час». Що ж торкається теоретичної схеми, яка знаходиться в основі ньютонівської механіки (такої, що узята у її ейлеровському вигляді), то у ній сутність механічних процесів характеризуються способом інших абстракцій: «матеріальна точка», «сила», «інерціальна просторово-часова система відліку».

Ідеальні об’єкти, що утворюють КС, на відміну від ідеалізацій конкретних моделей, завжди мають онтологічний статус. Будь-який фізик розуміє, що «матеріальна точка» не існує в природі, що в ній немає тіл без їхнього розміру. Одначе послідовник Ньютона, що прийняв у той час механічну КС , вважав, що неподільність атома реально існує як «первинна цеглина» матерії. Він ототожнював із природою такі, що спрощують її і схематизують, абстракції, в системі яких створюється фізична КС. В яких саме ознаках ці абстракції не відповідають реальності, це дослідник встановлює зазвичай тоді, коли його наука вступає на шлях зламу старої КС і заміни її новою.

Будучи відмінними від КС, теоретичні схеми, що складають ядро теорії, завжди пов’язані з нею. Встановлення цього зв’язку є однією з обов’язкових умов побудови теорії. Процедура відображення теоретичних моделей (схем) на КС забезпечує той різновид інтерпретації рівнянь, що виражають теоретичні закони, які у логіці називають концептуальною (або ж семантичною) інтерпретацією і котра обов’язкова для побудови понять. Поза КС теорія не може бути побудована у закінченій формі.

Наукові КС виконують три основні взаємопов’язані функції у процесі дослідження:

· систематизують наукові знання, поєднуючи їх у складні цілісності;

· виступають як дослідницькі програми, що визначають стратегію наукового пізнання;

· забезпечують об’єктивацію наукових знань, співвіднесення їх із досліджуваним об’єктом для їх включення до культури.

Спеціальна наукова КС інтегрує знання у рамках окремих наукових дисциплін.

Природничо-наукова і соціальна КС, а потім загальнонаукова КС задають більш широкі горизонти для систематизації знань. Вони інтегрують досягнення різних дисциплін, виділяючи в дисциплінарних онтологіях стійкий, емпірично й теоретично обґрунтований зміст. Наприклад, уявлення сучасної загальнонаукової КС про нестаціонарний Всесвіт і Великий вибух, про кварки і синергетичні процеси, про гени, екосистеми і біосферу, про суспільство як цілісну систему, про формації і цивілізації і т. ін. були розвинені у рамках відповідних дисциплінарних онтологій фізики, біології, соціальних наук і потім включені у загальнонаукову КС.

Здійснюючи функцію систематизації, наукові КС разом з тим виконують роль дослідницьких програм.

Спеціальні КС задають стратегію емпіричних і теоретичних досліджень у рамках відповідних областей науки. По відношенню до емпіричного дослідження роль спеціальних КС найбільш явно проявляється тоді, коли наука починає вивчати об’єкти, для яких ще не створено теорій і які досліджуються емпіричними методами (типовим прикладом виступає роль електродинамічної КС при експериментальному дослідженні катодних та рентгенівських променів).

Уявлення про досліджувану реальність, що уводяться у КС, забезпечують висування гіпотез про природу явищ, виявлених під час досліду. Відповідно до цих гіпотез формулюються експериментальні задачі та напрацьовуються плани експериментів, під час яких встановлюються усе нові характеристики об’єктів, що вивчаються у дослідах.

У теоретичних дослідженнях роль спеціальної наукової КС як дослідницької програми проявляється в тому, що вона визначає коло допустимих задач і постановку проблем на початковому етапі наукового пошуку , а також вибір теоретичних засобів їх розв’язання.

Так, у період побудови узагальнюючих теорій електромагнетизму змагались дві фізичні КС і відповідно дві дослідницькі програми: Ампера – Вебера, з одного боку, і Фарадея – Максвела, з іншого. Вони ставили різні задачі і визначали різні засоби встановлення узагальнюючої сутності електромагнетизму. Програма Ампера – Вебера виходила із принципу далекої дії і орієнтувалась на використання математичних засобів механіки точок, тоді як програма Фарадея – Максвела спиралась на принцип близької дії й залучала математичні структури з механіки суцільних середовищ.

У міждисциплінарних взаємодіях , основаних на переносах уявлень із однієї області знань в іншу, роль дослідницької програми виконує загальнонаукова КС. Вона виявляє схожі риси дисциплінарних онтологій і тим самим формує підстави для трансляції ідей, понять і методів із однієї науки в іншу. Такі обмінні процеси між квантовою фізикою і хімією, біологією і кібернетикою, що породила цілий ряд відкриттів ХХ століття, направлялись і регулювались загальнонауковою КС.

Факти і теорії, створені за цілеспрямованого впливу спеціальної наукової КС , поті знову співвідносяться із нею, що приводить до двох варіантів її змін. Якщо уявлення КС виражають суттєві характеристики об’єктів , що досліджуються, відбувається уточнення і конкретизація цих уявлень. Але якщо дослідження натикається на принципово нові типи об’єктів, відбувається кардинальна перебудова КС.

Така перебудова виступає необхідним компонентом так званих «наукових революцій». Вона передбачає активне застосування філософських ідей та обґрунтування нових уявлень про накопичений емпіричний і теоретичний матеріали. Спочатку нова картина реальності, що досліджується, висувається як гіпотеза. Її емпіричне і теоретичне обґрунтування може зайняти тривалий час, коли вона конкурує як нова дослідницька програма із раніше прийнятою спеціальною картиною світу. Ствердження нових уявлень про реальність як дисциплінарну онтологію забезпечується не лише тим, що вони підтверджуються досвідом і послуговуються базисом для нових фундаментальних теорій, але й їхнім філософсько-світоглядним обґрунтуванням.

Уявлення про світ, котрі вводяться у картини реальності, що досліджується , зазнають впливів аналогій та асоціацій, які залучаються із різних сфер культурної творчості, включаючи власний та виробничий досвід визначеної історичної епохи. Так, уявлення про електричний флюїд тепло род , включені до механічної картини світу у XVII столітті, складались багато у чому під впливом предметних образів, залучених із сфери побутового досвіду і техніки епохи. Здоровому глузду XVIIІ століття було легше погодитися із існуванням немеханічних сил, вдаючи їх за образом сил власне механічних. Наприклад, уважаючи потік тепла як потік текучої речовини, що не має ваги (тепло роду), що падає на кшталт водяного потоку із одного рівня на інший і за рахунок цього виконує роботу саме так, як вода у гідравлічних устроях.

Разом з тим , введення до механічної КС уявлень про різні субстанції (носії сил), містило й момент об’єктивного знання. Уявлення про якісно інші типи сил було першим кроком на шляху до визнання неможливості звести усі види взаємодії лише до механічної. Воно сприяло формуванню особливих, відмінних від механічних, уявлень про структуру кожного з таких видів взаємодії. Онтологічний статус КС виступає необхідною умовою об’єктивації конкретних емпіричних і теоретичних знань наукової дисципліни та їхнього включення до культури.

На підставі віднесення до наукової КС спеціальні досягнення науки набувають загальнокультурного сенсу і світоглядного значення. Так, основна фізична ідея загальної теорії відносності, взята у спеціальній теоретичній формі (компоненти фундаментального теоретичного тензора, що визначає метрику чотирьохмірного простору-часу, разом з тим виступають як потенціали гравітаційного поля), незрозуміла для тих, хто не займається теоретичною фізикою. Але при формулюванні цієї ідеї у мові КС (характер геометрії простору-часу взаємно визначений характером поля тяжіння), їй надається зрозумілий для неспеціаліста статус наукової істини, що має світоглядний сенс. Ця істина видозмінює уявлення про однорідний евклідовий простір і квазіевклідовий час, які через систему освіти і виховання із часів Галілея і Ньютона перетворились у світоглядний постулат повсякденної свідомості.

Так виглядає справа із багатьма відкриттями науки, які включались у наукову КС і через неї потім впливають на світоглядні орієнтири людської життєдіяльності. сторичний розвиток наукової КС виражається не лише у зміні її змісту, історичними є самі форми. У XVII столітті, в епоху виникнення природознавства, механічна КС була одночасно й фізичною, і природничо-науковою, і загальнонауковою КС. З появою дисциплінарно організованої науки (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ століття) виникає спектр спеціально-наукових КС. Вони стають особливими, автономними формами знання, що організують у відповідну систему спостереження факти й теорії кожної наукової дисципліни. Виникають проблеми побудови загальнонаукової КС, яка б синтезувала досягнення окремих наук.

Єдність наукових знань стає вузловою філософською проблемою науки у ХІХ – першій половині ХХ століття. Посилення міждисциплінарної взаємодії в науці у ХХ столітті призводить до зменшення рівня автономності офіційних наукових КС. Вони інтегруються у особливі блоки природничо-наукової і соціальної КС, базисні уявлення яких долучаються до загальнонаукової КС.

У другій половині ХХ століття загальнонаукова КС починає розвиватись на базі ідей універсального (глобального) еволюціонізму, що поєднав принципи еволюції системного підходу. Виявляються генетичні зв’язки поміж неорганічним світом, живою природою і суспільством, у результаті чого ліквідується різке протиставлення природничо-наукової і соціальної КС. Відповідно посилюються інтегративні зв’язки дисциплінарних онтологій, які усе більше виступають фрагментами (аспектами) єдиної загальнонаукової КС.

Миследіяльнісна картина світу (МД КС)

Ми живемо у час, коли стверджується історично нова КС, яка об’єктивно існує, але ще досить слабко описана. Цей процес, який триває ось уже більше 100 років, пов’язується із базовими уявленнями про інженерну, перетворюючу діяльність і миследіяльність взагалі. Сутність МД КС репрезентує сема, представлена на малюнку.